Читать книгу Таємниця Великого Сканера - Олександр Есаулов - Страница 4

Торговка глянула на друзів олов'яними очима, а потім кліпнула.

– А… А… Ви мене пограбувати хочете? – одразу було видно, що вона заражена таємничим вірусом. Незрозуміло чому вона обурилася, але й обурена говорила так, немов лила воду з пляшки: буль-буль-буль… Безбарвно, байдуже.

– Ви про що? – не зрозумів Рикпет. – Не хочу я вас грабувати! Я хочу купити хліба, – й простяг продавщиці десять оболів.

– Ай-яй-яй, – і далі тягла перекупка, – ви не знаєте, що найдорожчий товар – це ввічливість? Ви не знаєте, скільки коштує «Здрастуйте!» і «Будьте люб'язні!»? Та ви не тільки реаліти, ви ще й не наші реаліти? Ви звідки? Шпигуни?

Спритним рухом, таким, як кицька ловить лапою муху, вона вихопила з пальців у Рикпета гроші, другою рукою піднесла до рота свисток. Немов з-під землі вискочили двоє вдягнених у чорний однострій поліцейських.

– Чого свистіла? – безбарвним голосом запитав один.

Торговка тицьнула пальцем у бік Рикпета й друзів:

– Чужі реаліти! Вони сказали «Здрастуйте!» і «Будьте люб'язні!». І взагалі, мені здається, що вони шпигуни.

Поліцейські обвели друзів холодними риб'ячими поглядами. При слові «шпигуни» один вихопив з кобури пістолет, другий підкинув автомат.

– Випромінювачі… Магнітні випромінювачі… – промчало юрбою, котра миттю утворилася біля хлібної ятки.

– Вас заарештовано, – оголосив один з поліцейських, вочевидь, старший, – ідіть за нами.

Рикпет засмучено сплюнув на землю:

– От дурість яка…

– Реаліти… Реаліти… Шпигуни… – зашелестіло юрбою.

– Руки за спину та рушайте за мною! – Той, що був з автоматом, став позаду маленької колони, а той, що мав пістолет, сунув попереду, прокладаючи шлях крізь юрбу.

Торговка розгладила новеньку купюру в десять оболів.

– Ай! – раптом вигукнула купюра тоненьким голосом, зображення в овалі захихотіло й сказало: – Яка ж ти бридка! Васла так хотів їсти!

Щелепа в торговки відвалилася, очі закліпали так, що від швидкого руху вій зробився протяг.

– Це що таке? Що таке, я вас запитую?

Купюра випала з її онімілих рук, полетіла на підлогу, де була підхоплена легким вітерцем і віднесена за ріг намету. Там вона негайно перетворилася на Дроника, й коли перекупка забігла за ріг у надії підняти гроші, то нічого там не виявила, крім самовпевненого хлопчиська, який глузливо дивився на неї.

– Ти? Ти поцупив мої гроші?! – закричала торговка. Це виглядало дуже дивно: кричати вона кричала, але обличчя в неї було нерухоме, а очі холодні, мов у замороженого судака. Кричала вона, мабуть, не тільки тому, що легені потребували вправ, але й тому, що їй, як торговці, потрібно було кілька разів на день покричати, інакше яка б вона була торговка? А крім того, вона щойно втратила так вдало видурені гроші.

– Це ви мені? – незворушно, мов по-справжньому заражений, поцікавився Дроник.

– Тобі, паршивцю! Вивертай кишені!

– Та в мене їх узагалі нема! – Дроник провів руками по штанях, де справді не було видно навіть ознак кишень, сплюнув, шморгнув носом і з незалежно піднятою головою рушив туди, куди хвилиною раніше повели його друзів. Тим часом юрбу не зацікавили вигуки торговки і глюки почали поступово розходитися.

– Бомбістів упіймали! Вісім бомб при них знайшли…

– Не бомбістів, а шпигунів…

– Не вісім, а дванадцять! Магнітні бомби… Такий жах!

