Читать книгу Прапороносці - Олесь Гончар - Страница 8

Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень – так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнавчання з бійцями Брянський провадив завжди сам.

– Я вестиму роту в бій, – говорив він, – і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.

Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.

Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.

У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі.

Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження.

– Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова?

– Звичайнісінький собі чоловік, – відповідав Блаженко, хмурячись, – такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка.

– Справа ж не в тому, силач він там чи ні, – терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. – Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали!

І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів… А вінницький тракторист стоїть по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає… Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали!

Бійці думають.

– Кожен з вас теж це міг би, – каже Брянський. – Хіба ні?

– Я зміг би, – сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима.

До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває…

Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї – вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон.

Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим.

– Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, – говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. – Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом…

– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.