Читать книгу Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Остап Вишня - Страница 21

Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…

Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…

* * *

Ще в Севастополі на вокзалі…

– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?

– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…

– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!

І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…

«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»

* * *

Вже в санаторії. Через тиждень…

– Здрастуйте!

– Здрастуйте!

Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…

– Ну, що? Як? Лежите?

– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»

– Поспівуєте?

– Та чого ж не поспівувать? А ви як?

– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!

– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..

* * *

Через два тижні… Вечір… Місяць…

– Добрий вечір!

– Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?

– Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»

– Поправляєтесь?!

– А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..

– Я тут (тоненько).

– Іду-у-у.

* * *

Через місяць…

Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…

А в руці – смуглява Надя.

– Ха-ха-ха!

– Хи-хи-хи!

І бризки навкруги! І весело! І все сміється!

І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»