Читать книгу Царівна (збірник) - Ольга Кобилянська - Страница 4

У повісті «У неділю рано зілля копала…» (1908), побудованій на міфологемі гріха, Кобилянська дає ще один варіант студії жіночої долі. Вільнолюбна й горда Тетяна, вихованка циганки Маври, є тією невинною жертвою, яка спокутує гріховність людської натури, зокрема циганської. Маврина гріховна любов до двох чоловіків – отамана Раду і боярина – символічно передається її синові Грицеві і виявляється через «подвійність» його душі, прив'язаної водночас до чорнобривої Туркині і голубоокої Настки. В цьому наростанні гріховного конфлікту його розв'язка перекладена на безневинну жіночу натуру – Тетяну. Дика й горда її натура, повністю заполонена любов'ю до Гриця, виявляється найслабшою і найвразливішою ланкою. Тетяна божеволіє й у своєму безумі дає чарівне зілля Грицю, щоб знищити те лихо, що в ньому поселилося й обійняло його «подвійну» душу.

Це непоодинока ситуація, використовувана в літературі, і зокрема в українській, коли тягар нерозв'язних протиріч падає на жінку, а її емоційний і психологічний зрив веде до катарсису та заспокоєння всіх конфліктів. Так, ніби космос проривається через жінку, яка найвиразливіше реагує на соціальні та морально-психологічні негаразди патріархального світу. І саме жінка намагається у своєму божевіллі направити весь світ на «добре». «Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, – шаліє в її (Тетяниному – Τ. Γ.) мізку, – щоб його ніде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Ніде не було. Тоді буде добре». Кобилянська особливий наголос робила на тому, що Тетяна не свідомо труїть Гриця, але убиває лихо, яке є в ньому.

Події, відтворені у повісті Кобилянської, розгортаються навколо ідеї гріха, початок якого віднесено ще до прадавньої біблійної історії. Причому в цій історії обрано лише один апокрифічний епізод, а саме легенду про те, що предки циган «не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Иосифом», що і зробило з циган «якихось ворогів». Таким чином Кобилянська конкретизує і загострює тему гріха – ідеться не лише про людський гріх, і не лише про прадавній гріх, але про гріх, який породжує зустріч з «іншим» – культурно, расово, тендерно «іншим». У даному випадку це зустріч з «чорними непрошеними гістьми», яка трапилася у далекому, замкненому горами буковинському селі.

Кобилянська від самого початку задає казкову перспективу своїй оповіді – «Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах». Саме місце, де відбулася драма, ототожнюється з невинністю і непорочністю природи – первісним раєм, куди приходить лихо і гріх. Село у горах, біля річки, «в ногах одної гори, названої «Чабаниця», до котрої і тулилося наше село», як до матері, під одностайним шумом смерек, лежало, як у колисці, і лише зустріч з «іншим» зруйнувала первинну непорочність цього світу.

Разом з циганами у село увійшов гріх, котрий розгортається ланцюгово й у своє коло затягує нові і нові жертви. І хоча зав'язкою гріха є зрада Маври, котра полюбила боярина і народила білого сина з голубими очима, однак далі гріх розгортається несвідомо. Подвійна душа Гриця – дитини чорної циганки Маври і білого боярина, зрештою, стає полем боротьби двох любовей, хоча для нього всі дівчата однакові, вони повинні мати свій розум, і ніякої вини він не почуває за собою у тому, що легковажно, хоч і щиро, признавався в любові до двох дівчат. «Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..» – підсумовує ці колізії Мавра. Гріх затягує у свою орбіту вільнолюбиву чорняву Тетяну, виховану на фантазіях, прищеплених Маврою, і біляву Настку, яка керується передусім матеріальними інтересами і любить Гриця по-власницьки, як і заведено традиційно у сільському житті. Гріх носить із собою вічний Андронаті, і гріхом живить своє зневір'я у людей і у любов Мавра.

У повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська використовує типи характерів і колізії, які зустрічаємо у її ранніх творах. Мавра нагадує нам про гуцулку Параску з «Некультурної», яка живе самодостатньо і безгрішно високо у горах, лише іноді зустрічаючись з людьми, у близькому сусідстві з циганами. Зустріч Гриця з Туркинею у горах асоціюється з «Природою», де молода дівчина зустрічається з гуцулом у горах і де розгортається на мить драма природи і культури. У «Природі» виразно виявилося поклоніння письменниці силі природи. Героїню, дівчину з інтелігентної родини, яка тужить за чимось нездійсненним і в якої іноді прориваються інстинкти її бабці-гуцулки, приваблює фізична сила і тілесна краса гуцула: «Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше. Раз їй спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим – сама не знала чому – згадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…» Майже за Заратустрою, який вчив не подавляти свої інстинкти, довіряти їм, вона піддається чоловічій силі і власній пристрасті цілком у суголоссі із буйною первісною природою, що заполонила весь світ наверху полонини. Таке повернення у світ первісний, прадавній символізувало владу оргіастичної природи, якій не може протистояти цивілізована людина.

Тепер, у повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська занурює читача у первісний міф і говорить про те, яку біду приносить природі зустріч з «іншим». Кобилянська також продовжує аналізувати владу материнського інстинкту. Вона, зокрема, розводить духовну іпостась матері-виховательки і біологічно-фізіологічну роль матері-породіллі. Дві матері має Тетяна у повісті «У неділю рано зілля копала…». Втративши свою рідну дитину, циганка Мавра стає другою матір'ю для дівчини – з «безграничною невгасаючою любов'ю циганки до тієї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою». І Тетяна «слухала насліпо всіх приказів чорної приятельки своєї» – «часто навіть проти волі самої Іванихи Дубихи». Дубиха володіє зовнішнім світом дівчини, вона є лише свідком її душевних мук, між тим коли Мавра стає співучасником драми, яка розгортається в душі Тетяни, названої нею Туркинею.

Кобилянська як письменниця була спеціально зацікавлена у ситуаціях помежівних, перехідних – у них проривається те несвідоме, що впливає на людські долі і культурні ситуації. Таким лімінальним локусом стає, наприклад, «сусідній» ліс, у якому Сава вбиває свого брата Михайла. Метафізична сила лімінального часопростору пов'язана із силою роду. Вбивство у «сусідньому» лісі страшне тим, що є загрозою для роду: там брат став убивцею свого рідного брата. Загрозливою для роду є і любов Сави до Рахіри, адже ця любов – з інцестуальним забарвленням, бо Рахіра – сестра Савина.

Ольга Кобилянська – одна з тих українських авторів, яка піднесла складні питання індивідуального і національного культурного самовизначення. Сліди після дарвінівського біологізму, з одного боку, і романтичної натурфілософії і культурософії, з другого боку, тісно переплітаються у її творах. Культурологічна утопія авторки стосується модерного європейського українства і спрямовується до поєднання духовного аристократизму і «мужицтва», природи і культури. В категоріях соціокультурних така утопія означала народження «будучності» – модерної, європейської ідентичності, шлях до якої – «пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції, культури, до пізнання, може, й великого призначення свого народу», як скаже Кобилянська у повісті «Через кладку». її жінки – творці і жертви такої «будучності» водночас.

Тамара ГУНДОРОВА