Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник) - Панас Мирный - Страница 10

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові – дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски… в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі, – нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю – і закричав не своїм голосом: «Капут Польщі!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко – аж у самих Пісках… Досталися Піски панові Польському…

Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?..

Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тієї «голопузої шляхти», котра в Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі – і розливати братерську кров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками гроші… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два – таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же – байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи – не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь – скільки оком зглянь – од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам Бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»… То було в пана в дворі – і ситий він, і п’яний; а тепер – не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузі» сипнули по всіх усюдах… поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж до самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски, – та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських хвостиків…

Генерал прочумав піщан перший.

– Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…

– Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…

А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже – радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули… «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!!»

Генерал не витерпів.

– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув.

Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…

А генерал, мов по команді, викрикує:

– Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам – і тільки курява встала…

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

– Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків…

– Еге… чом! Коли він – біси його батькові – не вздрів звідкіля і вихопився!..

– Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось зсередини.

– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одказав з обидою крайній.

– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

– Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді – охрестив!.. – регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

– Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

– Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

– Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

– Щоб я їздив? Щоб я просив?? – закричав Мирін не своїм голосом. – Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, – ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. – Ніхто ні чув, ні бачив. – Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята. Діти – і ті притихли, мов їх і в хаті немає…

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!»—він шию підставив… А поки-то він обходиться, – треба його силою неволити… Генерал своє робить…

То немічний дбає за силу, а генералові – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, – нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, – та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся, – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…

Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок – знову в Пісках. Пише та й пише…

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату, – забув і поздоровкаться. – Ось тобі – на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, – хай тепер, як самі знають! – Та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…

Як же довідались про бумагу піщани, – давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…

– А що?.. А як?..

– А так – як бачите! – каже Мирін. – Хто записаний в «компут», – той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, – тому генераловим бути…

Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили… а тепер: одні – вільні, другі – невільні!!! Одні записані в якийсь «компут», другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках…

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» – міркують піщани. А проте – посходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав голосний дзвінок… Серце в кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… «Тпру-у!» Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити…

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом виліз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком – Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому заґелкали, мов індики. Далі – послали Лейбу за батюшкою – молебень служити… Батюшка – як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився. Козаків – тільки жменька; а генералових – повнісінькі Піски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!

– Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. ґрунти, й хати, й худобу… підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!

Ґвалт, лемент такий – аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.

Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…

– Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…

– Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят і бенде служіць до коньца мего жіця.

– Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, – одказав генерал.

– Так пристаєте? – обернувся знову до громади.

– Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали… За віщо?! Ні зроду-віку! – закричала громада.

– Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.

Правда, деякі, гарячіші, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, – з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

Приїздить генерал.

– А що? як?

– Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

– Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

– Що тобі, Лейбо, треба? – питає.

– Hєx ясновельможни пан бендзє ласкав, – жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

– Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, – рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, – чи то пак, генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби – не знать де він і взяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, – як у Христа за пазухою, – коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба – «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що – аби де встріли, – зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині – з присінками, з хижею, а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.