Читать книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Полина Жеребцова - Страница 6

08.01.

Торгую на ринку. Сама. Пиріжками та чаєм. Мама хворіє. Лежить, не встає. Вдома холодно. Немає опалення.

У мами ревматизм. Я намагаюся заробити, принести їжу.

Новий рік пройшов добре. Я поїла салат-вінегрет і котлети! Багато стріляли. Тьотя Лейла співала пісні під гармошку. Прийшли її родичі та сусіди. Усі пили чай з пирогами. А потім хтось приніс пляшку шампанського. Розлили в келихи, і всім дорослим на самому денці дісталось.

Я теж стала просити. Я написала на папірці: «Щоб не було війни». Потім спалила його й кинула в чашку, куди мені налили цілу ложку шампанського! Випила. Так треба, щоб збулось! Але папірець не згорів. Прилип до дна. Довелося його відшкрябувати.

Поля

14.02.

Приїхав вітчим Руслан. Він сварився з мамою. Їх мирив його друг Шервані, мулла.

Друзів немає. Я сама. Нудьга.

Казку про Русалоньку домалювала.

18.02.

Сьогодні посварилася з Альонкою. Розповім через що: ми разом ішли до школи. Зазвичай і назад разом ходимо.

Але цього разу в мене уроки закінчились, а в неї було ще чотири уроки.

Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключі від домівки! У дівчинки Зулі теж торба зникла. Її ненавидять, обзивають. Вона – товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто наші торби Лінда забрала.

Я прибігла в клас до Альонки, попросила її пошукати зі мною. Та відмовилась. У трьох кварталах від школи я знайшла свою торбу в снігу. Її туди Лінда кинула. Слава Богу, ключі були на місці!

Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неї закінчились:

– Поліно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?

Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:

– Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!

І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:

– Невдячна! Я чути нічого не хочу!

На те я відповіла:

– Іди до біса, де й раніше була. – І звернула в провулок.

На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.

Поліна

19.02.

Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:

– Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню – це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!

І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»

І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?

Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.

А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?

Поліна

24.02.

До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.

І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».

Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:

– Земля гине!

– А як же люди? – спитала мама.

– Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.

– Але люди…

– Їх переселять.

– Туди, куди всі йдуть, – спитала мама, – потрібно брати речі? Люди беруть!

– Ні, – відповіла бабуся. – Брати нічого не треба – там усе дають.

І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».

Невидимий голос промовляв:

– У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить океан.

Я бачу себе: біжу попереду обвалу, повз каміння, з Альонкою, моєю подругою. Ми шукаємо воду. У мене в руках старовинний глек зі срібла!

Попереду прірва. Тут, на нашому боці, я бачу знайомі обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Мусліма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та інших.

Нам усім важливо перебратись на протилежну частину прірви. Більшість людей летить у прірву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.

А невидимий Хтось знову каже вві сні:

– Потім на планеті Земля не буде води, і люди помруть!

Страшно, правда?

Я, поранена, кудись бреду, спотикаючись, і бачу в пісках великий інопланетний корабель. Він начебто прилетів урятувати хоч декого з нас. На ньому я піднімаюсь у Всесвіт із тими людьми, кому вдалося врятуватись. І бачу звідти, як наша планета, мов бойова граната, розривається на шматки. Землі більше немає!

Немає нічого, крім маленьких уламків-комет. Я реально відчуваю удар вибуху. Інопланетний корабель відкидає в простір.

А за Нострадамусом, кажуть, буде атомна війна.

Польді

26.02.

Була в школі. Нас пересадили за різні парти. Я сіла на другу від учителя.

Хлопець, який давно до мене чіпляється з розмовами, прив’язувався і сьогодні. Його звати Мага. Він на рік старший за мене. Має дванадцять років.

– Поліно, а в кого ти віриш? – не без єхидства спитав Мага. – Скажи нам!

– У добрих людей, – відповіла я. – У таких, як ти – ні. А що?

– А ти скажи: в Аллаха, наприклад, чи в Ісуса Христа? – продовжив він, розвалившись на моїй парті.

– Тебе це так турбує? – сказала я, відчуваючи в усій цій розмові чергову підставу. – Втім, відповім: я вірю в Бога, а як він називається, мені особисто все одно.

– Біблію та Коран читаєш? – уже більш милостиво спитав Мага.

– І те й інше.

– Ну, молодець! У рай потрапиш! – засміявся він. А потім додав: – Коли що, ти забереш мене туди?

– Подивимось! – я теж засміялась. – Але, боюсь, тобі там буде нуднувато.

І тут він несподівано каже:

– Можна, я тебе додому проведу?

– Навіщо марно турбуватись? – Це все, на що я спромоглася.

– Ну й гаразд. Як хочеш!

І пішов. Я невимовно зраділа – дуже вже набрид. Прямо як мішок з камінням.

Після того як Мага пішов, до мене підбігли дівчата. Одна з них – із банди в нашому класі. Її звати Лінда. У нас є така банда багатих чеченок у класі – еліта. Її очолює Лур’є-Левиця. А Лінда – одна з її служниць.

– Поліно, або ти будеш нам підкорятись, або ми тебе вб’ємо! – нахилившись до мене, сказала Лінда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’є-Левиці.

– А я не помру! – весело заявила я, мені все ще було смішно від розмови з Магою.

– Йди до біса! – закричали дівчата.

– Отак?! – сказала я й додала: – Без вас нізащо. Чого я піду до ваших знайомих без вас?

Вони довго думали, що відповісти. Нічого не придумали. Розізлились і пішли. А я сиділа й реготала, доки «Біологія» не підступила.

27.02.

Я йду до школи. По-моєму, в школі немає нічого гарного. Але все ж таки послухай мою розповідь. Сьогодні вранці я прийшла в клас. Лінда мене вигнала з мого місця і звеліла всім, хто не входить у банду, сісти на їхній розсуд. На мене вона була люта ще через учорашнє. З Ліндою ніхто зв’язуватися не став. Вона страшенна пискля й нахаба. Одна з найвірніших соратниць Лур’є-Левиці.

Інші в класі, хто не в цій дівчачій банді, «чокнуті» – тобто підкоряються їхнім наказам. Хлопці наче самі собою, але теж слухаються Лур’є-Левицю та бояться. Це нова школа, і тут, на відміну від трьох попередніх, свої порядки.

Отже, Лінда наказала, і всі попересідали. Я сказала, що все одно сяду на другу парту, хоч і не біля вікна, так біля дверей, і сіла туди. Вона накинулася на мене, голосно лаялася. Їй підтакнув Хасик-забіяка:

– Ти, російська потворо, куди ми, чечени, скажемо, туди й підеш! – замахнувся він на мене.

Я їх послала. На цьому розмова ранкова закінчилась, і почались уроки.

Учителі в розбірки ніяк не втручаються і взагалі вдають, що це їх не обходить. Є тільки один учитель, Султан Магомедович, який, коли в мене на вулиці кидають каміння, нічого не каже дітям, а просто йде поруч і закриває собою.

З Альонкою ми так і не помирились. Я прийшла до неї після школи, але вона набундючилась і засопла, як паровоз.

04.03.

Мене в школі знову пересадили. Цього разу за одну парту з Магою. Він любить робити на збитки. Я, коли що, лупцюю його книжками; він, щоправда, теж у боргу не залишається. Отакі справи!

Назад додому йшла з Заїрою. Ця дівчина відзначається різноманітними витівками. Розповідає про ххххх, ну, ти зрозумів, сподіваюсь. Не писатиму, а то мама раптом знайде тебе й прочитає.

Польді

08.03.

Привіт!

У нас гостювала тьотя Мар’ям. Ми пили чай з тортом. Я поскаржилася, що мама мене ображає, а тьотя Мар’ям сказала, що в її родички було дві мами. Я запитала:

– Як це?

– А отак, – відповіла тьотя Мар’ям. – Мав чоловік-мусульманин двох дружин і багато дітей. І, щоб діти не вередували, їм сказали, що в них один тато і дві мами. І ніколи жодна жінка не говорила, хто її дитина, а хто ні. Разом жінки гралися з дітьми, купали й годували їх. І одна дочка весь час думала, що її мати добріша, а друга мати «несправжня», бо одна жаліла, а друга весь час шльопала. Але батьки не виказували таємниці.

У день свого весілля дівчина пішла до батька і сказала, що її серце завжди говорило їй, що її мати та, яка завжди була поруч, і жаліла, і захищала, а не та, яка сварила й напучувала.

І вона спитала: хто ж її мати насправді? Батько відповів:

«Та, яка весь час сварила тебе, – вона хотіла, щоб ти була ще кращою».

З Альонкою помирились! Розговорились, і все!

А з мамою конфлікти постійні, і всі вони дурні. От наприклад. Темно. Немає електрики. Сидимо на кухні. А наш кіт Мишко нявкає під вікном. Він через кватирку ходить гуляти і приходить назад. Мама каже:

– Іди в кімнату і клич кота в дім!

– Там темно, – відповідаю я, беручи свічку. – Він же ще не стрибнув на вікно! Треба почекати.

– Іди! Іди! А то заробиш! – грізно кричить мама.

У житті немає нічого хорошого: уся фізіономія в прищах – соромно в дзеркало поглянути.

Перечитувала книжки про підлітків. Узялася за томи «Анжеліки». Велика жінка! Як би я хотіла бути корсаром, або зустрітися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.

Ну, бувай! Приємних сновидінь. Бережи нас Бог!

Поля,

Польді,

Пауліна.

Пауліна – це моє домашнє ім’я. Руслан – мамин чоловік – каже, арабською це означає «Павич».

10.03.

Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!

Огудник

11.03.

Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці – ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.

А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».

Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:

– Допоможіть! Швидше! Рятуйте!

А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.

– Дівчинко, – сказав він, – а ти не знаєш, де Полонська вулиця?

– Ні! – відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.

Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.

– Ой, Поліночко, ми влипли, – каже Альонка. – Ну, прощавай, матусю!

– Дай руку! – сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.

Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.

– Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, – сказала подруга. – Якщо таке ще трапиться, я не переживу!

