Читать книгу Коли подих стає повітрям - Пол Каланіті - Страница 5

Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.

Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…

Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями:

– Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він.

Тато досяг внутрішнього компромісу у своїх поглядах на батьківство: він вважав, що воно може існувати у формі екстракту, коли короткі, насичені і щирі, незабутні зустрічі цілком надолужують… усе, що постійно роблять інші батьки. Але я знав: така ціна лікарського фаху, і вона видавалась мені занадто високою.

Зі свого місця на плато я бачив наш дім, відразу за межею міста, біля підошви гори Сербат, посеред рудої кам’янистої пустелі, поцяткованої москітовими деревами (прозопісом), перекотиполем і кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкі смерчі, застилали виднокіл і так само раптово зникали. Простір розширювався і знову збігався. Двоє наших псів, Макс і Ніп, ніколи не стомлювались від свободи. Щодня вони пускалися в мандри і приносили із собою щораз нові скарби пустелі: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибілений сонцем череп коня, щелепу койота.

Ми з друзями теж любили свободу і по обіді часто вибиралися в пустелю на прогулянки, розвідки, пошуки викопних решток і рідкісних тут річкових русел. Мені, мешканцю зеленого передмістя на північному сході, де головна вулиця з крамничкою солодощів була обсаджена деревами, дика вітряна пустеля здавалась незвіданою і знадливою. Мені було десять років, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один і натрапив на стару іригаційну решітку. Я відірвав її від землі, підніс вище – і там, на відстані кількох сантиметрів від свого обличчя побачив три білі шовковисті сітки-павутини, і по кожній з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тільце з моторошним криваво-червоним візерунком у формі клепсидри. Біля кожного павука пульсував білий кокон і дихав невідворотністю народження безлічі нових павучків-каракуртів. Жах охопив мене. Я миттю поклав решітку на місце і відсахнувся. Мій жах поєднав у собі кілька речей: загальновизнаний факт («Немає нічого більш смертельного, ніж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Після того ще багато років мені снилися кошмари.

Узагалі пустеля відкривала нам справжній пантеон страхіть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самітники, усілякі скорпіони, стоноги, гримучі змії, їхні родичі гримучники. Проте ми жили мирно і навіть почувались комфортно поряд із цими істотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху і стежили за тим, як мураха, панічно намагаючись втекти, зачіпає шовковисті павутинки, що ведуть в темряву павучої нори, і вичікували той трагічний момент, коли павук вискочить і вхопить бідну мураху своїми щелепами. Словосполучення «загальновизнані факти» стало моїм терміном для селюків на пояснення своїх міських фантазій і легенд. У ту пору загальновідомі факти поширювали свою чарівну владу на всю пустелю і всіх її мешканців, перетворюючи, скажімо, ящірку жилатьє на справжнє страхіття, не менш моторошне, ніж Медуза Горгона. Тільки проживши в пустелі певний час, ми зрозуміли, що деякі з цих фактів – як, наприклад, існування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити містян і розважати місцевих. Одного разу я цілу годину розповідав групі студентів з Берліна, що, слово честі, існує особливий підвид койота, який живе в кактусі і може стрибати на десять метрів, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як ці простодушні німці). Однак ніхто не міг претендувати на істину серед цих сипучих пісків; на кожен такий факт, що здавався підозрілим, знаходився інший, достовірний і правдивий. Наприклад, цілком слушним видається завжди перевіряти, чи нема у взутті скорпіонів.

Мені було шістнадцять, коли я мав відвезти до школи свого молодшого брата, Дживана. Одного ранку я, як завжди, запізнювався, а Дживан нетерпляче чекав мене і волав, що він не хоче знову спізнитися через мене, то, може, я б таки поквапився, будь ласка, чорт забирай; і ось я стрімголов біжу вниз по сходах, з розгону штовхаю двері – і ледве не наступаю на величезну двометрову гримучу змію, яка собі там дрімала. Тут зринув ще один загальновідомий факт: якщо вбити гримучу змію на порозі свого дому, її пара і нащадки прийдуть на це місце і влаштують там собі гніздо, шукаючи помсти, як мати Гренделя. Тож ми з Дживаном кинули жереб: кому пощастило, мав узяти лопату, кому не пощастило – пару грубих садових рукавиць і наволочку. Мені не пощастило, мені випало в трагікомічному танці ловити змію в наволочку. І ми таки впіймали її. А потім я, як олімпійський метальник молота, закинув її якнайдалі в пустелю з наміром повернутися згодом за наволочкою, щоб не отримати прочухана від мами.

