Читать книгу Царівна (збірник) - Ольга Кобилянська - Страница 2

Характер жінки як особистості, що прагне до самореалізації і культурної творчості, а в житті відіграє роль виховника і товариша, у творах Кобилянської витісняє популярне на той час переконання про єдине, природне призначення жінки бути передусім матір'ю, дружиною, господинею, а в соціальному і культурному плані – бути «нічим». Навпаки, Кобилянська була глибоко перейнята ідеалом «вищого» культурного типу і чоловіка, і жінки, і цей тип індивідуальності вона естетизувала і фемінізувала. Водночас життєві колізії, які цікавили її, характеризувалися рисами міщанського психологічного роману, де любовна історія розгорталася на тлі буденних подій і обставин маломістечкового життя. Так, «Царівна» – перша, за Франком, психологічна повість в українській літературі, що поєднувала культурософську проблематику свободи волі, зокрема жіночої, з типовим сюжетом любовного романсу, де довге очікування нареченого повинно було відновити втрачену рівновагу і гармонію цілого світу.

Вибудовується ця психологічна повість на основі різкого протиставлення буденності і мрій, оточення і виняткової особистості, будучності і теперішності. Василь Орядин, один з персонажів повісті, говорить, що доменою жіночою є «минувшість», натомість «в мужчин переважно будучність на оці». Власне, вся історія головної героїні Наталки Верковичівни, яка занадто перейнята ідеалом саморозвитку і «будучини», протилежна такому уявленню і не є типово «жіночою». Більшість же перших рецензентів (О. Маковей, А. Кримський, М. Грушевський) намагалися підкреслити у повісті передусім непослідовність традиційного жіночого романсу, який вони вичитали у повісті, і при цьому іронізували над рефлексіями героїні, її ідеалом «вищого» чоловіка та ідеєю товариськості-любові, якої шукала Наталка.

Однак жіночий романс у повісті Кобилянської дістає не лише персональний, але й національний виховний підтекст. Йшлося про виховання українського модерного індивіда, тому героїня повісті мріє не лише про те, щоб реалізувати себе духовно, але щоб «сотворити щось таке, що поривало би» народ, бо «та маса з самого ожидания і невільничої податливості запала в нидіння». «Чому в нас так мало гордості й відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могутності?» – роздумує Наталка і прагне бодай із себе створити повноцінну індивідуальність, реалізувавши свої бажання та вроджені свої здібності. Цей пафос перетворення пасеїстичної і пасивної маси народної на колектив індивідуальностей, а жінки – на повноцінну індивідуальність Леся Українка назве основною неоромантичною тенденцією у «Царівні». Сама ж Кобилянська ототожнить цю тенденцію з ідеалом «жінки європейського закрою» і перетворенням жінки з «організму» на «виразну особистість» («Балаканка про руську жінку»).

Ідеал виховання «вищої» жінки у творчості Кобилянської відбивав не вузькі ідеї особистого щастя, але надавав феміністичним тенденціям глибшого культуротворчого і модернізаційного сенсу. Кобилянська була цілком свідомою цього, коли писала: «Мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського». Виховання європейських типів чоловіків і жінок, а також критика української провінційності – ідеї, актуальні в ситуації «кризи статі», яку ми спостерігаємо наприкінці XIX століття і яка відбилася у творах А. Стріндберга, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ст. Пшибишевського, В. Винниченка.

Безперечно, повість «Царівна» несе в собі відсвіт ідей Ф. Ніцше про «надлюдину» і «вищих» людей, хоча Кобилянська приховано полемізує з німецьким філософом і щодо можливостей жіночої дружби, і щодо можливостей виховання «вищої» жінки. Однак саме під впливом Ніцше, як зізнавалася сама Кобилянська, сформулювалася її ідея «будучності» – поривання до «повного життя», що розуміється у плані самореалізацїї, індивідуальної і культурно-національної. У цілому, ідея Фрідріха Ніцше, які набули широкої популярності на межі XX століття та вплинули і на формування найвищих концепцій культури, і на складання найбанальніших ідеологій, і на провокацію по-міщанськи обмежених уявлень про т. зв. «надлюдину», були могутнім чинником розвитку європейської культури на початку XX століття.

Отже, значною мірою під впливом ідей Ніцше Кобилянська була зацікавлена у творенні «вищої» культури, особливо в перспективі «будучності» – повної самореалізацїї людини, і саме цю ідею вона пов'язує зі своїми жіночими характерами. Ідея «будучності» була важливою не лише для самореалізацїї жінки, але і для долі нації. Тому на жінку і матір покладаються обов'язки не лише народити і виховати дитину, але також «змоделювати» майбутній характер як культурний тип. Тож її героїні мають перед собою ще іншу мету, окрім любовного романсу, – «нехай ще вимоделюють і характер його (сина-русина. – Т. Г.) сильними виразними лініями так, щоб той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського оточення свойого», – говорить авторка у «Балаканці про руську жінку».