І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:

– Діти, де тут живе тьотя Зара?

– Не знаю, – відповіла я.

Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.

– Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? – поцікавилася трохи згодом я.

– Звичайно, тікатиму якнайдалі, – чесно відповіла Альонка.

Я мало не знепритомніла.

– А ти? – про всяк випадок спитала вона.

– Розіб’ю в машині скло, повідомлю на військові пости. Знайдуть! – відповіла я. – Пости по всьому місту. Непомітно не виїхати.

– Не буде діла. Краще втекти!

Я не стала сперечатись: якщо людина не хоче боротися, у неї ні з чого не буде діла.

Поля

12.03.

Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зі школи: я, Альонка й Зуля. Зуля – чеченка, але інші з нею не дружать, обзивають. Вона з бідної родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:

– Альонко, маєш брата?

– Немає в мене в роду братів, – відповідає Альонка.

– А Лука?! – питаю я, згадавши, що в неї є двоюрідний брат, у якого вона таємно закохана.

Альонка бігом помчала вперед і кричить звідтіля:

– Яке тобі діло до мене та моїх родичів, нахабна тварюко?!

Я прямо, сказати б, отетеріла.

Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класі, в іншій школі. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лається, Зуля пішла іншою дорогою. А я побігла наздоганяти Альонку. Я зовсім не зрозуміла, чим її образила.

– Що сталося? – питаю.

– Ти їй усе розповіла!!! – волає Альонка і люто ногами стукотить. – Як я кохаю його, розповіла; що він, коли виросте, моїм чоловіком стане, розповіла!

– Нічого такого я не казала…

– Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!

І йде далі, мов і не було нічого. Я її погукала, показала їй мовчки непристойний жест із середнім пальцем, який бачила в крутому американському кіно, і теж пішла в інший бік. Ну, не дурна ця Альонка? А може, і я.

Пауліна

15.03.

Помирилася з Альонкою. Спитаєш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:

– Полю, пробач мені заради Бога! – і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.

Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне – мир!

А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.

Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!

Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» – це Я!

Тьотя Мар’ям у розпачі стукала нам у стіну (боялися, що стіна завалиться), мама била руками двері, а мій вітчим Руслан вирішив залізти крізь вікно. У нас перший поверх! Але у вікно він не проліз. Засунув морду у відчинену для кота Мишка кватирку і давай горлати:

– Полю! Полю, відімкни двері! Полю, будь ласка, відчини. Це я, Руслан!

І так далі в тому ж дусі. Звичайно, тут я вже спати не могла – розплющила очі, подивилася на нього, і спало мені на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вікно лізе! Тьху, нечиста сила!» – перевернулась я на інший бік і знову захропла.

Зрозумівши, що я жива, народ узявся стукати з усіх боків із новими силами. Навіть дівчина Маліка, що живе на другому поверсі, била молотком по балкону – будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пішла й відімкнула двері. У квартиру ввалилися мама, вітчим і сусіди.

– Полю, ти нічого не чула?! – волали вони.

– Ні! – чесно відповіла я.

19.03.

Сьогодні багато неприємностей, великих і малих. І так збіглося, що сьогодні ще й день народження Руслана.

Наша кішка Ксюша народила під ранок кошенят, а кіт Маркус (якого нам залишили дівчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгірше, помирає і мучиться.

Ще я дізналася, що Альонка й тьотя Валя вирішили виїхати з Чечні: життя тут немає, росіян убивають. Квартири забирають люди з гір. Якщо Альонка виїде, у мене більше немає друзів. Дімка, Серьожа та інші давно поїхали з батьками, покидавши тут домівки. А моя мама повторює, що любить Чечню і сподівається на мир.

Ось що я собі уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осінь. Навколо – насмішки, знущання, обрáзи (будуть, як і раніше):

– Російська тварюка!

– Ми її вб’ємо!

– Російська суко, як тебе звати?

– Їдь у свою погану Расєю!

(Що я з радістю й зробила б. Але в нас немає рідні в інших регіонах, немає ніякого житла. Не маємо куди їхати.)

І от я йду сама-одна крізь бруд, через глузування й плювки, а моєї подруги, моєї прийомної сестри, її – НЕМАЄ!

«Немає» – це дуже страшне слово. А ще страшніше: «Прощавай назавжди»! І будуть дощ, вітер і сніг. Обрáзи та глузування. І я сама, без Альонки. У нову осінь, новий навчальний рік. А завтра мій день народження.

Поля

26.03.

Мій день народження був минулого четверга. Мені виповнилося 12 років.

Нічого гарного немає. Нещастя за нещастями: тьотю Валю оббрехали. Усе це зробив дядько Адам, якого поранило біля під’їзду, коли він п’яний грав на гармошці. Це він написав скаргу. Начебто тьотя Валя «здала» його російським військовим, і ті «катували його», і так він «втратив ногу».

І командир бойовиків Басаєв підписав папір – убити зрадників, навіть не розібравшись. А ніякі вони не зрадники!!! Їх прийшли вбивати ввечері. Бойовики. Четверо. Чеченці з автоматами. Наказ у них був, печатка з вовком і підпис Басаєва. Ніхто не боронив. Усі злякалися. Втекли. Тільки дідусь Ідрис, інгуш, який теж на другому поверсі жив разом зі своєю бабусею, вийшов. Його побили прикладами.

Альонка й тьотя Валя встигли втекти через балкон, на простирадлі, у чому стояли. Бойовики захопили їхню квартиру! Тьотя Валя не може квартиру відібрати назад. Боїться. Ховається в людей. (Нам тьотя Фатима все розповіла потай.)

Ми ж в іншому під’їзді живемо – і не знали, коли їх прийшли вбивати. Альонка й тьотя Валя, якщо вийде живими виїхати з Чечні, виїдуть. Одні чеченці взялися допомогти їх вивезти. Мені мама забороняє ходити до Альонки (їх ховають зараз у приватних будинках у людей). Адже якщо простежать за мною, уб’ють їх і тих, хто їх ховає.

Погано, що Альонка виїде. Але їм треба виїхати. Тільки немає ні документів, ні грошей. Ми передали для них хліба.

Кіт Маркус іще одне кошеня загриз. І ми з мамою кота занесли. Залишили на ринку – нехай сам собою живе, кіт-убивця.

Тьотя Айшат, дружина дяді Адама, мою маму кляне. Каже:

– Ти, Лено, його врятувала, а мені тепер із калікою жити!

А мама й сама не рада, що врятувала.

Поля

02.04.

Пробралася до Альонки. Їм допомагають виїхати. З ними зібрався тікати з Чечні і дядько Саша.

Ми сиділи з Альонкою на підлозі – так, щоб крізь вікна нас не було видно. Ми дивилися старий фільм, знятий за романом Дюма «Три мушкетери». Там є пісня з питанням: чи вам, пане, спокій не по кишені? Нам він точно не по кишені. Спокій. Ми з мамою лишаємося тут. Руслан не може жити в Росії. Там ненавидять чеченців. Теж кидаються битись, обзивають. Як тут ненавидять росіян.

А все через війну. Коли не було війни – був мир.

Поля

26.04.

Учора приїхали друзі: хлопчик Сашка, його старший брат Ерик і тьотя Аля. Я давно їх чекала. Не вірила, що повернуться. Коли вони в грудні виїхали в Краснодарський край, до родички, я молила їх подумки щодня: «Дорогі, любі сусіди, повертайтеся! Не кидайте мене! Я вас усіх дуже люблю (особливо Ерика й Сашку). Чому ви так довго не повертаєтесь? Приїдьте, я так сумую!»

Навіть вірші народилися самі собою, щойно я подумала про Ерика.

І вчора вони приїхали. До нас відразу прибігли Ерик і Сашка, в гості. Електрики не було. Ми сиділи при свічках і грали в карти. Потім вони покликали мене до себе, але я не пішла.

А сьогодні я вдягла свій найкрасивіший халат і зачесалася. Мама це помітила і каже:

– Полю, як хлопці приїхали, ти стала дбати про себе!

– Ні, я навіть у гості до них не піду, – вилетіло в мене (хоч це й неправда).

– А вони й не покличуть! – відрізала мама.

Не знаю чому, але я жахливо почервоніла. Мабуть, я таки й справді до них не піду. Сашка по секрету сказав, що вони ненадовго – виїдуть із Чечні за два тижні. Вони по свою бабусю приїхали. На неї в її будинку напали. Обікрали. Налякали. Вона старенька, жила далеко від нас, у мікрорайоні.

«Життя – важка штука». Це точно.

28.04.

До школи не пішла. Ангіна.

Учора знову прокралася до Альонки, у приватний сектор. Вони так і не виїхали. Бойовики їх шукали – налякали розстрілом старенького дідуся Пашу, який ховав Альонку з тьотею Валею в себе. Йому стало погано з серцем, він помирає.

Бойовики зайняли квартиру всерйоз. Не вигнати! Правду про дядька Адама слухати не хочуть.

Виїхати з Чечні в Альонки з тьотею Валею не виходить. Що ж робити? Їх уб’ють?!

Бачила бабусю Сашки й Ерика. Її звати Тося.

П.

03.05.

Мені купили сукню! Я відразу пішла в гості до Сашки.

10.05.

Я на ринку торгую соком. Заробляю на їжу.

Зайшла до сусідів, Сашки, Ерика й тьоті Алі. Але Сашка відмовився розмовляти без жодної причини і втік до Башира. Грати у футбол. А Ерик пішов у гості до Мансура. Я мусила розділити компанію млинців зі сметаною, тьоті Алі й телевізора. Більше я до них не піду!

Ох, попався б мені цей Башир!

Поля

13.05.

Була в Ерика. Він відразу втік, а Сашка посидів-посидів і так само втік.

Тепер маю план, як висловитися: завтра йтиме фільм «Серця трьох», і я скажу Сашці, коли він прийде по мене: «Зайди-но сюди. Я до кого йду в гості? До тебе чи до тьоті Алі? Чому ти кличеш мене, а потім залишаєш і йдеш гуляти? Не хочеш дружити – так і скажи!» Подивимося, що з цього вийде.

