Читать книгу Прапороносці - Олесь Гончар - Страница 10
КНИГА ПЕРША
АЛЬПИ
IX
ОглавлениеЧас артилерійської підготовки кінчився, і пекельний гуркіт поволі стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тільки окремі батареї та міномети, всі почули глухий, рівномірний, безперервний гул далеко на лівому фланзі. Бійці вслухалися, як зачаровані.
– На Яссах!
– Значить, по всьому фронту!
Було радісно, що гуде по всьому фронту.
Дим. над висотою поступово розходився, і крізь руді хмари почали знову випливати окремі шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще існувала. Більше того, і доти стояли ще на своїх місцях, тільки зовсім були тепер оголені, землю з них розметало на всі боки, і вони біліли по схилах, як величезні, неймовірних розмірів черепи. Батареї без угаву молотили по них, осліплюючи і оглушуючи методичним вогнем гарнізони, що божеволіли в тих залізобетонних черепах.
Раптом із землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефоніст, без пілотки, з землею на плечах, і дзвінко – скільки мав духу – оголосив:
– Піхота піднялась!
І знову зник у своїй печері.
– Піхота піднялась! – пронеслось, як блискавка, від бійця до бійця, і вже й за горбом, в артилеристів, було чути цю новину:
– Піднялась!
– Рушила! Пішла!
Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби і батареї і докотилась до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку урочистим маршем.
Черниш з завмиранням серця бачив крізь дим, як на схилах висоти з'явилися перші сірі цятки. Маленькі, ледве помітні, вони прикували погляди всіх. Вони щоразу ховалися в диму вибухів, зникали, здавалось, навіки, але хмари розпливались, і сірі цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи після дощу. За тими рухливими сірими цятками, за тією комашнею і стежили, не зводячи очей, усі – від бійця-артилериста до генерала. Бо долю операції, успіх чи неуспіх її, могла вирішити, зрештою, тільки вона, матінка піхота!
Брянський з НП передавав наказ перейти під саму висоту. Сагайда, сяючий і патлатий, з'явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі:
– Відбій! Міномети на в'юки!
Сагайда п'янів від цієї команди, бо це означало – вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб:
– Я відключаюсь.
Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею.
Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам'ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого – труба на плечі, приціл у руці, а в старшого… Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки.
– Блаженко! – окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
– Слухаю, товаришу лейтенант гвардії!
– Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант!
– Вибачте, забув, товаришу… лейтенант гвардії!
– Дайте сюди лотки!
– Він у моїй обслузі, – втручається Денис. – Це з мого наказу.
– Дайте сюди лотки?
– Товаришу гвардії лейтенант, – наполягає на своєму Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий…
– Та ти статути знаєш! – каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповів, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?
– Марш… з братом!
Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:
– Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!
– А ти думав, у рай? – сміється котрийсь з бійців.
– Най його мамі, де тому буде край?
Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу.
Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни.
– Летить! – вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. – Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів:
– Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повідомляв він, неначе інші цього не бачили. – Най його крах візьме!
– Піднімайсь! – командував Черниш, який вів бійців. Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі.
– Всі йдуть?
– А то.
Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч.
– Покурити б, – сказав хтось, ідучи за Чернишем. Напередодні наєтупу бійці одержали тютюн.
Поблизу, врізаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, і Черниш дозволив зупинитись у ній на перекур.
Вже було за північ. Бійці, склавши ящики понад бруствером, щоб потім легше було висаджувати на плечі, присіли в траншеї. Враження бою і тяжка нічна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечні стіни траншеї швидко повернули бійцям втрачену жвавість. Кожен полегшено відчув себе під надійним захистом землі. Заясніли на дні рову зірки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людині, – мимоволі подумав Черниш, – щоб вона відчула себе задоволеною, втішилась, засміялась».
– У нас був румунський комендант, по-їхньому – претор, – чувся в темряві співучий веселий голос Хоми Хаєцького. – То я до нього день при дню ходив, аби він повернув мені корову, а він теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.
А ти все-таки ходив?
А я ходив, бодай йому й кісточки дрібненько рознесло.
– І повернув?
– В обидві руки… За налигач і повів десь у свій Букарешт.
– Ласій, видно, був до молока та сметанки!..
– Ниньки при Дунаї де-небудь твоя корівчина пасеться…
– Впізнаю – відберу.
– Втікаючи, вони співали: «Антонеску дав наказ— всіх румунів на Кавказ. А румуна не дурной – на каруцу і домой».
