Читать книгу Мій друг Франц Йосиф - Петро Лущик - Страница 9

Назавтра зранку Теофіл Людкович поклав переді мною списаний аркуш.

Чесно признатися, мене вразив цей список. Я навіть не підозрював, що за такий короткий час кордони королівства Галіції і Лодомерії перетнуло так багато іноземців. Упіймавши мій здивований погляд, детектив поспішив мене «заспокоїти»:

– Тут іще немає тих, хто прибув протягом останнього тижня. Списки просто ще в дорозі.

Я важко зітхнув і вчитався у текст. Найбільше тих, хто захотів поближче познайомитися з цим коронним краєм, прибуло з Пруссії, і були вони здебільшого літні люди. Судячи з прізвищ, що повторювалися, це були подружжя. На моє запитання Людкович відповів:

– Після того як доктор Торосевич провів аналіз води у селі Трускавець (це на південь звідси, під Карпатами) і було виявлено, що води лікують різні хвороби, сюди почали прибувати на лікування хворі.

– І допомагає? – поцікавився я.

Для мене подібні слова стали новиною.

– Я, слава Богу, не потребую подібних процедур, але знаю, що у Трускавці вже побудували декілька лазень. Окрім літніх панів та панн, свої старі рани лікують і колишні військові.

– «Поручик лейб-гвардії Гренадерського Імператора Австрійського полку Павло Михайлович Рюмін», – прочитав я.

– Хоча б він, – згодився Людкович. – Замість того щоб їхати до Баден-Бадена, шановний поручик Рюмін вирішив полікувати свої давні рани, отримані, судячи з усього, десь поблизу, у нас. І ближче, й, підозрюю, дешевше.

Я заглибився у читання. Переді мною стояло завдання серед цього довгого списку знайти того, хто прибув сюди не просто лікувати занедбану простату чи розхитані нерви, а спеціально приурочив свою появу до візиту цісаря. Зрештою, час, коли Франц Йосиф задумав проінспектувати коронний край Галичину, збігається з першим прізвищем у списку. «Граф Ернст фон Гуттенберг з дружиною. Провінція Бранденбург. 64 роки. Мета: відвідини… гм… Трускавця». Гадаю, не буде помилкою, коли я виключу це поважне подружжя з цього списку. На жаль, це мені мало допоможе. Список іще довгий.

Після того як Теофіл Людкович пішов, пославшись на невідкладні справи, я заспішив до ерцгерцога Карла Людвіга. У будинку на Нижніх валах я його не застав. Мені повідомили, що сьогодні їх імператорська величність зволили лишитися вдома. Довелося Конраду їхати на вулицю Липову, де на віллі Скшиньських ось уже другий рік проживав намісник Галіції.

Я зустрів Карла Людвіга у вітальні. На нього напала хандра, тому він і вирішив сьогодні залишитися вдома.

– Розумієш, Максиміліане, набридло! – говорив він. – Набридло все: Ґолуховський, звичайно, хороший намісник і мій брат не помилився, поставивши його у королівстві, але, мій Боже, який він зануда! А однією з умов того, що мені запропонують самостійне намісництво, було моє особисте зобов’язання, що я чогось у нього навчуся. Мене навіть бали не радують! А на довершення до всього приїжджий франт зі столиці відбив і артистку.

Почути таке від ерцгерцога я точно не сподівався, про що яскраво сказало моє обличчя. Побачивши таке, Карл Людвіг розсміявся.

– Пусте, Максиміліане! Не сприймай так близько до серця мої слова! – сказав він. – Для мене Малґожата всього-на-всього лише флірт, який ні до чого не зобов’язує. Що у тебе? Дізнався щось?

Замість відповіді я поклав на стіл принесений Людковичем папір. Карл Людвіг побіжно продивився список, після чого поклав його на стіл.

– І хто? – запитав він таким тоном, неначе справді бажав зараз же отримати відповідь.

– Якби це було так просто, ваша імператорська величносте! – відповів я. – Хоч деякі думки у мене виникли.

– Тоді прошу!

Лише тепер Карл Людвіг запросив мене присісти (щоправда, досі він також стояв).

Умостившись у зручному кріслі, я почав:

– Гадаю, що не помилюся, коли відкину місцеві громади і сконцентруюся на іноземцях.

– Чому? – здивовано поцікавився ерцгерцог.

Напевне, він не сподівався почути таке від мене.

– Я вже говорив вам, що подібна інформація поступила від Генерального штабу і це пов’язано з міжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснішого брата так не любили його піддані, щоб зважитися на таке.

– Ти пам’ятаєш Лібенія? – перебив мене ерцгерцог.

Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лібенія? Божевільний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа під час прогулянки каринтійським бастіоном столиці і здійснив спробу вбити. Якби не миттєві дії ад’ютанта цісаря полковника О’Донела і якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цісаря, але й довершити задумане.

– Звісно, пам’ятаю, адже я був присутній, коли його повісили, – відповів я. – А чому ви згадали Лібенія?

– За ним також ніхто не стояв. На суді він визнав, що діяв самостійно. А якщо і тут повториться подібне?

– Але тут нікого не придушували!

– Зате стріляли з гармат по місту! Не скажу, що когось убили, але і тут може знайтися свій Лібеній.

– Можливо, ви маєте рацію, ваша величносте, але тільки в одному: хтось може використати одну з місцевих громад для своїх цілей.

– Яких?

– Одного разу ваш брат розповів мені, що усі задіяні у Східній війні держави висловлюють незадоволення тим, що Австрія досі не пристала до жодної сторони.

– Мені це відомо, – відказав Карл Людвіг. – На днях брат писав мені, що посол Олександра ІІ дорікнув йому, щоправда, у завуальованій формі, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперішнього царя, він управі сподіватися на відповідні кроки, натякаючи на вступ у війну на боці Петербурга. Особливо це потрібно Олександру тепер, коли союзні війська фактично захопили Севастополь. Але тоді виходить, що з твого списку варто забрати усіх підданих Росії.

– Чому?

– Не бачу тоді сенсу прибирати цісаря!

Я змушений був погодитися з ерцгерцогом.

– Залишаються Вікторія[10], Наполеон[11], Абдул-Меджид[12] і Віктор Еммануїл[13], – перелічив усіх потенційних кандидатів Карл Людвіг.

Він подивився на мене, напевне очікуючи на мою ствердну реакцію, і, отримавши її, продовжив:

– І на першому місці у цьому списку…

– Король Сардинії, – закінчив я.

Кого-кого, але найбільше цісаря дратувала поведінка короля Віктора Еммануїла. Особливо загострилася неприязнь між правителями після того, як війська Франца Йосифа завершили розпочатий іще його дядьком Фердинандом похід проти італійських земель, котрі на хвилі заворушень 1848 року також захотіли свого. Зрештою, якщо чесно признатися хоча б самому собі, італійські війська виявилися іще більш непідготовленими до війни, аніж наші, тому при досить-таки посередньому командуванні наших генералів Франц Йосиф зумів-таки перемогти італійців. Природно, у теперішнього короля Сардинії не було причин любити цісаря.