Ідеї виховання нового типу людини на початку XX століття несли на собі відсвіт волюнтаризму та індивідуалізму. У творчості Кобилянської ідеї ці набувають естетичного й ідеального характеру. Так, у «Царівні» стверджується естетизований варіант жіночого світу. Прикметно, що образом, який збирає всю символіку й образність у повісті, є дзеркало. Так у жіночому письмі Кобилянської у повісті «Царівна» домінують очі і погляд героїні на саму себе. При цьому ідеальна рамка такого образу олітературнена: це Лореляй Г. Гайне. Відвертаючи очі від дзеркала, героїня, однак, підглядає в нього опосередковано – очима бабусі, тітки, імпліцитного автора.

Так нарцисизм стає одним із принципів самоствердження «нової» жінки у «Царівні» Кобилянської. Він виявлений через інтимну форму щоденника (хоча цей жанр і не витримується до кінця). Через саморозкриття, записи у щоденнику, як у дзеркалі, відображається духовно-емоційний світ її героїні. Ствердження повноцінного «я» здійснюється через ідеал «вищої» жінки – теж своєрідне дзеркало, символічно ототожнене з незвичайною жінкою, царівною. Дзеркалом служить у повісті і чоловік-товариш, як «інший», що допомагає проявити і відбити характер Наталки.

У доповіді «Дещо про ідею жіночого руху», виголошеній 14 жовтня 1894 року на зборах «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська звернула увагу на широке розуміння жіночої емансипації. Остання, зауважує вона, переросла рамки епатажу, коли жінки переймають чоловічий спосіб життя («щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка висловилась, "ходити у фраках"»). Кобилянська говорить про необхідність розглядати жінку як людину, від природи рівну з чоловіком і упривілейовану, як і він, правом «людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості». «Женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір'ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій цилю, іменно в тім смислі, як буває собі цилю мужчина», – твердить письменниця. Йдеться про право жінки здобувати освіту, працю, вчитися, бути «самій собі ціллю». Саме цю символіку несе в собі образ «царівни».

Ідеї Ф. Ніцше служать у ранній творчості Кобилянської так само своєрідним дзеркалом, на тлі якого письменниця вибудовує свої жіночі характери. Зокрема Ніцше говорить про те, що «досконала» жінка може існувати, хоча це швидше явище нарцисичного характеру («чоловік шукає ідеалізованого чоловіка, жінка – ідеалізованої жінки, тобто обоє прагнуть не доповнення, а завершення своїх власних переваг»). Німецький філософ уточнював: «Досконала жінка – вищий тип людини, аніж чоловік, але й значно рідший». Останнє відбиває глибинний іронізм Ніцше стосовно «нової» жінки, особливо тому, що в модерному суспільстві «людського, занадто людського» жінка переймає на себе чоловічі ролі, професії, моделі поведінки і навіть привласнює таку традиційно чоловічу форму спілкування, як дружба. Заратустра був так само досить скептичний щодо жіночої дружби: «Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов». Далі він, однак, поширює свій скепсис і на сучасників-чоловіків: «Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?».

Ніби полемізуючи з Ніцшевим Заратустрою, у «Царівні» Ольги Кобилянської хорват Марко, якого героїня асоціювала з «вищим» типом людини («наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець»), вперше називає Наталку Верковичівну «товаришем». «Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи».

Ольга Кобилянська разом з Лесею Українкою загалом причетна до творення нового культурного феномена – феномена жіночої дружби. Для Лесі Українки і Ольги Кобилянської товаришування чоловіка і жінки було не лише бажаним ідеалом, але й реальністю, як про це свідчить їхнє листування. Леся Українка називала товаришем і другом Франка, Павлика, Кримського, Хоткевича, Луцького, «побратимом» – Маковея, «паном-товаришем» – Коцюбинського. Як до товариша зверталася до Стефаника і Маковея сама Кобилянська.

Темі любові-дружби жінки й чоловіка присвячена і повість Кобилянської «Царівна». У повісті основні ролі розподілені між однією жінкою та двома чоловіками. Перший з них – Василь Орядин – напівукраїнець-напівциган, пристрасний, зрадливий, підвладний «буденщині» чоловічий тип, який зрештою одружується з вигоди з донькою свого начальника. Інший – Іван Марко – хорват, «вищий чоловік», або «аристократ духу». «Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний філософ Ніцше», – зізнається героїня. Так, з одного боку, Орядин визначає для Наталки обмеженість людської натури, з другого – Марко задає перспективу зростання людського духу. Саме між ними хитається Наталка Верковичівна. З одного боку, вона не згоджується бути з Орядином, щоб жити «буденним» життям, з другого боку, у стосунках її з Марком, місія якого, ми бачимо у фіналі повісті, – бути «чоловіком царівни», проглядається по-чоловічому перевернений варіант жіночого романсу.