З усіх таємниць нашого дитинства найбільшою була не та, чому наш тато вирішив переїхати з родиною до Кінгмана, містечка посеред аризонської пустелі, де ми і виросли, – а про те, як він зумів схилити нашу маму до такого кроку. Колись вони, закохані, втікали мало не через весь світ, з південної Індії до Нью-Йорка (тато був християнином, мама сповідувала індуїзм, їхній шлюб викликав осуд обох родин і супроводжувався родинними конфліктами – наприклад, мамина мама ніколи не визнавала мого імені і називала мене натомість Садхіром). Потім вони переїхали до Аризони, де мама жила в постійному, непереборному, смертельному страху перед зміями. Навіть найменший, найсимпатичніший, найбезневинніший червоний полоз незмінно викликав у неї панічну реакцію – мама з криком втікала додому, замикала двері і озброювалась чим-небудь важким і переконливим: граблями, сікачем або сокирою.

Змії були постійним джерелом неспокою, але найбільше все-таки маму тривожило майбутнє її дітей. Незадовго до нашого переїзду мій старший брат Суман саме закінчував середню школу в окрузі Вестчестер з перспективою продовжити навчання в котромусь з елітних коледжів. Невдовзі після нашого переїзду до Кінгмана він став студентом Стенфорда і покинув рідний дім. А ми тим часом зрозуміли, що Кінгман – це вам не Вестчестер. Мама дослідила стан справ у системі державної освіти округу Могаве (до якого тепер ми належали) і засмутилась. За даними останнього перепису Кінгман був визнаний найменш освіченим регіоном Америки. Відсоток відсіву учнів середньої школи становив приблизно 30 %. Одиниці продовжували навчання в коледжах, і жоден з тутешніх випускників не вчився в Гарварді, що був мірилом досконалості для мого батька. У пошуках виходу мама обдзвонила всіх своїх друзів і родичів з багатих передмість східного узбережжя: дехто щиро співчував, а дехто радів, що їхнім дітям більше не доведеться конкурувати з нащадками Каланіті, раптово позбавленими доброї освіти.

Ночами мама зривалася на плач, коли лишалася сама в своєму ліжку. Вона страшенно переймалася тим, що убога шкільна освіта може зламати життя її дітям, тож зуміла десь роздобути рекомендований список літератури для вступників до коледжів. Мама в Індії вчилася на лікаря, але в двадцять три роки вийшла заміж, народила троє дітей і далі вже ростила і виховувала їх у чужій країні, тож сама встигла прочитати небагато книжок з того списку. Натомість вона зробила все, щоб її діти не були обділені. Завдяки їй я в десять років прочитав «1984»; зізнаюся, мене, ще малого, шокували сексуальні сцени, проте водночас читання прищепило мені глибоку любов і увагу до мови.

Нескінченний потік книжок і письменників супроводжував нас із мамою на шляху методичного опрацювання цього списку: «Граф Монте-Кристо», Едгар Аллан По, «Робінзон Крузо», «Айвенго», Гоголь, «Останній з могікан», Діккенс, Марк Твен, Джейн Остін, «Біллі Бадд»… У віці дванадцяти років я вже сам шукав собі, що почитати, і мій брат Суман надсилав мені твори з програми коледжу: «Державець» Макіавеллі, «Дон Кіхот», «Кандід», «Смерть Артура», Генрі Торо, Сартр, Камю. Деякі книжки і автори справили більше враження, деякі менше. Скажімо, роман «Прекрасний новий світ» заклав у моїй свідомості початки філософії моралі (філософської етики) і став темою мого есею при вступі до коледжу; у ньому я обґрунтував думку про те, що сенс життя полягає не в щасті. Гамлет тисячу разів згадувався мені під час звичайних пубертатних криз. «До сором’язливої коханої» та інші романтичні поезії провели мене і моїх друзів через безліч кумедних пригод у старших класах – ми часто скрадалися ночами, щоб, наприклад, заспівати пісню з кінофільму «Американський пиріг» під вікном капітанші команди вболівальниць (її тато був пастором і тому, вважали ми, ризик пострілу у відповідь – мінімальний). Одного разу я попався, вертаючись після такої опівнічної ескапади, і моя стривожена мама влаштувала мені прискіпливий допит стосовно наркотичних засобів, поширених серед підлітків, навіть не здогадуючись, що найпотужніший в житті наркотичний засіб я отримав від неї і це був томик романтичних поезій, який вона дала мені тиждень тому. Книжки були моїми найближчими друзями і водночас творили систему досконалої оптики, що подарувала мені новий погляд на світ.