– Заспівали, як припекло на Україні.
– Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
– Припече, то й звідси геть вивтікають.
– А швидше несло б їх з димом та з чадом. Черниці встає.
– Кінчай курити!
Внизу простелилася сиза прохолода ночі. Подекуди в полі схоплюються червоні спалахи вибухів. По висоті над бойовими порядками піхоти звисають ракети і в'януть, падаючи, як зітнуте сліпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романія, тривожно і загадково.
– Тю, бодай ти щезло! – вигукнув раптом Гай, задкуючи від бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
– Що таке, товаришу Гай?
– Рука! Чиясь рука…
Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу і наткнувся на неї. Черниш нахилився і справді побачив у темряві скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливості, в якому не хотів сам собі признатися, Черниш узяв її, холодну, вже задубілу, і одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долоні в нього ніби лишилося щось липке. Ідучи, він весь час відтирав долоню землею. Проте йому ще кілька днів після того, коли брався їсти, здавалося, що від руки тхне, і його нудило.
Вони наближалися до заклятого місця – відкритої галявинки при вході до яру. Вся галявина ще й досі прострілювалася противником з кулеметів, і Черниш, скомандувавши бійцям лягти, ліг і сам. Тут можна було пробиратись тільки поповзом.
Черниш повз по зритій землі, яка вся смерділа газами й трупами. Кулі гидко дзвеніли весь час, то пролітаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тісто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопінням плазували один за одним бійці, тягнучи ящики за собою.
Іноді Чернишеві здавалося, що це не ніч, а білий день і що ворогові зараз видно все, до зірки на його пілотці. Тоді він на мить ховав голову за якогось убитого і, причаївшись, ждав товаришів. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопіння, знову збирався весь у напружений кулак і повз далі.
Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цієї тьми, де навіть розмовляти було дозволено тільки пошепки.
– Хлопці!.. Братики! Браточки!
Чернишеві зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного відчаю, пронизливий, високий, він прозвучав так неприродно, що Черниш не міг пізнати його.
– Брато-чки!.. – зойкнув ще раз серед ночі так гостро і несподівано, що здавалось, – почують його над усією величезною висотою, по обидва схили її, і звідусіль кинуться рятувати людину.
Сколихнути всю ніч своїм зойком, так закричати на повний голос міг лише той, хто має останнє право на це, – міг лише вбитий… Щойно, отут убитий!
Черниша мимохіть кинуло вперед, далі від того крику, що вже переходив у стогін, він чув, як за ним і всі бійці повзуть швидше, бо сопуть тяжче і частіш. Кулі прошивали повітря щоразу густіше. Нарешті Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулі не залітали. «Що я зробив! – одразу жахнувся Черниш. – Що я зробив!»
З темряви підповзали бійці і зупинялись мовчки навколо, не підіймаючи голів од землі.
– Кого нема? – майже закричав Черниш, лютуючи невідомо на кого. – Кого нема?
Не було двох: Бузька і Вакуленка. Черниш, готовий на все, рішуче обернувся і поповз назад. Хай краще вб'є, але так він не піде до Брянського! В цей час його хтось міцно вхопив за ногу.
– Не ходіть… Ось я.
Це був Гай.
Не чекаючи відповіді, він зашерхотів у темряві, як вуж; розмашисте працюючи ліктями й колінами, вміло маневруючи межи трупів, боєць поповз на стогін. Дзижчали кулі, іноді подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на ці звуки, він чув поблизу щось незрівнянно важливіше: глухе туркотіння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тіло, ще тепле і все мокре від поту. По чоботу домашнього крою впізнав, що це Бузько. Тіло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, і весь час було чути поблизу тихе оте воркотіння: кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче заніміла в подиві вся земля: серце не билось.
Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець і патрони і знову поповз. За кілька метрів він впізнав Вакуленка, бо навіть у темряві заблищала його лобата лиса голова без пілотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крізь горло.і вийшла на потилиці.
Біля каменя Гай передав Чернишеві документи вбитих, а собі залишив тільки Бузькові патрони. Всі знову встали, піддавши один одному трипудові ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на місце, ніхто не сказав ні слова. На вогневій, відшукавши Брянського, Черннш доповів йому, що люди з мінами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякі подробиці.
– Жаль, – сказав він по паузі. – Жаль. Особливо цього… Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметі. Ну що ж…
Брянський якусь мить подумав.
– Що ж… Забирай, друже, людей і… знову по міни. На ранок має бути «сабантуй».
Черниш козирнув і подав команду на п'ятий рейс.