Читать книгу Таємниця Великого Сканера - Олександр Есаулов - Страница 2

Спочатку начебто нічого й не сталося, тільки штовхнуло несильно, й зірки на екранах розмазалися, як це іноді показують у фантастичних фільмах. Шанату трішки занудило, й вона скривилася. Перевантаження не було, всі спокійно сиділи в своїх кріслах, Васла навіть длубався в носі, а потім голосно чхнув, від чого Кадим здригнувся.

– Не чхай під руку! – неголосно сказав він, уважно дивлячись на покази приладів. Нарешті вони відчули, що їх легко втисло в крісла.

– Приїхали, – сказала Шаната.

– Так швидко? – зачудувався Кадим. Йому було шкода розставатися з кріслом пілота.

– Підпростір – це клас! – посміхнувся Дроник. – Джик – і на місці!

– Виходь на навколопланетну орбіту, подивимося, куди краще човника саджати.

Кадим кивнув, а Шаната відразу навантажила свій комп'ютер новим розрахунком. Планетоліт, здавалося, завис нерухомо над планетою, хоча насправді просто обертався разом із нею на однаковій швидкості.

– Додай трішки, – попросив Рикпет, – так ми нічого не побачимо.

Кадим на кілька секунд увімкнув планетарний двигун, швидкість збільшилася, і вони почали обліт планети Ц. Побачили тільки один величезний материк і безкраїй, дуже гарний з космосу блакитний океан. Кривий ріг материка, що тягся майже до полюса, відтинала гряда гір. З висоти орбіти білі хмари, підсвічені двома сонцями, були просто чудові.

– У них, напевне, дуже коротка ніч, – припустив Рикпет, – два сонця!

– Це… як його… А спати коли?

– Вони на ніч темні пов'язки на очі надягають! – засміявся Кадим.

– А, може, в них узагалі ночі нема! І не сплять вони зовсім, – висловила свою думку штурман експедиції, – у них, швидше за все, інакше, ніж у нас. Причина єдина – це інша планета!

– Красиво все-таки… – мрійливо промовив Дроник, – Кнопу[2] б сюди, щоб теж помилувалася…

– Це справи не стосується, у всякому разі, поки що, – припинив балаканину командир. – Сідати будемо поруч із великим містом.

З орбіти було видно, що місто, розташоване на березі океану, величезне. На материку була безліч інших міст, але набагато менших.

– Це… як його… Напевно, це столиця… Цей Родосим…

– Сидиром, – поправив Рикпет.

– Ага, ну цей… Професор… Він, напевно, теж десь біля столиці сідав.

– Радар засік на орбіті об'єкт, – доповів Кадим.

– Зближуйся, – скомандував Рикпет.

Кадим на мить запустив планетарний двигун, додав планетольотові необхідної для зближення швидкості. Вже за півгодини стало зрозуміло, що це точнісінько такий самий планетоліт.

– Перша експедиція! – впевнено сказав Рикпет. – Запитай їх по радіо.

В автоматичному режимі прийшла відповідь: планетоліт порожній.

– Та-а-ак… – протяг Рикпет. – Давайте промацаємо материк. Може, човник відгукнеться. Там же повинен бути радіомаяк, хіба ні?

Човник дійсно відгукнувся. Він був у горах, кілометрів за двадцять від столиці.

– Отам і сідатимемо, – командир тицьнув пальцем у миготливу точку на екрані монітора, – тільки такого нехлюйства ми не допустимо.

– Це ти про що? – поцікавилася Шаната.

– Хіба можна планетоліт залишати без нагляду?

– Тобто? – Кадим відчув у цих словах якийсь підступ.

– На планетольоті обов'язково повинен хтось залишитися.

– Це… як його… а хто?

– Пілот, – вагомо рубонув Рикпет.

– Що? – схопився Кадим. – Як це пілот?! Чому це пілот?! Ледь що-одразу Кадим! Тая… Ти ж розумієш! Без мене ж!.. Краще Дроник нехай! Він же віртуальний, а там вірус!

– Ти тут не льодяники їсти залишаєшся, – спокійно відповів йому Рикпет, – ти прикриваєш наш тил, і ще невідомо, як усе там, унизу, обернеться! Може, тобі всіх нас витягати з планети доведеться, адже ніхто не знає, що там за вірус такий? Може, він і на людей діє, а не тільки на глюків? Залишаєшся ти, й не сперечайся! І службу свою нестимеш бездоганно – від цього, можливо, доля всього Заекрання залежить, зрозумів? Розкудкудахкався тут… А ти в чисту цифру переходити вмієш? Отож! Нам на Ц його хохмочки можуть ой як знадобитися!