Шукаючи способу забезпечити своїм дітям освіту, мама возила нас за понад сто миль на північ, до найближчого великого міста Лас-Вегаса, де ми могли отримати необхідні сертифікати про проходження тестів: PSAT, SAT, ACT. Мама також увійшла до шкільної ради, згуртувала вчителів і домоглася запровадження в нашій школі програми попереднього зарахування до вишів і внесення її до навчального плану. Це феноменальна жінка: вона самотужки взялася за реформування системи шкільної освіти в Кінгмані – і це їй вдалось! У старших класах з’явилося відчуття, що ті два гірські хребти, які завжди облягали наше місто, раптом перестали обмежувати обрій – обрій відсунувся далі, за гори.

Лео, мій друг, старший від мене на рік, один з найкращих випускників, дитина з дуже бідної родини, отримав таку рекомендацію від керівництва школи: «Ти розумний – можеш іти до війська».

Розповідаючи згодом про це, він сказав мені:

– До біса! Якщо ти вступаєш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж!

І я не знаю, коли радів більше: чи тоді, коли сам вступив до Стенфорда, чи тоді, коли Лео вступив до Єлю.

Літо минуло, і оскільки в Стенфорді заняття починались на місяць пізніше, ніж в інших навчальних закладах, то всі мої друзі роз’їхались і залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю і дрімав собі, думав, поки моя подруга Абігайль не закінчувала зміну в єдиній на весь Кінгман кав’ярні. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори і вниз до міста, і йти пішки цим шляхом було приємніше, ніж їхати. Абігайль було двадцять років, вона навчалася у Скріппс-коледжі і, не бажаючи залазити в борги, взяла академвідпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала її практичність, відчуття, ніби вони посвячена в ті таємниці, які відкриваються лише в коледжі – вона вчилася на психології, уявіть! – і ми часто зустрічалися з нею після роботи. Вона була для мене провісницею sub rosa, великої таємниці, нового світу, який чекає на мене ось-ось, за кілька тижнів. Одного разу під час такої пообідньої дрімоти я прокинувся, подивився вгору і побачив, як наді мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запізнювався. Тож підхопився, обтрусив джинси і побіг через пустелю, аж поки пісок не поступився місцем бруківці і не з’явилися перші будівлі, тоді я завернув за ріг і побачив Абігайль з мітлою в руці – вона саме замітала підлогу в кав’ярні.

– Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобі сьогодні не світить, – заявила вона.

Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярні. Абігайль підійшла до каси, дістала книжку, яку ховала там, і кинула мені.

– Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вічно читаєш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для різноманітності?

Це був роман Джеремі Левіна «Диявол: психотерапія і лікування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторінок. Я взяв його додому і прочитав за день. Це не була висока література. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж ні! Натомість цей твір спонукав мене припустити, що розум – просто функція мозку, і це відкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралізувало все моє наївне розуміння і сприйняття світу. Я вірив, що це правда – бо чим інакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й наділені вільною волею, проте насамперед ми біологічні організми, і наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фізики. Література – це капітал для людського мислення, а мозок – це пристрій, який уможливлює застосування цього капіталу. Це було щось неймовірне! Того вечора у себе в кімнаті я відкрив свій червоний стенфордський каталог з переліком навчальних курсів, десятки разів перечитаний, з моїми підкресленнями маркером, і на додачу до раніше вибраних курсів з літератури почав шукати щось серед дисциплін, дотичних до біології та неврології.

