Читать книгу Галицька сага. Ante bellum - Петро Лущик - Страница 3

1934 рік
1

Оглавление

Той тиждень у червні, який Федір Мороз провів у батьківській хаті у Перетині, був його найдовшим відпочинком у селі. Минулі роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбільше на два-три дні, і він знову повертався до своєї львівської квартири на вулиці Зиблікевича. Кожного разу у Федора були відмовки, щоб не залишатися у брата. Ці відмовки звучали настільки переконливо, що у них вірив навіть сам Федір. Щоправда, йому ніщо не заважало виїхати з дружиною Ольгою та сином до Заліщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.

Яким же було здивування брата Олекси, коли червневого дня до нього на обійстя заходив Федір із сином Гордієм! Радісний шок від появи дорогих гостей не пройшов, коли Олекса дізнався, що вони затримаються у нього на тиждень. На запитання «А де мама?» Федір пояснив, що Ольга не змогла вирватися з роботи навіть на пару днів, натомість змушена поїхати до Варшави «у справах». Вернеться аж в понеділок, тому у їхньому помешканні їх годувати буде нікому.

Сприйнявши ці слова як неприхований натяк, що гості голодні, Ганна насварила на чоловіка, мовляв, нічого годувати словами, можна й за стіл посадити, а сама заходилася порати біля кухні.

Цей тиждень для Федора проминув швидко, у роботах, а її в селі (а тим більше влітку) ніколи не бракувало. Цим зазвичай займалися брати, а Гордій цілими днями пропадав зі своїми братаничами то в лісі, то на річці. Якщо дев’ятирічна Марійка та п’ятирічна Настуня допомагали мамі бавити однорічного наймолодшого братика Василя (його назвали в честь «американського» вуйка), то старші Гриць, Йосип та Іван під «великим секретом» розповіли Гордію про скарб богатиря Кошиковського, що чекає на те, щоб його відкопати.

Це було саме те, що так любив Гордій. У нього вдома лежить читана-перечитана ним книга про скарби, заховані у Львові. Найбільше малого Гордія захопила розповідь про золото Медової Печери. Він перечитав про нього, либонь, сто разів, про що не забарився розповісти своїм братаничам, коли ті розповіли йому про «свій» скарб. Після того, як Гордій похвалився, що одного разу з татом вони також шукали той скарб, в очах Гриця з братами його ставки одразу злетіли вгору і на нього вже не дивилися як на зніженого львівського бахура.

Напевне, той тиждень, що батько з сином провели на батьківському обійсті, був недостатнім часом, щоб знайти на вже переритій поляні хоч якісь сліди не те що скарбу, а простого підтвердження того, що богатир Кошиковський узагалі тут був. Але принаймні час, проведений у Перетині, не став для Гордія нудним і чи не вперше він по-справжньому зблизився з братаничами.

Хоч Федір нічого не сказав Олексі, але таке неждане для старшого брата його тижневе перебування у Перетині аж ніяк не було безхмарним. Рішення покинути Львів хоча б на тиждень головний інспектор лісів Його Еміненції Кир Андрея Шептицького Андрій Мельник прийняв вночі на п’ятнадцяте червня. Львовом вже ширилися чутки, що польська поліція арештувала весь крайовий провід Організації Українських Націоналістів. Що було відомо колишнім колегам Федора Мороза, не знав ніхто, але було вирішено виїхати зі Львова усім, хто так чи інакше мав відношення до Організації. Так Олекса Мороз отримав додаткову підмогу до хатньої роботи, Гордій – заново пізнав своїх двоюрідних братів, а Ганна – головний біль, чим би то годувати «міського пана».

За той час, коли Федір Мороз гостював у брата, він став найповажнішою людиною у Перетині, забравши цей титул у Якова Смоляра. Раніше саме місцевий гайовий був джерелом найсвіжіших новин, що їх привозив із поїздок до Кам’янки, але тепер його «відсунув» львівський Федір: центр воєводства – то не повітова Кам’янка! Зазвичай чоловіча частина Перетина – від тридцяти років – збиралася у закритій чотири роки тому «Просвіті» вже пізно увечері й у неможливому для некурящих цигарковому диму обговорювала останні події у державі. Найбільш посвячений Федір Мороз останні дні був відірваний від новин, тому всі чекали, коли прибуде зі свіжими газетами Яків Смоляр. За той час, коли Федір був у селі, це ставалося два рази. Інші вечори минали за обговоренням всього зразу й нічого конкретного.

