Читать книгу Гелтер Скелтер - Олександр Завара - Страница 5

У якому ж ще гуртожитку перебувати теологам, філософам, історикам, як не в тому, що позначений цифрою «шість»? Це саме той випадок, коли метафізичне співпадає з фізичним на всі сто відсотків, наче правильно зібраний пазл.

Шістка сама по собі вважається числом творення, бо Господь створив землю і все на ній суще за шість днів. У природі вона символізує баланс і симетрію, а в аспекті людського характеру – волю, внутрішню гармонію й вміння розрізняти добро і зло в усіх їхніх проявах. До того ж, шістка – це ще й число Венери, тому в шостому гуртожитку за замовчуванням оселяються найкрасивіші дівчата універу. Принаймні, вони самі так вважають.

Крім відповідності спеціальностям і символізму, гуртожиток номер шість має одну важливу й безсумнівну перевагу: розташування. На відміну від інших будівель, саме ця якнайкраще підходить для влаштування вечірок, зокрема на верхніх поверхах, де вони не заважають вахтерам. Тому їхня кількість ніколи нікого не дивує.

Стоптані біганиною кеди Макса майже беззвучно лічили сходинки. Його оточувала лячна порожнеча. О цій годині мешканці гуртожитку вже остаточно розділилися на два табори: одні веселилися на четвертому, інші ж давно розійшлися по кімнатах спати чи займатися своїми справами. З цієї причини все навколо навіювало хлопцеві моторошні думки.

Жовтувате світло заґратованих ліхтарів між поверхами відкидало на стіни загрозливого вигляду тіні. Попри нещодавній ремонт, уява однак вимальовувала картини з життя занедбаної психлікарні, де над пацієнтами провадять небезпечні для залишків їхньої свідомості досліди. Жорстокі експерименти, які здатний вигадати лише хворий та абсолютно впевнений у своїй безкарності садист. Моторошності сприяли й приглушені стінами відгомони веселощів.

«А далі те чудовисько в людській подобі…»

Уявлене зненацька здалося Максові настільки реальним, що хлопчина на мить втратив контроль над собою. Ні з сього ні з того він відчув справжній жах, спотикнувся й мало не покотився вниз. Збивши крок, перескочив сходинку й встиг схопитися за перила, інакше перелом був би гарантований.

Ніби для підживлення страхів, перед дверима, що вели в потрібний коридор, остаточно вичах ліхтар, і Макс опинився в суцільній пітьмі. Він із дитинства уникав темних приміщень, тож одразу майже фізично відчув на шиї холодні долоні когось, хто зачаївся позаду в темряві, хто ось-ось порушить ритм його серцебиття, зіб’є дихання, а потім…

Потім його мозок, на щастя, опанував ситуацію, і Макс уздрів на підлозі смужку світла, що пробивалося з-під коридорних дверей. Все, що зараз необхідно,– простягнути руку, відчинити їх і заскочити всередину, туди, де його вже ніхто не наздожене…

Коли ненависна чорнота залишилася позаду, він видихнув із неабияким полегшенням. Як і кожен мешканець гуртожитку, Макс усвідомлював: хоч все навколо відгонить системою і порядком, тут усе одно мають місце притаманні будь-яким установам незбагненні фінансові провалля і хаос. Казали, що лампа на цьому поверсі тухне мало не щодня через якісь проблеми з дротами. Та позбавлятися цієї прикрості ніхто не збирався, бо, як і зазвичай, на це бракувало коштів.

Просуваючись коридором, Макс досить швидко відшукав «палату» під номером двісті сімнадцять. Жодних складностей – розташування кімнат у гуртожитку ідентичне на всіх поверхах, різниця полягає тільки в першій цифрі, що означає номер поверху.

Макс зупинився в проході, вагаючись – стукати в двері чи ні. Природа подібних до нього людей така, що вони уникають бути центром уваги, а ще більше бояться стати об’єктами розіграшів або опинитися в безглуздій ситуації. Дорогою він навіть не замислювався над тим, що запропонована Дарою зустріч може обернутися черговим жартом того ж таки Мафіна. Якого, до речі, він ніде не помітив. Подібне припущення здавалося цілком логічним, тим більш, що під час вечірок в Остапові інколи прокидався трікстер, диявольський клоун, і жертвою його витівок міг опинитися кожен. Одного разу через це Мафіна мало не покалічили технарі, але хлопця це нічому не навчило.

Максим дістав з кишені джинсів мобільний. На дисплеї – 23:28. Похваливши себе хоча б за пунктуальність, хлопець потарабанив пальцями по дверях. Зробив це коротко, щоб не передумати й не чкурнути нагору за черговим коктейлем. Його вже починала мучити спрага, але, якщо чесно, це було скоріш бажання втекти подалі звідси й не повертатися. Кому, як не йому, знати власні приховані страхи й те, як добре вони вміють маскуватися?

