Читать книгу Галицька сага. Ante bellum - Петро Лущик - Страница 6

Після того як молодь не послухалась і таки здійснила, здавалось би, неможливе вбивство Броніслава Перацького, для Організації Українських Націоналістів настали важкі часи. Ситуація виглядала так, що ОУН була, але на західноукраїнських землях її… вже не існувало. Упродовж декількох днів до атентату і після нього польська кримінальна поліція заарештувала практично усе керівництво Крайового Проводу, включаючи усіх причетних до нашумілого вбивства. Дивним чином безпосередній виконавець атентату – Григорій Мацейко – зумів не те, що вижити, хоч у це мало хто вірив, але й спокійно, без пригод, добратися спочатку до Любліна на конспіративну квартиру, затим до Львова, а вже потім через чехословацький кордон опинитися у безпеці.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!

Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.

Упродовж тижня після вбивства усі, хто так чи інакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – від Львова до Варшави та Данциґа. Для цього десь на півночі у білоруських лісах у мало кому відомому містечку Береза-Картузька колишні казарми російського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського піхотного полку спішно перебудовувалися для прийому перших противників правлячого режиму. Хоч із самого початку у Варшаві було вирішено, що перебування у таборі не повинно тривати більше двох місяців, його перший комендант, інспектор познанської поліції Ян Греффнер, вирішив не звертати увагу на такі дрібниці. В’язнів, яким «пощастило» першими переступити ворота ізоляційного табору, зустріли голі стіни колишніх казарм, де не було навіть звичайних нар – про них адміністрація вирішила подумати пізніше.

Серед цих «піонерів» був і Роман Шухевич. Його арештували через три дні після вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатній, щоб замести всі сліди. Оскільки проти нього поліція не мала достатніх доказів причетності до вбивства міністра, Шухевича відправили до нововідкритого концтабору, адже туди саме відправляли таких, які були «без достатніх доказів вини». Дивно, але саме це і врятувало Романа Шухевича від того, що він не зайняв місце поруч із усіма іншими: на суді він виступав лише як свідок.

Такий стан на землях Галичини – найважливішому напрямку роботи – не міг не непокоїти Головний Провід ОУН, тому наприкінці літа Євген Коновалець зібрав своїх людей. За вікном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах відкривався чудовий вид на недалекі гори. Десь там, значно південніше, уже у Франції, височів величний Монблан, але звідси його не було видно, як і не було бажання говорити про щось інше, ніж те, що і привело їх сюди.

Євген Коновалець вирішив провести збір не в самій Женеві, де за ними можна було спокійно спостерігати, а вибрав невеличке містечко на самому французькому кордоні. Тут, у курортній місцевості, можна було водночас загубитися серед численних відпочивальників і мати більше шансів виявити, коли за тобою слідкують.

Пансіонат, де зібралися найближчі соратники, примикав до самої гори, що була природною межею містечка з півдня; а на півночі лежала Женева, звідки і приїхав Євген Коновалець. Інші учасники зібрання прибули окремо.

За інших, не таких трагічних обставин, Євген Коновалець навіть був би радий зустрітися із своїми помічниками, які стали його друзями. Тоді можна було просто узяти напрокат лижі і піти у гори, де сніг не зникав навіть улітку. Полковник любив це чисте холодне гірське повітря, навіть час від часу вибирався із сім’єю в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краєвидами.

