Читать книгу Галицька сага. Тінь незалежності - Петро Лущик - Страница 9

Хтось приклеїв цей папір на щит біля церкви, де зазвичай вивішували розклад тижневих богослужінь. Він з’явився у неділю, 17 листопада, під час літургії, коли всі прихожани були у церкві, і навіть діти, що іноді вибігали на двір, через холодну погоду чемно простояли всю відправу біля батьків, тому хто повісив об’яву і коли це сталося, не знав ніхто.

Знали лише одне: мирне життя, навіть таке крихке і ненадійне, що тривало майже півроку, відколи повернулися з війни жовніри, закінчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таємницею. Ще четвертого листопада повітовий часопис опублікував звернення повітового комісара «До всіх мешканців Кам’янського повіту», у якому повідомлялося про створення незалежної Української держави. Комісар закликав «всіх мешканців як міста Кам’янка так і цілого повіту до заховання як найвищого ладу, спокою і послуху». Тоді люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвівався на холодному вітрі. Найбільше звістці про те, що постала своя держава, радів Андрій Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподіванкою: січові стрільці були до нього звичними.

Звістки про події у Львові доходили у віддалені села із запізненням то через посланців з повіту, то з місцевими, котрим потрібно було у такий неспокійний час поїхати до міста. Так і перетинці, й жителі інших хуторів більш-менш об’єктивно і майже вчасно були проінформовані про перебіг того, що відбувалося навколо.

Так стало відомо про бої на вулицях Львова, про наступ великої польської армії на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Західноукраїнська Народна Республіка, на що Василь Вовк зі скептицизмом відзначив, що для такої знаменної події можна було б вибрати й якусь іншу дату.

– Ти віриш у такі бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечері зібралися до столу.

– Ти ж знаєш, брате, що я ні в що не вірю, – відказав Василь, – але день тринадцятого можна було і не вибирати…

У Перетині не знали, що Українська Національна Рада раніше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», а відкладати його оприлюднення на пізнішу, «правильнішу» дату, було вже нікуди: до Львова наближалося польське підкріплення, дії котрого й стали вирішальними.

Навіть такі уривчасті відомості дали привід зробити висновок: не все у молодої держави гаразд і ще не все закінчено. Об’ява мобілізації стала цьому підтвердженням.

Дорога від церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кілометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приїхала до церкви або на возі, або бричкою, лише небагато йшли пішки. Прочитаний текст заставив перетинців – і не одних лише їх, але й прихожан з інших сіл та хуторів – задуматися над своїм найближчим майбутнім, а тому додому поверталися не так, як їхали зранку: чоловіки і жінки окремо, причому серед перших також відбулося розділення на тих, кого мали призвати, й інших.

Тим, хто підлягав мобілізації, набралося семеро. До них не потрапив Яків Смоляр (він не належав до категорії «старшим 17 років а молодшим 37 років»), зате обидва старші його сини – Михайло та Микола – вже підлягали призову. Зараз вони гордо їхали на одній з фір разом з молодшими парубками і вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала боліти за синів голова. Що ж до матері, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловіка з війни.

А Яків їхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнірів, котрі повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи і по можливості підтримувати один одного. Правда, зараз братів не було – вже від середи лежить і не встає баба Ганна, тому сім’я готується до найгіршого.

Семен спробував заспокоїти інших.

– Не думаю, що це (він кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував біліти той пам’ятний листок) надовго!

Яків гмикнув:

– Ненадовго! Ага! Пам’ятаєте, і тоді ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!

– Все рівно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалі! Скільки тої Польщі?

– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз і добавив: – Царство їй небесне!

(Звістка про зречення останнього цісаря Карла, про існування котрого дехто навіть не підозрював, дійшла до Перетина лише позавчора.)

– Що б ми там не думали, хлопці, але знов треба брати до рук ґвери, – говорив Яків. – Шкода, що я не попадаю до списку.

– І ти пішов би? – здивувався Роман Панас.

Яків Смоляр кивнув головою на передню фіру, де гоголями сиділи його сини.

– Пішов би, – сказав він. – Замість них!

– Здаєсьи мені, Якове, що твої сини не ступлять тобі місце! – припустив Олекса.

Яків знову подивився на Михайла з Миколою і згідливо кивнув головою.

Ніхто не знав, що насправді відбувається навколо і навіщо потрібно мобілізувати всіх чоловіків. Порядок, встановлений повітовим комісаром, тримався міцно, не на страхові, але у самій свідомості людей, тому думалося, що так є повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сім’ях, котрих торкнулася мобілізація, і дозволило підготувати чоловіків до війська. Насамперед зі скринь вийняли і провітрили військові однострої, які півроку чекали своєї черги. Демобілізовані перетинці, не змовляючись, не стали одягати до сільської роботи уніформу, у якій пройшли всю війну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.

Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.

– Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.

Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.

Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.

Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.

Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини села, але до чогось серйозного не доходило.

Щоправда, вже наступного дня проводжати в армію односельців відправилися всі, за винятком одного лише Томи Білецького. Біля церкви на них вже чекала спеціально прибула з Кам’янки поборова комісія на чолі з молодим офіцером, зірочки на синій петлиці якого вказували на підпоручника січових стрільців.