Ворота у невідомість відчинила Олена, чи, як вона сама себе воліла називати,– Лана. Найкраща подруга Дари й головна винуватиця того, що та затвердилася в її соціальному прошарку. Одягнена в світлі подерті джинси-бойфренди та зав’язану вузлом над проколотим кульчиком пупком червону картату сорочку, вона спочатку трохи здивувалася, навіть на хвильку підняла густо намазані чорним брови. Та потім її думки, вочевидь, усе розставили по місцях, і Лана запросила гостя до кімнати.

– Заходь,– просто й невимушено проказала вона.– Почувайся як вдома.

Навколо панувала така сама, як на сходах, липка темрява, завдяки чому Макса одразу кинуло в жар. Він знову згадав про ідіотські жарти, та коли його очі призвичаїлися до освітлення, хлопець трохи заспокоївся.

Темряву розсіювали кілька свічок на підлозі, навколо яких сиділи інші гості. Незабаром Макс виявив: світла тут удосталь, щоб роздивитися типову кімнату, де мешкають сучасні дівчата-студентки. Єдиною відмінністю від чоловічих «покоїв» було велике дзеркало на стіні. Усюди валявся різноманітний одяг – від майок із модними принтами до кофтин на випадок прохолодних вечорів. Тутешня шафа, ймовірно, уже вщент забита шматтям, тому навколо висіло й лежало те, що туди не вмістилося. Невеликі стандартні тумби потопали в легіонах флаконів косметики. Її було так багато, що, здавалося, сам чорт у ній не розбереться. Мабуть, колежанки мали якусь особливу систему пошуку й добору засобів. Розташовані одне навпроти іншого ліжка виглядали вкрай неохайно. Нічого не склавши як слід, хазяйки кімнати просто понакривали їх пледами, і зробили це, вочевидь, тоді, коли перші гості вже були перед дверима. Поряд із шафою стояли стіл і кілька стільців. Що там було, Макс не бачив, але біля столу поралася Лана, щось готуючи.

«Дай Боже, щоб не якийсь жорстокий прикол!»

Напружуючи очі після освітленого коридора, хлопець нарешті помітив, що, крім Лани, у кімнаті присутні ще принаймні четверо. Він із задоволенням перехопив погляд Дари, однак відразу ж знітився, побачивши, що до неї прилип із обіймами Богдан. Поруч сидів Мафін, розповідаючи про щось Сергію Знайді, однокашнику Макса. А коли очі остаточно звикли до присмерку, він упізнав ще й Алекса Савицького разом із його вірним супутником і слугою Сашком Кравичем на прізвисько Санчо Панса. Загалом їх було восьмеро чи, як висловився би Алекс, сім із половиною.

Уся сімка, про яку згадувала Дара,– за виключенням Кравича, бо його чомусь ніхто не вважав за повноцінну людину,– здавалася дивною й різношерстою. Така компанія могла виникнути лише під час дійсно забойної вечірки, коли в угарі всі стають братами й сестрами на годину чи максимум на ніч. Потім ранок повертає всіх на свої місця – відповідно до придбаних на це життя квитків, і вчорашні приятелі й коханці знову можуть не помічати одне одного, не вітатися й навіть знущатися одне над одним. Однак з присутніми все було інакше: їх насправді поєднували цілком видимі нитки. Тому, якщо б ви були в курсі їхніх інтересів і справ, такі збори не здалися б якоюсь дивиною. Ба більше: коли плануєш зробити щось цікаве, таємне або взагалі заборонене, збиратися краще з людьми, про яких принаймні знаєш, що вони не зіпсують тобі розвагу. А тут усі були саме такими.

– Господи, і цей приплентався! І навіщо? – Алекс не полюбляв Макса за його нібито нікчемність, хоча, чесно кажучи, йому взагалі мало хто подобався. І, певна річ, відсутність симпатії була взаємною.

– Чувак, розслабся,– озвався Остап,– Макс свій пацан.

Він кивнув хлопцеві й указав жестом на підлогу, запрошуючи тим самим до кола присутніх. Все скидалося на підготовку до чогось вельми й вельми нестандартного.

– Усім привіт! Як справи? – із удаваною бадьорістю спитав Макс, улаштовуючись між Мафіном і Дарою з її Богданом.

Він на якусь мить випадково торкнувся дівчини, від чого всередині потеплішало. Ніхто не відповів, присутні й далі перебували кожен на своїй хвилі. Хтозна, чи демонстрували вони свою неповагу до нього, чи їм справді все було по цимбалах, але юнакові стало ще більше не по собі.

Не знаючи, що робити далі, він роззирнувся.