Але зараз нікому з присутніх у кімнаті на другому поверсі пансіонату було не до місцевої екзотики, бо зібралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутніх. З Ріко Ярим доля звела у далекому двадцятому році, коли вони разом перебували у таборі для інтернованих вояків УНР. Тоді Коновальцю припав до душі цей високого зросту і нормальної статури сотник із блискучими скельцями пенсне. Хоч він і говорив українською із сильним акцентом і, бувало, під час розмови не встигав підбирати слів, бажання бути саме українцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично ніхто не знає про його справжнє походження – хтось казав, що він німець, інші стверджували, що Ріхард Ярий є чехом, а свояк Коновальця Андрій Мельник припускав, що той має німецьке та єврейське коріння, – навіть постало питання про те, чи можна йому довіряти таку важливу справу. Проблема вирішилася сама собою, коли стало зрозуміло, що практично більше ніхто, окрім Ярого, не має таких зв’язків із німецьким істеблішментом. Мабуть, тут певну роль відіграло його напівнімецьке походження. Ріко Ярий був із Коновальцем протягом усіх цих років і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Щоправда, тепер від природної статури Ріко не залишилося й сліду, він погладшав, буйна чуприна поступилася місцем блискучій лисині; напевне, єдиним, що залишилося від колишнього Ярого, було пенсне і досі неправильна українська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вісім років, але попри свій молодий вік він встиг побувати у «Летючій бригаді», котра здійснювала експропріації грошей у поляків, відсидіти за це три роки, навіть пережити недовіру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довіряти. На недавньому з’їзді Центрального Союзу Українського Студентства його обрали президентом, а вже у цій якості став секретарем у Проводі Українських Націоналістів, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довіряв йому дедалі більше, навіть попри своє не надто шанобливе ставлення до молоді.

Дмитро Андрієвський був майже ровесником Коновальцю, і той відносив його до «стариків». Він хоч і не мав такого «послужного» списку, як Ріко Ярий чи навіть Барановський, все ж був серед засновників ОУН і відповідав за зовнішню розвідку. За влучним висловом Коновальця, Андрієвський тримав руку на пульсі усієї Європи.

Андрій Мельник прибув до Швейцарії останнім і майже випадково. Свого часу він познайомився із люксембурзьким князем Феліксом, коли той приїжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, і ось той уже повертав додому. Дорогою він просто не міг не відвідати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одружені на рідних сестрах. Крім того, саме Мельник, хоч офіційно і не належав до керівництва ОУН, на прохання свояка привіз із Галичини найсвіжіші новини.

Саме до нього першим і звернувся Євген Коновалець:

– Андрію, нам цікаво послухати саме від тебе про становище Організації на Галичині. Тим більше що ніхто інший це не зробить.

На відміну від інших, що прийшли з портфелями і поклали перед собою теки з паперами, Андрій Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованій Галичині, він навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його ніколи не підводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для інших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провід розкиданий по тюрмах чи не по всій Польщі. Робота Проводу паралізована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцію так і не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – відказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечері тринадцятого червня; було вирішено відправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дійшла звістка про арешт Крайового Провідника. Гадаючи, що поліція вийшла на його слід і виконавці атентату вже арештовані, Шухевич до столиці не поїхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутні слухали Мельника не перебиваючи.

– Вже після того як з Варшави прийшла звістка про атентат, поліція взялася за Крайовий провід по-справжньому, – продовжував Мельник. – Складається враження, що там знали про нас все, лише не рішалися приступати до серйозних дій.

– Це й не дивно, особливо після того, як до поліції потрапив архів Сеника! – подав голос Ріко Ярий і подивився на Барановського. Від таких слів тому стало не по собі.

Саме Ярослав Барановський разом з Омеляном Сеником відповідали за празьку частину звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, яка невідь-яким чином потрапила спочатку до рук місцевої поліції, а вже потім й до Варшави. Оскільки сам архів був у безпосередньому володінні Сеника, то й претензії за його втрату стосувалися саме його. Ярослава Барановського ніхто прямо не звинувачував, але раптом сплила історія з його братом.

Тут на допомогу молодому Барановському прийшов Андрій Мельник.

– Ваші звинувачення, пане Ярий, не мають підстав, – сказав він. – Активні арешти наших людей на Галичині почалися іще задовго до того, як до рук поліції потрапив наш архів. І лік йде на сотні, повірте мені!

– А конкретно? – запитав Андрієвський.

Мельник на хвильку замовк, неначе йому потрібен був час, щоб видобути потрібну інформацію зі своєї голови.