У мами скоро день народження. Купила їй подаруночок.

18.05.

З докорами другові Сашці в мене, звичайно, нічого не вийшло. Він наступного дня прибіг, і я йому пробачила. Але зараз про інше.

Щоденнику, я ходила з Ериком і Сашкою по питну воду в сади-городи. У наших будинках води немає. Тягаємо відрами. Хлопці всю дорогу з мене знущались, але не злостиво, а ніби жартома. Через сік «Юпі». Вони казали, що я його не ложкою в карафі розмішую, а руками розводжу. Ну так, у мене рука пофарбувалася трохи.

Потім вони сміялися з панчіх. Називали мене «Пеппі». А панчохи, на мій жах, поки ми йшли грязюкою між садами, забруднились, і вони посміялися ще й із цього приводу. Причому Ерик жартує, а Сашка за ним повторює безперестанку, лиходій.

– Коли ми в грудні виїхали з Чечні до Росії, ми не знали! – сказав Ерик. – А тепер ми приїхали назад і бачимо: ти – дурненька мала нечупара в хусточці. У нас там, у російському селі, були справжні дівчата в міні-спідницях! Вони танцюють на столі й можуть випити! І цілуватись. А ти – дурненька дитина.

Я дуже образилась. Хотіла заревти, але не стала. Ерик це побачив і дав мені щигля. А я його за волосся смикнула. Після цього він сказав, що хлопці й дівчата мають не битись, а дечим іншим займатись, але я зрозумію це лише роки за два. І ще багато чого нафантазував.

Що він мене вчить? Маю 12 років!

Сашці 11 років, а Ерикові нещодавно виповнилося 15 років! І Сашка, який клявся мені в коханні й молився про мир у нашому місті разом зі мною, зараз підтакував старшому братові.

Ми довго стояли в черзі по воду. Коли туди ж прийшла якась дівчина років чотирнадцяти, мої друзі їй заусміхалися. Почали говорити компліменти, викаблучуватись і загравати. А я, набравши води, пішла додому і страшенно образилась.

Поля

20.05.

Була в школі. Подобається мені Імран. Це мій однокласник. Має зелені очі. Хоча Ерик і Сашка мені теж подобаються. Я не знаю, Щоденнику, чи зможеш ти мене зрозуміти: щось я сама себе не зрозумію.

25.05.

Ходила до школи. У нас була лінійка – усіх шикували класами. Це тому, що в 11-го класу іспити. Тепер, кажуть, в атестаті буде печатка з вовком. Така печатка тільки в Чечні. А деінде її ніхто не визнає. Нас знімали телекамери, мабуть, по телевізору покажуть.

А я затуляла вуха руками, і не тільки я, але й усі дівчата. Хлопці прямо під ноги кидали «вибухівку» та хлопавки на лінійці, але їм ніхто не робив зауважень.

Сашка зі мною не дружить. Учора, щойно я й мама прийшли до тьоті Алі в гості, він сказав:

– Пограєш із нами в піжмурки?

Я відповіла:

– Добре.

Але тут прийшов Башир і покликав Ерика й Сашку грати у дворі в м’яча, в «собачку». Сашка неймовірно зрадів і заволав:

– Ура! Ура! Я – собачка, цур, у грі я – собачка!

Це тому, що той, хто «собачка», віднімає м’яч в інших.

Тут мій вітчим завітав, і мама пішла додому на наш перший поверх. А я залишилася.

Кажу Сашці:

– Можна, я теж із вами в «собачку» пограю?

Сашка відповів:

– Не те щоб не можна, але тобі буде нецікаво, – і сидить навпочіпках, кеди взуває.

А Ерик говорить:

– Полю, ти ж до Сашки в гості прийшла? Куди це він? (Цього питання я найбільше боялась.)

– Я… – хотіла відповісти я, але мене перебила тьотя Аля:

– Поля до нас додому прийшла!

Та Ерика було не вгамувати:

– Поля прийшла до мого молодшого брата Сашки! А він іде! Чому?

– Що ж, нехай іде, – відповіла я.

(А Сашка собі вдягається.)

– Це непристойно, ти прийшла до нього, а він іде! – Ерик, вочевидь, вирішив мене добити.

– І що? Що із цього? – відповіла я (нічого іншого мені й на думку не спало).

А Сашка ще голосно сказав своїй мамі, що я просилася з ними грати в «собачку»! Але мені буде там «нецікаво». Я ледве з сорому не вмерла.

Ерик і Сашка спокійнісінько пішли у двір.

Поля

31.05.

Нас зі школи давно відпустили.

Альонка з тьотею Валею все намагаються якось виїхати. Я ворожила на картах. Я теж хочу виїхати з ними.

Сьогодні Сашка стукав у наші двері. Я відчинила. Він сказав:

– Полю, підеш до нас у гості? Будь ласка!

– Не знаю, – відповіла я, пригадуючи останні дні.

– Я по тебе зайду за півгодини!

І пішов. Дивлюся: півгодини по тому біжить із Ериком до хлопців у дворі – грати в «собачку». Ага. Яка ж тварина!

П.

02.06.

Іде дощ. Він плаче разом зі мною.

Сьогодні, якщо вийде, назавжди з Чечні виїдуть Альонка й тьотя Валя. Вони обіцяли написати листа. Тьотя Валя й Альонка передадуть лист іншим людям, а ці люди передадуть нам, щоб їх не знайшли і не вбили. Речей їм так і не віддали, але дозволили взяти документи.

Уся квартира, усі речі тепер належать якійсь чеченській родині, що допомагає їм виїхати. Але головне – тьотя Валя й Альонка живі.

Мої останні слова були: «Ми ще 1 вересня разом у школу підемо, Альонко! До побачення!» Альонці я на прощання подарувала ланцюжок із шиї. Він був у мене єдиною цінною річчю. І ще ми домовилися з нею – не обрізати волосся, доки не зустрінемося.

Сподіваюся скоро обійняти свою подругу. Допоможи мені, о Боже!

Поля

03.06.

Сашка не розмовляє, Альонка поїхала, листів нема. Учора з тьотею Алею дивилася комедію. Коротко ввімкнулась електрика. Зазвичай ні її, ні води, ні газу з війни в будинку немає.

Я прочитала книжку з хіромантії, порилася в блокноті прабабусі, де написано про лінії рук, і склала карту долі.

З ризику – перемога. Відхід від влади – заради мистецтва. Чутливе серце. Поет.

Схильність до обжерливості, чуттєвість і лукавство. Небезпека по життю, бунти й війни. Нещасне кохання і щасливий, спокійний шлюб.

Не музикальна, але красномовна.

Є веселість і простота. Егоїзм та гординя часом псують усе, що досягнене.

Але рятують філософія й гумор.

Уже майже рік я займаюся йогою. По дві години на день. Роблю вправи з Хатха і медитую в позі «лотоса». Навчилася заплющувати очі і бачити світло. Ні про що не думати. Особливо це допомагає після сварок і образ. Це рятує.

Я багато читаю про Будду.

Поля

06.06.

Цілий день торгую на Центральному ринку. Продаю сік. До мене дядьки чіпляються. Зовсім знахабніли, потвори!

Єдина радість: бачила на ринку Ерика. Запитав, як справи. Він теж торгує товаром, мамі своїй допомагає, щоб продукти додому купувати.

Зарплати нікому не платять. Мій вітчим торгує старими запчастинами від поламаних телевізорів. Лагодить телевізори. Мама продає пиріжки, я – сік. Але їжі однаково мало.

Я сьогодні заробила 19 тисяч. Це тільки купити хліба, масло та банку сайри. А мама – 32 тисячі.

Зараз я читала книжку, а мама раптом ні сіло ні впало сказала, що в мене рано будуть діти. З чого вона це взяла? Треба з’ясувати.

Поля

11.06.

Пропаща я людина! Ніхто зі мною не дружить, ніхто мене не любить. Мені дуже, дуже погано. Я не знаю, чи жива Альонка. Куди їх вивезли? Листа нема. Я торгую з ранку до пізньої ночі соком і жуйками на ринку. Сашка не розмовляє, тікає. Дружить із Мансуром, Баширом.

Поля

19.06.

Удома. Не торгую. Дощі.

Збираюся все тобі розповісти, Щоденнику, але нема коли. У мене справи: прибирання вдома, потім довгі медитації. Думаю, чи не стати буддисткою?

Ґаутама був великим філософом. Він сказав, що кожен може досягти просвітління. А мені здається, що пітьма навколо може поглинути мене. Я хочу просвітління. Я хочу вирватися з Колеса і бути вільною.

Учора приходили Джамбулат і Адар, діти дідуся Шаміля. Мають по 20–25 років. Вітчима не було. Вони сиділи й розмовляли з мамою.

Їхні розмови мені не сподобались. По-моєму, вони змінилися, стали вживати наркотики. Мама їх пустила, тому що вони сини дідуся Шаміля! Інакше б не пустила. Але без свого батька вони поводились інакше. Нахабно.

У Джамбулата був автомат. Він вирішив показати, як треба стріляти з автомата. Але коли я взяла автомат у руки, я зрозуміла, що ненавиджу зброю. Я ненавиджу зброю тому, що вона вбиває людей і тварин. Тому, що кулі влучають у дерева.

Джамбулат іще зовсім знахабнів і вирішив мене обійняти, коли показував, як натискати на курок. Я його відіпхнула і сказала, що все розповім дідусеві Шамілю. Джамбулат дуже злякався. Швидко пішов із братом.

П.

21.07.

Привіт! Я довго не писала в тобі, Щоденнику. Для початку створю план:

1. Сварка з Сашкою

2. Іслам

3. Подорож

4. Магнітофон

5. Патошка

6. Робота/ринок

7. Ерик

Я не бачила Сашку вісім днів. Я майже весь час його не бачила, але зараз говорю про останній тиждень. І от він з’явився. Разом зі своєю мамою, тьотею Алею, і братом Ериком. Їм увечері стало нудно, і вони прийшли до нас на чай. То йому вистачило нахабства сказати мені, що він буде зустрічатися з Патошкою! Дівчинкою-аваркою з третього поверху. Вона від мене на рік молодша.