Дара про щось шепотілася з бойфрендом, Остап так само стиха розмовляв із Сергієм, Алекс від нічого робити повзав пальцем по дисплею новітньої моделі гаджета від компанії «А в мене до фіга зелені», а його відданий зброєносець, як завжди, мовчки стирчав поза кола запрошених. Очі його здавалися цілком порожніми, та коли Алекс тихо матюкнувся, бо побачив на дисплеї щось таке, що йому не сподобалося, Макс випадково зауважив у погляді Сашка дивний спалах, схожий на лють. Спалах був миттєвий, але Макс міг би заприсягтися, що вгадав емоцію на всі сто, адже та була йому добре відома.

Поки гості чекали, Лана поралася в зоні кімнати, відведеній під кухню-столову. Може, планувався якийсь бенкет?

Спостерігаючи за присутніми, Макс нарешті зрозумів: це не розіграш, це щось інше, і слава Богу. Тому він полегшено видихнув і знову оцінив оточення, але вже, так би мовити, свіжими очима. Оскільки до кімнати не проникало світло знадвору, вікно заздалегідь щільно затулили шторами. Мабуть, це було частиною плану, та й жовті церковні свічки біля кожного гостя горіли не просто так. Хто-хто, а Макс міг відрізнити справжній віск від парафінової бутафорії, що продається в супермаркетах. І все через те, що з якогось часу його матір раптом стала аж надто побожною, отже, запаси цього добра у них вдома не переводилися.

– На ось, запали й собі!..

Слова настільки співпали з його думками, що Макс здригнувся з переляку. Наче мати раптом опинилася позаду нього і знову повчала, як і що треба робити. Але це була лише Лана, яка простягала йому таку саму свічку.

– Приєднуйся,– додала вона.

Макс, не питаючи дозволу, запалив свою свічку від Дариної. А поки інші займалися своїм, чекаючи бодай якогось розвитку подій, дістав з кишені телефон і зайшов на свою сторінку в Фейсбуці.

За останні півгодини стрічка істотно збагатилася світлинами й відео з четвертого поверху: танці, що вже скидалися на стриптиз; чиясь пожадлива долоня, що хапає всіх без розбору дівчат то за груди, то за сідниці; зухвалі тости у бік політиків, керівництва університету і всього, на чому світ стоїть, але коли камера намагається дати ораторів крупним планом, ті відвертаються й тікають. Далі – чимала калюжа різнокольорового блювотиння на кухонному столі, хтось невідомий буркотить у туалеті над унітазом, а на його штанях іззаду розповзається величезна мокра пляма. Ще якась подоба бійки, незграбної, аматорської, але справжньої. Словом, святкування «екватора» досягло апогею. Далі всі або самі поховаються по норах – відсипатися, або хтось все ж таки викличе поліцію, і тоді покарань від коменданта ніхто не уникне.

Макс настільки занурився у побачене, що приятель розштовхав його лише з третьої спроби. Коли ж він підняв очі, усі вже сиділи обличчями одне до одного й дивилися на свічки. Здавалося, його загальмованості не помітив ніхто, крім Остапа.

– Отже, народ, ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять проклятої на віки вічні…– почав був Мафін, але не витримав і здавлено загигикав. Сергієві довелося штурхнути його ліктем у бік.– Добре, народ…– оговтався той,– давайте серйозно. Хочу запропонувати вам щось дуже круте…

Як цінитель «жахастиків», Макс пам’ятав, що в подібних історіях саме з таких слів і починалася всіляка чортомрячина.

– Коротше,– вів далі Мафін,– ви всі напевне чули про міські легенди. Це, типу, історії або чутки, що про них ніхто достеменно не знає, чи то правда, чи ні.– Він нібито запитально обдивився присутніх, але ніхто не вимовив ані слова.– Фактично, це такі собі сучасні міфи. І зараз я розкажу вам один із них.

Мафін замовк, потім підвівся на коліна й, втупившись у полум’я своєї свічки, продовжив:

– Цю історію колись розповіла мені бабця. Коли вона була молодою, дівки у їхньому селі любили ворожити на Святвечір. Забобони, що поробиш… Так от, одна з її подруг якось порушила головне правило: сама всілася вдома перед люстром і почала ворожити на судженого. Це зазвичай треба робити рівно опівночі, бо нібито саме в цей час відчиняються всі таємні брами і людина здатна зазирнути в майбутнє. Вона весь вечір думала про майбутнього жениха, а коли настав призначений час, узяла воскову свічку й почала водити нею перед дзеркалом, гукаючи коханого: «Прийди до мене! Прийди до мене! Прийди до мене!» – Мафін стишив голос до шепоту.– Тож бабця казала, що в дзеркалі тій дівчині відкрився ліс. А посеред лісу – мисливець… О, забув: на все це ворожіння є рівно одна хвилина. Типу, з нуль-нуль годин до нуль-одної… Тоді брама миттєво зачиняється, і якщо не встиг прибрати свічку й відвернутися, може статися щось погане… Так, на чому я… А!

