Читать книгу Галицька сага. Тінь незалежності - Петро Лущик - Страница 10

Попри все Вільгельм Габсбурґ хотів побачити Львів.

І він його побачив!

Але лише побачив.

Коли 21 листопада після важкої виснажливої дороги, ще не вилікувавшись остаточно (добре, що хвороба виявилася звичайним грипом – не «іспанкою»), він під’їжджав до Підзамче, йому назустріч вже рухалися стрільці Галицької армії, котрі виконували наказ полковника Стефаніва негайно залишити місто полякам. Розуміючи, що далі потяг не поїде, ерцгерцог з сотником Остапом Луцьким, що супроводжував його, зійшли на залізничний насип.

Двома довгими приреченими колонами українці рухалися на схід, у невідомість. Ерцгерцог стояв поміж цими колонами: одна рухалася справа від нього Жовківською вулицею[4], а інша вибрала полотно залізниці якраз біля підніжжя Замкової гори. Озлоблені на все на світі стрільці покидали місто, яке на три тижні стало українським, за яке загинули їхні товариші і у яке навряд чи їм судилося повернутися. Позаду були перемоги і поразки, захоплення важливих будинків і здача їх поляками; попереду – лише невідомість! Цей стан одразу відчув Вільгельм Габсбурґ, лише мимохіть окинувши оком колони. Вони були мовчазні, сумні, приречені на забуття, принаймні тут, у Львові, і принаймні на ближчі роки. Історію пишуть переможці, і у цьому опису не буде місця для українських стрільців, а якщо буде, то не таке, яким би вони хотіли бачити.

Від колони, що рухалася Жовківською вулицею, від’єднався офіцер, у якому Вільгельм упізнав Дмитра Вітовського.

– Здрастуйте, полковнику! – привітався ерцгерцог. – Що тут відбувається?

– Честь маю вітати у Львові, Ваша високосте! – відповів Вітовський. – Гадаю, пояснювати тут даремно. Ви все чудово самі бачите: ми залишаємо столицю Західноукраїнської Народної Республіки.

– Але чому?

– На жаль, неприятель виявився сильнішим.

Вільгельм Габсбурґ підозріло подивився на Вітовського, чи не жартує він часом.

– Мені дивно чути це, полковнику! – признався він і додав: – Саме від вас.

Дмитро Вітовський винувато усміхнувся.

– На жаль, не все залежить від самого планування, – сказав полковник. – Особливо це відчувається тоді, коли одній стороні у війні спішать допомогти країни-переможці, а інша сторона – тобто ми! – дочекалася від Києва лише півсотні загону імені Ґонти з отаманом Долудою. Це, звичайно, велика підмога нашим чотирьом тисячам!

У голосі Вітовського Вільгельм вловив їдкий сарказм.

– Хоч і не скажу, що вони були зайвими! – закінчив він.

– Ви даремно звинувачуєте Київ, – мовив Вільгельм, на що Вітовський відповів:

– І гадки не було! Іншої відповіді ми і не чекали. Що ж ми могли вимагати від Великої України, якщо нам допомогти відмовився навіть Галицько-Буковинський курінь! Саме його відправляв гетьман нам на допомогу!

– Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вільгельм. – Боюся, дні його лічені. Гадаю, що курінь, про який ви говорите, потрібен для чогось іншого.

Вільгельм Габсбурґ знову подивився на колони. Він вирішив змінити тему розмови.

– Полковнику, ви не знаєте, де мій ординарець? – запитав він.

– Підхорунжий Вовк відмінно зарекомендував себе під час боїв за будинок пошти, – відповів Вітовський.

– Він живий?

– Не знаю. Останній раз я бачив його тиждень тому.

Відповідь не заспокоїла Вільгельма. Звістки тижневої давнини на війні, коли смерть може настати будь-якої миті, втрачали свою актуальність майже одразу, хоч і вселяли слабку надію на позитивну відповідь.

– Гадаю, якщо він живий, то дасть про себе знати, – говорив Вітовський. – Особливо, якщо прочує, що прибув ерцгерцог Вільгельм.

Те, що він почув, приємно здивувало його.