Рикпет розійшовся не на жарт, і Кадим вважав за ліпше поступитися.

– На наступному витку відвалюємо. Пілотувати човник буду сам. Шанато, прорахуй курс і час, щоб ми сіли поряд…

– Слухаюся, командире! – пробурмотів ображений Кадим.

– Слухаюся, командире, – відповіла Шаната високим і чистим голосом: Рикпет її здивував. Уперше вона бачила його дуже владним, таким, що не терпить заперечень. Вона зізналася собі, що таким він їй сподобався ще більше. Адже у хвилини прийняття відповідальних рішень командир і має бути суворим і жорстким.

– Без питань, – пробурмотів Дроник, задоволений тим, що його не залишили на планетольоті.

Рикпет із Васлою і Дроником пройшли планетольотом до відсіку, звідки можна було перейти до космічного човника, науковою мовою – посадкового модуля. Утрьох вони взялися перевіряти готовність човника до відльоту. Усе було в повному порядку. За кілька хвилин до них приєдналася Шаната, яка вставила в бортовий комп'ютер флешку й перекачала розрахунок траєкторії посадки, зроблений на бортовому комп'ютері планетольота. До старту човника залишалося півгодини.

– Надягти скафандри, – скомандував Рикпет.

– Це… як його… Навіщо? У них же не того… Незручно!

Шаната рішення командира не коментувала, Васла ще трохи побурчав і теж підкорився. За десять хвилин до старту всі троє сіли в крісла й пристебнулися пасками: на човнику системи штучної гравітації не було й можна було не тільки набити собі ґуль під час польоту, але й накоїти лиха, ненавмисно в що-небудь в'їхавши головою чи ногами.

– Час, – сказала Шаната, – готовність п'ять секунд… чотири… три…

Рикпет поклав пальці на клавіатуру пульта керування.

– Дві… одна… старт!

Човник сіпнувся.

– Це… як його… відчалили…

Рикпет, не відриваючись, дивився на прилади. Програмою було передбачено потрібне для посадки, розумна електроніка все робила сама. Рикпет сказав, що він пілотуватиме човник, але трохи перебільшив свою роль: човником керував бортовий комп'ютер, а Рикпет лише контролював його.

Тим часом човник відірвався від планетольота й завис. Планета, що летіла в чорній безодні космосу, була невимовно гарна. Блакить океану підкреслювалася білими хмарами. Єдиний материк, який займав величезну площу, був схожий на дивовижну рибу, що її голова впиралася в Північний полюс, а ріг, що нагадував хвіст дивовижної риби, – у Південний. Столиця розташовувалася недалеко від гір і темніла плямою на тлі зелених лісів.

Комп'ютер чітко ввів човник в атмосферу. Це був найважливіший момент: незначна помилка могла призвести до того, що човник, мов плаский камінь, який стрибає по воді млинчиком, відскочить від щільних шарів атмосфери, або навпаки, згорить у ній без сліду, як згорають метеорити над Землею темними серпневими ночами. За бортом човника забушував вогненний вихор, далі ввімкнулися двигуни гальмування, й нарешті експедиція підлетіла зовсім близько до поверхні планети Ц. Рикпет узяв керування на себе, перевів човник у пілотований режим і описав широке коло навколо місця посадки: він шукав човника першої експедиції.

– Ось він! – скрикнула Шаната, яка перша побачила сріблястий хрестик, притулений до самого підніжжя гори.

Рикпет повернув штурвал і м'яко посадив машину. Васла кинувся до дверей.

– Куди? Дверей не відчиняти!

– Це… як його… Ти чого?

– Не поспішай, Васло, тобі це не личить. Це Кадим у нас найпоквапливіший. Зараз ми зробимо аналіз атмосфери, а вже потім… Дронику, ти теж поки що не виходь. Краще бути обережним…

– Та що мені зробиться?

– Ти не пам'ятаєш, що казав про небезпеку вірусу твій пан? – обрубав його репліку Рикпет.

Шаната сіла за комп'ютер, і за кілька хвилин на екрані висвітилася інформація про склад атмосфери в порівнянні з земною. Шаната вивчила дані й труснула головою:

– Цілком можна обходитися без скафандрів.

– А цей… як його… вірус? – Васла вже не поспішав, а виявляв свою звичайну ґрунтовність у всьому та обачність.

Рикпет почухав потилицю:

– Не будемо ж ми серед місцевих жителів ходити в скафандрах. Сподіватимемося, що до нас цей вірус не пристане. Він же віртуальний, зрештою!