Коротше кажучи, там виявився мисливець. Він, типу, походжав лісом із рушницею й полював, а дівка ніяк не могла роздивитися, красивий той чоловік чи не дуже. Так придивлялася, що не затямила, як спливла хвилина. Вона це зрозуміла, коли той мисливець несподівано повернувся і наблизився до неї майже впритул! А далі із люстра з’явилася якась фантомна рука й черконула її по обличчю мисливським ножем. Не дуже сильно, але крові було вдосталь і шрам залишився. Бідолаха так перелякалася, що розбила оте люстро до бісової матері, а потім її ледь не довелося доправляти до «дурки». Втім, згодом все потроху залагодилося…

Хлопець зробив багатозначну паузу й окинув усіх таким поглядом, ніби справді розумівся на тому, що розповідає.

– І що далі? – нерішуче поцікавилася Лана.– Так і зсунулася з глузду?

– Ні.– Мафін знову підвищив голос.– Далі найцікавіше! Кілька років потому зустріла вона чоловіка. Усе чікі-пікі, любов-морков. І той якось розповів їй отаку історію. Нібито колись він дуже любив полювати. І під час чергової вилазки до лісу щось його так торкнуло, що він раптово втратив свідомість. А коли отямився, виявив, що лежить посеред якоїсь галявини, рушниця валяється поруч, а в руці у нього – мисливський ножик із кров’ю на лезі. Чоловік злякався не на жарт, обдивився себе з ніг до голови, але не виявив жодного поранення, а тоді злякався ще більше. Гадає: втратив розум і когось уколошкав. Але поблизу нікого, та й слідів на землі жодних. Відтоді він кинув полювати, бо те, що сталося, сприйняв за якийсь знак згори – типу, не треба тинятися лісом, бо там на тебе чекає якась біда.

У кімнаті запанувала тиша. До Мафінової розповіді почали дослухатися навіть ті, кому вона спочатку здалася нецікавою. Назвати його вправним оповідачем було складно, однак те, про що він розповідав, викликало в голові кожного з присутніх картини, що здебільшого нагадували кіношний «нуар»: самотній чоловік у лісі, сутінки, навколо лише стовбури вікових дерев-велетнів, а десь за ними зачаїлося щось зловісне. Ось воно наводить на мисливця марення, і той дістає ножа, бо прагне вбити відьму, яка витріщається на нього з потойбіччя…

Здавалося, ця тиша поглинула навіть гомін божевілля, що коїлося на четвертому поверсі. Якби мешканки двісті сімнадцятої мали квіти в горщиках, цілком можливо, що саме зараз можна було б почути, як ті ростуть. Незважаючи на вік, здобуту освіту й здоровий глузд, подібні історії завжди заворожують.

– Весела побрехенька,– підсумував Алекс.– Отже, ми зібралися тут, щоб на кохання поворожити?

Він усміхнувся і, повернувшись, підморгнув Лані, на яку весь час поглядав, наче на ласий шматок м’яса. Та окрім хіті в цьому погляді читалося ще дещо, і воно було значно глибшим, ніж здавалося.

– Так ніби ж не Святвечір,– продовжив він, знову звертаючись до Мафіна,– хіба ні? Чи, можливо, я чогось не докумекав? Поясніть, будь ласка.– Його голос зміцнів, набувши звичної глузливої інтонації.

– У мене є краща ідея,– спокійно відповів Мафін.

Він подивився на Дару з Богданом як на спільників, хоча ті напевне ними не були й навіть гадки не мали, що саме той замислив. Їх, як і всіх у кімнаті, потроху починало турбувати питання, чи не втягне їх Остап Сікорський у чергові неприємності, бо про таких, як він, зазвичай кажуть: у біді не залишить, проте й до біди доведе.

– Ми з вами покличемо Панночку! – вів хлопець своє.– Чули про таку? То вельми захоплююча історія.

Попри приятельські стосунки і майже щоденне спілкування, більшість із присутніх могла б заприсягнутися, що насправді Мафіна не знають. Той був настільки багатогранною персоною, що ні в кого й сумніву не виникло: ідея придбати в церкві свічки й зібратися тут, аби провести якийсь забобонний ритуал, належала саме йому.

– Панночку? – вперше озвучив свою присутність Богдан.– Це хто ж така?

На нього ніхто не звернув уваги, окрім Макса. Той зауважив, що Богданова долоня ковзнула по Дариних грудях і зупинилася на стегні дівчини. Макс ще якусь мить відслідковував її подальшу траєкторію, доки не відвів очі вбік, як то кажуть – від гріха подалі.

– О! – Мафін підняв пальця до стелі.– Це ще один сучасний міф. І значно цікавіший.

