Читать книгу Мій друг Франц Йосиф - Петро Лущик - Страница 8

Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.

– Приніс посильний! – повідомив управитель.

Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.

Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобов’язаний його отриманням.

Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:

«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність люб’язно представив Вам свою ложу. Малґожата».

Що і треба було довести!

Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.

Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.

Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.

Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.

Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.

Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.

– Обережно, вони колючі! – поспішив попередити я.

– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!

Вона піднесла квіти до обличчя.

– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – відповів я.

Принаймні ці слова я сказав щиро.

– Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» – моя творча невдача.

– Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!

– Аніскільки! – заперечила вона.

– Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.

Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.

– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.

– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.

– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…

– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.

– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.

– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!

Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.

– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.

– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!

У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.

Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.

– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.

– Траплялося, – непевно відповів я.

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.

– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.

– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.

«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»

Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.

– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?

Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:

– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.

– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.

– Не далі як учора ви прийшли у театр у супроводі цього грубого детектива.

– Мені здається, тут ви не праві, пані Малґожато! Як на мене, пан Людкович досить приємний чоловік і чудовий професіонал.

– Це у вас говорить ваша чоловіча солідарність, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який він професіонал, і, дай Боже, ніколи не дізнаюся на собі, але вже той факт, що він русин, має змусити вас, Максиміліане, задуматися.

– Ви гадаєте, що це може мені чимось зашкодити? – поцікавився я. – Пробачте мою необізнаність у місцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути місто.

– Я вас розумію, Максиміліане. Звісно, завдання, яким ви маєте честь займатися, забирає увесь ваш час, і, повірте, мені незручно, що саме я його у вас відбираю.

– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Відні, «настав час насолодитися годиною».

Тим часом моя супутниця зупинилася.

– Ось тут я живу! – сказала Малґожата і показала на добротний будинок. – Як і говорила, це зовсім недалеко.

– Це справді прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.

– А також до цієї противної ріки!

Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст містянина таке про Полтву.

– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.

– На щастя, зараз ви не чуєте, але бувають такі дні, коли тут нічим дихати. А комарі…

Після цих слів молода жінка скривилася і повела плечима.

Я поспішив відкланятися.

– Чи можу я сподіватися, що ми іще зустрінемося? – запитав я, цілуючи білу руку Малґожати.

– Мені хотілося б, щоб це сталося, – відповіла вона і зникла за дверима будинку.

Я почекав, коли поруч зупиниться екіпаж. Сів у салон і скинув циліндр. Настав час зібратися з думками. І насамперед, звідки актриса провінційного театру дізналася, що розмовляє з другом самого цісаря? Те, що я не міг ніде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуваність, ерцгерцог Карл Людвіг також ніколи не хворів на балакучість, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.

Було над чим подумати, а отже, і була потреба іще раз зустрітися з пані Малґожатою.