Минуло кілька років, я ще не мав чіткого уявлення про своє професійне майбутнє, хоча вже був за крок до отримання ступенів з англійської літератури та біології людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далі відчував, що література – найкраща інвестиція в розвиток розуму (мислення), тоді як неврологія розкриває найтонші закони роботи мозку. І мислення, відповідно до цієї сумнівної концепції, видавалося невіддільним від людських стосунків і моральних цінностей. «Пустельна земля» Еліота глибоко резонувала з моїми думками, розповідаючи про безсенсовність, самотність, про відчайдушні пошуки спорідненої душі. Я зауважив, що метафори Еліота просочилися в моє мовлення. Були й інші автори, особливо близькі мені. Набоков з розумінням того, що надмірне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання інших. Конрад з його рафінованим відчуттям, що брак порозуміння між людьми може так глибоко і непоправно вплинути на їхнє життя. Література ж не лише висвітлює чужий досвід – я вважав, що вона постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Мої епізодичні наскоки в царину формальної етики і аналітичної філософії були цілком безплідні, їм не вистачало безладності й обтяжливості справжнього людського життя.

Протягом всього навчання в коледжі моє аскетичне, ретельне вивчення людського мислення вступало в конфлікт з моїм природнім бажанням будувати і зміцнювати людські стосунки, які, власне, і формують мислення. І якщо неосмислене життя не варте життя, то чи непрожите життя варте осмислення? Після першого курсу в нас була літня практика, і я вирішив піти або стажистом в Центр наукових досліджень Єркса (Атланта), або ж помічником кухаря в табір сімейного відпочинку для випускників Стенфорда «Сьєрра» на незайманих берегах озера Фоллен-Ліф, що прилягають до дивовижних пустельних ландшафтів Національного заповідника Ельдорадо. Те, що я прочитав про цей табір, обіцяло мені найкраще літо в житті. Я здивувався і зрадів, коли дізнався, що мою заявку прийняли. Разом з тим я щойно відкрив для себе, що макакам властиві елементарні форми культури, і я охоче побував би в Єрксі, щоб дослідити природне походження свідомості. Іншими словами, я міг або вивчати сенси, або випробовувати їх самотужки.

Після тривалих, аж до останнього, роздумів я все-таки обрав табір. І зазирнув в кабінет до куратора з біологічного факультету, щоб сказати йому про своє рішення. Коли я зайшов, він сидів за столом, з головою занурений в журнал, як завжди. Це був тихий, увічливий чоловік із втомленими очима, але коли я сказав йому, куди їду на практику, він раптом змінився до невпізнання: його очі широко розплющились, обличчя почервоніло, слина бризкала з рота.

– Що? – вигукнув він. – То ким ви, зрештою, збираєтесь стати: вченим чи… кухарем?…

Але термін прийому заявок уже закінчився, змінювати щось було пізно, і на гірській дорозі до табору, що обвівалася всіма вітрами, я все ще сумнівався в своєму виборі. Однак мої сумніви тривали недовго. Табір не відступив від своїх обіцянок, не порушив моїх сподівань, це була справжня ідилія: краса озер, гір, людей; багатство вражень, спілкування, стосунків. Місячні ночі, такі ясні, що можна було мандрувати околицями пішки без ліхтарика. Ми могли вирушити в похід о другій ночі й піднятися на найближчу вершину, гору Таллас, якраз вдосвіта, а тим часом внизу, під нами, в широких і тихих озерах красувалася ясна зоряна ніч. На піку, на висоті майже три тисячі метрів ми тулились одне до одного в спальних мішках під холодним поривчастим вітром і пили каву, яку хтось турботливий здогадався взяти з собою. Так ми сиділи, дивилися на небо, аж поки дочекалися найпершого натяку на сонце, того найтоншого проблиску майбутньої блакиті, який дедалі ширше розпливається зі сходу, поволі змиваючи зірки. І ранкове небо розпросторилось увись і вшир, доки сягали ті перші промені сонця. Ранні мешканці околиць вже снували дорогою до південного озера Тахо. Але досить було повернути голову назад, щоб побачити, як вранішня блакить неба гусне, темніє на півдорозі до заходу, далі перетворюється на нічну чорноту, яка сяє зорями, і повний місяць дивиться на тебе. На сході ясний день сяяв на повну силу; на заході повновладно панувала ніч. Жоден філософ не в змозі передати піднесення краще, ніж ця мить, коли стоїш у височині, поміж ніччю і днем. Це ніби власне той момент, коли Бог сказав: «Хай буде світло!» І ти мимоволі відчуваєш крихкість і крихітність своєї істоти порівняно з величчю цієї гори, землі, всесвіту, але водночас ти чітко відчуваєш себе самого, свої неповні два метри, що вивищуються над схилом, тим самим підтверджуючи твою присутність на тлі цієї величі.

