Читать книгу Серафима - Олесь Ульяненко - Страница 11

Їй п’ятнадцять. Вона неймовірно приваблива й навіть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колір. Того ж кольору шкіра у бармена з обличчям старого мопса. Він притягнув якусь болячку з В’єтнаму, і у нього не було грошей її вилікувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тікав до могили. Ніхто на це не зважав. Ряд високих стільців прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республіканського значення. Роздовбана, наче гріх старої проститутки. Саме на тій трасі промишляв Атас.

Атас – людина-передбачення. Він з паскудної родини. Відсидів два строки – один по малолітству за крадіжку, другий – за пограбування. У тюрязі, щоби згаяти час, виготовляв гральні карти, маючи «художню натуру». Після «відкиду» – програвся. Йому відрубали три пальці на руці, а тому він швидко перекваліфікувався на сутенера. Там і промишляв – на сірій порепаній трасі з колгоспними таратайками, підводами і дальнобійницькими фурами, що залітали сюди до СТО. Саме на СТО Костя і пригрівся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня, й аби могла молитися, то молилася б.

Крах повертає людину на її колишнє місце. Цим він і страшний: вдихнувши на повні груди фіміаму, людина очухується несподівано в смердючій клоаці, чорній дірі з мокрими щурами. Із Серафимою відбулося інше. Нею заволоділа ілюзія ймовірного.

І справді, Серафима просиділа цілу зиму, зігнувшись у три погибелі, розглядаючи газетні й журнальні вирізки, власні записи у кольоровому зошиті, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звідси, з маленької кімнатки, вона чула його ревіння. Чи то ревіла її душа? Принаймні їй так хотілося думати. Батько говорив, і вона чула: вона дорослішає. Але вона почала хворіти. А ще боліли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помічала. Несподівано для близьких її зацікавили предмети зовсім не такі, що водилися у її сім’ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барі, куди вона прийде навесні, і це докорінно змінить її життя. Але життя змінюється швидше у свідомості. Після школи, кинувши сумку, вона сідала за телевізор, тихцем перекуривши на кухні, виклацувала кримінальні історії і передачі на кшталт «У світі живої природи». Чи ще щось там. Ніхто на це не звертав уваги. Потім прийшла весна, і Серафима, перетнувши сіру стрічку траси, підійшла до бару й сіла біля входу навпочіпки.

Вона сиділа так, нікого не чекаючи: мужики, жінки виходили, і від них смерділо. Звідси було чути, як гримить море. Хтось покликав її – вона підняла голову, наче песик, і побачила Настю в новому прикиді. Вони не зустрічалися три місяці. Настя навчалася в сусідній школі, і про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пішли, пихкаючи сигаретами.

– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.

– Та нічого… Блін… Він зараз блядями тут, на трасі, торгує. Він мене покинув…

Вони зупинилися на причалі і дивилися на море, а потім одна на одну. І усміхалися. Стіна між ними впала. Так думала Настя. А потім…