Читать книгу Серафима - Олесь Ульяненко - Страница 15

Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухається на куцих ніжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, він ще Шпуля, офіційно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Він мав купу всіляких посвідчень і паспортів паскудного ґатунку – такий перепав і Серафимі. Мешкали вони за містом. В особняку з білої цегли, під червоним дахом. Анастасія Валеріївна, рухлива, як дитяча сеча, ніколи не лишала молодят наодинці. Хоча це було без потреби. За винятком відряджень, Шпуля був закоренілим гомосексуалістом. Він любив абсент, кокаїн і гіпсових поросят. Ці кавалки, нерухомі кавалки глини, нічим не нагадували свекруху, проте, як і вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь під руку і, що не день, одна-дві розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботі, Валеріївна переставала гасати кімнатами, сідала біля телевізора з недогризком докторської і так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружній кімнаті, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукає щастя по-своєму, хоч у Серафими не існувало такого поняття – щастя, так само, як і нещастя.

Від таких усамітнень очі у дівчини робилися сухими і ще більшими. І коли приходив Шпуля, він якось зачудовано, із захопленням дивився на неї і шепотів: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своєму милим, головне – він не чіплявся, ніколи не кричав, намагався догодити. Але питання різке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на біса вона йому потрібна? Але це швидко прояснилося: не для мами і не для продажу. Шпуля готував її для своїх оборудок з квартирами.

Осінь пропливала важкими черепахами барж, і багряні ліси під водою чіпляли віттям водорості. Їй видавалося, що ріка повинна вийти з берегів. Але розуміла вона один запах – звіриний запах землі, який лоскотав їй ніздрі. І, напевне, дарма.

Далі дачі ані свекруха, ані Шпуля її не пускали. Але одного дня він прийшов з пакунками. Поклав і вийшов. У пакунках були сукня, косметика і нові туфлі. Серафима байдуже одяглася, наче їй завжди доводилося натягати подібні речі, сіла на ліжко, на самий краєчок, бачачи боковим зором у дзеркалі свої високі груди, вигнуту шию, волосся, зібране в зачіску ще по-дитячому. Але у всьому відчувалася вже жорстка жіноча упертість. Шпуля зайшов – цього разу в сірому мішкуватому костюмі, і від нього тхнуло по-чоловічому: тютюном, трохи потом і алкоголем. Вона повела бровою. Крізь щілину у шторах до напівтемної кімнати осінь вливалася багрянцем і невимовною синькою низького неба. Серафима встала, і вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очі, відхитнуло, але чоловік підхопив її під руку, переймаючи від жіночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика від задоволення; вона усміхнулася, поправила зачіску, розуміючи, що так ще ніколи не робила, і плечі двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тільки кахикнув, і відразу по його сухім кашлі осінь ударила в стіни домів, і вони попливли назустріч безликій смужці води. Серафима підвела голову й побачила над річкою місто, що піднімалося в горах туману. Вона спинилася і по-дитячому закусила палець.

– Що таке? – Шпуля заглянув у очі й відхитнувся.

Так вони всі дивитимуться в ту тисячолітню безодню: трохи злякано, захоплено і зніяковіло. Як майже всі підлітки. Серафима не замислювалась над тим, що відчувала… Через кілька хвилин вони вже їхали в маршрутці.

Чорні павуки тіней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публіка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синій смог. Нічого не здивувало Серафиму. Їй підламувалися від утоми коліна, у горлянці дерло, хотілося води. Теплий вітер віяв у спину.

Шпуля наказав їй стояти біля тумби, а сам поперся на Круглоуніверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодної ятки. Пройшлася вниз по вулиці. Далі був Хрещатик, що збив її з пантелику. Вперше і востаннє вона розгубилась у центрі міста. Зупинившись під стереокінотеатром «Орбіта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потік пропливав, і в когось вирвалося, а в неї влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пішла повз ятки з фруктами: синіми кульками винограду, гранатами, і вирвалася нарешті на той «п’ятачок», де її полишили. І тут вона повернула голову і побачила його: блискуча біла фікса у кутку рота, шкіряні штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неї там, унизу, все опустилося. Машина наїжджала на машину, гуркіт розносився по кутках, базарний гамір грибом піднімався догори. Запах м’яса, овочів, сечі, сперми й диму… Вірменин, який торгував фруктами, торкнувся її плеча. У голову вдарили запахи – різкі і знайомі ще з моря, і маленька, майже дитяча, рука простягнула їй гроно синього винограду.

– На, покушай…

Вона повернула голову – чорний оксамит на вікнах. Кіт лизав писка. У неї підвело живіт. Легке шурхотіння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до білого на кісточках. Синій «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, і круглобокий вірменин перебіг, петляючи між машинами, на той бік і схилився над рукою. Він повернувся, а Серафима дзьобала виноград, і далі дивилася на спуск Круглоуніверситетської. Вірменин став біля неї, аж пашів – від його плечей піднімалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима підвела погляд, але блискучої фікси не побачила. Вірменин мовив:

– Детка, табой заінтєросовалісь такіє люді…

– Да-а? – сказала вона. – Переказуй їм мої вітання. – І так пішла догори, ледь не падаючи – наче хто спину їй всипав голками.

Серафима стоїть і дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими від поту людськими тілами. І вперше розуміє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жінка, як жінка з досвідом, яка несподівано побачила свій шлях. Невідомо кому вона у синю кушпелінь махає рукою. У відповідь їй сигналять. Вона розвертається і знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: ані тіла, ані рук – самі очі, чужі очі, а не її. Вона заворожена новим відчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично іншим. Морозиво стікає по пальцях. Серафима сідає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому житті: дівчина це знала з кіно.