Читать книгу Прапороносці - Олесь Гончар - Страница 4

Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах.

Козаков повеселішав, немов наближався до рідного дому, і йшов, як по воді, високо підіймаючи ноги. Медалі з заяложеними колодками сліпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А він розглядався безтурботно на всі боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозі, черпаючи її пригорщами, а потім весело вимахував пілоткою проїжджаючим дівчатам-пекарям.

Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив. Вона втікала, як міраж у пустелі, лишаючи за собою шляхи, заповнені людом. А народ плив і плив, сірий від кіптяви, зірваний з місця і, здавалося, цим людським потокам не кінчитись ніколи!

Навкруги лунали регіт і жарти.

Козаков, скрізь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому він був компетентний, і, здавалося, всі тут були давно йому знайомі. Його бурхливий настрій поступово передавався і Чернишеві, який, зрештою, починав думати, що нема на світі ніякої війни, ніяких страхіть, а є лише якась велика оргія, божевільне світове гульбище, куди всі вони поспішають.

– Люблю фронтовий край! – піднесено вигукнув Козаков. – Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, ніж у тилу. Волею пахне. Ніякого тобі чорта!

Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелі, скидають шапки і простягають висушені, засмаглі руки.

– Чого ви гнетесь? – не міг байдуже дивитись на них Черниш. – Випрямтесь та ходімо з нами!

А чабани думали, що руський офіцер глузує з їхньої убогості, і злякано задкували. Німці навчили їх: розмовляючи з військовими, триматися завжди на певній відстані.

Наступного дня Черниш і Козаков уже підходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова доріжка стелилася між високими хлібами. Вона була добре накочена, хоч тепер на ній не було ніякого руху – ні підвід, ні машин.

– Тут їздять тільки вночі, – зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами.

За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги – підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади – все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар… Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг.

У селі теж залягла тиша, подвір'я позаростали бур'янами, мешканців звідси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бійці, збираючи гіркі й дрібні черешні. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними спілими ягодами. Ягід було рясно, вони просто облипали гілля.

Біля штабу Козаков зустрів своїх розвідників.

Серед інших бійців їх одразу можна було впізнати і по впевнено-розвалькуватій ході, і по мові, і по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, і це з часом давало себе знати в незалежній упевненості поведінки. Полк давно став для них рідним, і вони трималися в ньому невимушене, як у сім'ї. Вони навіть у свої рапорти й козиряння старшим уміли вкласти щось особливе, неофіційне, домашнє.

За кілька хвилин розвідники, штовхаючись, сміючись і перебиваючи один одного, встигли розповісти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тільки три дні тому на превелику силу дістали «язика» і «хазяїн» дав їм відпочинок на кілька день. Кінчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але він відмовився, бо хотів уже сьогодні бути на місці.

Здавши документи в штаб, Черниш, перш ніж іти в батальйон, з'явився, за офіцерським звичаєм, відрекомендуватись командирові полку. Адютант-таджик відповів, що «хазяїн» зараз у сусідньому бліндажі у майора Воронцова, і порадив зайти туди.

У бліндажі гвардії майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свіжа прохолода. Дерев'яну підлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по бліндажу не ходив, а майже бігав «хазяїн» – гвардії підполковник Самієв. З розповідей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергійний, на диво рухливий таджик. Він пильно, з голови до ніг; оглянув Черниша, який стояв біля порога виструнчившись, із своїм запиленим ранцем за плечима, і, очевидно, залишився вдоволений ідеальною курсантською виправкою молодого офіцера.

– Черниш? – Самієв раптом стукнув себе по лобі коричневим пальцем. – Черниш… Ви звідки? Родом, родом?

Черниш, ніяковіючи, відповів йому по-таджицькому. Самієв аж просяяв.

– Ваш батько інженер-геолог? Всеволод Юрійович?

– Так точно, Всеволод Юрійович.

– Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрічається мені на фронті! Такий збіг!

