Читать книгу Вихідний формат - Олександр Есаулов - Страница 5

Рикпет та Кадим, новоспечені слуги кривавого віруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки відьмака та чарівника барона Асіста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатності дивуватися, вони б здивувалися самі з себе, а саме з того, як легко їм удалося запам'ятати мапу, на котрій Макропойнт показував їм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче віддрукувалася в їхніх мізках. Друзі чимчикували дорогою, ішли нога в ногу, ані на сантиметр не відстаючи й не випереджаючи одне одного. Ні на мить не замислюючись, вони повертали в потрібному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лівою-правою… Шлях звивався посеред зеленої луки, але на небокраї вже бовваніли невисокі пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалині виднілося якесь містечко.

– Житло, – вказав пальцем Рикпет.

– Глюки, – погодився Кадим.

– Їжа, – підвів риску під обговоренням Рикпет.

Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголодніли. Йшли з самого ранку, снідали дуже рано та легко. Ніхто навіть і не подумав дати їм що-небудь із собою. На околиці містечка зустріли дівчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвішані зброєю, мали досить страхітливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дівчині дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.

– Агов, – розгублено промовило дівча, – це ви чого? Невже попрохати важко?

Ані Рикпет, ані Кадим ніяк не зреагували на її обурене запитання. Напилися досхочу, відкинули цебра в різні боки та попрямували далі, озираючись у пошуках якоїсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дівча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькі цебра від самого колодязя, тому посилало їм навздогін прокльони. Врешті-решт Рикпета дістали ці крики. Він, не кваплячись зняв зі спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрілу і, майже не цілячись, вистрелив. Із легким дзвоном стріла пробила цебро наскрізь і залишила біля самого дна дві рівненькі дірки.

– Стули пельку! – рівним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.

Дівча перелякано замовкло, підняло цебро, недовірливо застромило палець у дірку, голосно закричало від переляку й побігло додому.

А двоє друзів і далі шукали, де б можна чогось попоїсти. Нарешті, аж у центрі містечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою двері та зайшов у залу. Кадиму, який переступив поріг слідом за командиром, двері з розмаху заїхали по лобі.

– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрізав двома короткими чергами завіси, від чого двері з грюкотом упали на підлогу. В залу вибігла перелякана господиня.

– Що трапилося? Ви хто? Навіщо ви зламали двері?

Рикпет та Кадим, як і раніше, коли вони й слова не відповідали на дівочі крики, не відповіли й на крики хазяйки корчми. Усілись за дерев'яний, чисто вискоблений стіл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гіркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. її заклад приносив зовсім невеличкий прибуток, а ремонт дверей та нові завіси коштували недешево.

– Хто сплатить за ремонт? – приступила вона на друзів.

– Їжі! – наказав Рикпет.

– Багато! – додав Кадим.

– Що?! – захлинулася обуренням господиня.

Кадим підняв автомат та повів ним на рівні прилавка:

– На друзки! – коротко сказав він.

– Чи навпіл, – докинув Рикпет.

Жіночий лемент припинився, наче обрізаний. Господиня з острахом подивилася на зброю і вже спокійно, але все ж таки затято спитала:

– Хто сплатить за поламані двері?

Рикпет дістав із кишені золоту монету:

– Досить?

– Разом із обідом, – додав Кадим.

Господиня здійняла очі до стелі, підраховуючи, скільки коштуватимуть ремонт і обід. Виходило, що золотого достатньо, може, навіть і з надлишком.

– Досить.

Рикпет знову поклав золотого до кишені.

– Їжі.

– Багато.

Господиня тяжко зітхнула та попленталася на кухню. За кілька хвилин вийшла з тацею, на якій стояли тарелі з їжею. Тут була варена телятина, порізана на невеличкі шматочки та полита духмяним соусом, від запаху якого аж слина текла, смажена риба в білій, мов сніг, сметані, салат із чогось зеленого, заправлений олією, ще якісь тарелі з грибами, холодцем, вареним язиком, порізаним та заправленим гірчицею. Збоку на таці стояло два кухлі з червоним напоєм. Напій, мабуть, був добре охолоджений, бо на крутих боках кухлів висіли великі прозорі краплі роси.

– М-м-м… – пожадливо промукав Рикпет.

– Повний відпад та відпочинок для розуму, – виголосив надзвичайно довге речення Кадим, енергійно потираючи руки.

Господиня поставила тацю на сусідній стіл, затулила її спиною та, наслідуючи друзів, коротко мовила:

– Золотий!

Рикпет голосно ковтнув слину, Кадим цикнув зубом. Вони перезирнулися. Господиня знову взяла тацю на руки та високо підняла її, всім своїм виглядом показуючи, що у разі чого пожбурить усе на підлогу, не пожаліє витрачених харчів. Знадвору долинув гамір. Рикпет повернув голову до вікна. До корчми наближався невеличкий натовп. Попереду йшов здоровань, який вів за руку дівча, чиє цебро вояки пробили з арбалета. Рикпет тяжко зітхнув, витяг із кишені монету та кинув на стіл. Монета задзвеніла високим чистим звуком. Вояки перезирнулися.

– Їмо?

– Жеремо!

Обидва жадібно схопили по тарелі з таці, поставленої перед ними господинею, щойно золотий перекочував у широку кишеню її фартуха.

