Читать книгу Галицька сага. Ante bellum - Петро Лущик - Страница 5

Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним…

Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.

Щоправда, Сергій не поділяв оптимізму Степана.

– Забудь це! – говорив він бувало, коли вони після роботи зупинялися біля бочки з пивом. – Невже ти думаєш, що нарком освіти пам’ятає про якогось Степана Білецького, з ким мимохідь зустрічався шістнадцять років тому?

– Тоді я отримав від нього бойове партійне завдання! – ображений такими словами відповів Білецький.

– І ти думаєш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаєш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцію Вашуленка Білецький пояснював лише тим, що, на відміну від нього самого, Сергій на війні не був, пересидів її тут, у Києві, зустрічаючи владу, яка мінялася із дивовижною черговістю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дійсно, хіба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закінчити чотири курси місцевого університету. У самого Степана Білецького перед партією значно більше заслуг!

Але навіть такі неприємні сумніви не стали на заваді якщо не дружбі, то просто звичайним дружнім відносинам між чоловіками. Принаймні ніхто не відмовлявся, коли інший запрошував на пиво.

Ось і сьогодні вони вирішили, що після усіх урочистостей обов’язково підуть у парк, де (вони запримітили дорогою сюди) вже підвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцікавився Сергій Вашуленко і подивився на годинник.

Годинна стрілка повільно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зі своїми залізничниками?

– Для Майї сьогодні аж ніяк не вихідний день! – сумно відповів Степан. – Не кожного дня до міста прибуває літерний поїзд! То тобі не якийсь там «номер»[3]!

Сергій Вашуленко хотів було зробити Степанові комплімент, похваливши його за чудове розуміння тонкощів у невластивій йому галузі, але тут поруч неначе з-під землі виникла Майя. Її появі здивувався не лише Вашуленко, але й Білецький.

– Звідки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звідки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволеній усмішці, а Степан, трохи зніяковівши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звільнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзміни сказав, що на вокзалі й так забагато народу, тому відпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – їдко відказав Вашуленко.

Майя хотіла щось відповісти, але саме у цей момент гучномовці, розвішані на стовпах, повідомили, що на першу колію прибуває потяг з керівниками партії та уряду. Радісний гул наповнив привокзальний майдан. Звідси, звичайно, ніхто нічого не побачив, але всі знали, що після прибуття нових керівників всі попрямують до площі Червоних героїв Перекопу[4], де мав бути проведений мітинг, приурочений цій знаменній події. Всезнаючий Сергій Вашуленко повідомив, що після параду військ Українського військового округу ввечері на стадіоні «Динамо» буде проведено розширене засідання ЦК КП(б)У. Певно, що ніхто з присутніх тут не потрапить на стадіон, але, чесно кажучи, не всі туди і прагнули. Головне, що завдяки цій події цей вівторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тільки Білецький відкрив рота, щоб поцікавитися думкою інших щодо найближчих годин, Сергій першим запропонував при слушній нагоді залишити колону або, принаймні, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потім піти, – пояснив він. – Я сподіваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спішити? – недовірливо поцікавився Білецький, хоч секунду тому він готовий був запропонувати те саме, тільки з врахуванням дещо пізнішого часу. – Ми пропустимо найголовніше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобі сказати, Степане, що є думка, щоб поки що залишити деякі Наркомати в Харкові. У їх переліку і Наркомат народної освіти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надії побачити Володимира Затонського. Якщо він і в потягу (Сергій кивнув на будівлю вокзалу, яка закривала від них основне дійство), то аж ніяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього підлеглого! Після мітингу і параду товариш Затонський разом з іншими товаришами поїде до стадіону «Динамо», де і відбудеться розширене засідання ЦК. А потім – назад! Наркомат народної освіти довго залишатися без товариша наркома не може!

Майя слухала це просторікування Сергія Вашуленка і намагалася уловити, що саме їй не подобається у взагалі-то правильних його словах: чи цей слововислів «є думка», про який чули всі і ніхто не ризикував його повторити вголос, чи цей пафосний тон, чи просто те, що все це адресувалося її чоловікові. Жінка вишукувала слова, якими хотіла відповісти Вашуленку, але тут несподівано для себе у натовпі побачила знайоме обличчя. Сергеєв! Щоправда, він такий же Сергеєв, як вона артистка, але у тій організації, де той працював, прийнято не розголошувати свої справжні прізвища.