– Якщо так, то віднині, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вільгельм. – Полковник Галицької армії. Куди ми прямуємо?

– Уряд евакуюється до Тарнополя, – повідомив Дмитро Вітовський. – Вам, пане полковнику, належить відбути туди ж.

– А ви?

– Я буду зі своїм військом! Але ми обов’язково зустрінемось!

(Вони ще не знали, що ця мимовільна зустріч на рейках біля Підзамче була першою й останньою. Вони більше ніколи не зустрілися. Життєві дороги розвели Дмитра Вітовського та Василя Вишиваного врізнобіч.)

Але перед тим як попрощатися, полковник вирішив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподівано для прибулих біля них невдовзі зупинився автомобіль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упізнали у військовому, що сидів біля шофера, Левка Вовка!

А той, радісний зустрічі, зіскочив на землю і, нехтуючи субординацією, кинувся до офіцерів. Вишиваний також не став розмінюватися на зауваження своєму ад’ютантові, а просто щиро з ним привітався. Такі самі почуття мав і сотник Луцький.

– Полковник Вітовський високо оцінив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог.

– На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – відказав Вовк. – Ми залишаємо Львів.

– Нічого даремного не буває! – заперечив Вільгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державності. Пам’ятаєте, у Франка? «Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо сподіватися, що довго чекати не доведеться. І давайте домовимося, пане підхорунжий: я не ерцгерцог Вільгельм, а полковник Василь Вишиваний.

– Яволь! – вихопилося у спантеличеного Вовка. – Тобто, наказ, пане полковнику!

– Оце вже краще! – похвалив австрієць.

– Пане полковнику, мені доручено супроводжувати вас до Тарнополя! – урочисто сказав Вовк і показав на авто позаду.

Василь Вишиваний подивився на авто, на якому йому доведеться проїхати сотні кілометрів. Одразу він упізнав марку. Авто віденської фірми «Ґреф унд Штіфт». Саме на цій моделі відправився у свою останню подорож у Сараєво спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. Саме на ній його вбили. Не відомо, чи знав про цю обставину Дмитро Вітовський, пропонуючи йому саме це авто, чи просто іншого не було, але долати такий довгий шлях доведеться саме на моделі 28/32PS. (Василь Вишиваний добре розбирався в автомобілях.)

– Пане полковнику, дозвольте представити вашого шофера, а заодно і володаря авто Семена Кульчицького! – сказав, підійшовши до автомобіля, Левко Вовк.

– Не шкодуєте, що їдете? – поцікавився Василь Вишиваний. – До Тарнополя – дорога не близька!

– А чого тут шкодувати, пане полковнику? Я від першого дня воював з паном підхорунжим. Прийдуть поляки – мою машину відберуть точно, а ще пригадають, що воював проти них! А так хоч зі мною буде! – відповів середнього віку чоловік. – Сідайте! Маємо їхати, а то всяко буває: дивись, і поляки нагрянуть!

– Так, пане полковнику, ми маємо їхати! – підтвердив Вовк.

Але одразу від’їхати не вдалося. Підхорунжий почекав, поки Вишиваний з Луцьким зайняли задні місця в автомобілі і вже хотів сісти поруч водія, як позаду почулося:

– Левко! Левко Вовк!

Він озирнувся. З колони вийшов молодий стрілець, у якому Левко упізнав Федора Мороза.

– Федю! – крикнув він і кинувся назустріч.

Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.

– Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

– Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.

– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

– Цитадель!

– То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…

Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.

– Мені пора! – сказав Левко.

– Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?

– У Тарнопіль.

– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.

Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.

– Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.

– Сусід! – відповів Левко.

Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

Із задуми його вивів голос Вишиваного.

– Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.

– Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.

Його підтримав і Кульчицький.

– До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.

– А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.

– Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.

Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.

Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.

– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.

– Ми його проїдемо?

– Ні, нам не по дорозі.

Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.

– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.

– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.

– Тоді от що, Левку! Ми поїдемо через ваше село. Але лише проїдемо! Жодної зайвої хвилини затримуватися не будемо! Приїхали – ви побачили батьків, перекинулися декількома словами – і знову в дорогу! Згодні?

Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромігся на подяку.

– Так, Ваша високосте! – сказав він.

Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:

– От і добре! І давайте домовимось на майбутнє: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про моє перебування тут!

Дорога додому проминула швидко, хоч їм і довелося дещо затриматися у Кам’янці: Семен Кульчицький заправляв спорожнілий бак бензином з однієї з трьох каністр, що віз із собою.

Перетин дійсно лежав осторонь їхньої основної дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усі були певні, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навіть не заїкнувся зупинитися, коли вони проїжджали повз церкву, де (він знав) саме відправляється вечірня. Авто без зупинки їхало дорогою до його рідного села.

Біля власних воріт Левко запримітив батька і наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водій виконати цей наказ, як Левко зіскочив з підніжки і підбіг до батька.

Василь Вовк не встиг усвідомити, що відбувається, як побачив перед собою сина. Він міцно притиснув до себе Левка і поцілував. Востаннє вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька відвозила російська жандармерія. Тепер, по чотирьох роках, батько і син знову зустрілися.

– Ну, здрастуй, сину! – нарешті вимовив Василь.

– Тату, пробачте: не можу лишитися ні на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офіцер, з яким я їду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.

– Ой, сину, нема мами!

– Як нема? – не зрозумів Левко.

– Померла мама.

– Як померла? Коли?

– Вже місяць минув, як поховали. Від еспанської грипи.

На очах батька виступили сльози.

– Навіть поховати не зміг як належить, – винувато сказав він. – Лежить у Камінці разом з усіма.

– Тату, я маю їхати! – сказав, засмучений цією звісткою, Левко. – Коли все кінчиться…

– Коли сьи кінчит, вертай до своєї Марії, – перебив його батько. – І живіть там, де вам належит. А я вже якось сам сьи справлю… За мене не переживай: ковалі ніколи бідними не були!

– Як наші? – кинув погляд на гумно Левко. – Де вони?

– Та до церкви пішли! На вечірню. Нині ж Михайла! А у мене з нею особливі рахунки… А Роман знов в армії. Тепер вже в нашій…

– Тату, побачите когось з Морозів, передайте їм, що нині зранє у Львові я видів Федора. Скажите, що живий і здоровий.

Левко не став більше розпитуватися, які ще можуть бути особливі рахунки батька з церквою, на цей раз греко-католицькою, востаннє його обняв і швидко, щоб не передумати, повернувся до автомобіля. Хоч він і перебрав відведений йому ліміт часу, Василь Вишиваний вирішив не підганяти його.

Семен Кульчицький навіть не заглушив мотора, тому одразу рушив з місця. Левко востаннє обернувся, щоб ще раз побачити батька. Той продовжував стояти перед брамою і дивився услід синові, котрого – він відчував – більше не побачить.

А Василь Вишиваний, далекий від сентиментів, радів тому, що вдалося зберегти своє інкогніто і можна було спокійно продовжувати свій шлях.

Але він помилявся. Коли незвичний у цих місцях автомобіль проїжджав повз садибу Білецьких, на нього звернув увагу Тома. Військовий, що сидів на задньому сидінні, йому здався знайомим, але Тома не міг пригадати, коли його бачив. Вже коли приїжджі зникли за хутором Кандиб, Тома Білецький згадав.

Це сталося півтора року тому у Талергофі якраз перед тим, як надійшов декрет про його закриття. Тоді з Відня прибула поважна делегація військових та цивільних, що, як з’ясувалося невдовзі, мали визначити доцільність перебування в’язнів. Серед прибулих виділявся молодий красивий офіцер, який хоч і тримався скромно, але все ж відчувалося, що саме він є головним. Тоді ув’язненим, звичайно, ніхто і не збирався повідомляти про все, що стосувалося їхньої долі, але коли комісія поїхала, вже за десять днів їм прочитали той пам’ятний декрет.

Так, Тома Білецький був переконаний, що тоді бачив саме цього військового. Хоч тепер на ньому був інший однострій і тут Перетин, а не Грац, це був той самий молодик. Але що він тут робить і яке він має відношення до Левка Вовка?

І хто він такий?

На ці питання Тома не мав відповіді.