Так перетинці дізналися про вбивство членом ОУН Броніслава Перацького, який відповідав за пацифікацію на Галичині, а оскільки всі чоловіки у Перетині відчули це буквально на своїх спинах, то попри весь трагізм цієї події саму смерть міністра внутрішніх справ Польщі сприйняли спокійно, навіть як належну кару за свої страждання. Зробили перетинці і той неприємний для себе висновок, що просто так вбивство свого міністра поляки не залишать, тому треба чекати найгіршого.

На щось добре вони навіть і не сподівалися, бо про добре вже й стали забувати, як воно виглядає.

Але все, в тому числі й безтурботне перебування у Перетині, колись закінчується, тому вже в суботу зранку Федір з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дівер приїде аж на престольний празник і то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стільки їстівного, що Федору стало не по собі. Розуміючи, що всі заперечення тут даремні, він махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невістку закінчувати укладання приготовленого. Дійсно, зрештою не тягнути все це на собі: до потяга кіньми відвезе Олекса, а у Львові одразу на трамвай, який зупиняється саме перед його квартирою. Поки племінники востаннє повели Гордія до досі незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федір усміхнувся – напевне, не було у Перетині хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на річку, невеличку, що навіть не удостоїлась отримати хоч якоїсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звідси теплої серпневої ночі на самому початку війни він похапцем залишив рідну оселю, щоб повернутися через довгих шість років. Федір усвідомлював: попри те, що він тут народився, віднести себе до селян, як його брат Олекса, він не може – надто вже довго не тримав у руках плуг. Все своє доросле життя (а дорослим він став тієї пам’ятної серпневої ночі) Федір не стикався з сільською роботою, якщо, звісно, не рахувати тих кілометрів шанців, виритих ним чи не по всій Україні, але він не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.

Федір зітхнув. Він вже звик до того, щоб жити подвійним життям – одне минало у всіх на виду й не завжди подобалося йому самому; інше – справжнє – було сховане від всіх, й Федір навіть не знав, який він насправді – той, що видимий, чи втаємничений. Перетинські сусіди, звертаючись до нього за порадами, навіть не підозрювали, наскільки він проінформований про ситуацію у Польщі, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приїзд Якова Смоляра і вже потім робити обережні висновки.

Федір почув за спиною якісь кроки. Озирнувся і побачив Марію Білецьку. На молодій вдові була звичайна львівська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсім недоречна у селі суботнього ранку. Можливо, завтра, в неділю, до церкви і можна це одягнути, але не сьогодні. Марія ще досі жила львівським життям, до якого звикла за останні роки.

– Твої сказали, що стріну тебе тут! – мовила Марія.

– Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знає, коли знов виберусь! – відказав Федір.

– Федю, я прийшла до тебе за допомогою.

– Я тебе слухаю!

Федір вже настільки звик до статусу дармового порадника, що навіть не здивувався появі Марії.

– Федю, я хочу, щоб ти поговорив з Андрієм Вальком, – сказала Марія.

– Про що?

– Ти знаєш, що мого Павла замордували в тюрмі. Від того часу я бідувала, навіть мусила вернути до батьків.

– А до чого тут Андрій? – не зрозумів Федір.

Дійсно, якщо Марія хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неї є на це хоч якісь шанси. Там потребують не розніжених львівських пань, а досвідчених фахівців. До останніх Марія Білецька, чи то пак Макуха, аж ніяк не відносилась.

– Мій Павло згинув через то, що був в ОУН, – повідомила вона.

Федір вирячив очі. Чого-чого, а такого почути з вуст сусідки він аж ніяк не сподівався. Марія зрозуміла його вираз по-своєму.

– Ти упевнена? – засумнівався він.

– Так. Я навіть до того почала про щось подібне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свій «Сельроб», а комісар поліції мені підтвердив, що мій чоловік був націоналістом.

– А до чого тут Андрій? – повторив Федір.

– Я думаю, що він тоже є в ОУН.

– Андрій? – здивувався Мороз.

Нічого собі! Жіноча логіка, виявляється, незбагненна штука! Підійти до члена ОУН, гадаючи, що він і далі залишається поліцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Організації жодного стосунку не має! Принаймні Федору про те невідомо.

– Звідки ти взяла, що мій шваґро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрій воював за Україну, був шандаром. Куда йому діватись? Певно, що в ОУН!