– Агов, Феміно, ці відморозки в тебе? – почувся від вікна густий низький голос.

* * *

На екрані змалювалося обличчя Сергійка. За ним, правда, не так виразно, було видно обличчя якоїсь дівчини, й це неприємно вразило Інформу. Поряд з обличчям дівчини на мить з'явилося широке щиросердне обличчя Славка.

– Здрастуйте, любі друзі! Радий вас усіх бачити, особливо тебе, Шанато! З тобою ми не бачилися особливо давно.

«Шаната? – подумки здивувалась Інформа. – А, це та дівчина, яка була в Заекранні, коли тато боровся з чародійкою Гіреєю. Отже, вона не має ніякого відношення до Сергійка».

Від серця відлягло, й вона вже приязно посміхалася, дивлячись на монітор. Та у Великого Процесора погляд був надзвичайно серйозний.

– Добре, Сергійку, розповідай, що там у вас трапилося й чому ти попросив термінового зв'язку.

– Мене там не було, а краще за всіх вам розповість про це Наталка. Давай, Наталко, сідай перед екраном та розповідай.

Зображення Сергійка зникло з монітора, а з'явилося обличчя дівчини, яка зовсім не сподобалася принцесі. Куди цікавіше та приємніше їй було дивитися на обличчя Сержа Першого, ніж на всі інші обличчя разом узяті.

– Ой, у нас тут таке! – схвильовано почала розповідати Наталка. – Ми разом сиділи в Петька, тобто Рикпета, та розповідали, хто як провів літо. А потім невідомо звідки з'явився той тип у костюмі та червоній сорочці.

Наталка поступово заспокоїлась і з подробицями розповіла про все, що трапилося в Петьковому помешканні. Не забула нічого, намагалася навіть скласти ту фігуру, яку робив із пальців незнайомець, коли обливав таємничим променем Петька та Дмитра. Великий Процесор поставив Наталці та Славкові безліч несподіваних запитань: і про колір сорочки, й про колір хустки, яка стирчала з нагрудної кишені, просив кілька разів повторити фігуру, яку склав із пальців незнайомець і з якої виник дивовижний промінь. Особливо його цікавило, як змінилися Петько та Дмитро після того, як потрапили під дію променя.

– Отже, застигли, кажеш… А відгукнулися тільки після того, як їх назвали заекранськими іменами? А потім почали розмовляти по-хамськи? А очі? Очі не застигали? Застигали… А рухи? Нормальні… Незугарні, незграбні, може?

Він ставив запитання, мов лікар під час медичного огляду. Щось мугикав собі під ніс, пальці пурхали над клавіатурою ноутбука, який стояв поряд із монітором, почухував потилицю та раз по раз відкашлювався.

– Отже так, любі мої, – знову нагадуючи Наталі лікаря, поставив свій діагноз Великий Процесор, – здається мені, що наших друзів переформату вали.

– Це… Що, словом, того… зробили з ними? – запитав із-за Наталчиного плеча спантеличений Славко.

– Переформатували. Цей самий промінь – дуже потужний програмний продукт. Після того, як цією програмою обробили ваших друзів, вони зовнішньо не змінилися, але насправді стали власними антиподами.

– Як це? – не зрозуміла Наталя.

– Ось поглянь, – почав пояснювати Великий Процесор, – якщо взяти інформацію на магнітних носіях, то вся вона, якщо дістатися до самого початку, записана за допомогою нулів та одиничок. Вірно?

Про двоїчний код Наталя знала й підтвердила це кивком. Славкові, який стрепенувся позаду, кинула через плече:

– Зачекай, потім поясню…

– Так ось, – провадив Великий Процесор, – за допомогою цієї програми, якщо казати просто, вашим друзям нулики та одинички поміняли місцями. їх переформатували. Тепер зрозуміло?

– І що ж тепер буде? – перелякано запитала Наталка.

– Що буде? А ти не зрозуміла? Якщо раніше вони були добрі, то тепер будуть злі. Якщо були щедрі, то стануть жадібними. Якщо були вірними друзями, то зараз вони – підлі зрадники. Вони стали антиподами самих себе, ось що з ними сталося. Але головне не в тому.

– А в чому ж? – крізь сльози прошепотіла Наталя.

– А головне в тому, що я не знаю, як повернути їх у вихідний формат, – з жалем промовив Великий Процесор, – побоююсь, що такої програми не існує в природі взагалі.

– Як? – із неприхованим жахом запитала Інформа з-за батьківського плеча. – І ти, Хазяїн та Володар, нічого не можеш зробити?

– Бачиш, доню, програма може бути написана такими кодами чи так закрита паролем, що ніхто в світі розгадати не зможе. І якщо цей код чи пароль не дізнатися, ніхто інший, навіть геніальний програміст ніколи не запустить програму, щоб повернути наших друзів у вихідний формат. Ось така правда.

– І хто ж це зробив?

– Я не знаю. Зважаючи на те, що розповіла Шаната, це якийсь надпотужний вірус, і він за щось помстився. Але інформації замало, тому я не можу здогадатися, хто цей грізний месник.

– Це… Ну… Він ще назвав мене головним героєм! – ні сіло ні впало ляпнув Славко.