Його очі заблищали, ніби в передчутті чогось дуже цікавого – такого, чого вигадати не здатний ніхто інший, навіть його постійний партнер по жартах Сергій Знайда.

Аж раптом Макс зненацька здригнувся й мало не скочив на рівні ноги – хтось торсонув його за плече. Миттю згадалися сходи, темрява, крижані пальці на потилиці…

Починається!

Усі вирячилися на нього, мов на навіженого, але одразу заспокоїлися: Макс є Макс. Більшість мешканців гуртожитку давно звикли до дивацтв цього невисокого худорлявого хлопця.

Озирнувшись, він побачив, що позаду стоїть Лана: саме вона й торкнулася його плеча. Відчуття було не дуже приємним, бо зараз Макс волів би, щоб його ніхто не чіпав. Йому більш-менш подобалася забавка, що її затіяв Мафін, але рівень його емоцій з цього приводу виявився набагато вищим, ніж він очікував.

Наступної миті Макс раптом відчув у руці щось прохолодне. Опустивши голову, побачив, що дівчина тицьнула йому пляшку вина.

– Тримай.– У напівтемряві хлопцеві здалося, що вона підморгнула.– Відпий і передай далі. Тільки не захоплюйся.

Лана всілася поруч, а Макс взявся за спітнілу, тільки-но з холодильника, пляшку і підніс її до свічки. На розмальованій райдужними цятками етикетці значилося «Москетто». Надто коштовне для студентського вжитку пійло: десь дві сотні за пляшку. Це, мабуть, Алекс, самозакоханий багатій, щодо якого тільки сам Господь відає, чому той живе у гуртожитку, а не в апартаментах десь у центрі Чернівців. Утнути щось таке – це в його дусі.

Не бажаючи відокремлюватися від інших, хлопець хильнув просто з пляшки. Солодкавий, виготовлений з італійського винограду напій залишив по собі чудовий післясмак. Хай би яким виродком не був Алекс Савицький, йому таки треба віддати належне: він добре знався на вині. Зробивши добрячий ковток, Макс простягнув пляшку Дарі. Він розумів, що після кількох «викруток» та ще й вина, зранку на нього чекає складне пробудження із головним болем та «сушняком». Однак це буде завтра, а наразі вино додало йому сміливості, якої він дуже потребував.

– То що там із Панночкою? – спитала Дара.

Зробивши ковток, вона одразу ж передала пляшку Богданові. Вочевидь, вина їй не дуже хотілося, але ж це не звичайне збіговисько, тож треба долучатися.

– О Панночка!..– Мафін ніби прокинувся.– Так-так, Панночка… Кажуть, ця дівка закохалася. Але в селі, де вона жила, про неї ходили вельми погані чутки. Люди вважали її відьмою й приписували різні лиходійства. З цієї причини і її стосунки з коханим парубком були таємними, а потім її взагалі хтось убив. І вбивцю, до речі, так і не знайшли.

Останні слова він вимовив так, наче був безпосереднім свідком подій, але це не справило на приятелів жодного враження. Тому Мафін замовк й обвів присутніх поглядом, чекаючи бодай якоїсь реакції.

– Класика жанру,– кинув Алекс.

Його масний погляд знову обмацав Лану, але та й оком не моргнула – чекала своєї черги долучитися до пляшки. Цей обряд мав якось зблизити різношерсту компанію – щось на кшталт розкурювання люльки миру. Безсумнівно, і ця ідея також належала Остапові Сікорському.

– І це все? – поцікавився Макс у приятеля. Той досі сидів мовчки, чекаючи, поки інші нарешті збагнуть, про що він тільки-но розповів.

– От і я кажу,– підхопила слідом Дара.– Я взагалі нічого не зрозуміла. Чому ми зібралися? Навіщо нам ота легенда?

Вона неохоче звільнилася з обіймів Богдана і, склавши долоні, неквапом потягнулася руками догори – наче звертаючись безпосередньо до небес. Вочевидь, у неї затерпла спина. Макс знав, що це якась асана з йоги. Дівчина кілька тижнів поспіль відвідувала заняття, але зрештою кинула, бо на цьому нібито наполіг її спортсмен, який вважав такі речі пустощами, а пустощів він не терпів.

– Гей, народ, я ж пропоную вам щось цікаве, тому давайте без зайвого сарказму, гаразд? – Мафін, заспокоюючись, провів долонею над вогником свічки.– Історія про Панночку на тому не закінчується.– Остап знову стишив голос.– Отже, після смерті душа тієї дівчини не заспокоїлася. Невідомо, чи дійсно вона приятелювала з нечистим, але для остаточного заспокоєння їй нібито треба було переконати людей у своїй чистоті. Переказують, що відтоді вона почала являтися декому в дзеркалах і виконувати ті чи інші їхні бажання. Будь-які. Треба було тільки дочекатися північної пори, тоді тричі обвести свічкою власне відображення, а потім покликати: «Панночко, явись мені! Панночко, явись мені! Панночко, явись мені!» За третім разом належало висловити, чого саме хочеш.– Він на мить замовк, інші також мовчали.– От я й вирішив, що це непогана нагода замовити щось крутеньке… А чому б ні? Зрештою, що ми втрачаємо? Спиток, як то кажуть, не збиток.

