Читать книгу Мій друг Франц Йосиф - Петро Лущик - Страница 2

Можливо, комусь може видатися дивним, чому саме тепер, напередодні Великої війни, котра ось-ось сколихне Європу, мені забаглося згадати ці події шістдесятирічної давнини. Здавалося б, кому зараз яке діло до того, що могло статися, але не сталося у такому вже далекому 1855 році. Аналізуючи те, що відбувається навколо подій у Сараєві, я щораз більше переконую себе у тому, що все, що довелося пережити мені, цілком можна було повторити тепер, і не стояла б зараз імперія на порозі війни, про результат котрої можна лише здогадуватись. А те, що війна буде, знаю доконечно. Ще зранку мій онук Максиміліан, полковник Генерального штабу, повідомив інформацію, що Сербія відхилила ультиматум цісаря і Відню нічого не залишається, як оголосити Белграду війну.

Останніми днями мене не покидає відчуття якогось дежав’ю. Тоді, майже шістдесят років тому, мені, ненавченому у дипломатії і розніженому у віденських салонах юнакові, вдалося відвернути катастрофу, в котру, як от тепер, намагалися втягнути Австрію сильні світу сього. Цісар на декілька років зміг зберегти мир, щоправда, цією передишкою скористатися не зумів. Я ловлю себе на думці, чому ж тепер не знайшлося нікого, хто зумів би запобігти вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєві, як свого часу це вдалося мені. З висоти прожитих років і набутого досвіду я можу зробити єдиний висновок: відвернути замах на спадкоємця престолу можна було, але зараз настали такі часи, коли всім хочеться війни. На жаль, мої генеральські нашивки дають мені право стверджувати, що романтика і краса наших піхотних полків досить скоро буде забризкана кров’ю, а красивий алюр цісарсько-королівської кавалерії зникне при першій же зустрічі з новітньою зброєю – кулеметами.

Іще раніше я декілька разів поривався описати ці події, але щоразу мене зупиняв цісар, мотивуючи це тим, що надто мало часу минуло з тих пір і взагалі не варто дражнити гусей, особливо у час такої невпевненості. Зараз же, коли у живих не залишилося жодного свідка тих подій – і безпосередніх учасників, і непрямих, – й у час, коли будь-яка дія чи бездіяльність Відня є нічим іншим, як цугцвангом[1], я нарешті маю повне право хоча б для себе проаналізувати, чому тоді мені вдалося відвернути війну, а теперішні генерали цю можливість проґавили.

До того ж зараз цісарю не до мене і не до моїх мемуарів. Я його навіть розумію. Не дай Бог комусь пережити те, що довелося Францу Йосифу: бути свідком смерті імператриці Єлизавети, сина, дочки, двох братів, а насамкінець місяць тому загинув іще один спадкоємець. Ба більше, останнім часом він не покидає Бельведер[2], намагаючись хоча б там зберегти таку милу йому атмосферу минулого, де час наче зупинився.

Тому, напевне, нікому не буде погано від того, що я опишу події, безпосереднім учасником яких мені довелося бути.

Отже, я починаю!