Федір уважно подивився на Марію і подумав, що її припущення мають під собою ґрунт.

– То нащо тобі Андрій?

– Мого Павла вбили, бо він був в ОУН! То най вони платять мені за него пенсію. Як я маю жити? – відказала Марія.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замість нього все, бо Марія, не дочекавшись відповіді, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?

– Почекай, Маріє! – зупинив її Федір. – Я всьо то розумію, але чого ти вирішила, що Андрій є тим, як його, ОУН? Ти так думаєш. А якщо він тут ні до чого?

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з шваґром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрієві, я маю знати, що казати. Коли твій чоловік вступив до націоналістів?

– Та я навіть не знала про то! – відказала заспокоєна Марія.

Їй вже здалося, що справа вирішена і до того ж на її користь.

– Мені про то сказав комісар поліції. І сказав, що коли мій Павло був у забороненій в Польщі партії, то й на пенсію я не маю права. Ну, як мені жити?

– А ти не помічала, що твій чоловік став не таким, як був?

– Як кожна жінка, певно, що помітила.

– Коли то було?

– Коли Павло привів до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’їзді; було вже пізно татові їхати додому, то він у нас і переночував. Тоди якраз тато був такий радісний, що я його таким давно не виділа.

– Через з’їзд?

– Та ти що! Певно, що нє! Татові передали письмо від нашого Степка.

Федір напружився. Лист! Він пам’ятав той день, коли отримав листа від свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розуміючи, що просто так радянська розвідка не буде ризикувати, підставляючи свого агента через пересічного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березі Збруча, тодішній крайовий комендант Української військової Організації Юліан Головінський розпорядився перевірити лист. На превелике розчарування, нічого виявити не вдалося, тому листа й віддали адресатові. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.

– А що було в письмі? – байдуже запитав Федір.

– Та нічого такого, щоб через то Павло змінив «хлібну» роботу! – відказала Марія.

– Де воно зараз, те письмо?

– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожної неділі.

Рішення прийшло одразу.

– Маріє, ти можеш принести мені того письма?

– Нащо?

– Якщо ти кажеш, що після него твій Павло став зовсім іншим, тоди справа в самому письмі? Я прочитаю його ще раз і, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.

– І ти поговориш з Андрієм?

– Поговору, але розумієш, що він мій родич і якщо він до того ніякого відношення не має, то мені буде перед ним невдобно. А якщо в письмі було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, націоналістом, і якщо Андрій тоже є там, то можна щось придумати.

– Я принесу його! – з готовністю сказала Марія.

Вона вже збиралася піти додому, але на мить задумалася.

– Федю, а як там ваш… Василь? – поцікавилася вона.

Запитала і почервоніла.

– Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своєму заводі. Заробляє добре. Жінка, дві дочки. Що ще треба?

Марія зітхнула. Вона хотіла ще щось сказати, але в останню мить передумала.

– Я принесу письмо! – лише сказала.

Федір подивився їй услід і намагався зрозуміти, які наслідки буде мати ця несподівана розмова. Він не встиг подумати про це, як побачив, що з лісу виходять четверо бахурів. Це поверталися з чергових пошуків скарбів малі Морози. Федір почекав, коли син з братаничами підійдуть ближче, скрушно похитав головою.

– Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талєрами, то скарб ви не здибали, – мовив він. – То є причина приїхати сюди через рік.

Останні слова він сказав Гордію, на що той схвально кивнув головою…

Як Федір і гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понеділок. Вони виклали на стіл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зіпсувалося і не заважало безпечно ходити. Завтра була неділя, де зазвичай всією сім’єю йшли до церкви, але цього разу Федір вирішив змінити плани. Хоч подібні справи в неділю не робляться, він не хотів, щоб про це знала Ольга.

Тому тільки благословилося на новий день, Федір Мороз сів на перший трамвай і поїхав до будинку, відомому у Львові небагатьом. Федір до таких належав.

Тут жив черговий «головний хемік» Проводу на західноукраїнських землях Остап Косач. Після того, як поліція заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий відповідав за усі теракти із застосуванням бомб, а слідом за ним і його наступника Зиновія Книша, Організація лишилася без «головного хеміка». Було вирішено при потребі звертатися до перевірених людей, при цьому не наголошуючи на їхній приналежності до ОУН. Остап Косач був саме таким.