Тепер мені дещо зрозуміло. Це до неї він бігає все останнім часом! Кличе її грати в теніс і в «собачку»! А мене жодного разу не покликав.

Але він дуже помилявся, що зможе мене зачепити. Я сказала йому, що дружу з Патошкою і мене навіть мама тепер кличе «Патошка» – як і її. І він може котитися на чотири вітри і не виправдовуватись! Сашка витріщив очі й мало не впісявся. А тоді підвівся й каже:

– Прощавай навіки!

І пішов. От і все.

Іслам – це один хлопець із провулка. Коли я йду повз нього, зупиниться і стоїть – дивиться, намагається заговорити.

Подорож вирішила влаштувати тьотя Аля. Вона, як і моя мама, повторює, що буде мир.

Треба думати про те, що війна минула. Тепер усе буде як раніше.

Вона вирішила відвезти мене на тиждень до курортного міста Нальчика, якщо вийде. Я й не пам’ятаю, коли відпочивала. Усе торгую на ринку.

Магнітофон купила. Сама! Телевізор давно перегорів і зламався. Мені Ерик допомагав вибирати магнітофон і син тьоті Мар’ям, Акбар.

Патошка – дівчисько з третього поверху. Вона любить брехати й жаднюга. Ми дружимо, але не сильно. Я не знаю, що в ній знайшов Сашка. Зрештою вони одне одного варті. І, хоч як мені прикро, нічим себе не викажу. Головне – зберегти гордість.

Я влаштувалася на ринку торгувати соком на апараті. Раніше я ходила й торгувала всякою всячиною. По всіх торговельних рядах ходила. Ноги в кров збивала. Тепер сиджу на стільці й торгую щодня з ранку до вечора соком із апарата.

Що сказати про Ерика? І так усе ясно. Я кохаю його.

П.

29.07.

Ерик, Сашка й тьотя Аля в нас були. Тьотя Аля, мама й Сашка на кухню пішли, а ми з Ериком сиділи на дивані. Електрики немає. Свічки. Півморок. Ерик хотів мене поцілувати. Ще б трохи часу! Але тут мама з тьотею Алею зайшли і як закричать:

– Борщ готовий! На кухню, діти!

Шкідники!

04.08.

Знаєш, я вирішила писати в тобі акуратно. Але що це дасть? Я ж у тобі майже не писала тієї правди, що діється навколо. Її не можна писати. Якщо тебе хто-небудь знайде, то, напевне, мене шантажуватиме, або сміятиметься, або вб’є. Мушу писати в тобі лише мало з того, що відбувається.

Я вже писала раніше всю правду в щоденник, а потім зрозуміла, як це небезпечно. Правду треба шифрувати. Мені дуже важко на душі тому, що я не можу тобі дечого розповісти.

Сашки, Ерика й тьоті Алі немає. Не приходять – ховаються у бабусі в приватному будинку.

Альонки немає, і, може, я взагалі її ніколи не побачу? Краще я мовчатиму.

02.09.

Привіт! Я щойно з лікарні. У мене була операція апендициту. Усе трапилося дванадцять днів тому. Мені стало погано, і я мучилась. Мама возила мене до лікарні, але лікарі не подивилися. Сказали, просто живіт болить. Я не могла ходити. Ходила зігнувшись.

Чоловік, у якого шестеро дітей, чеченець із середнього під’їзду, побачив це. Мене й маму посадив у свою машину «Волгу». Привіз нас до лікарні № 9. Коли він привіз мене як свою дочку, мене подивилися. Лікар сказав:

– Негайно в операційну!

Я не хотіла. Думала – минеться.

Мені дали простирадло, щоб я загорнулася в нього. Потім поклали на стіл і зробили крапельницю. Я стала засинати. Але побачила, що лікарі хочуть зняти моє простирадло-плаття. Крикнула:

– Ні! Я соромлюсь! Не знімайте!

Почула, як усі в операційній засміялись, і заснула.

Виявився апендицит гнійний. Я потім прокинулася тільки за день. Стеля кружляла. З живота стирчали трубки. Гній стікав у банку. Так п’ять днів. Мама сказала – я мало не померла на операції.

Шви тільки зняли. Слава Богу, все позаду.

У лікарні я познайомилася з дівчиною. Має 17 років. Її прізвище – Лобазанова. Ми багато жартували, розмовляли про все. Нам разом робили уколи.

P. S. Немов у нагороду за все мені надійшов лист. Тьотя Валя й Альонка живі! Вони виїхали з дядьком Сашею на якийсь російський хутір. Є річка і маленький будинок! Яка я за них рада! Слава Богу!

Їм допомогли чеченці. За це тьотя Валя віддала їм свою трикімнатну квартиру, а вони бандитів прогнали. Тих чеченців, що були з автоматами. У цих добрих чеченців були кулемети.

Поля

07.09.

Коли я була в лікарні, багато чого сталося. Привезли якусь маленьку дівчинку, і вона померла. Її батько та його друзі стріляли в операційній у лікарів з автоматів. Хтось вистрибнув у вікно з четвертого поверху. Хтось утік. Страшно.

Добре, мама зі мною була, коли стріляли. Я лежала з трубками з живота в палаті.

Міліції тепер немає. У всіх зброя, і кожен сам за себе. Читала книжку «Та, хто біжить по хвилях» О. Грина.

08.09.

Привіт!

Уночі, коли я прокинулася після операції, то відразу згадала, що була на бенкеті Олімпу в космосі. Там були всі давньогрецькі боги! Афіна, Зевс, Посейдон, Амур! Аполлон присвятив мені пісню, якої я раніше ніколи не чула.

Що означає «мов срібло, усмішка ясна»?

09.09.

або 10 вересня (я точно не знаю)

Про останні події: школу я не відвідую – хворію після операції. Тьотя Аля, Сашка й Ерик зникли. Їхня бабуся теж. Тьотя Валя й Альонка в тяжких умовах. Життя врятували, а як жити? Хорошого мало.

Альонка рада, що є річка. Купається там. Тьотя Валя в розпачі – їх не прописують і не беруть Альонку в школу. Але їй дядько Саша допомагає. Грошей немає, а це, на жаль, головне. Але все ж таки я рада за них.

Нам тут життя немає! Як прийшла війна, усі стали один одного вбивати. Ніхто вже не дружить ні з ким.

Снилися страхіття. Живіт болить, із якого трубки прибрали. Гною багато текло.

– На годину якби спізнилися, померла б, – лікар сказав.

І наркозу передали. Серце ледь не відмовило.

Я нікуди не ходжу з дому. Біль. Лежу. Мама вдень на ринку торгує, щоб купити картоплі та хліба. Їй зі мною гуляти ніколи. А я нудьгую.

Ще в Ґрозному придумали таку штуку – «шаріатський суд» називається. І людей тепер розстрілюють прямо на вулицях. Нещодавно розстріляли жінку і хлопця шістнадцяти років. Потім ще інших будуть розстрілювати, сказали. Начебто вони (жінка, її сестра і цей хлопець) убили якогось чоловіка. Сестра жінки вагітна. Її поки залишили живою. Дитина народиться – тоді й будуть убивати.

Словом, темний ліс. Не збагнеш, не розбереш!

Поля

11.09.

Школу не відвідую. Читала книжку «Аліса в Країні див». Потім прийшли Хейда і Хава. Я з ними дружу. Хава – інгушка, дочка дядька Султана, має 13 років, а Хейда – чеченка, має 11 років.

Хейда з мамою та братиком нещодавно до Ґрозного приїхали – доти вони жили в російському селі. Хейда каже, там учителі в школах п’ють горілку. І страх що діється. Немає моралі. А тут у нас є мораль! Тож вони й приїхали сюди жити.

Хейда сказала, що в Росії тепер багато хто ненавидить чеченців і принижує. Діти-росіяни в школі б’ють дітей-чеченців. Тому що війна.

Хава і Хейда повідомили, що зі школи майже всі ходили дивитися на страту. Коли вбивали за шаріатським судом. Мами з дітьми ходили. Малят на шию посадили, щоб тим видніше було. А я сказала, що не пішла б. А Хейда сказала, що було цікаво.

Поля

18.09.

Привіт, 7-й клас «А»! Уже три дні в школі. Уроків немає.

Учителі знахабніли. Не вчать. Прогулюють! У нас багато нових хлопців. Я невідомо ще за якою партою сиджу… Знову розбірки. Справи нікудишні.

Бувай!

22.09.

Уранці йшов дощ. У школі не була. Дівчата обіцяли, а самі по мене не зайшли. Може, запізнювались? Хоча…

Останнім часом усе дуже дивне. Я прийшла в гості до чеченців: дівчинки Лунет, яка живе в будинку навпроти. У неї була вдома старша сестра Рита. Вони мене самі покликали. А потім Лунет сказала:

– Поліно, зачини двері в кімнату.

Я пішла й зачинила. Виявляється, за ними ще одні двері стояли. І двері на мене впали. Усі стали сміятися. Це в них жарт такий був. А я ледве підвелася з підлоги.

Лунет 11 років, але її сестрі Риті вже 16 років!

Я розвернулась і пішла. Яка тут дружба? Сама підлість. А Хейда книжку не повертає.

У класі є нова рудоволоса дівчинка – Кассі. Їй скоро виповниться 12 років. Її мама росіянка, а тато інгуш. З неї теж знущаються через росіянку-маму. Я вирішила з нею подружитись. Понесу їй завтра касету з піснями Алли Пугачової.

Ми з мамою посварились. І добряче. Мама мене боляче вдарила. І в мене кров пішла. Я їй цього не пробачу! Хоча не знаю.

До нас приходила Ася, сестра Патошки. Мама їй скаржилася, що я погано вдома прибираю. Навигадувала. Я підлогу намиваю у квартирі тричі, щоб блищала.

Мама так розлютила мене балачками та лайкою, що я теж їй відповіла образливо. Хоча не хотіла, вибачить мені Бог, і їй теж.