Це літо в таборі «Сьєрра», можливо, не відрізнялося від літа в якомусь іншому таборі, але я був там – і кожен мій день був переповнений враженнями, і спілкування з кожною людиною наповнювало життя сенсом. Бувало, що ми компанією до глибокої ночі сиділи за столом в їдальні разом із заступником директора табору Мо, нашим стенфордським куратором, цмулили віскі, обговорювали головні положення його дисертації, літературу та інші речі, надзвичайно важливі в юності. Через рік він повернувся до дисертації, а згодом надіслав мені своє перше опубліковане оповідання, навіяне подіями і враженнями нашого спільного літа:

«Тепер я нарешті знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мої найближчі розклали багаття… щоб тіло моє перетворилося на попіл і змішалося з піском. Щоб мої зуби й кістки загубилися серед трав… Я не вірю ні в мудрість дитячу, ані в мудрість старечу. Але є такий час, такий гострий період, коли реалії життя перекреслюють весь накопичений досвід. І ніколи в житті ми не буваємо мудрішими, ніж власне в такі моменти».

Після табору я повернувся іншою людиною і вже не гаяв нагоди подуріти. Життя було наповнене й щедре, і наступні два роки я розкошував, шукаючи глибшого розуміння сутності мислення. Я вивчав літературу і філософію, щоб збагнути, у чому сенс життя, вивчав нейробіологію і працював у лабораторії ФМРТ, щоб довідатись, як мозок викликає в організмі здатність шукати сенсу в житті і в світі, і тим часом збагачував своє спілкування з найближчими друзями завдяки розмаїтим спільним витівкам. То ми приходили до студентської їдальні перебрані на монголів, то організовували фіктивне товариство, яке щотижня влаштовувало фіктивні події; то позували на тлі Букінгемського палацу в костюмі горили, то вдирались до церкви опівночі, лягали горілиць і слухали відлуння наших голосів в апсиді, то ще щось… (А потім я дізнався, що Вірджинія Вулф одного разу сіла на корабель в подобі абіссинської принцеси, і всі сприйняли її як принцесу, і це протверезило мене, відтак припинились і наші молодечі пустощі.)

На наступному курсі, під час вивчення дисципліни «неврологія і етика» – однієї з останніх в курсі нейробіології – ми відвідали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, і відразу нашу увагу привернув чийсь невтішний плач. Наша керівничка, привітна тридцятирічна жінка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепції я побачив великий телевізор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екрані синьоока брюнетка з бездоганною зачіскою зверталася до когось невидимого, здригаючись від надміру почуттів. Аж ось камера від’їхала – і в кадрі з’явився чоловік з потужною щелепою та, поза сумнівом, хрипкуватим голосом – її коханець – і пристрасно обійняв її. Розлігся тужливий стогін. Я підійшов ближче, зазирнув за рецепцію і побачив: там на синьому килимку перед телевізором сиділа молоденька дівчина, може, двадцятирічна, у простій набивній квітчастій сукні; дівчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди і ридала, ридала. Придивившись, я помітив у неї на голові ззаду, ближче до потилиці, велику бліду залисину.

Я відступив назад, приєднався до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.

Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.

– І я не звинувачую їх – доглядати за цими дітьми досить важко, – сказала вона.