Чужинець Іван Марко служить також своєрідним доповненням, або «вищим» типом героїні. «Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе, – говорить Наталка. – Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі». Таким чином, у дружбі жінки з чоловіком, описаній у «Царівні», маємо випадок самодоповнення жінки.

Модерністська образність, яку творить Кобилянська, поєднує нарцисичність, мазохізм і своєрідну психологічну «вівісекцію» і себе, й оточення. Героїня Кобилянської фантазує про самодостатність, про те, щоб злитися з «полудневим», і при цьому підкоряє собі Орядина та тішиться своєю владою: «Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило». Так Орядин стає лише однією з проекцій Наталчиного образу себе самої, оскільки він цікавить її не сам по собі, а тільки через свою причетність до її ідеалу краси. «Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви», – борониться від неї Орядин. Натомість Наталка, розбурхавши чуття Орядина і принизивши його своєю відмовою, почуває момент задоволення. «Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який лютий був! Який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся!». Так мазохізм стає ситуацією виховання, яку прагне здійснити нарцисична героїня Кобилянської.

Бачимо, отже, постійну плинність ідентифікацій Наталки (то з жінкою, то з чоловіком, з тим, хто кориться долі, хто підкорює собі долю). Таке метання, взаємообертальність ідентифікацій – прикметні для мазохістського дискурсу, а останній стає чи не основним в літературі європейського модернізму. У «Пошуках втраченого часу» Марселя Пруста маємо постійну, спекулятивну гру заперечення-ствердження будь-чого, зокрема й статевої ідентичності, що творить поле одночасної і безкінечної можливості/неможливості. Ніщо не є правдивим і все є ілюзорним. Така настанова пронизує дискурсивний модерністський простір. В «Уліссі» Джеймса Джойса мазохістська мінливість, обертальність ідентифікацій та театралізація усіх можливих ролей, які переживав Блум, хоча б подумки, приводять до появи «нового ожіночненого чоловіка».

Ще однією прикметною рисою творчості Кобилянської стає меланхолія. Героїня «Царівни» бачила печать меланхолії на всьому «недокінченому», а її ненастанна туга і бажання «виповнитися» мали меланхолійну ознаку. «Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого, – говорить Наталка. – Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!..»

Меланхолійний стан Наталки обумовлений її тугою за досконалістю, себто ідеалом «вищої» людини, який живе у ній і до якого вона прагне, борючись проти влади принижуючого середовища. Меланхолія властива і цілим народам, зауважує Наталка, і говорить, що ненавидить «цей тон вічної туги» як у людей, так в ментальності цілих націй («наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу»). Джерело такого хворобливого настрою – пасивність, породжувана тим, що ідеал повноцінного життя переноситься у минуле, а оскільки минуле виглядає втраченим, то з ним втрачається й ідеал. Відтак і майбутнє, в якому такий ідеал міг би реалізуватися, є загубленим. Так народжується туга за неможливим – «з самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі», – говорить Наталка, ця «донька українсько-руського народу».

Меланхолія, за Фройдом, виникає як наслідок горювання і розчарування, викликаного втратою улюбленого предмета (об'єкта), – таким об'єктом може бути не лише людина, але рід, земля, батьківщина. Ця втрата насправді обертається проти самого суб'єкта – він втрачає себе, розчаровується, його самооцінка падає, предмет любові привласнюється (або, як Фройд говорить, інкорпорується) індивідом. Звільнене лібідо, себто бажання, пов'язані з улюбленим об'єктом, при цьому переносяться не на інший предмет, а на власне «я». Внаслідок такої ідентифікації розчарування і презирство спрямовуються на самого себе, на «я», що заступає об'єкт колишнього замилування.

У найзагальнішому сенсі, і феміністичні, й національно-патріотичні розчарування Кобилянської породжували меланхолійний стан її героїнь. Як особа, поставлена в пограничну ситуацію щодо «свого» і «чужого», письменниця гостро відчувала розбіжність між «мужицтвом» і «європейством», а нереалізованість України як модерної нації уподібнювала власній нереалізованості. Кобилянська, як відомо, постійно скаржилася на відсутність умов для творчості, обов'язки прив'язували її до родини, до господарства, до сталого місця. Вона любила «культурні» нації, але свідомо лишалася зі своєю, в українській літературі почуваючи себе «чужинкою» (про що їй неодноразово нагадували). Вона «любила» народ і водночас «не любила», прагла бути «новою жінкою» і задовольнялася життям «без подій», її героїні, повні діонісійської сили, одержимі «будучністю», бачили себе «царівною», але обмежувалися роллю «товариша», «виховника», «меланхолійної жінки».