Мама нервова. Мабуть, тому що стара. Я знаю, що, коли вона мене лупцює, мені прикро, тільки поки боляче, а потім біль минає і образи нема. Я знаю, що все можна вирішувати по-доброму. А в мами здають нерви. Весь час кричить, б’ється.

Кассі теж на свою маму ображається. Усі мами б’ють дітей. Кассі за волосся тягають.

Але я така, що надовго не ображаюся. Це видно.

Польді

23.09.

Була в школі. Уроки сьогодні були!

Дівчата-сусідки знову не зайшли по мене до школи. Я пішла з Асею. Вона в 10-му класі. До школи ми йдемо трасою серед машин. Дороги для пішохода немає. Іти півгодини. Нас у вікно своєї машини побачив директор школи. Підвіз, спасибі.

У класі я і Кассі сиділи на передостанній парті. Усі хороші парти зайняла банда Лур’є-Левиці.

Лур’є-Левиця – величезна, схожа на тумбочку. Її служниці худі, красиві, але злі, як єхидни. Усі їх так і називають – «її шістка». Лінда – чорне волосся й чорні очі. Носить речі з натуральної шкіри. Малка – русяве волосся, коса. Синьоока. Тара – гладка другорічниця. Завжди жує жуйку. Збирається заміж! Яха – кучерява шатенка. Очі зелені. Фарбує очі та губи, тайкома беручи в мами помаду й туш. Німа – у неї коротка стрижка. Вона білявка. Добре б’ється. Очі сіро-блакитні. Міла – волосся нижче плечей, світле. Очі сині.

Усі вони з багатих чеченських родин, а багатша за всіх Лур’є-Левиця. Вони всіма командують і всіх залякали в нашому класі. Хлопці їм теж прислужують.

На душі мені тужно.

Я зробила на завтра всі уроки. Із другого класу мама в них навіть не зазирає. Я все роблю сама.

П.

25.09.

Мій вітчим Руслан у селі. Працює. Лампочки для телевізорів не продаються. Він вирішив скуповувати старі шаблі, чистити їх і продавати. Але купив усього дві. Однією я помахала в залі. Відтоді підвісок у люстри набагато менше, ніж було. Мама це помітила і дала мені по шиї.

Але потім пробачила мені і купила мій перший у житті наручний годинник. Маленький такий, із сердечками. Ася, сестра Патошки, попросила його поміряти, а потім сказала, що загубила. Я так плакала! Як можна взяти, а десять хвилин по тому сказати, що загубила?

Ще я побилася з Магою. Було так. Ніяких обіцяних уроків не було. Учитель Насреддин захворів. А він один веде відразу кілька предметів! Банда Лур’є-Левиці принесла магнітофон із батарейками в клас. Врубили його і стали танцювати перед хлопцями. Ми з Кассі на передостанній парті сиділи й думали: аби тільки вони до нас не лізли. А Мага на останній парті сидів. Новенький хлопчик – гарний, схожий на Імрана (Імран пішов від нас в іншу школу), лежав на стільцях неподалік.

А Мага сказав, кивнувши на новенького:

– Дівчата, він вам подобається? Ви б із ним переспали?

Уся банда Лур’є-Левиці зареготала в захваті, а сама Лур’є-Левиця, у короткій спідниці, тільки презирливо пирхнула. Я страшенно розізлилась і кажу:

– Ти, Маго, нічого розумнішого вигадати не міг? Ідіот!

А він узяв ноги в черевиках, поклав мені на спинку стільця і сказав:

– Чого ти бовкаєш, російська свиня?!

Я підвелась і дала йому двічі по пиці. Він у боргу не залишився: стяг із мене хустку, кинув на підлогу й потоптав ногами. Новенький хлопчик (здається, його звати Ахмед) лежав і посміхався.

Усе-таки я школу полюбила. Не знаю чому. Там не нудно.

Поля

28.09.

Мені снилися сни про Всесвіт. Я бачила величезні айсберги з льоду, у сотні разів більші за Землю.

09.10.

Привіт!

Сьогодні я вперше побилася. Стусани, яких я і Мага одне одному іноді даємо, не рахуються. Я кажу про справжню бійку. Вони завжди мене били. Нападали по кількоро. А я не вміла битись і не хотіла. І вони звикли ображати мене «російською тварюкою», бо в мене російська мама, і командувати.

Ми чергуємо в класі кожен у свій час: миємо підлогу, замітаємо. Сьогодні повинні були чергувати Лінда, Німа й Малка. Ми з Кассі вже зібралися були йти. Аж тут підійшла Лінда. Ударила мене по обличчю і сказала:

– Прибереш замість мене, російська тварюко!

Кассі злякалась і відскочила. Лінда спокійно пішла до своїх, до Лур’є-Левиці й дівчат. Хлопці з ними теревенили в кутку. Вона навіть не подумала, що я можу відповісти.

Мене трусило. Але я не знала, як почати бійку. Я не хотіла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негідники. Я пішла й розвернула її за плече. Лінда так здивувалася, що навіть нічого не зробила. А я подивилася їй в очі, а потім ударила.

Вона заверещала і стала дряпатись. Тоді я схопила за волосся й ударила її головою об парту. Парта зламалась, а Лінда впала. Ніхто не накинувся на мене. Усі стояли й дивилися.

Я сказала:

– Сама бруд прибирай. Зрозуміло?

– Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, – сказала Лінда якось не дуже впевнено.

– Іди і скаржся! – сказала я.

Вона пішла до директора, але її навіть ніхто не став слухати.

Коли мене били, я не скаржилася нікому, навіть коли мені «вибухівку» в чоботи клали й сумку з вікна третього поверху кидали.

Усі дивилися на мене в захваті. Лур’є-Левиця підійшла і сказала:

– А ти класна!

Поля

18.10.

Іноді мені здається, що все це – сон. Сон, який коли-небудь скінчиться. Що я бачила? Війну. Роботу. Ринок.

Ще школу, свій жахливий клас. От, припустімо, в нас твір: мені хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навіть найдовші страхіття закінчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квіти, траву, сонце! Що це? Я лежу на піску, і поряд хлюпоче море!

Вітрильник із бірюзовими вітрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захід сонця, яке прощально видихає червоно-жовтогарячі промені. Чайки кричать. Де я? У мене ж має бути батько? І я згадую, що він вирушив на вечірню прогулянку. Він на вітрильнику, далеко. А мати? Мама готує варення разом із тьотею і, здається, мені щось доручала. Раптом із-за дерев вибігає дівчина. Кароока, схожа на мене.

– Полю! Я знайшла! Знайшла!

– Що ти знайшла? – питаю я, дедалі більше дивуючись.

– Як що?! Суниці, звісно! – відповідає вона.

Я згадую: це моя сестра.

– Ходімо! – кличе вона за собою.

Дорогою я розповідаю їй сон: про те, як я жила в дивному місті на ймення Ґрозний, як ходила до школи і яка була війна.

Сестра сміється.

– Ну й привидиться ж таке!

Ми з сестрою біжимо далі. Суниць так багато! Швидше треба їх зібрати! Аж тут невідомо звідки чути дзенькіт. Він перетворюється на гудіння. Потім це вже справжня сирена. І голос нашої вчительки, як грім:

– Здавайте твори! Урок закінчено!

Ах, це був сон!

П.

19.10.

Привіт!

Ти, Щоденнику, і не уявляєш, що тут діється! З’явилися тьотя Аля, Ерик і Сашка. У них бандити захопили будинок! Ох! Ох! Той будинок у приватному секторі, де жила їхня бабуся!

Я їх побачила – подумала, що вони привиди, такі вони були бліді. Що буде далі, невідомо.

Тьотя Аля, тьотя Мар’ям, моя мама, вітчим Руслан, Ерик і я п’ємо чай (я заразом устигаю записувати, не встигаючи пити чай). Усі вирішують, як бути.

Мама запропонувала поїхати в дім і поговорити з бандитами. Але ті мають автомати. Зараз у всіх бандитів автомати. У мене болить горло – застудилася. Бог милостивий, пройде.

Я з Ериком поводжуся неправильно. Знову соромлюсь і ховаюсь за Щоденником. Нічого не можу з собою вдіяти.

З будинку їхньої бабусі бойовиків не вигнати. Міліції немає. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому під’їзді. У них тут однокімнатна квартира. Її поки не зайняли бандити.

21.10.

Щойно зі школи!

У мами на роботі неприємності. Утискають. Раніше, до війни, такого не пам’ятаю.

У школі зранку все було нічого, а потім прибігла Кассі й розповіла, як хлопці з 10-го класу затягли її на горище! І змушували палити. І цілуватися. От!

А кілька днів тому, коли я виходила зі школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:

– Ця гаскі?

(Гаскі – презирлива назва росіян.)

– Так, вона – гаскі!

– Точно гаскі? На чеченку схожа! Гарна!

– Гаскі, гаскі!

– Якщо гаскі, то з нею все можна.

Кассі вони піймали вчора й затягли у своє лігво. Її мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бідно. Вона вдома й сказати побоялась.

А сьогодні я сиділа на перерві й розмовляла з худенькою дівчинкою Тиною. Раптом підходить до нас «тьотя» 17 років, із 10-го класу! І каже:

– Поліно, ходи зі мною.

З якого привіту, питається? Я її вперше бачу. Доти тільки мигцем бачила, з десятикласниками.

Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настільки очманіла від того, що відбувається, що дозволила себе кілька кроків протягти. Потім зупинилась і кажу:

– Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!

А тим часом хлопці з 10-го класу пішли в кабінет (а там нікого, крім них, не було) і встигли підморгнути моїй «церберці», яка щосили тягла мене шкільним коридором! Я відразу зрозуміла, що вони задумали якусь гидоту!

Вона мені каже:

– Ходи, і без розмов! Тебе зараз де з ким познайомлять… І взагалі – ти «росіянка». Не думай про себе забагато!

Я вивернулась, вирвалась і побігла. Вони це побачили, і за мною. На щастя, урок почався. Я встигла заскочити в клас.