– Цікаво, як таке взагалі можливо? – відгукнулася Лана.– Це ж маячня якась, селянські вигадки…

Дівчина скоса поглянула у велике дзеркало на стіні, помітивши в ньому відблиски запалених свічок. Попри очевидну безглуздість щойно сказаного Мафіном, їй чомусь стало моторошно. Хай там як, але вона ще в дитинстві чула від бабусі, що із дзеркалами не можна жартувати, а ще не можна зазирати в рештки розбитого люстра. Та, зрештою, що це, як не давні передсуди та забобони?

– А знаєте, можливо, у цьому й є якийсь сенс.– Макс раптом вирішив показати, що він тут свій серед своїх.– Джордж Берклі, поважний філософ-спіритуаліст, колись зауважив, що тіло, час і простір – це лише ілюзія. Буцімто їх насправді не існує… Це як у «Матриці» – пам’ятаєте епізод, де Нео згинає ложку? Там хтось каже, що згинається не ложка, тільки уявлення про неї. Тобто згинаєш в уяві і водночас ніби згинаєш насправді. Тому можна припустити, що можливі різні відхилення…

– І те муйня, і це,– кинув Алекс підхоплену в Інтернеті фразу.

Він уже не криючись глузував з Макса, але це було звична справа. Обірвавши хлопця, він повернувся до Лани:

– Сонечко, а як щодо наступної пляшечки?

Дівчина піднялася й рушила до столу, де, вочевидь, зберігався «об’єднувальний» запас спиртного.

– Люди, агов! – раптом ніби визирнув із-за хмар досі мовчазний Сергій.– У нас аврал!

Він підняв руку з годинником на худому зап’ястку. Стрілки позолоченої підробки під швейцарські «Свотч» показували вісім хвилин до дванадцятої.

– Якщо щось робити, то саме час. Скоро північ. Можемо не встигнути, а тоді – прощавайте, найзаповітніші мрії.– Хлопець постукав пальцем по циферблату й кивнув Мафінові.– Ну то що?

– Коротше, народ, яка вам різниця, що, де й як? – збурився той.– Є легенда, і є той, хто бажає перевірити її правдивість. Тобто я. Якщо хочете, долучайтеся. Маємо все необхідне. До того ж нас семеро.– Він кивнув у бік Сашка Кравича, який весь цей час мовчки сидів осторонь.– Його не рахуємо. А сімка – це все ж таки магічне число. Ще у нас є справжні церковні свічки, й ми поєднані Бахусом.– Остап вишкірився.– Принаймні, хоч якось поєднані, бо щось спільне ми таки зробили. Отож, все о’кей? Всі згодні?

Протягом наступних восьми хвилин вони так само по колу спорожнили другу пляшку «Москетто» й встигли відпустити в бік легенди про Панночку декілька жартів із відчутним некрофільським душком. Вправлялися в цьому переважно Остап і Сергій. Та що ближче годинникові стрілки наближалися до жаданої позначки, то більше присутніх замовкали, наче за змовою. Природно, ніхто не вірив у дієвість Мафінової витівки, однак кожен потайки намагався сконцентруватися на будь-якому з власних бажань. Про всяк випадок: а що, як раптом спрацює? Кажуть же, що раз на рік начебто й ломака стріляє, то чому б не спробувати?

Коли до півночі залишалися лічені секунди, першим з кола вийшов Сергій Знайда. Взявши свічку, він підійшов до дзеркала. Заввишки воно мало десь півтора метра, а завширшки – півметра. Колись його витягли зі старої одежної шафи й привезли до гуртожитку.

Попри сміховинність ситуації, Знайда боязко зиркнув на власне відображення, і йому стало чомусь лячно. Проте зворотного шляху не було. Якщо відмовитися, його піднімуть на кпини просто зараз, а потім ще довго нагадуватимуть, як він злякався дитячої забавки. Тож не лишалося нічого іншого, як піднести кіптявий вогник до центру скла, вкритого з іншого боку потьмянілою амальгамою.

– Панночко, явись мені! – прошепотів Сергій, обводячи свічкою двійника в дзеркалі. Всі присутні мовчали, ніби на іспиті.– Панночко, явись мені! – Він обвів власне обличчя вдруге, а потім, гукнувши голосніше, зробив те саме втретє.– Я відчиняю тобі браму до нашого світу! – (Це вже пішли відсебеньки, та зрештою, чому б і ні, принаймні в кіно таке спрацьовувало).– Прийди до мене й виконай моє бажання. Одне-єдине бажання, прошу тебе!..