– Починаючи з двадцять дев’ятого року – року, коли постала ОУН, – до кінця тридцять третього було засуджено сімсот вісімдесят членів Організації, а заарештовано удвічі більше. Суди просто не змогли довести їхню вину. Тут файно спрацювали адвокати. Смію зауважити, пане Ярий, що це сталося ще до того, як до поліції потрапив наш архів.

– Та я нікого й не збирався звинуватити! – виправдовувався Ярий.

Дискусію, яка ще не встигла розгорітися, зупинив Коновалець.

– Прошу заспокоїтися! – остудив він. – Ніхто нікого не буде звинувачувати! Ми вже провели своє розслідування! Все це банальний збіг і не треба на ньому зупинятися! Андрію, що з найновішими арештами?

– Так! Заарештували тринадцять чоловік, практично всіх, хто був причетний до атентату, – продовжив Мельник. – Найстаршому Богданові Підгайному тридцять років, наймолодшій Катерині Зарицькій – двадцять. Таким чином поляки арештували всіх причетних до атентату.

– За винятком самого виконавця! – вставив Андрієвський.

– Так, Григорій Мацейко зараз перебуває на борту лайнера, який прямує до Арґентини.

– А чи не поспішили ми з його відправкою? – засумнівався Барановський. – Чому б його не використати у суді? Це було б бомбою!

– Одна бомба вже була! – їдко сказав Ярий. – Та, що не вибухнула! До речі, чому вона не вибухнула?

Дмитро Андрієвський виявився найбільш обізнаним.

– Наші хіміки використали занадто грубе скло, – мовив він. – Капсуль його не пробив, що і врятувало боївкара. Добре, що він мав із собою револьвер!

– То ще не знати, чи добре! – озвався Ярий.

Голова ОУН зітхнув.

– Те, що Мацейко втік, то добре! Для суду там назбиралося досить! Гадаю, що «Лис», – Коновалець говорив про Степана Бандеру, – не розгубиться. Потрібно перетворити майбутній суд у трибуну наших ідей. Треба, щоб світ дізнався про нашу боротьбу.

– Зрештою, потроху так і робиться! – озвався Андрієвський. – Зараз в Європі газети пишуть про цей атентат і при цьому наголошують, що це зробили українці Галичини. Не русини Малопольщі Всхуднєй, а саме українці Галичини! Переконаний, що «Лис» не забариться використати це, якщо справа дійде до суду.

– Так, він це не пропустить! – згодився Мельник. – От тільки якою буде відплата!

– А щоб цього не сталося, треба їм надати добрих адвокатів, – сказав Коновалець.

– Вже! – повідомив Андрієвський. – Четверо наших юристів згодилися їх захищати. Це дійсно файні адвокати!

– Майте це на увазі! – сказав Коновалець. – І передайте нашим, щоб трималися. Вони не самі. Гадаю, буде не зайвим, якщо наші газети кожного разу писатимуть про цю дванадцятку. Не треба допустити, щоб про них забули. А якщо так, то й інші хоч рядком, але згадають.

– Може, варто дати знати «Сичу»? – Дмитро Андрієвський говорив про Романа Сушка, який зараз перебував в Америці за завданням ОУН.

– Слушна думка! – похвалив Коновалець. – Зв’яжіться з ним, нехай він підключить до цього тамтешню українську пресу.

Він підійшов до вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на Альпи, деякий час дивився на них і думав, чи вдасться йому знову вибратися з родиною в гори. Останні новини із міграційної служби Швейцарії приємними аж ніяк не назвеш: там Коновальцю дали знати, що його перебування у кантоні Женеви декому не до вподоби.

Голова ОУН обернувся до присутніх.

– Тепер про Крайовий Провід, – продовжив він. – Яким би не було рішення суду, Крайовий Провід повинен працювати. Будемо вважати, що «Лис» зробив свою справу. Кого запропонуєте йому на заміну?

– А Мащак? – здивувався Мельник.

Він говорив про Осипа Мащака, якого обрали Крайовим Провідником місяць тому.