Мені так тривожно. Говорила з Кассі, як бути. Але вона – типу Альонки: «Якщо тебе схоплять, я втечу».

Тина, худенька чеченка, взагалі страху натерпілась. Тепер зі мною навіть розмовляти боїться, щоб не потрапити під розбірки. Ми з Тиною ходили іноді разом додому. Але від згорілої п’ятиповерхівки вона йде в інший бік, а мені ще два квартали йти на самоті.

Сьогодні з неспокійною душею йшла зі школи і бачу: стоїть новий сусід із нашого будинку (який уже не раз висловлювався, що нас із мамою треба вбити). Цей здоровенний чолов’яга став кричати на мене по-чеченськи. Я йду, вдаю, що це він не мені. Адже я його навіть не знаю, що він може мені говорити? Тоді він став російською кричати:

– Російська суко, я тебе заріжу! – і ще щось горлав і горлав.

Зараз я вже вдома. Але мені все одно страшно.

Тьотя Аля в нас учора ночувала. А Ерик у Мансура. Вони бояться ночувати у своїй квартирі.

Сьогодні мій вітчим Руслан піде виставляти незваних гостей із домівки бабусі Тосі. Руслан по-чеченськи іншим чеченцям спробує пояснити, що недобре виганяти старих росіян на вулицю та захоплювати їхнє майно.

Ерик і тьотя Аля виїдуть в інший регіон. Назавжди. А що робити? З їхньої оселі загарбники виселятися не мають наміру. Погрожували. Руслан нічого не зміг зробити.

Поля

22.10.

Була в школі. Уроків майже не було. Я розповіла вчителеві Султану Магомедовичу, як мене десятикласники хотіли затягти в порожній кабінет. Він пішов із ними поговорив. Сказав, мабуть, що в мене в роду чеченці, щоб вони мене не чіпали.

Сьогодні «Осінній бал» в 11-х класів. Наш 7-й «А» пролетів!

Тьотя Аля плаче – не хоче з Ґрозного їхати. А що робити?

Тьотя Аля та Ерик виїхали. Ми їх обіймали і плакали.

Кассі знає мою домашню адресу. Це погано! Може «здати», якщо її налякають старшокласники. Батьки Кассі полюбляють випити. Їй жити важко.

Вона теж веде щоденник. Дала мені почитати. Переписую звідти сторінку: «Прийшла з пляшкою горілки (хто?) засмучена. Випила з мамою. Потім прийшов тато. Теж п’яний. Мені було ніяково, і я сиділа під ліжком. Дзенькали склянки». О як! Її щоденник іще крутіший, ніж мій!

А тепер настав час прощатись. Я написала два великі зошити Щоденника і відкрию третій. Жаль трохи, що розлучаюся з першими двома. Але попереду нові очікування, новий світанок.

З любов’ю, Поля

23.10.

Приходила в гості Хейда. Вона вирішила стати письменницею. Складає роман! Вона просила допомогти, і майже все сьогодні складала я.

Заглядала Хава. Раніше вона в бійці завжди перемагала мене. Вона на рік старша і сильніша. А нещодавно ми побились, і вона в бійці впала на коліна. Я надавала їй стусанів. Відтоді вона тихенька та смирненька.

Хава дуже вродлива: великі зелені очі, смаглява шкіра й довге хвилясте волосся!

Я займаюся йогою та медитую.

24.10.

Написала оповідання. Воно про те, як бандити прийшли вбивати господарів будинку. Потім перечитала його і спалила.

У Хави моя книжка «Том Сойєр». Хоч би не загубила!

Приїхала бабуся Тося. Ночує в нас. Здається, вона знає про мою симпатію до Ерика.

26.10.

Прийшла зі школи. Дорогою наслухалася гидоти від подруги Хави, сусідки Маліди та їхнього однокласника.

Вони всі у 8-му класі. Усю дорогу знущались. Обзивали «росіянкою». А це найбільша ганьба! Росіяни бомбили Чечню, а тепер якщо хто «росіянин», то його вбивають.

Особливо невідомий мені хлопець перед Малідою та Хавою хизувався – гидоту говорив. А перед моєю мамою Хава й Маліда тю-тю-тю – мило так співають! І сумочку допоможуть донести. Адже «друзі». От як прикидаються!

Снилися погані сни.

Кассі пересіла від мене за парту до Яхи. Ближче до вікна. Я на неї страшенно образилася – бути служницею у служниці! Але знаку не подала.

Яха, як і інші в банді, в усьому допомагає Левиці-Лур’є. Б’ються, влаштовують розбірки за її інтереси. Утискають тих, хто їй не до вподоби. Завжди ходять разом.

Погано мені тут, страх погано.

П.

27.10.

Треба готувати заліки. Такі нові шкільні правила. Тьотя Аля передала звістку, що спробує з дітьми повернутися до Ґрозного, у свою квартиру. Більше їм жити немає де, тільки на вулиці. Можливо, Сашку вони оселять у нас.

Учора я й мама віднесли в приватний сектор дядькові Тагіру лист. Татарин-сусід цей лист передасть у Ставропольський край Альонці й тьоті Валі! Ото Альонка зрадіє!

Сьогодні в школі з Кассі сталася така історія: вона побилася з Тарою. За це Лінда і Яха потягали її за волосся й надавали стусанів. Кричали їй:

– Ти – російська дурепа!!!

Я знайшла її заплакану в туалеті й сказала:

– Оце тобі урок. Підлизуйся до них більше.

Вона спитала:

– А що робити? Як вижити?

– Об’єднатися! Слабких не так мало, як здається. Вони можуть бути сильними!

Я їй сказала, що буду головною і все вирішуватиму. Але вони повинні мене підтримати: вона, Тина, Зуля, Сета й Заїра.

Хлопці самі собою або прислужують інколи Лур’є-Левиці. На них покладатися не можна.

П.

28.10.

Вечір я провела чудово! Ерик приїхав. І був зі мною ніжний і ґречний. Догоджав! Подавав чай! Ми грали в карти при свічках, тому що електрика вимкнулась. Вона дуже рідко буває в Ґрозному. Ми їли цукерки. Я сміялась і жартувала й не могла зупинитись. Почувалася такою дурненькою і такою щасливою!

Ерик підсунув мені тест із газети: «Чи гарна ви господиня?», після чого сміху та жартам не було кінця.

Сашку тьотя Аля залишила в родичів, у іншому регіоні. Але всій їхній родині в родичів не поміститись.

Поля

29.10.

Надворі дощ. Я прийшла зі школи.

Розмовляла з дівчатами. Кассі й Тина бояться виступити проти правил шістки. Лур’є-Левиця диктує події в класі.

Крім цього, раптом учителі стали вимагати з дітей плату за навчання! Звідки брати гроші?!

Здивував Хасик-забіяка. Підійшов сьогодні й каже мені:

– Ти за Магою сумуєш? Ти ж його кохаєш! Він сам мені сказав.

Я ледве зі стільця не впала й відразу зненавиділа Хасика-забіяку ще дужче, ніж раніше.

А Кассі й Заїра по ньому сохнуть – називають у своїх анкетах його не інакше, як «любий Хасик».

Мамі я розповіла про новенького синьоокого Ахмеда. А мама миттю відрізала:

– Тобі його не бачити!

Тепер я його будь-що закадрю.

П.

30.10.

З математики контрольна робота!

У школі знову розбірки та бійки через мою національність. Я навчилась битися залізним стільцем і шваброю. До речі, швабра дуже допомагає, коли супротивників декілька. Треба крутити її над головою. Тоді в них менше шансів кинути мене на підлогу й добивати ногами.

Читала книжку про Шаолінський монастир. Потрапити б туди!

Зараз чекаю на подругу Хейду. Вона вчиться не в моїй школі, а в іншій. Живе в чотириповерховому будинку навпроти. Я допомагаю їй писати роман. Диктую сюжет, а вона записує. Переказала їй книжку «Король Матіуш Перший» Януша Корчака.

У школі, між навчанням і бійками, розмовляла з Ахмедом. Він любить музику. Прийшла тьотя Мар’ям. Ми п’ємо чай. Вона каже, що діти не розуміють, що роблять, коли ображають мене. Раніше всі народи жили в мирі, а тепер війна багатьом зіпсувала мозок.

Розповіла про те, як поряд, на зупинці «Ташкала», батько вбив рідну дочку шістнадцяти років. Задушив хусткою і закопав. І всі сусіди знають. Цю дівчину зґвалтував водій маршрутки, і, щоб урятувати честь сім’ї, родичі її вбили.

Це дуже страшно!

П.

02.11.

Заходила до тьоті Алі. Ерик був зайнятий. Майстрував щось із Мансуром. Я покрутилась і пішла. Робила з Хейдою галушки та вареники. Ми слухали музику на магнітофоні.

У чверті з математики мені поставили трійку. Яка ганьба!!! Трійку! У мене всі п’ятірки! Я навіть розгубилася спочатку. Це слід виправити!

Від сьогодні канікули.

Хава книжку повернула й узяла іншу з нашої бібліотеки.

Мій вітчим Руслан привіз мені зошити й ручки для навчання та кудись відразу поїхав.

05.11.

Снився сон про корабельну трощу. Я потонула й потрапила на той світ до примар, у світ величезного Місяця.

Чомусь стала прохати телефон, щоб зателефонувати Акбару, синові тьоті Мар’ям, і все розповісти.

Зараз 16.00. Ми пили з мамою чай. Мама каже:

– Дай-но мені свою шоколадку!

Я їй дала й кажу:

– Я теж робила тобі натяки щодо банана, а ти не поділилась.

А вона:

– Тонкі натяки на товсті речі? – сміється.

Приказка така. Мені ж анітрохи не смішно.

П.

06.11.

Електрики нема. Води нема. Газ ледве працює на пічці. Учора тьотя Мар’ям і тьотя Аля сиділи в нас. Тьотя Аля принесла книжки, які брала читати. Розповіла, що їм хтось віддав телевізор. Та що з того? Ми його все одно дивитись не можемо.

