Читать книгу Галицька сага. Тінь незалежності - Петро Лущик - Страница 4

У середу тридцятого жовтня до кузні Василя Вовка зайшов Яків Смоляр.

Василь саме вовтузився з ободом для колеса.

Привітавшись, Яків зупинився у дверях і спостерігав за роботою коваля. Не відриваючись від свого заняття, Василь пробурмотів:

– Не треба підпирати мої двері! Вони зроблені на совість!

– Та я вижу! – відказав Яків. – Для того і прийшов.

– За дверима?

– Більшим.

– Значить, за одвірком! – припустив Василь.

Він сильно вдарив по залізному ободі, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декілька разів постукав по ньому і задоволений прислонив до стіни, де вже чекали готові інші три. Яків перевів погляд на інший куток кузні, де вже лежали складені залізні деталі. Він одразу зрозумів, що Василь Вовк робить комусь воза.

– Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало?

– Та, на щастя, нічого! Я за іншим, Василю!

– То вийдемо на двір! Покурити хочу!

Вони вийшли з кузні, сіли на ослін. Яків почекав, поки Василь запалить файку і затягнеться.

– Діло до тебе є, Василю, – мовив він. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лісу і поставити лісничівку.

Василь спочатку подивився на Якова, потім перевів погляд на стіну недалекого лісу і кивнув головою.

– І правильно надумав! – сказав коваль. – Ти файний тесля; як і я, відбою у роботі не маєш. Чого тобі возити ліс до хати? Най до тебе їдуть!

– Файно, що ти мене розумієш! Але я не хочу, щоб то була тілько лісничівка. Хочу поставити млина, посажу яблунь.

Василь усміхнувся у пишні вуса.

– Ти хочеш мого благословення? – поцікавився він.

Цього разу усміхнувся Яків:

– Для того є ксьондз! Я прийшов за іншим. Мені буде треба багато заліза.

– Файно! – просто сказав Василь. – Що треба – зроблю! Що не зможу – вибачай! Коли ти хочеш почати?

– Та вже завтра з Михайлом і Миколою підемо вибирати місце!

– Правильно! Нема чого тягнути! Хто знає, що буде післязавтра? А місце… Ти знаєш, де росте столітній дуб?

– Ну?

– Там і поляна, горбочок, та й на сад місце буде, коли викорчувати трохи дерев.

Яків похитав головою:

– Та, чесно казати, туда я сьи і збирав!

– Значить, файне місце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу відомо, коли то всьо сьи кінчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через ніс густий дим. – От скажи мені, Якове… Ти був у полоні, воював за Велику Україну. Знаєш більше, ніж я.

– Не прибідняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр.

– Не про те! Я, певно, багато чого не розумію, але знаю, коли курка має здихати.

– До чого тут курка?

– Дивлюсьи на нашу Австрію і вижу, що вона, як та курка, тоже доживає останні дні. Ну, курку можна дорізати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрією? І не доріжеш, і не закопаєш!

Яків Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж ніяк не підходили під опис Василя.

– А що пише твій Левко? – натомість запитав він. – І де він зара?

– А Бог його знає! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Україною зі своїм офіцером, а де тепер, одному Богу відомо! А якщо сьи об’явит, поїде до Відня. Певно, там і лишитьсьи.

– Шкодуєш?

– Не шкодую, і вже написав йому, – відповів Вовк. – Правда, він ще не знає про смерть матері, але якщо йому там файно, то най буде у Відню. Що йому тут робити? Тримати мені залізо у кузні? А так, може, сьи виб’є в люди.

– Так, порозкидала війна наших людей по всьому світу, – згодився Яків. – Твій Левко аж у Відню; добре хоч українку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковині при якомусь штабі. А хто їх там розбере при якому?! Степко Білецький в Московії згинув…

Василь Вовк хмикнув.

– Згинув! І коли воно встигло стати таким гімном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нікому зла не робив! Носивсьи зі своїми москвофілами, збирав до себе молодих і дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – і той зразу забув про один русскій народ. А Степко став оздоблений, і не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гімно, як ти знаєш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав він. – Тому, Якове, не тягни з лісничівкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу.

На тому і закінчили розмову. Яків Смоляр пішов до себе додому, а Василь продовжував сидіти на ослоні, тримаючи в роті вже загаслу файку.

У такій задумі його і застала Галинка. За цих півроку, відколи вона з’явилася у селі, дівчина майже ні з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик і переживала з нею усі негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинців. Напевне, єдиний, хто не викликав жодних заперечень у дівчини, був Василь Вовк.

Він здригнуся, зауваживши перед собою тендітну дівочу постать. На дівчині була стара потерта свитина, підперезана вицвілою хустиною. Її Василь пам’ятав на Орині ще від довоєнних часів.

– Вуйку Василю, цьоця Орися післала до вас, – обережно мовила дівчина.

– Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь і посміхнувся від того, що Галинка почервоніла. – Вгадав?

– А от і не вгадали! Ось!

Вона розмотала принесений згорток тканини і показала сокиру без топорища.

– Цьоця Орися попросила нагострити.

Василь недовірливо повертів сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовні була схожа на пилку.

– Та ви нею що, на камені рубали дрова? – поцікавився він.

Дівчина не відповіла.

– То нагострите? – несміливо запитала.

Василь Вовк підвівся.

– Та що вже мені з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так і скажи Орині.

– Скажу, – відповіла Галинка і побігла додому.

Дорогою вона заледве не зіткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила і залишила обійстя. Жінка Гната провела дівчину довгим поглядом, тільки потім підійшла до Василя.

– Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилає до тебе свою вихованку, – мовила Феодора. – Щось в них все ломитьсьи.

– Не говори дурні, Хвеодоро! – відказав Василь. – Я вже й забув, коли Галинка була в мене останній раз!

– Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш поміж людей.

– А до чого тут люди? – не зрозумів коваль.

– Та люди все видять! Ти недавно поховав жінку, а вже заглядаєш на іншу…

Феодора аж відступила назад, зустрівшись поглядом з очима дівера.

– Жінко, не лізь туди, де тебе не питають! – жорстко сказав Василь. – А своїм людям можеш переказати, що то не їхнє собаче діло! Най ліпше за собою сьи дивлять!

Феодора зрозуміла, що зачепила заборонену для Василя тему.

– Та я просто так, не переживай, – спробувала виправдатися жінка. – Ліпше, щоб ти знав то від своїх, а не десь на вулиці.

– Най говорять! – махнув рукою Василь. – Почешуть язиками та й перестануть!

Феодора вирішила, що пора змінювати тему.

– Підемо до хати. Я обід зварила, – сказала вона.

– Файно, зараз прийду.

Василь Вовк обережно побив файкою об одвірок, висипав згорілий тютюн і, заховавши до кишені, попрямував за Феодорою. Він дійсно був голодний.