– Винюхували секрети Великого Сканера, негідники…

– Але наш Директор планети не такий простий…

Чутки розходилися базаром, ніби кола від кинутого у воду каменя, обростаючи дедалі новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звіроподібного циклопа, Васла – на велетня, а Шаната – на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграї шпигунів-терористів-бомбістів і половина базару на власні очі бачила, як вона їла сире, криваве м'ясо свинського звіра хрю.

– І рвала, рвала зубами, просто ноги відкушувала!

– Ага, а зуби! Немов ікла шаблезубого собаки…

Дроник наздогнав друзів і пішов іншою стороною вулиці, всім своїм виглядом демонструючи, що поспішає у власних термінових справах і ніякі шпигуни чи бомбісти його нітрохи не обходять.

Дільниця розташовувалась у сірому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнітного захисту. Перехожі боязко обминали ці стовпчики: одного дотику до магнітного променя було достатньо, щоб просто зникнути.

– Давай, давай! – підганяв Рикпета й компанію поліцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзі стволом у спину.

– Це… як його… – Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тільки голосно зітхнула.

* * *

Дроник від безсилля скрипів зубами, але зробити нічого не міг. Біля входу в дільницю поліцейські зупинилися, хтось із середини вимкнув захист, бранців заштовхали всередину, й усе стихло, тільки датчики знову замиготіли блакитними вогниками. Дроник обійшов ділянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його відразу ж погукали:

– Агов, ти чого тут швендяєш? У буцегарню захотів?

У буцегарню, звичайно, не хотілося, тож Дроник відійшов, але погляду з вхідних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом двері відчинилися. З них вийшла вся трійця: попереду Рикпет, слідом – струнка Шаната. Замикав процесію Васла, який при ході перевалювався, мов качка.

– Ура… – прошепотів Дроник. – Випустили! Живі й здорові!

Він почекав, поки трійця заверне за ріг, і підскочив до друзів.

– Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?

На нього глянули олов'яні очі Рика.

– Тобі чого треба?

Дроник сторопів. Сумніватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але… І разом з тим не Рикпет…

– Відвали, дурню! – безбарвним голосом промовив Рик, відсунув Дроника рукою і пройшов повз нього. Слідом за ним, не звертаючи жодної уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всіх були такі ж байдужі погляди, як і в командира.

– Вірус! – зойкнув Дроник. – Вони підхопили вірус! А може, їх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?

Він поквапився за друзями, наздогнав їх на перехресті двох вулиць і спробував зупинити Шанату:

– Агов, Шано… Послухай, Шаночко… Та зажди хвилинку! – він узяв дівчину за руку.

Шаната висмикнула руку й закричала:

– Поліція! Поліція, до мене чіпляється хуліган!

Одразу з'явився поліцейський, немовби очікував за рогом сусіднього будинку.

– Де тут хуліган?

Дроник випустив руку й під сюрчання поліцейського свистка, що підстьобнув його, перестрибнув парканчик біля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистої цифри. На подвір'я ввалилися троє поліцейських:

– Де він? Де хуліган? Він не міг далеко втекти… Шукайте його тут! Клацнув замок, і на ґанок вийшов невисокий кремезний глюк.

Він суворо оглянув подвір'я і не дуже люб'язно сказав поліцейським:

– Хто заважає відпочивати службовцеві Великого Сканера?

У вусі глюка блиснула, відбиваючи вечірнє сонце, сережка, й поліцейські одразу зробилися сумирними:

– Та ні… Хто ж заважає! Ми бачили, як сюди забрався хуліган, от і вирішили подивитися! Ми вже йдемо… Мабуть, здалося!

– Ну-ну… – пробурчав господар і роздратовано ляснув дверима.

Дроник не дуже боявся поліцейських: у форматі чистої цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цікаво, що ж це за глюк такий і до чого тут сережка? Він просотався крізь замкову шпарину в дім. У кімнаті, поєднаній з передпокоєм і кухнею, нічого незвичайного не було, зате вдвох інших!.. Щільно зсунуті столи, заставлені приладами й устаткуванням, троє в білих халатах, схилені над мікроскопами, навіть комп'ютер був утиснутий у цей невеликий простір.

«Оце так! – подумав Дроник. – Певна річ, усе це робиться потай».