Зняли скафандри й одразу відчули значну полегкість: все-таки вони були важкі й дуже сковували рухи. Безгучно відчинився люк шлюзу, й Васла разом із командиром увійшли до невеличкого приміщення. Вхідний люк зачинився, і відразу відчинився той, що вів назовні. Першим вистрибнув на поверхню Рикпет. Постояв секунду, потім спробував пройтися, навіть підстрибнув разів зо два: сила тяжіння не відрізнялася від земної.

– Добре! – уперше після посадки усміхнувся він. – Шано, ти мене чуєш?

Шана залишилася на човнику й бачила зараз Рика на екрані монітора.

– Так, командире. Чую добре.

– Васло, стрибай. Ходімо, оглянемо сусіда.

Рик точно посадив свій човник метрів за п'ятдесят від човника першої експедиції. Він був так само сріблястий, у чорних плямах кіптяви. Вхідний люк було зачинено.

– Шано, спробуй зв'язатися з човником і відчинити люк.

– Уже намагаюся, Рику.

Шана застукала клавішами комп'ютера. Човник відповів. Комп'ютери зв'язалися один з одним, і люк сусіда відчинився. Рик і Васла уважно оглянули внутрішні приміщення, але огляд нічого не дав. Тоді Рик сів за комп'ютер і серед безлічі файлів знайшов щоденник експедиції. Останній запис був такий:

«9.50. Сіли нормально. Ідемо в місто. Іншого способу отримати інформацію про вірус нема».

Запис мало що давав: пішли до міста! Усі бачили під час польоту, який величезний цей мегаполіс! Спробуй, знайди серед мільйонів і мільйонів жителів трьох глюків! Мабуть, тільки тепер Рик зрозумів, яке складне завдання він узяв на себе! Пішли в місто… Нічого собі!

– Шано, зв'язок із Кадимом є?

– Зараз спробую… Кадиме, ти чуєш мене? Агов, Кадиме!

– Так, чую! Як ви там, Шано? Знайшли човника?

– Привіт, Кадиме!

– Привіт, командире!

– Добре, ти не дмися, – сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. – Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.

– Ясно, командире.

– Ми теж підемо в місто. Будемо на зв'язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв'язуємося обов'язково.

– Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв'язок закінчую.

– Зрозумів, кінець зв'язку.

Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.

– Ідемо в місто? – запитав у командира Дроник.

– Ідемо, – підтвердив Рик, – тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.

– Це… як його… це зрозуміло!

– Що зрозуміло? – запитав Рик.

– Із чого починати, того… зрозуміло!

– То з чого ж? – поцікавилася Шана.

– Зі сніданку! Їсти хочеться… – Васла закотив очі до стелі. – Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.

Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:

– Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.

– А ми в човник нічого їстівного й не брали, – розгублено сказала Шаната.

– Стоп! Ану, відчини сусіда…

– Навіщо?

– Це… як його… може, у них є що-небудь пожувати? – припустив Васла.

Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.

– Тепер зрозуміло… – почав Рик.

– Що зрозуміло? – запитала Шаната.

– Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!

– Це… логіка того… залізна! – погодився Васла.

– Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром… Той попоїсти любить, хоч і професор! – висловив свою думку Дроник.

Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.

– Тому, – підбив підсумок Рикпет, – ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.

Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.

– Усі готові? Тоді в дорогу!

Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце… Але іншої ради не було, доводилося терпіти.

Першого аборигена зустріли кілометрів за п'ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених і запилюжених членів експедиції і навіть не кинув на них зацікавленого погляду. Та й погляд у нього був якийсь ненормальний: нерухомий, мов у ляльки чи манекена. Нецікавим виявився перший житель планети Ц, якого вони зустріли! Вони теж не могли зав'язати розмови, бо не знали жодного слова незнайомої мови. Кілометрів через два зустріли ще одного глюка, потім іще, й усі вони проходили байдуже. Нарешті вийшли на околицю міста. Тут глюків було багато, і мандрівники загубилися в юрбі.

– Я знаю, куди треба піти, – раптом сказала Шаната.

Зустрічний перехожий почув звуки її голосу й кинув на неї зацікавлений погляд. Це вже було досягнення: хоч хтось звернув на них увагу!

– Треба знайти базар. Не можуть же вони на базарі мовчати!

– Правильно, – погодився Рикпет.

– Це… як його… А їсти коли?

– Потерпи. На базарі що-небудь купимо… – і Рикпет розгублено замовк.

– Гроші! – зрозуміла Шаната.

– У нас немає ні цента! – зойкнув Дроник.

– Ви це… Проблеми з грішми? – запитав Васла.

– Ні, з грішми проблем нема, проблеми через їхню відсутність! – сумно посміхнувся Рикпет.

І без того складна справа ускладнилася ще більше.