Виявляється, що Самієв ще задовго до війни знав Чернишевого батька по спільній роботі в одній з експедицій на Памірі. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у свої експедиції по Середній Азії, ще змалку добре знав ті місця, про які тепер, хвилюючись, розпитував його Самієв. Підлеглі Самієва, ті, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пізнали б свого командира. Він запросив Черииша сісти, і, коли той почав опинатися, сам посадовив його і, метаючись по бліндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрів тут, у чужому краю, свою далеку молодість.

– Я радий, радий, що ви попали саме в мій полк, – говорив підполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. – Воронцов! Уже в моїх друзів сини – офіцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками!

Гвардії майор Воронцов лежав у ліжку, вкритий кожухом і важкими яскравими килимами. Вже кілька днів його трясла малярія. В розмову він не встрявав, лише іноді мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозі Казаков розповідав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Політкерівник роти під Сталінградом, герой Дніпра, він виріс за цей час до заступника командира полку по політчастині. Цей гвардійський стрілецький полк неможливо було уявити собі без Воронцова. Інші, коли хворіли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось не гаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!

Справді, Воронцов ніколи не скаржився, а йому скаржилися всі, і він сам це вважав цілком нормальним. Коли його посилали на навчання, він відмовився, і послали іншого. Брали на роботу в штаб фронту – відпросився, нікого цим особливо не здивувавши. Хіба могло бути інакше? Воронцов ніби становив найголовнішу, невід'ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім'ї. Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала.

Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді – коли й не зовсім скрутно. За те його в дивізії штабісти вперто називали комісаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще раніше, після розповідей сержанта Козакова, взяв для себе взірцем. Правда, досі Черниш уявляв собі майора. Героя Радянського Союзу, не таким – вкритим кожухом і трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не інакше, як у гордій войовничій позі поперед піхоти, з пістолетом в руці і газетами, що стирчать з кишені. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсім не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав під натягнутим до самого підборіддя кожухом, пожовклий і зосереджений, висвічуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рідкого волосся. Сірі, глибоко запалі очі майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишеві хотілося почути від майора слово. Але Вбронцов мовчав, іноді беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно.

– Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, – повчав він Черниша, – а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?

– Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! – відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.

– Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.

– Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! – схопився Черниш зі стільця.

– Сядьте, – сказав Воронцов і одвернувся до стіни.

– Бій, бій – це для нас найкращий атестат, – провадив далі Самієв. – Відвага, хоробрість – найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?

– Альпініст, товаришу гвардії підполковник.

– Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

Чернишеві радісно захопило дух:

– А ми й там будемо?

– Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант[3], скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!

– А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? – не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.

– Який нетерплячий, га? – заговорив Самієв. – А ви готові?

– Готовий, товаришу гвардії підполковник!

– Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська…

– З Мінська, – поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.

– Так, так, точно – з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце – там. Ти як дивишся на це, майор?

– Не поспішай, – відповів Воронцов з заплющеними очима. – Війна ж не сьогодні кінчається? – І після паузи сам собі відповів: – Ні.

Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:

– Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?

Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:

– Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі…

– Розумію, розумію, – перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. – Бажаю успіху в наступних боях…

Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько.

– Ми ще зустрінемось, – сказав майор сухими губами. – Перед нами дорога… далека і… дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав:

– Так ви готові?

– До всього готовий.

Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії.

Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку – попід занедбаним залізничним насипом.

Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому віадуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв'язківця, який прив'язував до дерева гриватого білого коня.

Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно.

З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця:

– Чо-чому кінь білий?! – Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований.

Боєць мовчав, весело кусаючи губу.

– Я вас пи-та-ю, – тряс штабник папкою бійцеві перед носом, – чому кінь білий?

Зв'язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю:

– Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця!

Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами.

Стежка звивалась у високій траві попід насипом. Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів. Дрімали пашні, мліючи в сонячній духмяності. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична будка, навколо неї стирчали обчухрані снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.