– Поки ти, Андрію, пив французьке вино зі своїм князем, поліція встигла арештувати наступника «Лиса» і він зараз чекає своєї долі у сусідній з ним камері Бригідок.

Це для Андрія Мельника стало неприємною новиною.

– Ти найбільше знайомий із ситуацією в Краї, – говорив Коновалець. – Кого ти пропонуєш на Крайового Провідника?

Мельник задумався.

– Отак одразу я не можу сказати, – непевно сказав він. – Є, звичайно, у мене одна людина на приміті, але…

– Хто він? – швидко запитав Коновалець, неначе побоюючись, що Андрій передумає.

– Такий собі Олекса Гасин.

– Хто він?

– Закінчив Політехніку; коли служив у польському війську, закінчив школу підхорунжих, причому мав друге місце. В Організації вже чотири роки.

– Скільки йому?

– Двадцять сім років. Був особисто знайомий зі Степаном Охрімовичем та Бандерою.

– Тобто робота у Крайовому Проводі не буде для нього чимось новим?

– Ні, але…

– Ніяких «але»! – заперечив Коновалець. – Зустрінься з ним і передай наше рішення. Саме такі люди – навчені і вже досвідчені – і потрібні нам.

– Та я не проти того, щоб «Лицар» – а саме таким є його псевдо – працював в Організації! – сказав Мельник.

– Тоді чому ти проти того, щоб саме він став Крайовим Провідником?

– Сам кажеш, що довго на цій посаді люди не затримуються! Боюся, що ця участь чекає і Гасина. То чи не краще притримати його для важливіших справ? Гадаю, він згодиться нам! А так два-три місяці – і «Лицар» складе компанію своїм попередникам! Місць у Бригідках вистачить всім!

– За інших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навіть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немає вибору. Тому…

Голова ОУН обвів поглядом присутніх.

– Може, у когось є заперечення проти Олекси Гасина? – запитав він. – Немає? Тоді, Андрію, що робити – знаєш! Сподіваюся, ми не помилимось у своєму виборі.

– «Лицар» не підведе! – упевнено сказав Мельник.

– От і славно! Ми ще раз зустрінемось після вечері, треба обговорити деякі внутрішні справи, а зараз я вас відпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутні підвелися з-за столу.

– Андрію, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порівняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсім не те! Хоч мені і не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – відказав Мельник.

Коновалець усміхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пішли!

Містечко виявилося не таким і великим навіть за швейцарськими мірками, але вже поверхневий погляд підказував, що людей на вулицях було значно більше, аніж їх могли умістити ошатні будиночки.

– Це так звані «денні» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрієм Мельником йшли освітленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усіх не умістить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приїжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанія дівчат. Євген провів їх поглядом.

– Знаєш, Андрію, іноді я заздрю цій безтурботності, – сказав він. – Буває находить якась хандра, особливо після подібних новин, як от сьогодні, хочеться кинути все і ні про що не думати.

– І надовго тебе вистачає? – поцікавився Мельник, здивований такій відвертості шваґра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбі, то вже не можеш без цього жити. Як подумаєш, як є там, то одразу все повертається на свої місця. По суті, Андрію, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаємо цих дітей у тюрми.

– Якби вони самі не бажали цього, ми нічого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокійно на душі! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська поліція, ще жодного одруженого. Скільки їм дадуть? Двадцять років? Кару смерті? Та навіть двадцять років! Вийдуть вже такими, що про дітей і думати пізно. А там дві дівчини! Хто у сорок народжує? А ми сидимо тут у спокої, дивимось на швейцарських лижниць і роздумуємо про нашу боротьбу. А вона передбачає нові арешти і нові тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобається мені твій настрій! – признався він.

– Та мені самому він не подобається! Певно, що виною цьому є спокійна Європа. Вона стомилася від великої війни і не хоче навіть помічати того, що світ вже не такий, яким він був десять років тому. Тоді люди були упевнені, що лише божевільному захочеться знову відкрити цей ящик війни, перед яким сумнозвісний «ящик Пандори» виглядає безневинною музичною шкатулкою. Але світ змінився і не у кращу сторону.