Раптом йому здалося, що приятелі зараз почнуть несамовито реготати, але навкруги й досі панувала моторошна тиша. Потім Сергій відчув, ніби залишився сам-на-сам із люстром й, можливо, навіть із тією поторочею, яка через ті дурні жарти здатна будь-якої миті вискочити звідкись і розкраяти йому обличчя уламком скла.

Злякавшись цієї миттєвої думки, хлопець повільно озирнувся, впевнений, що побачить порожню кімнату й потворну мармизу привида. Але все виявилося на місцях. Кілька пар очей мовчки втупилися в нього. Жодного жарту чи посмішки. Це дещо заспокоїло хлопчину, і він трохи підбадьорився.

Побачивши раптово зблідле обличчя Знайди, Макс остаточно зрозумів, що не він є об’єктом дурного розіграшу. Бо й досі сумнівався, чи правильно вчинив, що прийшов сюди. Та зрештою, враховуючи задум, йому було цікаво спостерігати за тим, що тут відбувалося. А зважаючи на ситуацію, то кепкуватимуть, здається, точно не з нього одного, а з усіх разом. Це нормально, таке можна стерпіти.

– Швидше,– підігнав приятеля Остап.– Час збігає.

Його слова додали Сергію впевненості. Він знову ковзнув поглядом по склу і, не помітивши в ньому жодних змін, жваво проторохтів:

– Хочу «Macbook Pro»! Новий, не вживаний. Із фірмовою комплектацією.

Позаду хтось глузливо рохнув. І, здалося, не один. Розсміялися, як мінімум, Алекс із Остапом. Усі інші просто сиділи, заворожені тим, що відбувалося. Вони, вірогідно, й не второпали, про що йдеться.

Вимовивши своє, Знайда повернувся на місце.

Наступною з кола вискочила Лана. Спогади про бабусю зрештою зробили свою справу, і дівчина на якусь хвильку насправді повірила в примарну можливість, тому чітко сформулювала для себе те, чого бажає. Залишалося скористатися щойно протоптаною Знайдою стежкою й озвучити бажання перед дзеркалом. Тому діяла Лана значно сміливіше за Сергія.

– Панночко, явись мені! – Дівчина, намагаючись виглядати якомога серйознішою, зробила перший оберт свічкою.– Панночко, явись мені! Панночко, явись мені! Прийди до мене, зглянься! – Ці слова, на її думку, були якнайвдалішими, і вона відчула себе сильною і спокійною.– Виконай моє бажання, будь ласка, Панночко, одне-єдине бажання. Прошу тебе, дуже прошу! – Миттєва пауза, а потім: – Я хочу скласти сесію на «відмінно». Це все, що мені треба.

Позаду хтось знов-таки рохнув, проте більшості було не до сміху. Зрештою, відтепер кожен спостерігав за тим, що коїлося, зі значно більшою увагою. І коли Лана відійшла від люстра, за нею несподівано підхопився Алекс.

Тримаючи свічку, він швидко здійснив ті самі маніпуляції, тільки його бажання виявилося більш особистим за попередні.

– Хочу переспати з Дементьєвою! – Він тицьнув пальцем у бік Лани, обводячи присутніх поглядом у пошуках підтримки. Однак всі промовчали, навіть його вірний зброєносець Сашко.– Так, хочу сексу з нею! – не вгамовувався Алекс.

Ніхто не кинув бодай коротенького смішка, бо це нікого не здивувало.

Те, що Алекс Савицький запав на Лану й прагне її підкорити, було загальновідомим фактом, у гуртожитку це навіть не коментували. Бо набридло. Хоча дехто зазначав при нагоді, що справа тут не в почуттях, а в тому, що дівчина є однією з небагатьох, а можливо й взагалі єдина, яка відмовила Алексові. Тож бажання приборкати цю норовливу конячку доволі швидко перетворилося в Савицького на манію. Саме тому він постійно тримався десь поблизу цієї компанії. Казали також, що він начебто і в гуртожитку оселився виключно заради Лани, хоча насправді в це мало хто вірив. Більшість діджеїв «сарафанного радіо» зійшлися на тому, що в головах у багатих власні таргани, і їхні примхи звичайним людям ні за що не зрозуміти.

Сама Лана теж відмовчувалася. З досвіду знала – у таких випадках краще не дискутувати.

За Алексом до дзеркала рушив Богдан, слідом – Дарина. Ця солодка парочка озвучила одне бажання на двох. Зовні воно здавалося трохи зухвалим, але чому б і не пожартувати при такій розвазі? Усі так робили, а чим вони гірші? Саме тому попросили у примарної Панночки житло. Власну квартиру, де можна щасливо мешкати разом, не думаючи про скурвілого від жадібності орендодавця, що загарбає всі їхні скромні заощадження.

