Читать книгу Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Остап Вишня - Страница 3
Вишневі усмішки
ОглавлениеЧудáка, їй-Богу![35]
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було прийдеш до матері:
– Мамо!
– Га?
– Ци в насого попа стани є?
– Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:
– Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!
– Мамо!
– Ну?
– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!
– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!
І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.
А я хоч і без штанів, так я ще малий.
І помилився!
У попа штани є.
І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!
Аж залопотів. І гуси кинув.
– Со?
– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
– Покази! Ґудзика дам!
– Замкнені!
– Ти бре! Хіба в попа стани є?
– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»
Ага!
Пригнав гуси додому.
– Мамо!
– Га?
– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
* * *
Ну й били ж мене!..
За дітей
Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй – дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
– У газетах он що пишуть!
– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
– Негарні, дядю, люди!
– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!
– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?
– А ось читайте: «Треба підтягтися!»
– Ну, так що?
– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?
– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
– А нащо пишуть?
– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались!
Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
* * *
35
Під цією усмішкою, опублікованою в газеті «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонім Остап Вишня.