Вітчим Руслан привів Шервані, свого друга-чеченця, до нас додому. Друг вірить у джинів та різних духів. Каже, що духи стежать за людьми і збивають їх із дороги. Загалом він має рацію. І нам його шкода.

07.11.

Прибрала в усій оселі. Читала книжки Л. Толстого. У нас дванадцятитомник.

Бачила Хейду та Хаву. Хейда говорила про хлопців, а Хава стерла мою музичну касету, а бреше, що й пальцем не торкалася.

Мама прийшла з ринку – торгувала. У неї болять руки й ноги. Вона спить.

09.11.

Заважають навчатися. Вивчила тільки підручник з історії та фізики. 11 листопада до школи.

Заходила до тьоті Алі. Ерик мовчить.

Хейда приходила. Її тато живе з іншою дружиною, а не з її мамою. Хейда хоче посварити свого тата і його іншу дружину. Вона думає, що тоді тато до них повернеться.

Я боюся бути вдома сама. Дивні речі відбуваються. Дверцята шафи стукають, посуд перевертається сам собою!

Сусіди кажуть, раніше на місці будинку й садів-городів був старий цвинтар.

Поля

11.11.

Сьогодні треба було йти до школи. Але дівчата-сусідки, які обіцяли зайти по мене, знову не дотримали слова. Хаві напередодні моя мама виказала через касету, і вона, певне, образилась. Але вибачилась і обіцяла перезаписати пісні.

Патошка з третього поверху захворіла. У неї температура.

Поскаржилася мамі на вітчима. Але мама сказала, що його кохає, стала на його бік, а мені звеліла замовкнути. Я сама-одна. Ніхто мене не захистить.

Моя творчість мамі теж не до вподоби. Прочитала їй уривок зі свого роману про острови, а вона як закричить:

– Ти пишеш свої писульки, а треба хату прибирати, на ринку торгувати, їжу для родини готувати! Нікому твої записи не потрібні! Ач, знайшлася письменниця!

Потім їй наче стало соромно, і вона вирішила загладити сказане. Але це не загладиш.

Друзів немає. Що робити? Допоможи мені, о Боже!

P. S. Узяла й порвала свій роман. На дрібні шматочки. Усі три зошити.

П.

12.11.

Дівчата з двору, Ася, Хава й Маліда, чесно сказали, що їм зі мною до школи ходити соромно. У мене мама росіянка – їх обзиватимуть. З ким ходити? З ким повертатися?

Сварилася з Кассі. Вона заявила, що піде на побачення з Ахмедом і торкнеться його ТАМ.

Я сказала, що вона поводиться, як повія, і я з нею більше не дружу. Сета й Заїра мене підтримали.

Удома Хейда і я готували вареники з картоплею. Мамі вареники не сподобались. А тьотя Мар’ям нас хвалила.

17.11.

Пишу в темряві. Свічки скінчились.

У нас у гостях були тьотя Аля й тьотя Мар’ям. Сиділи, пили чай з мамою та вітчимом. Потім тьотя Аля підвелася й каже:

– Піду грати з Ериком у карти!

Я на неї подивилася: мені незручно було проситись, але я дуже хотіла піти. Шепнула мамі:

– Ма, скажи, щоб я до них пішла в гості.

А мама взяла й промовчала.

Тьотя Аля ж знала, що я хочу побачити Ерика! Я думала, вона – мій друг. З Кассі я посварилась. Мама не розуміє мене. І Хейда сьогодні не прийшла. З вітчимом сварюся.

Дорослим так весело разом! Вони п’ють чай, розповідають одне одному історії. А я з ними, але на самоті, сама собою.

Патошку відвезли до лікарні. Бережи нас Боже!

П.

18.11.

Новини з мого рідного класу. Рудоволоса Кассі намагається знову подружитися. Заговорює.

З дівчатами, Сетою, Заїрою, Тиною та Зулею, ми вирішили одна одну не давати ображати. Тепер, якщо одну з нас кривдять – інші повинні заступатись. Інакше нам не впоратись.

Сета живе в приватному будинку з бабусею. Вона сирота. Завжди ходить у великій хустці, за що інші дражнять її «Ваххабістка». У Заїри старенькі тато й мама. Вони бідні. Їжі в будинку нема, але вона мріє стати уславленою співачкою!

Худенька Тина в сім’ї дев’ята дочка. Тато помер, а мама завжди на ринку. Торгує шкарпетками. Зуля – гладенька. Вона як дитина за розумом. Але добра. Вони мої соратники.

По дорозі зі школи додому я побачила дівчат-сусідок, Хаву й Маліду. Тато Маліди, до речі, возив мене на операцію апендициту.

Вони за мене на рік старші. Мають по 13 років. 8-й клас! З ними була ще їхня однокласниця Айзара. Вони не хотіли, щоб я з ними йшла. Але мені було начхати. Я не хотіла йти сама – небезпечно. Наздогнала їх, і ми пішли дорогою разом. Розмова на перехресті зав’язалася така:

– А знаєте, що… – загадково мовила Айзара.

– Так, ти знову про секс! – сказала Хава.

– Що новенького? – пожвавилася Маліда.

А я промовчала. І от вони стали розповідати про Росію.

– Там, у Росії, таке діється! Вай-вай! Це не те, що в нас у Чечні. У Чечні – порядок! – сказала Айзара. – А в Росії батьки сплять із дочками, брати ґвалтують сестер! Дідусі тр*хають онуків!!!

– Ми, чеченці, одружуємось, а потім уже займаємось цим! – підкреслила Маліда. – А росіяни – свині!

– Батько зі своєю дочкою щодня був як із жінкою, а щоб вона не переймалася, сказав: «Не бійся, целка буде в порядку», – сказала Айзара, а потім повернулася до мене й каже: – Ти знаєш, що таке «целка»?!

Я почала була згадувати твори Л. Толстого, прочитані нещодавно, і В. Шекспіра. Але в них такого слова точно не було! О жах – не було! І я відповіла:

– Ні.

З Малідою, Хавою та Айзарою від моєї відповіді стався напад істеричного сміху. Вони аж до сліз реготали й верещали! А потім знову стали розповідати всілякі непристойні історії навперебій:

– У Росії в школі зґвалтували дівчинку! Вай-вай! Російські свині! Двоє хлопців її тримали, а один…

Далі зовсім непристойно, переказувати не буду, а то ти, Щоденнику, почервонієш. Я слухала, витріщивши очі. Айзара це помітила і сказала, показавши на мене пальцем:

– При ній незручно таке розповідати!

– Полю, закрий вуха! – засміялася Маліда. – Дорослі розмовлятимуть!

Наче вона від мене набагато старша, а всього ж на один рік: їй тільки виповнилося 13 років.

– Бідна Поля, їй треба з малятами ходити, а не з нами, – підтакнула і Хава, чим викликала черговий напад сміху.

Але, як тільки Айзара зникла за поворотом, а нам треба було ще йти квартал до нашого двору, Хава злякалася.

– Ти не думай, що я з ними. Я не така. Татові Султану нічого не говори, – попрохала вона.

Я на це кивнула. Ага, піду я таке дядькові Султану говорити! Із сорому вмерти можна.

Маліда ніяк не вгамовувалась.

– У тебе, Полю, вже є менструація? – спитала Маліда.

– Ні! – відрізала я.

– Ох, брешеш!

– Брешу, – погодилася я. – Годі таких розмов!

– Малідо! Ти поводишся непристойно! – сказала Хава.

– Хочеш, я на весь двір крикну: «Менструація! Менструація!» Мені не соромно! – заволала Маліда й затупотіла ногами.

– Заткнись і не понтуйся! – просичала Хава.

– МЕНСТРУАЦІЯ!!!!! – закричала Маліда на весь наш двір.

Біля під’їзду стояли хлопці, ходили двором сусіди з відрами – воду носили з городів! Сором. Нізащо більше не піду з ними зі школи! Тьху!

Я прийшла додому і бачу: величезний щур без голови. Прямо біля дверей. Буду прибирати.

Поля

19.11.

У школі все погано. Нова вчителька не говорить російською. Побачивши моє прізвище, відразу зненавиділа. Сказала: «Росіяни – тварюки! Росіяни вбивають чеченців!» Але я нікого не вбивала! Це мого дідуся вбило під обстрілом у лікарні!

З Кассі я не помирилась, хоча вона дуже намагалась.

Хава й Маліда вирішили заходити по мене до школи. Їм ані краплі не соромно!

Приходила в гості дівчинка Хейда. Принесла свій блокнот – вона пише вірші.

Їй подобається Сашка, син тьоті Алі. Хейда в Сашку закохана!!! Хейда читає книжки й любить малювати. Вона розповіла, що раніше жила в Росії, у селі. Її дядько тримав там отари овець. Хейда гралася з одним ягням. Полюбила його. Зав’язувала йому бантик. А потім дядько його зарізав. Хейда дуже плакала.

Несподівано сьогодні хлопчик із нашого класу, Аліхан, освідчився мені в коханні. І подарував якийсь корч у горщику. Начебто кактус.

Я його взагалі ніколи не помічала. Він мовчун.

Ахмед виявився дурним і порожнім. З ним продовжує зустрічатися Міла.

Поля

22.11.

Прийшла від тьоті Алі. Навідувала її. Вона допомагає мені з математикою.

Ерик сказав усього кілька слів.

Я самотня. Немає вітчима – він поїхав, немає мами – вона на ринку.

Я зайнялася копанням у своїй душі. Я не розумію себе. Що це? Я злюся на Ерика, тому що не є дівчиною його мрії. Тому що він не любить мене. Але чому він повинен мене любити?! Та я злюся. Злість переповнює.

Я склала собі ідеал, який не є реальністю. Мама каже, треба сприймати людину такою, як вона є.

Я дійшла висновку, що я не права, поводжуся погано (це мама днями підказала) і, як не крути, – найпротивніше дівчисько на світі. Мені потрібно бути вольовою. Сильною. Я зовсім не вмію жити в цьому світі. Але я обіцяю виправитись!

Поля

23.11.

Весь час думала про Ерика. Як усе кепсько!

