Читать книгу Серафима - Олесь Ульяненко - Страница 8

Він повів їх до бібліотеки. Дорогою дівчата хихотіли, смикали одна одну за спідниці, а він ішов, трохи сутулий, «на півзігнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило, а він не знімав своєї шкірянки. Він ішов, і весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневі тіні ворушилися у них під ногами, і весь світ сходився для Серафими на його спині, на короткій зачісці з жорстким, як дріт, волоссям. Перед цим вони сиділи в барі. І ось що було, цього звісно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасові мацати цицьки, а потім вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навіженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрібен був той Атас, не потрібна Настя. Вона мовби ступила вперед і почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районів, і це був реальний відрізок шляху, котрий вона обов’язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в житті – і їй було прикро і щемко, радісно й сумно. Навіть хотілося заплакати, і вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас і Настя, вона лише лизнула язиком губи. І Атас сказав:

– Як зміючка.

– Ага, – відповіла вона і лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от відкрилися усі пори, і саме місто здулося великою жабою. Саме так. І вона нічого вже не хотіла, а втупилася у матню Кості Атаса, з мокрими плямами і помадою Насті. Їй зробилося ані противно, ані приємно. Серафима вирішила: що почалося, те вже ніколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вікно, горіло на столах і склянках. І вона засміялася – довго і протяжно. Так сміються шльондри – пізніше дізнається вона, – саме так рже життя, противне і неприємне, але його треба пережити, мов допірнути до дна помийні, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

І він налив їй портвейну, перемішавши з горілкою. Вона випила, а потім поклала йому на коліно руку і подивилася прямо у вічі. Атас відкопилив губу, повернув шию, наче звільнюючись від чогось непотрібного, і підсунув руку ближче. І вона усміхнулася, відчуваючи, як Настя робиться зовсім непотрібною. Потрібніші склянки на столиках, інтер’єр, а її мовби й не було ніколи. Небо у вікнах відливало старим сріблом, хмари язиками чіплялися за дерева. Зараз Серафима розуміла, що світ існує виключно для неї; цей світ м’яким пластиліном піддається пучкам її пальців, а решта все відходить, відходить кудись у невідомість, про котру вона нічого не хотіла знати. Лише знала одне: цей чоловік з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз і потім належатиме їй.

– Ходімо, дітки, – сказав він.

Вона усміхнулася – чисто тобі модель з обкладинки, – але нічого не сказала. Говорили її очі, що вона не піде ані потім, ані зараз туди, де туалетна кімната. Вона лише повернула голову: думала про інше. Вона думала про те, що окрім солодкого і мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилі, нічого не відчуває. У низу живота холодно склалася змія – так здалося Серафимі. І тоді вона знала, наче хто прочитав їй історію про неї на вухо чи показав кольорові слайди її життя. Вона знала, чим все це закінчиться. Настя сиділа – руки на колінах, груди ходять під вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

І так вони пішли. Заламалася у Насті нога прямо при дверях, але Костя не підтримав її, ба навіть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтіла мельхіором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Він зупинив таксі. Все відбувалося так швидко, що навіть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, існувало – як ці надокучливі липневі мухи, як ця спека і гуркіт моря, – нарешті відбулося: вони їхали, вони курили ментолові довгі сигарети і скидали попіл у прочинене вікно.