Андрій Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаєш, буде війна? – обережно запитав він.

– Переконаний! Ти читав Гітлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелікс є якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймні слідкує за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить між Німеччиною та Францією, на яку у німців виріс великий зуб.

– Але ж німці слабкі! У них немає війська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвірка не побачила жодного відхилення від Версальського договору!

– Великі держави не побачили, бо не хотіли бачити! Тільки боюся, що коли вони нарешті побачать, то буде пізно, – відказав Коновалець і повторив: – Надто пізно!

– Тобі це звідки відомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усміхнувся і показав уперед. До них жваво наближався Ріко Ярий. Андрій Мельник зрозумів, що хотів цим сказати Голова ОУН: Ріко був зв’язковим між Організацією та абвером. Навіть тепер, коли співпраця між ними звелася до мінімуму, Ярий не порвав із своїми старими контактами у німецькій військовій розвідці…

Дмитро Андрієвський дотримав свого слова, й українська газета «Свобода», яка виходила у США, підключилася до висвітлення підготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона і раніше відводила подібним подіям декілька рядків, тепер же це були окремі замітки, а то й цілі статті. Такій приємній для себе зміні особливо зрадів Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», він несвідомо шукав на її сторінках згадку про брата Федора. Коли при їхній зустрічі той випадково проговорився про свою причетність до тоді ще Української Військової Організації, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотілося ще раз приїхати додому і попередити Федора бути обережнішим. Василеві здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата від необережного кроку. На біду, Василь не те, що не міг відвідати родину на Галичині, він ці роки взагалі ледве зводив кінці з кінцями. Велика депресія, що охопила весь світ, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звідки і почалася. Перші роки були вкрай важкими, роботи не було навіть тимчасової і хоча б за їжу. Вони з сім’єю жили на виплати, що їх надавав Союз Гетьманців Державників у Північній Америці, і незмінними безплатними обідами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно і не у такій сумі, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезні черги.

Ситуація змінилася у тридцять другому році, коли під час президентських виборів тодішній президент Герберт Гувер провально програв вибори Франкліну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потім дедалі сміливіше, дозволив поступово нормалізувати становище в країні.

Яким же полегшенням була звістка про те, що Генрі Форд знову відкриває заводи. Спочатку Василь переживав, що може і не потрапити до тих щасливчиків, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирішилося найкращим чином: розуміючи, що часу вчити необізнаних у такій специфічній роботі немає, дирекція заводу зробила ставку на колишніх робітників. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали біля конвеєра «Форда».

Невідь-яким чином Фрідріх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумів вибратися із боргової ями, куди потрапив одразу після «чорного четверга» двадцять дев’ятого року[5]. Ведемайєри знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскільки власні дочки Морозів – Олусь та Марта – були вже майже дорослі і їх можна було залишати самих, то у такі непевні часи робота чоловіка та дружини вважалася за неймовірне щастя. Звичайно, гроші, котрі обоє Морозів приносили додому, не йшли ні в яке порівняння з тим, що вони отримували до «великої депресії», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку від будь-кого.

Розуміючи, що зараз у нього немає жодної можливості приїхати додому (і через кошти, які доведеться витратити на дорогу туди й назад, і враховуючи ту обставину, що повернеться він знову безробітним), Василь як міг обережно натякав Федору у черговому листі, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середній брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але ті слова Василя на львівському вокзалі «Будь обережним, братику!» він запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з чергової зміни і нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася від Веденмайєрів, і чоловікові ніхто не заважав дещо відключитися від повсякденних турбот. Як і хотів Євген Коновалець, газета стала писати про події в Галичині та про процеси над членами ОУН значно частіше, ніж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь півсвідомо шукав серед прізвищ брата Федора.

На його радість серед тих, кого арештувала польська поліція, Федора Мороза не було.