Тільки кинувши побіжний погляд на офіцера, Андрій Валько стрепенувся. В офіцерові він упізнав Павла Гайворонського, з яким спізнався ще на Маківці. Андрій стояв у черзі рекрутів десь посередині, разом з іншими перетинцями, тому йому захотілося підійти до завітного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

– Ти куди? – схопив той Андрія.

– Я його знаю, – відказав брат. – Воювали разом.

– Будь тут! Забув дисципліну?

Андрій притих. Дійсно, в армії найголовніше – дисципліна, а майже дворічна перерва все ж зробила свою справу: колишній січовий стрілець аж надто звик до мирного життя.

Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловіків, а молодшому Вальку здавалося, що він стоїть на місці. Можливо, не будь поруч старшого брата, він став би перед завітним столом раніше, але невдовзі все ж охолов і, коли надійшла його черга, вже був спокійний.

Павло Гайворонський упізнав його одразу.

– Андрію? Ти?

– Я, – радісно відказав Валько і після ледь вловимої паузи закінчив: – Пане підпоручнику!

– Кинь, Андрію! Для тебе я просто Павло!

Підпоручник Гайворонський підвівся з-за столу і на очах всіх обняв Андрія.

– Ти чого тут? – допитувався.

– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.

– Та тебе ранили під Лисонею! І, як я знаю, до воєнної служби ти не пригоден.

– Та коли то було! Я вже здоровий!

Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на своє місце за столом.

– Війна іде жорстока і безжальна, і воювати мають здорові чоловіки, – говорив він. – А ти маєш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.

– Та не треба зі мною сьи возити! – запально вигукнув Андрій Валько. – Я здоровий! Павло!..

– А отут вже не Павло, а пан підпоручник! – жорстко відказав Гайворонський. – І вам, пане стрілець, варто про це пам’ятати! Наказую вам відійти вбік і не заважати нашій роботі! Після того, як я закінчу, ми ще поговоримо!

Спантеличений Андрій винувато подивився на брата Михайла і, махнувши рукою, підійшов до Марти, котра з тривогою спостерігала за розмовою.

На обличчі дружини Андрій помітив задоволену усмішку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловіка.

Далі несподіванок не сталося, і всі ті, кому належало бути призваними, ними і стали. Давши час попрощатися з рідними, Павло Гайворонський підійшов до Андрія.

– Обідився? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, самостійно зробив висновок: – Обідився! А дарма!

– А ти… ви б сьи не обідили, пане підпоручнику? – з викликом відказав Андрій. – Чого ви так зі мною при людях?

– Та тому, що йде війна, – жорстко відказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днів! Зі сходу рухається польська група Вечоркевича, підсилена уланами, скорострілами і гарматами. Нам треба здорові люди…

– Але я не інвалід!

– Ти ранений в живіт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив літом траву?

Запитання застало Андрія зненацька. Напевне, косовиця була єдиною сільською роботою, на яку він так і не наважився. Побачивши вагання Андрія, Гайворонський продовжив:

– Я знаю, що кажу, Андрію! Ти гадаєш, чого я раптом став мельдувати рекрутів, а не стріляю на якійсь вулиці Львова? Пам’ятаєш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаєш! Ми з ним воювали Крим, і коло Сімферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.

Він показав праву руку.

– Їсти, писати нею ще можу, але стріляти ні. Думаєш, ти один так рвався до війська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навіть не знаю, до кого мав добратися. Але мені пояснили, що ніхто не буде панькатися зі мною. От і приписали до поборової комісії.

Почувши таке, Андрій Валько опустив голову.

– Пробачте, пане підпоручнику! – сказав він, на що Павло Гайворонський усміхнувся.

– Та вже можна знов Павло! – сказав він. – В мене до тебе справа, Андрію!

– Яка?

– Вижу, ти рвешся помогти нашій державі. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крім того, що воювати на фронті, треба зробити так, щоб по селах і містах був порядок. У Львові створили державну жандармерію. Нею керує Лев Індишевський. Ну, ти не знаєш. То майор австрійської жандармерії. На нього покладене завдання зберегти спокій в державі. Ну, публічна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток і супроводжуючих документів. Якщо ти так хочеш прислужитися Українській державі, приїжджай завтра до Кам’янки і зголосися до повітової команди жандармерії. Скажеш, що тебе направив я.

Павло Гайворонський замовк і подивився на мобілізованих. Видно, подібна картина була йому знайомою, тому він спокійно поспостерігав за звичним дійством і перед тим, як припинити прощання з рідними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрія.

– Тобі рішати. Як поступиш, так і буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачає людей: і у війську, і в жандармерії, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирішувати тобі!

Вони попрощалися, і підпоручник Гайворонський відійшов до основної маси людей. А задоволений розмовою Андрій Валько одразу розправив плечі і обняв Марту.

Дружина мало що зрозуміла із розмови, але знала одне: Андрій лишається вдома.

А Олекса Мороз, Михайло Валько, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Смолярі відправилися захищати молоду республіку, а з ними ще чотири десятки чоловіків з навколишніх хуторів.

Для Західноукраїнської Народної Республіки настали важкі часи.