Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник) - Панас Мирный - Страница 6

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята – на прибуток.

– Слава тобі, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря Богові. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

– Став розуму доходити, – одказує Оришка, – сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі Богу!

Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска – біла… Достатків більше й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів, – після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою…

– Не журись, Чіпко, – каже, радіючи, Мотря, – тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу, – на зиму буде!.. І к Різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой ні! Життя – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

– Оже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони в мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа – й Богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах… Та ж баба – тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби… – думає він. – Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись, – а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю, – темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує – холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

«Ух!.. гидко… страшно!…» Чіпка здригнув. «І від кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, від Бога?.. Смерть від Бога?.. темна німота… черви… все від Бога?! Господи Боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой ні, ні! тут щось та не так, – тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його – не чує… Аж занепав. Уночі схопиться – одягається, озувається…

– Чіпко! куди ти? – пита здивована мати.

– Га-а?

– Куди ти?

– Баба кличе… піду до баби..

– Та Господь з тобою! Баби немає – умерла…

– А що ж ото?.. слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухає… – О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-іп-ко!..» Чуєте?.. – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

– Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

– Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, – та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дід Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи – розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі – як став дощ допікати – збилися докупи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони всі три під вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.

– Як саме?

– Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твій суд правий настане?..

– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, – примовивсь Грицько.

– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору – геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, – Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так – ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. – гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке…

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно – аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи – за дні, дні – за роки… Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє…

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі… Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене – все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он – ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.

– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він. – Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!

Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

– Пан одніме. Чіпко!.. Він одбере, мій сину!.. У двір піду – старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…

– Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка.

Дід аж не стямився.

– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш Бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять…

Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись, Господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.

Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води…» – промовив уголос.

– Хто? – поспитав Грицько.

– Отой! – дід указав на Чіпку.

– Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.

– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

– Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись, Чіпка.

– То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його…

– Ні.

– Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули…

– А що ж там? – пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.

– Гм… бач! – Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

– Розкажіть, діду! – пристає Чіпка.

– Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ, – зачав дід. – Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька… Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… «На стайню його!..» Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому вже нікому було й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла… Ото, як одшкварили його, – то вже він ніколи не бився, – тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, – та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю – приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком і отару заняли.

– Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

– Так отакий мій батько був, мамо?

– Який?

Чіпка почав розказувати…

– Такий же…

– Чому ж ви мені давно цього не казали?

– То що б було, сину?

Замовк Чіпка. Щось думав…

– Нічого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…

– Ні! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чіпка… – Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

– Кого, сину?

– Панів! – одказав твердо Чіпка.

– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…

«Бідний мій тату! – думав він. – Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Їх заступили од тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!.»

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою… Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

– Чого ти стогнеш, сину? – питає журливо Мотря.

Мовчить Чіпка.

– Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

– Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид – страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…

– Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер – діда нема… і в двір не пускають!