Той самий, із сережкою у вусі, зайшов до кімнати й заспокоїв схвильованих мешканців:

– Усе гаразд! Троє дурнуватих поліцейських заблукали випадково.

– Точно? Ти нічого не переплутав? – засумнівався хтось.

– Ні. Вони урядової кліпси так налякалися, що одразу змились! І тут Дроник зважився. Він виник просто з нічого посеред кімнати.

– Здрастуйте…

Запала мертва тиша.

– Це хто? – напруженим голосом запитав один із тих, що були в білих халатах.

– Не знаю, – розгублено відповів Брейк, бо це був саме він.

– Дострибалися! – кинув інший.

– Хай вам грець! – закричав третій, вихопив із-за пояса блискучий пістолет і навів його на Дроника.

– Перестань, ідіоте! Півбудинку рознесеш!

– Та заждіть ви, – Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розуміють, – я не думаю, що я ваш ворог.

З першого погляду йому стало зрозуміло, що ці глюки вірусом не заражені, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.

– Прошу вас, – він спокійно подивився на того, хто тримав у руці магнітний випромінювач, – давайте поговоримо. Я розповім вам, хто я і звідки, а далі ви вже будете вирішувати, що зі мною робити. У всякому разі, ми не вороги, я вас запевняю.

Не так слова, як тон, яким вони були сказані, заспокоїли й господаря, і тих, хто працював у кімнаті.

– Гаразд, – погодився Брейк, – розповідай.

– Я це… – почав Дроник зовсім як Васла. – Я не з вашої планети…

– Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з іншої, зовсім з іншої планети? – перепитав один із білохалатних.

– Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?

– Про кого Великого? – Брейк недовірливо схилив голову до плеча й примружив око. – На нашій планеті є тільки один Великий – Його Дигітальна Величність, Директор планети пан Великий Сканер.

– Не знаєте Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень?

Усі перезирнулися й здивовано знизали плечима.

– Це ім'я нам ні про що не говорить, – відповів за всіх Брейк.

– Великий Процесор командує всім цим, – Дроник невиразно обвів руками коло.

– І нашою планетою? – недовірливо перепитав Брейк.

– І вашою планетою, – впевнено підтвердив Дроник.

– Ха! Брешеш ти все, хлопче, – гмикнув один із учених, – як це він може командувати всіма, якщо ми його навіть не знаємо? От Брейка знаємо, і йому підкоряємось, виходить, він нами командує, а твого Великого Процесора ми не знаємо!

– Це нічого не значить.

– Ось тобі й маєш! – здивувався Брейк. – Як можна підкорятися тому, кого не знаєш?

– Що ви знаєте про закон Всесвітнього тяжіння? – несподівано запитав Дроник.

– Усесвітнього тяжіння? – розгублено перепитав Брейк. – Ви чули що-небудь про такий закон? – звернувся він до друзів.

Ті похитали головами.

– Директор планети такого закону начебто ще не видавав…

Дроник узяв зі столу перше, що трапилося під руку, – це був грубий зошит.

– Проте це не заважає йому справно працювати, – і розняв пальці.

Зошит голосно ляпнув об підлогу, Брейк і всі його друзі здригнулися.

– Добре, припустимо, є такий Процесор… – почав Брейк.

– Великий Процесор, – виправив його Дроник.

– Гаразд, – погодився Брейк і наблизився до прибульця, – що з того? Ти тут до чого?

– А до того! Це він мене послав сюди. І не тільки мене, і ось чому…

І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з'явився.

– І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, – розповідав він про своїх друзів, – ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися…

– Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.

– А чому не хоче? – поцікавився Дроник.

– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! Їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися…

Дроник згадав рекламу на вулицях.

– А що таке гаплик?

– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.

– Навіщо ж тоді його жувати?

– У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить – злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров'я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!

Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда…

– Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дільниці їх спеціально заразили цією гидотою!

– Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.

– Ти все добре сказав, – Брейк посміхнувся, – але нічого не довів. Слова, це, розумієш, тільки слова…

– Нема питань! – сказав Дроник і зник.