Останні п’ятнадцять секунд «відчинених воріт» поділили між собою Остап із Максом. Перший миттю замовив кілька квитків у VIP-зону столичного клубу «Sentrum» на єдиний концерт «Snoop Dogg», який нещодавно пережив реінкарнацію, перетворившись на «Snoop Lion». І таким чином зекономив приятелеві час. Та коли Макс утретє погукав Панночку, то раптом знітився й подумав: а чи справді треба озвучувати бажання? Воно, певна річ, у нього було, але вимовляти найпотаємніше при всіх не дуже й хотілося. І поки Макс, коливаючись, стирчав зі свічкою перед дзеркалом, Сергій знову підняв руку з годинником догори.

– Час збіг, діточки! – із усмішкою сповістив він присутніх.– Панночка бажає всім добраніч і солодких снів.

– Ти встиг? – спитав Остап у Макса, хоча й сам розумів: ні, бо той нічого не вимовив.

– Ну то й чорт із тим,– докинув Алекс, хоча його очі ясно промовляли: якщо ти невдаха, хлопче, то невдаха в усьому.– Не парся, Максику, нащо воно тобі взагалі? Розслабся й насолоджуйся тим, що маєш.

Він знову всівся на підлозі й задивився на свічку, що й досі горіла. Зрештою, їх ніхто не загасив, тому в кімнаті досі панувала напівтемрява.

Незважаючи на сміховинність того, що відбулося, ніхто з присутніх навіть не посміхнувся – і так само ніхто не наважувався увімкнути світло. А раптом їх тут уже не восьмеро? Темрява могла щось у собі ховати, а ще вгамовувала. Ти спокійний, поки не бачиш лиха, ти байдужий, поки нічого не знаєш. Це одна причина. А ось й інша: ти вчинив щось погане, а потім ховаєш від сторонніх очі. Навіщо світло?

Сидячи на підлозі, кожен міркував про щось потаємне, загадане кілька хвилин тому. Попри очевидну безглуздість зробленого, кожен мав крихітну надію, що легенда про Панночку, ніби дитяча казочка, все ж таки виявиться правдивою.

На столі стояла третя й остання пляшка «Москетто», але охочих до неї якось не було. У кімнаті без видимої причини почав утворюватися вакуум. Стіни немов раптом зрушили з місця й почали тиснути на хлопців та дівчат із неабиякою силою. У більшості присутніх несподівано виникло гостре бажання якнайшвидше забратися звідси. Кинути все й чкурнути туди, де досі веселилися не обтяжені похмурими думками інші мешканці гуртожитку.

Першим ініціативу виявив Мафін.

Звівшись на ноги, він взяв зі столу пляшку й скористався штопором від Сергієвого швейцарського армійського ножа «Вікторінокс». Відкоркувавши вино, він пожадливо влив у себе кілька ковтків. Потім демонстративно, ніби драматичний актор на сцені, передав пляшку Максові. У цьому жесті відчувалося бажання віддати данину, щось на кшталт втішного призу невдасі. Мовляв, не встиг замовити собі якусь дурню, то ось тобі хоча б питво, насолоджуйся й не думай про погане. Макс теж зробив ковток і передав вино Дарі.

Третя пляшка спорожніла доволі швидко, усього за два кола. Настрій у кімнаті підвищився на кілька градусів. Зроблене вже не відгонило середньовічним дикунством, ба навпаки – почало сприйматися як безтурботна розвага з тих, що притаманні веселим студентським рокам, яких насправді не так уже й багато, як хотілося б.

– Ну що: сьогодні в клюбі будуть танці! – бадьоро кинув Алекс чи то Лані, чи то до всіх інших.– Там, здається, і для нас знайдеться місце.

Він відчинив двері, впустивши до кімнати потік свіжого повітря, й першим вискочив до коридора. Інші одразу подалися слідом. Загасивши ті свічки, що й досі горіли, останніми залишили двісті сімнадцяту Лана й Макс. Цей мовчазний і стриманий джентльмен, яким він себе уявляв, як завжди, пропустив уперед всіх охочих, а потім вже вийшов сам.

Обернувшись на порозі, хлопець краєм ока помітив щось дивне. Йому здалося, ніби в дзеркалі пропливла велика тінь. Ковзнула склом і зникла так само швидко, як з’явилася.

Макс миттю повернувся до дзеркала, однак наразі в ньому відбивалися лише меблі та інші предмети, на які падало світло з коридора. І нічого іншого.

«Протяг колихнув штори,– зміркував він,– от вони й відбилися у склі».

За кілька хвилин вся компанія долучилася до згасаючої вечірки.