Він вчився у місцевому університеті і, за переконанням професорів, мав серйозні зачатки до майбутньої наукової роботи, якщо не загубить свій талант. Приналежність до ОУН аж ніяк не сприяла майбутній науковій діяльності Косача: довго на волі такі люди не затримувалися.

Остап Косач був корінним львів’янином, жив сам, дівчат на квартиру не водив, для цього вистачало інших місць – словом, ідеальний варіант для подібних справ.

Як і сподівався Федір Мороз, Остап був сам і тільки що підвівся з ліжка – холостяцьке життя має свої переваги. Щоправда, до певного часу.

Остап не здивувався такому ранньому візиту Федора, розуміючи, що даремно у таку пору його турбувати не будуть. Він провів нежданого гостя на кухню, поцікавився, що той буде пити.

– Гербату! – сказав Мороз.

Остап поставив чайник з водою на плитку, насипав у філіжанки чорного листя, поставив перед Федором. Остап не став чекати, коли закипить вода. Він сів навпроти Мороза і запитав:

– Що у вас?

Замість відповіді Федір вийняв з кишені затертий конверт.

– Хочу знати, що у цьому листі не так, – сказав він.

Остап Косач недовірливо подивився на конверт, обережно вийняв затертий не менше аркуш паперу, розгорнув його. Став читати.

«Дорогенькі мамо і тату!

Нарешті зміг з оказією дати про себе звістку. Я уявляю собі, що ви там передумали про мене. Не дає про себе чути, може, щось сталось. Але спішу вас заспокоїти: я живий, чого і вам бажаю. Живу я у Києві, працюю на важливій роботі. Ви пам’ятаєте, коли я приїжджав до Перетина, то говорив, як ми всі будем жити при соціалізмі. То все то вже є в Радянській Україні. Люди роблять не на панів, а на себе і я сподіваюсь, що такий час настане і в Галичині. Мушу сказати, що я вже женився. Жінку звуть Майя. Вона є робоча на залізниці. Ми жиємо в гуртожитку, де є багато спільного і ніхто не скаржиться на труднощі. Всі розуміють, що скоро все буде інакше, і коли всюди переможе соціалізм, жити стане ліпше.

Я дуже зрадів, коли взнав, що наша Марійка вийшла заміж за Павла. Певно, що він не Василь Мороз, який тільки і хоче заробити грошей, щоб потім гнобити бідних. Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом. Най і вони почитають його!

На тому буду кінчати свою листову розмову. Сподіваюся, що скоро ми поженемо всіх експлуататорів і знову зможу вас побачити.

Ваш син Степан».

Остап підвів очі.

– Ну і що тут вам не ясно? – здивувався він. – А Василь Мороз то…

– Мій брат, – сказав Федір. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрій цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його і йому одразу стали ненависними світлі ідеї москвофільства, він покинув роботу у «Сельробі» і через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап підозріло подивився на Федора, потім перевів погляд на дивного листа, хоч нічого дивного у ньому він не прочитав, але у цей момент саме закипіла вода у чайнику. Остап розілляв окріп у філіжанки з чаєм, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не буває! – впевнено сказав він.

– Звичайно, не буває, але, тим не менше, це так.

– Тоді чому ви прийшли до мене? Якщо у листі щось зашифровано, то це до шифрувальників. Я хімік.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, раніше його перевіряв Федір Яцура.

– То що мені робити після нього? – здивувався Косач.

– Перевір, що ховає цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала і його, і його жінку, що приїхала з села і требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотів, то можна помогти йому.

– Пізно! За вироком трибуналу він був вбитий півроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смерті крайового провідника.

– Головінського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмієте заінтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кімнати, прикривши за собою двері. Федір зовсім не здивувався і не вбачав у цьому якоїсь недовіри до себе. В Організації кожен займався своєю справою і цікавитися, що робить хтось інший, могло означати будь-що, у тому числі і підозру у чомусь крамольному.

Він встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронті, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухні (її господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але ідеальному порядку), аж тут двері знову відчинилися.

– Зробив? – поцікавився Федір.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.

– Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, – сказав він. – Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.

Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».

– Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? – запитав Федір.

– Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.

– Що ти дізнався?

Остап усміхнувся.

– Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, – сказав він. – Хоч конверт і старий…

– Шість років, – підказав Федір.

– Мені все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.

«Центр – Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Він здивовано підвів очі.

– Хто такий Гессер? – запитав він.

– У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.

– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.

Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.

Федір зітхнув.

– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.

Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.

Галицька сага. Ante bellum

Подняться наверх