Поява її куратора з ОДПУ тут, у натовпі перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Києва прибуває увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрібно бути готовим до всіляких проявів ворогів, адже, як слушно зауважив товариш Сталін, класова боротьба буде загострюватися в країні у міру її просування до соціалізму. Тому присутність Сергеєва і, без сумніву, інших була не те, що доречною, але й обов’язковою.

Тут безладні розмови присутніх якось майже одразу спочатку стишилися, а потім знову зазвучали голосніше – при виході з будівлі вокзалу з’явилися прибулі.

– Косіор!

– Товариш Постишев!

– Дивіться! Сам Любченко!

– Чубар! Влас Чубар!

Звідусіль звучали прізвища членів Оргбюро. Захопленню киян не було кінця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах і лише знав, що вони існують десь далеко. Тепер же можна бачити їх часто, принаймні, найближчого листопада на жовтневій демонстрації.

Тут Сергій уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямовані погляди усіх, і легко штовхнувши Степана, сказав:

– Затонський!

Володимир Затонський, хоч і не належав до українського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, і був серед прибулих. Останній раз Степан Білецький бачився із Затонським тієї неспокійної вересневої пори двадцятого року, коли їхні шляхи перетнулися у Житомирі. Приводом для тієї зустрічі були неприємні для них обох, як і, власне, для всієї молодої республіки, обставини: Степан Білецький повертався після нищівної поразки, завданої Червоній армії під Віслою, а голова Галицького революційного комітету Володимир Затонський залишав територію Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка проіснувала заледве п’ятдесят днів і впала під копитами тих самих польських уланів.

Тоді Затонський, проходячи поміж безладно поставлених возів, піших червоноармійців та кінних будьонівців, вирізнив серед натовпу Степана Білецького, зупинився і просто запитав:

– Живий, товаришу Білецький?

Степан тоді спромігся лише на кивок головою.

– Нічого, не все втрачено! – заспокоїв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не війну! Прийде час, і ми заставимо панів поляків вернути нам все, що вони у нас забрали!

Чи повірив Степан тоді словам Затонського? Напевне, що так. Він щиро вірив, що так і станеться. Вірив… і чекав, але такої жаданої війни все не було. А в довершення три роки тому між СРСР та Польщею був підписаний договір про дружбу, а ще через півроку – договір про ненапад. Це остаточно дезорієнтувало Білецького. Він просто перестав щось розуміти. Йому було невтямки, що ідея світової соціалістичної революції, яку, до слова, Сталін ніколи не підтримував, така популярна одразу після жовтневого перевороту, перестала навіть згадуватись наприкінці двадцятих років. Остаточно вона зникла після того, як з країни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентної революції. Згадувати про світову революцію стало небезпечно, оскільки одночасно під цим розумілася людина, ім’я якої в СРСР можна було промовляти тільки у негативному світлі. До того ж Країні Рад, що будувала соціалізм, потрібні були гроші, а їх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, країнами здебільшого були договорами про торгівлю. Польща не стала винятком.

Високі партійні та державні діячі одразу пройшли далі, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподівано для себе Степан Білецький опинився у першому ряду й міг бачити все і всіх. Повз нього промайнула лиса голова Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК. Він йшов, усміхаючись до робітників, що радісно вітали його. Справа від нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навіть зачепив Білецького. Це чомусь навіть придало Степанові упевненості, що й Затонський признає його.

Але Володимир Затонський – у незграбному костюмі й короткій краватці, що вивалилася з-під піджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так і не зупинивши його на Білецькому. Розчарований Степан враз знітився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, і живий коридор зімкнувся. Благо, що поважні гості вже пройшли.

Побачивши стан товариша, Сергій Вашуленко поклав йому руку на плече.

– Не переживай, друже! – заспокоїв він. – То й не дивно, що він тебе не признав! Ти знаєш, скільки людей проходить через його кабінет? А скільки пройшло за ті роки?

Степан зітхнув. Він подивився на Майю, потім на Сергія.

– Та я й не переживаю! – сказав він. – Певно, що хотілося, щоб мене упізнали, але мені й так добре! А переїде товариш Затонський до Києва, то, може, й згадає колись.

