Читать книгу Вибрані вірші - Павло Тичина - Страница 2
ПАВЛО ТИЧИНА
ОглавлениеСОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ
1918
НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…
ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…8
О милий друже, – знов недуже —
О любий брате, – розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вітри, мов буйні тури9! Тополі арфи гнуть…
З душі моєї – мов лілеї —
Ростуть прекрасні – ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі, мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
Я хочу бути – як забути? —
Я хочу знову – чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…
Сум серце тисне: – сонце! пісне! —
В душі я ставлю – вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
1917
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото – поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1913
АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА…
Десь надходила весна. – Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі…
Наливалися жита. – Я сказав їй: золота!
Гнівно брівоньки зламалися.
Одвернулася. Пішла.
Тільки довго оглядалася —
Мовби кликала: іди!
Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!
Стала. Глянула. Промовила.
От і осінь вже прийшла.
Так любить? – кажи. Та швидше ж бо! —
Блиснув сміх їй, мов кинджал…
Зажуривсь під снігом гай. – Я сказав їй: що ж…
прощай!
Враз сердечним теплим сяєвом
Щось їй бризнуло з очей…
Сизокрилою голубкою
На моїх вона вустах!
1917
ЦВІТ В МОЄМУ СЕРЦІ…
Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-перво́цвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляни́й перво́цвіт.
Ах, ізнов, кохана,
Де згучала рана, —
Квітне цвіт-перво́цвіт!
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
Десь краї казкові,
Золоті верхів’я…
Тільки шлях тернистий
Та на ті верхів’я.
Ходять-світять зорі,
Плинуть хвилі в морі —
В ритмах на верхів’я!
Світ в моєму серці,
Мрій тано́к, світа́нок.
Ти той світ, мій друже,
Зоряний світанок.
Я твої очиці,
Зорі, зорениці —
Славлю як світанок!
1917
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? – Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО…
Подивилась ясно, – заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, – у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Знав я, знав: навіки, – промені як вії! —
Більше не побачу, – сонячних очей. —
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені як вії сонячних очей!
1918
З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)
Пливуть молитви угорі.
1
Зевс – син Кроноса та Реї, верховний олімпійський бог.
2
Пан – син Гермеса (чи Зевса) й німфи Дріопи (чи Каллісто), бог лісів, отар, пастухів тощо. Мав вигляд напівлюдини-напівцапа (цапині ноги, ріжки й борода). Образ «великого Пана» набув значної популярності в європейській літературі початку ХХ століття, зокрема, завдяки роману Кнута Гамсуна «Пан» (1894).
3
Третя Божа іпостась – Бог-Дух – у християнській традиції постає в образі голуба.
4
Свого часу Володимир Юринець у книзі «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (Харків, 1928) писав про ці рядки таке: «Автор намагається знайти якийсь величний символ для свого космічного відчування, перед ним стоять для вибору великі космічні концепції минулих віків: олімпійська, що персоніфікується в Зевсі, орфічна – в Пані, і гностично-християнська – в ідеї Духа… Він не вибирає жодної з них… Сонячні кларнети – це щось ніби нове, атеїстичне, безбожне, воно нагадує сонячні концепції фейєрбахіанської школи, коли німецькі інтелігенти – ідеологи революційної буржуазії – поривались до історичного діла».
5
Уся ця поезія Тичини, зокрема її початкові рядки, виразно перегукується з поезією Тичининого улюбленця Рабіндраната Тагора «Одухотвореність» (1900). Пор.: «Цей дух, це життя, що дано чоловіку, – / На білому світі було споконвіку. / Усе він створив у безмежжі всесвітнім. / Він – танок стихій у чарівному ритмі, / Він – в радості жити, у співанці ранній, / У кожній пилинці, в билинці останній, / У вітах, у квітах, в дощі і в осонні, / В смертей і народжень неситім бездонні, / В припливахвідпливах – у вічному русі, / Він душу мою танцювати примусив» (пер. Віктора Батюка).
6
Хітон – льняний або вовняний одяг у формі шматка тканини, що закріплюється на лівому плечі й підперезується поясом.
7
У поезії одного з улюбленців Тичини Еміля Верхарна «Дикий чернець» є слова: «Не знають іншого вони для себе Бога, / Окрім жорстокого і мстивого та злого». Можливо, саме ці слова Верхарна відлунюють у прикінцевих рядках поезії «Не Зевс, не Пан…»).
8
У 1962 році Тичина писав у своєму щоденнику, як він створив цю поезію: «…я ліг на траву горілиць проти неба, під голову поклав книгу Дмитрія Ростовського. Хмарки пливли по небу білі. А потім все більше стало їх і більше. І у мене в голові перші рядки ще не написаного вірша забриніли. І я, прийшовши додому, записав їх: “Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить”».
9
Можливо, образ вітрів як «буйних турів» інспірований тут «Словом о полку Ігоревім».
10
Цей настрій був навіяний поетові рідною домівкою та знайомою з дитинства літньою природою. У своїх щоденникових нотатках Тичина перегодом відзначить, що написав поезію «Гаї шумлять…» «влітку 1913 р. в Пісках».