У мені закипала злість. Важко? Так, звісно, це важко, а відцуратися рідних дітей – виходить, легше? У одній кімнаті пацієнти майже нерухомо лежали на ліжках, розташованих під стінами рівними рядами, як у казармі. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дівчинки. Це була дівчинка-підліток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився і усміхнувся їй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв її за руку, рука була слабка. Але дівчинка заклекотіла горлом, подивилась мені в очі і всміхнулась.

– Бачите, вона всміхається, – сказав я працівниці притулку.

– Може бути, – відповіла та. – З ними часом складно сказати напевно.

Але я знав напевно: вона мені усміхалася.

Коли ми вже збирались повертатися в гуртожиток, я трохи затримався в кабінеті викладача. Він спитав:

– Як враження? Що скажеш?

І я у відповідь відверто поділився тим, що мене вразило: я не міг повірити, що батьки відцуралися цих бідних дітей; і одна дівчинка мені усміхнулась.

Викладач наш був справжнім ментором, він багато розмірковував і говорив про те, як пов’язані між собою наука та мораль. Я сподівався, що він погодиться зі мною.

– Так, – сказав він, – це добре. Я радий за тебе. Але іноді, знаєш, я думаю, що краще було б їм померти.

Я схопив свою сумку і пішов геть.

Але ж вона справді всміхалась, хіба ні?

Тільки згодом я зрозумів, що ця ознайомча поїздка додала новий аспект до мого розуміння того факту, що мозок зумовлює нашу здатність формувати стосунки і наповнювати сенсом життя. Але іноді це не спрацьовує.

Невідворотно наближався випуск, а я мав гнітюче почуття чогось незавершеного, недоробленого, недовченого, що вже ніяк не встигну надолужити. Я подав документи на магістерську програму з англійської літератури в Стенфорді, і мене прийняли. Я обрав літературу, щоб упритул розгледіти мову як мало не надприродну силу, що існує між людьми завдяки мозкові, який ховається під шкаралупкою черепа, сантиметр завтовшки, і проявляється в спілкуванні. Слово має якесь значення лише між людьми, і сенс життя, його цінності актуалізуються лише у міжособистісній взаємодії, яку ми формуємо. Отже, маємо комунікативний аспект людини – тобто «людську комунікативність» – як основу здобуття нових сенсів. Проте, так чи інакше, ця властивість, притаманна нашому мозкові та іншим органам залежно від їхніх власних фізіологічних імперативів, відносно легко піддається занепаду і руйнуванню. Мусить бути спосіб, думав я, завдяки якому мова життя як досвіду – пристрасті, голоду, любові – розкриває деякі зв’язки; проте решту – мову нейронів, травного тракту і серцевих скорочень – ніяк не вдається розгадати.

У Стенфорді я мав щастя вчитися у Річарда Рорті – можливо, найвидатнішого з філософів сьогодення, і з його легкої руки став розглядати кожну дисципліну як творення словника, тезаурусу, як набір інструментів для розуміння людського життя в певний спосіб. Кожний видатний літературний твір пропонує свій особливий набір інструментів і спонукає читача використовувати свій тезаурус. У своїй науковій праці я використав твори Волта Вітмена, поета, який жив понад століття тому і переймався тими самими питаннями, що турбують зараз мене. Вітмен хотів знайти спосіб збагнути й описати те, що він назвав «Фізіологічно-духовною людиною».

Завершуючи роботу над дисертацією, я міг лише підсумувати, що Вітменові пощастило не більше, ніж решті, у його спробах творення цілісного «фізіологічно-духовного» тезаурусу, але принаймні способи, які він використав, хоч і намарне, я постарався висвітлити. Крім того, я дедалі більше переконувався, що мій запал до літературознавства згасає мірою того, як розкривається властива йому надмірна політична заангажованість і недостатня науковість, що мене не влаштовує. Один з моїх наукових керівників зауважив, що мені нелегко буде знайти однодумців у літературно-науковому світі, оскільки більшість англійських науковців зі ступенем доктора філософії в моїй галузі реагують на науку – цитую – «Як мавпи на вогонь: з неприхованим жахом». Я не знав, що мені далі робити. Моя дисертація на тему «Волт Вітмен і медикалізація особи» отримала схвальні відгуки, але, попри те, залишалася в науковому сенсі недостатньо однозначною, оскільки однаковою мірою висвітлювала як історію психіатрії й неврології, так і літературознавчу проблематику. Це не цілком влаштовувало факультет англійської філології. Отже, я не цілком влаштовував цей факультет.