– От і добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную піти на пиво!

– А мітинг? – запитала Майя.

– Та там нас і не пустять на площу! Там вже багато людей, які не прийшли сюди, а одразу на Площу Героїв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготів! Ми ж не члени ЦК!

Аргументи Сергія Вашуленка виявилися незаперечними.

– То на пиво? Майя?

Жінка заперечливо похитала головою.

– Не хочу я вашого пива! – відказала вона. – Ви ідіть, а я погуляю з подругами.

Степан подивився на дружину.

– Ти справді не хочеш з нами? – перепитав він.

– Справді! Ідіть самі. Я приїду додому потім.

Обличчя Сергія розплилося в усмішці.

– Оце ідеальна дружина! – сказав він. – Степане, ти маєш це цінувати!

– Я то ціную, а от ти досі сам! – відказав Білецький.

– А мені добре! Нема потреби в когось питати дозволу, щоб випити пива!

Так вони розсталися. Високі чини сіли в автомобілі і поїхали у напрямку Площі Героїв Перекопу, частина натовпу рушила за ними, а частина – у тому числі й Білецький з Вашуленком – порозходилися урізнобіч, шукаючи, де б то можна випити й закусити.

Майя залишилася сама. Сергеєва на місці не було, але жінка знала, що робити далі. Недалеко від вокзалу, буквально на сусідній вулиці стояв непримітний будинок. Він нічим не відрізнявся від інших, але Майя знала, що у квартирі, на другому поверсі, її чекають. Жінка ще раз озирнулася, перевіряючи, чи не слідкують за нею, але вже далеко вона запримітила спини Степана та Вашуленка – чоловіки спішили до однієї з численних бочок з пивом, перед якими вже вишикувались чималенькі черги спраглих чоловіків.

Майя перейшла площу у напрямку до потрібної їй вулиці, знайшла будинок, зайшла у пошарпаний під’їзд, піднялася на другий поверх. Двері квартири навіть не були замкненими, але це і не дивно – її тут чекали.

– Чомусь ти запізнилася, товаришко «Кларо»! – замість привітання сказав Сергеєв.

Він сидів на кухні, вірніше, у кімнаті, яка колись була кухнею. Зараз про її справжнє призначення свідчила стара газова плита, вже від’єднана від труб. Взагалі-то ця квартира вже давно була нежитловою і використовувалася для подібних зустрічей.

Сергеєв ось уже три роки є її куратором. Саме йому вона повідомляє підслухані розмови, які стосуються безпеки (так сподівається Майя) її Степана. А те, що він може потрапити під якийсь неправильний вплив, Майя була майже певна.

– Я не могла просто так піти, – виправдовувалася жінка. – Чоловік міг щось запідозрити. До того ж він був не сам!

– Сергій Вашуленко, – підказав Сергеєв.

– Так, і я хотіла б проти нього застерегти.

– Застерегти? У чому є твоє застереження?

– Я боюся, що Вашуленко має на чоловіка вплив більший, ніж мені хотілося б!

– А що тут поганого? Ми вітаємо міцну чоловічу дружбу, яка тільки сприяє правильному усвідомленню ролі, що і твій чоловік, і Вашуленко виконують у себе. Робота у видавництві, тим більше у такому важливому, як Держвидав, є відповідальною.

– Я розумію, але мені не подобається тон, яким Вашуленко розповідає про наше життя і наші досягнення, – сказала Майя.

Почувши таке, Сергеєв звів угору брови.

– Ану детальніше! – наказав він.

І Майя якомога точніше переказала сьогоднішню розмову Степана з Сергієм Вашуленком. Сергеєв слухав її уважно, час від часу киваючи головою.

– Прекрасно! – мовив він, коли Майя закінчила. – Що ж, ти нині недаремно прийшла сюди. До цього субчика треба придивитися ближче, а то твій чоловік може потрапити у погану компанію й опинитися там, де олені кажуть: «Добрий день!».

– Я боюся за Степана, – мовила Майя.

– І правильно робиш, що боїшся! А ми маємо зробити все, щоб огородити його від різних вашуленків. Ще не відомо, чим вони дихають!

