Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник) - Панас Мирный - Страница 19

Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він – за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов – та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один Бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: «Бабо, бабо-о!» Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! – «Чого се ти, галочко?» – питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого Бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, Боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір, та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь Господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов – так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала… А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, Боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…

– І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами…

А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті – нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» та й усе.

«Гроші», – дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. «Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося… і вона моя! А то…»

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється – обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…

– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.

– Чіпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!

– На та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив, та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.

– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!

Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:

– Ще братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…

– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..

Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту, – він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним… А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться.

Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:

– До шинку, братця! до жида!

– Шкода до жида… Жид не повірить! – на те йому Лушня.

– Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..

– Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! – глухо, з протягом каже Пацюк… – Уже краще підняти, де легко лежить…

– Украсти? – грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаївся.

– Атож! – одказує. – Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися…

– Та й справді, що погрітись, – підхопив Матня, – а то опухнеш з холоду…

Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили. «Украсти?.. – думав він. – Добре діло вкрасти… Прийшов, узяв чуже – і є в тебе… Чого ще?.. Одно тільки… Там оглянуться, кинуться шукати злодія… проклинатимуть… От і в мене землю вкрали… вкрали моє щастя, мою долю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!..» – Та як гуконе на всю хату:

– Гайда, братця! разом погуляємо… Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.

– Та ну тебе к нечистій матері!.. – скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка… – Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

– Бережись, – кричить Чіпка, – укладу! Як муху роздавлю… – Та, повертаючись на одній нозі, – одно руками махає, як вітряк крилами…

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, – насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер – і розіслався по глухому подвір’ю… Розбуджені собаки стали валувати…

– Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? – як стих трохи регіт, питає Лушня. – Ходім уже куди-небудь, чи що?

– Еге ж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.

– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк. – До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму… повні…

– Гляди лиш, щоб на бантині не завис! – призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

– Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, – одмовля той.

– Там комори лихенькі, – крізь зуби процідив Лушня. – За ніч можна полагодить…

– Може, на яку кварту перепаде від жида, – кінчає Матня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді» – дума Чіпка… – Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж тая правда?..»