Дехто з моїх найближчих друзів по коледжу переїхав до Нью-Йорка, щоб далі займатися мистецтвом – зокрема театром, – інші присвятили себе журналістиці й телебаченню, і я невдовзі теж вирішив почати все спочатку. Але мене ніяк не відпускало питання: де є той пункт, у якому біологія, етика, література й філософія перетинаються?

Одного разу я йшов додому пішки після футбольного матчу, повівав осінній вітерець, і я дав волю своїм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мій внутрішній голос велів протилежне: «Відкинь книжки і берися за медицину». І раптом це здалося очевидним. Попри те (чи, можливо, власне завдяки тому) що мій батько, мій дядько і мій старший брат – усі були лікарями, я ніколи не розглядав медицину як справу свого життя. Але хіба сам Вітмен не писав, що тільки лікар може по-справжньому зрозуміти «фізіологічно-духовну людину»?

Тож наступного дня я звернувся за консультацією на підготовчі медичні курси, щоб з’ясувати для себе план дій. Виявилось, що підготовка до вступу на медицину займе близько року інтенсивного навчання, плюс ще півтора року на розгляд заяви. Це означало, що мої добрі друзі поїдуть до Нью-Йорка без мене. Це означало, що мені доведеться відкласти літературу. Але це давало мені шанс знайти відповіді, яких я не знаходив у книжках, віднайти інший різновид натхнення, виробити належне ставлення до страждання, ретельно дослідити питання про те, що надає сенсу людському життю, навіть перед лицем смерті й розпаду.

Я взявся до навчання, особливо налягаючи на хімію та фізику. Не хотів іти на роботу, хай і з неповною зайнятістю, оскільки це сповільнило б мою освіту, але не мав коштів на оплату помешкання в Пало-Альто; мусив знайти якийсь вихід – і знайшов відчинене вікно в порожньому гуртожитку, і заліз туди. Кілька тижнів я там жив, ховаючись, аж поки мене не викрила доглядачка – як виявилось, моя добра знайома. Вона дала мені ключ від кімнати і кілька корисних порад на додачу – зокрема, сказала, коли закінчуються табори у дівчат-вболівальниць. Я аж ніяк не хотів, щоб мене спіймали в дівочому гуртожитку і оголосили сексуальним злочинцем, тому заздалегідь до згаданої дати спакував намет, кілька книжок, необхідні харчі і вирушив на Тахо – до кращих часів.

Термін розгляду заяв на медичному факультеті становить півтора роки, отже, коли я закінчив підготовчі курси, то мав перед собою цілий вільний рік. Деякі викладачі порадили мені все-таки здобути ступінь в галузі історії й філософії науки та медицини, перш ніж остаточно покинути гуманітарну сферу. Тому я подався і вступив на програму історії й філософії науки (HPS) в Кембриджі. Тож наступний рік я провів в аудиторіях сільської Англії, де спіймав себе на тому, як сам став все частіше стверджувати, що безпосередній досвід життя і смерті має важливий вплив на формування твердих етичних переконань щодо цих явищ. Там же я почав відчувати слова як щось невагоме, як подих, який їх виносить. Отже, я зробив крок назад і побачив, що все це підтверджує мій висновок: мені потрібен безпосередній життєвий досвід. І лише практична медицина могла дати нагоду ретельно досліджувати філософію біології. Етична теорія нічого не варта порівняно з етичною практикою. Я закінчив навчання і попрямував назад в Штати. На мене чекав медичний факультет Єльського університету.

Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвої людини, то це ніби чудно і ніяково. Насправді, як не дивно, нічого такого нема, відчуття нормальні. Яскраве освітлення, столи з нержавіючої сталі, викладач з краваткою – усе це створює атмосферу поваги й доречності. Проте отой перший розтин вздовж спини, від потилиці до попереку, неможливо забути. Скальпель настільки гострий, що наче не ріже шкіру, а розкриває її і відкриває очам приховані й заборонені м’язи; попри всю підготовку це захоплює тебе зненацька, присоромленого і зворушеного. Анатомічний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням і посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттів: від відрази, хвилювання, нудоти, розчарування і навіть благоговіння (трепету) – до поступового збайдужіння і ставлення як до звичайної навчальної вправи. У анатомці все балансує між пафосом і цинізмом: ось ти порушуєш основоположні табу людської спільноти, – і тут же формальдегід, потужний стимулятор апетиту, пробуджує в тобі нестримне прагнення з’їсти бурито. Нарешті, коли ти на закінчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюєш навпіл таз, відкриваєш серце, цинізм перемагає: твоє святотатство наче переносить тебе в шкільні роки, до товариства зануд, блазнів і вискочнів. Анатомічний розтин для більшості означає перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумілого лікаря.

Усвідомлення величезної моральної місії медицини стало для мене в перші роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанімація, штучне дихання і непрямий масаж серця), де мені довелося робити це другий раз в житті. Перший раз, іще в коледжі, це було несерйозно і скидалося на фарс, усі сміялись: моторошне відео і безногі пластикові манекени – що могло бути більш недоречним? Але тепер існувала ймовірність того, що нам доведеться насправді використовувати ці навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кілька разів сильно штовхав долонею в потрібному місці грудної клітки маленьке пластикове дитя і не міг врятувати його, хоч і чув, паралельно з жартами моїх колег-студентів, наче справді ламаються ребра.

З трупами все навпаки. Манекен ти уявляєш людиною; людський труп ти уявляєш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тіло, призначене мені для розтину, синювате і набрякле, в ньому було стільки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири місяці я маю розпиляти голову цієї людини ножівкою, здавалася несусвітною.

Але на те існують викладачі анатомії. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потім накрити його: це значно полегшує роботу. Поки ми тяжко зітхали і розмірковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хірург сперся на лікті перед його обличчям і почав свою розповідь. Указуючи на різні сліди і шрами на оголеному тулубі, він відтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – від видалення пахової кили (грижі), а цей – від ендартеректомії сонної артерії, ось тут, бачите, подряпини від розчухування через свербіж, можливо, це була жовтяниця з високим рівнем білірубіну; причиною смерті, ймовірно, став рак підшлункової залози, хоча слідів від операції на тілі нема – рак вбив цього чоловіка надто швидко. Я слухав і ніяк не міг відвести погляду від ліктів, що кожну медичну гіпотезу, кожен термін супроводжували рухами і штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозія – це неврологічний розлад, при якому людина втрачає здатність бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спіткає мене – з ножівкою в руці.

Проте через кілька тижнів драматизм втрачається. Я зловив себе на тому, що в бесідах зі студентами-немедиками, розповідаючи історії з трупарні, вибираю щось ґротескове, моторошне, абсурдне, ніби хочу тим самим їх заспокоїти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч і витрачаю по шість годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповідаю про один випадок, коли я обернувся і побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руці, вона стояла навшпиньки на стільчику, а я ніби в повітрі перелетів до неї і жваво засунув скальпель їй в хребет. Я розповідаю про цей випадок, бажаючи відсторонитися від нього, але все-таки моя причетність не викликає сумнівів. Зрештою, хіба не я так само гарячково препарував грудну клітку одному чоловікові парою гвинторізів? Навіть працюючи з мертвими, коли їхні обличчя закриті, їхні імена невідомі, ти все одно наражаєшся на прояви людського: коли, скажімо, при розтині шлунка знаходиш дві неперетравлені таблетки морфію, а це означає, що людина померла в муках, можливо, на самоті, ледве здолавши відкрити пляшечку з пігулками.

Звичайно, усі ці люди за життя добровільно заповіли свої тіла науці, і з огляду на це нещодавно змінилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували більше не називати тіла «трупами», а називати їх «донорами», зважаючи на офірність їхнього вчинку. Варто сказати, що негативні й неприємні моменти розтину в наш час, безумовно, зведені до мінімуму порівняно з похмурим минулим. (Сучасні студенти не мусять приносити на розтин добуті власними силами тіла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столітті. Сучасні медичні факультети більше не практикують перманентні ексгумації на кладовищах, щоб забезпечити студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».

Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)

У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.