Сергеєв вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стіл. Хотів дістати олівець, але в останню мить передумав. Він подивився на Майю, провів поглядом по її фігурі, зупинився на спідниці.

Жінка зрозуміла його без слів.

Сергеєв не повів свого агента до сусідньої кімнати, до ліжка, бо й ліжка у квартирі не було. Все сталося тут, на кухонному столі, причому Майї навіть не прийшлося розстібати кофту.

Все відбулося, як завжди, мовчки, а сьогодні навіть швидше звичайного. Сергеєв декілька разів вигнувся, від блаженства закотив очі і вже наступної миті став заправляти штани.

Майя деякий час продовжувала лежати на столі, відходячи від того, що відбулося.

Коли це сталося уперше, Майю, природно, пік звичайний жіночий сором. Тоді Сергеєв просто брутально домігся її і зґвалтував. Розуміючи, що ніхто їй не повірить (а якщо і повірить, то сприйме це зовсім не так, як вона хотіла б), Майя Білецька нікому не призналася у тому, що трапилось із нею. Вона гадала, що це був банальний чоловічий порив задовільнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла із черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятає, коли їй стало байдуже від того, що з нею робить Сергеєв.

– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеєв. – Тобі ще треба написати на папері все, що мені наговорила!

Майя підвелася. Вона не спішила одягатися, але й не рішалася сказати слова, які вже давно пекли душу.

– Я більше так не можу! – тихо мовила вона.

– Що не можеш? – не зрозумів Сергеєв. – Ти відмовляєшся допомогти нам виявляти ворогів народу?

– Ні, я не про те! Цього більше не хочу!

– Ах цього! – протягнув Сергеєв. – То я тобі противний!

– Ні, але в мене є чоловік…

– Чоловік? А ти правильно сказала: є чоловік. А чому він у тебе є, ти не питала себе?

– Що ви хочете цим сказати? – не зрозуміла Майя.

– Ти ж хочеш, щоб твого націоналіста залишили у спокої?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеєв.

– Чому націоналіста? – поцікавилася Майя, надіваючи спідницю.

На що куратор усміхнувся:

– А ти ніколи не запитувала себе, чого це твого Степана досі не арештували?

Запитання змусило Майю закам’яніти.

– Він чесний більшовик! – спробувала заперечити вона.

– Усі так кажуть! Ми арештували майже всіх западенців, що приїхали до Радянської України. Вони всі виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всі і є! Всі, крім твого Степана. І тільки для нього зробили виняток! Тебе не цікавить, чому йому така честь?

Майя мовчала.

– Так я тобі скажу! Він буде спокійно жити і працювати у своєму видаві доти, доки ти будеш чемною і виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеєв. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною і слухняною. А то буде твій Степан працювати не у головному видавництві Радянської України, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить і заходить»! Ти зрозуміла?

Майя опустила голову, ховаючи свій сором, але все ж кивнула нею.

– Чемна! – похвалив її Сергеєв. – І не переживай так! Ніхто про нас не буде знати. Я не збираюся з ніким тебе ділити. А твій чоловік навіть не буде про нас знати! Адже тобі не хочеться, щоб він дивився на тебе, як на повію!

Цього Майї хотілося менше за все.

– От і добре! А зараз сідай за стіл і опиши все, що ти бачила нині, – наказав Сергеєв. – І нічого не приховуй! Чує моє серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видає. Так, і не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай мені десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…

Майя Білецька повернулася додому, коли ще не стемніло. Степана не було. Видно, він прийде пізно, сповна використавши шанс на додатковий вихідний. Майя роздягнулася й знесилено впала у ліжко. Зараз їй хотілося лише одного: кудись провалитися, у глибоку-глибоку безодню, щоб не бачити нікого – ні противного начальника зміни Власа Коробльова, ні куратора Сергеєва, ні навіть… Степана. Жінці здавалося, що чоловік уже здогадується про її подвійне, а тепер уже й потрійне життя, і колись настане момент, і їй доведеться розповісти Степанові все. Чи пробачить він її? Чи зрозуміє, що причиною, через що вона згодилася на це все, було лише бажання огородити його від жахливої долі?

Чи просто назве її повією, як говорив Сергеєв?

Тут Майя чи не уперше подумала, що не знає його імені.