Учора я сказала в гніві, що Ерик і тьотя Аля нехороші, а бабуся Тося – хороша. Але мама відповіла, що всі – хороші.

– Це ти не вмієш знаходити цікаву тему для бесіди, – сказала мама. – Ти нудна!

Як знайти тему для бесіди? Про мудрі книжки та грецьких богів Ерик не говорить. Про танці на столі я нічого не знаю. Учора, наприклад, я була в гостях і Ерик спитав:

– Ти ходила сьогодні до школи?

– Ні, – відповіла я.

– Чому?

– Сьогодні вихідний день!

Тьотя Аля перепитала Ерика:

– Що Поля сказала?

А він відповів мамі:

– Сама в неї запитай, вона тут щось мимрить ледь чутно.

Я образилась.

Краще мовчати. Своє серце можна наповнити або любов’ю, або злом. Я зрозуміла одну важливу річ: нікого не можна вважати своєю власністю і кожен має право, щоб бути.

Поля

24.11.

Причапала сьогодні до школи: дивлюсь, а банда Лур’є-Левиці вже виглядає когось біля воріт.

Хотіла повз пройти.

Але Міла перегородила мені дорогу і каже:

– Поліно, ти в Мамеда (або Мехеда – я не зрозуміла точно) закохана, так?

Спочатку я навіть трохи злякалась, бо мені здалося, що вона сказала «Ахмеда».

Я подумала: зараз буде бійка, їх шестеро, а моїх дівчат немає, і кофтина в мене нова, а стане дірява.

– То з Мехедом, значить, крутиш? – повторила Міла.

Почувши незнайоме ім’я, я знизала плечима й сказала:

– Ти зовсім, чи що?!

На що Яха, Малка й Німа заявили:

– Звичайно, з ним! Він сам сказав!

– Ну й іди до нього!!! – чомусь істерично закричала Лінда й заплакала.

Тара її обійняла.

– Зовсім здуріли! – я посунула їх із дороги і пройшла. Бійка мене обминула.

Прийшла додому, а мама каже, що цей хлопець, уже не знаю, як його звати (Мамед чи Мехед), певно, сам нашим дівчатам щось набрехав. Просто знущається, бо я росіянка.

П.

26.11.

Була вдома в Хейди. Така біднота! Сісти нікуди, немає навіть стільців. Сидять на підлозі! Одне ліжко, і повно народу у квартирі (дядьки, племінники, ще хтось).

Хейда лінується прибирати, і її тьотя встигла мені поскаржитися, що вона «як тарган».

Бачила мигцем Мансура. Він пішов до Ерика. Вони друзі. У Мансура теж мама росіянка, як і в Ерика, як і в мене.

Вітчим Руслан став до мене прискіпуватися сьогодні, і ми посварились. Мама його захищає. Кричить на мене. Прикро!

Склала вірш. Мама каже:

– Викинь його у відро для сміття! Нездара!

27.11.

7.00. Учора ми всі страшенно полаялися. До нас завітала тьотя Аля й запросила мене до себе. Мама стала кричати на неї, я на маму, а вітчим Руслан на нас усіх. У результаті Руслан гримнув дверима й пішов.

Тьотя Аля пішла до себе у квартиру, а мама півночі відривалася на мені, вигукуючи лайки.

Зараз мама мене розбудила о сьомій ранку і виганяє за двері.

– Іди, торгуй на ринок! Давай! Давай!

Сама вона вдома буде лежати. Чекатиме, що я гроші принесу.

13.00. Я дуже змерзла. Холодно. Сніг. Наторгувала мало. Куплю перекусити мамі. Може, вона подобрішає?

17.00. Розрахунок справдився. Мама поїла приготовану мною вечерю і дозволила піти до тьоті Алі. Мій вітчим Руслан удома. Сидить за швацькою машинкою. Шиє.

Поля, яка жує мандарин

29.11.

Торгувала. Познайомилася на ринку з дівчинкою-росіянкою. Має 11 років. Її звати Вероніка.

Вітчим образився. Ні з ким не розмовляє.

30.11.

Була в школі. Через те, що втекли з прибирання, втику не було.

Я з Хейдою ходила по воду на колодязі. Три години воду тягли у відрах. Важко.

Вітчим ходить набундючений.

А клята сусідка тьотя Айшат, якій моя мама врятувала дядька Адама, лізе з гидотою. Обзивається й бажає нам смерті. Як побачить на вулиці, кричить:

– Навіщо врятували Адама?! Я не хочу жити з калікою! У нього тепер ноги немає!!! Нехай би вмер!

Вона – мати чотирьох дітей.

Поля

01.12.

Ерик і тьотя Аля поїхали сьогодні. Баба Тося лишилась. Їм немає на що жити, і вони хочуть одержати пенсію баби Тосі.

Пенсію в Чечні не платять, платять у Росії.

02.12.

Я малюю свічку з натури. Віск капає просто на стіл.

У наш клас посередині навчального року прийшла нова дівчинка. Лур’є-Левиця не прийняла її у свою «елітну банду». Ми хотіли з нею подружитись, але вона сама собою. Вона з гірського села. Чеченка. Але в неї російське ім’я – Арина.

Дівчина після школи йде на ринок у центрі міста і торгує – зовсім як я. Вона продає чоловічі сорочки та жіночі майки. Купує їжу, готує. Уроки робить уночі. В Арини багато сестер і братів, а вона найстарша з дітей у родині. Має 12 років.

Кассі вирішила з нею зблизитись. Намалювала троянду, дуже гарну, і подарувала мені:

– Вибач, Поліно! Я пересяду до неї за парту! Хочу говорити з нею.

Ну що ж, я не ображаюсь.

Поля

04.12.

Що коїться, жах! Мама сказилася. Б’є мене нізащо! І руками, і ногами. Кидає в мене речі! А все через Хейду. Вона… Не можу продовжувати – мама кричить і кидається. Вибач.

19.00. Мама лається і знов-таки нечесно б’ється. Говорить:

– Ти клята тварюка! Худобина! Я тобі покажу! Я видам тебе заміж за злющого дядька, ось тільки закінчиш 9-й клас! – і все в цьому дусі.

Ще мама купила мені набір білизни для посагу, а тепер усе забрала собі у свою шафу.

20.00. Ну й дісталося! Мама грозила, верещала і шпурляла в мене всі речі, що попали їй під руку. Зараз затихла (тьху, тьху, тьху). А все через те, що в нас у квартирі було заземлення. Це такі дроти від сусідів ідуть, щоб електрика хоч іноді вмикалась. А заземлення потрібне – дріт зачищається й один кінець на залізну батарею прив’язується, а другий кінець дроту в розетку вставляють. І треба саме в певне гніздо розетки запхати кінець!

А Хейда прийшла до нас і, поки я відвернулася, вона витягла дріт і сунула його не в те гніздо! Вийшло лихе замикання! Дроти загорілись! Хейда пищить! Удома тільки я й вона! Я хотіла руками дріт схопити, але згадала, що струм може вбити людину. Схопила палицю дерев’яну й зуміла витягти дроти, що палали, з розетки.

Мама мене побила за те, що так вийшло. І кричить. Природно, завтра я йду на ринок торгувати («без розмов»), і взагалі накладено купу покарань. Наприклад, мама заявила: «На Новий рік я ляжу спати, а ти роби що хочеш!»

Якщо так і станеться на Новий рік, я лежатиму в ліжку з заплющеними очима. Я уявлю тьотю Алю, Ерика й Сашку. І бабу Тосю! Яка різниця, з ними я чи ні? Вони ж зі мною!

Прийшла до нас бабуся Тося. Я їй про все поскаржилась. А дядько Хейди полагодив дроти. Виявилося, нічого страшного не сталось.

Зараз мама з кухні говорить:

– Полю, йдеш пити чай?

– Ні, – відповідаю. За що мене били, питається?

– Йдеш?! – репетує мама.

– Ні! – кричу я.

– Полю, йди, будь ласка, мила, – просить бабуся Тося.

Я пішла, а мама мене побачила й заходилася ще дужче верещати:

– Геть звідси, мерзенна тварюко! Забирайся!!!

Баба Тося несміливо заступилася:

– Навіщо ж так?

– Нехай за свої слова відповідає, – кричить мама. – Сказала: «Ні», значить – ні! Без чаю обійдеться! Осляча порода!

– Ну й добре! – сказала я та вийшла.

А мама все репетує й репетує.

Я сіла складати вірші про кораблі в океані.

05.12.

4 ранку!!! Зараз близько 4 години ночі (чи ранку?)!!! Мене мама підняла о 2 годині ночі й сказала так:

– Я засмучена. Горло болить. Спати не хочу. І тобі, поганці, спати не дам!

Підняла стусанами з ліжка. Змусила заново прибирати всю квартиру.

Тепер близько 4.00 ранку, і вона дозволила мені, бачте, поспати до 5.00 ранку, а потім – на ринок працювати. А я вже спати не хочу.

16.30. Торгувала. Купила їжі додому. Бачила на ринку Вероніку, росіянку. Вона з незабезпеченої родини. Ночує де трапиться. Її руки у виразках. Вона ходить по торговельних рядах і просить їжу. Іноді їй подають пиріжок або шматочок хліба.

Ще я познайомилася з дівчинкою-чеченкою. Має 12 років. Її звати Зарема. Вона зі своєю мамою лазять по купі сміття. Збирають речі зі смітника, чистять їх до блиску біля свердловини з крижаною водою, миють і продають на ринку, у рядах із мотлохом. Їдять нечасто. Можуть один-два дні не їсти. Хліба купити не можуть. Вони хороші люди, чесні й скромні.

Поля

06.12.

9.15. У мене є листівка – мені її дідусь Анатолій подарував. На ній зображені гори та долини. Скачуть вільні коні. Мустанги. Вони не живуть у неволі.

Я думаю, якби дідусь не загинув під час обстрілу, все б було інакше. Я могла б від мами піти до нього жити, у його квартиру. Бабуся Елізабет загинула під бомбою.

А інша бабуся Галя і прабабуся Юля-Маліка померли. Тато помер давно, коли я була маленькою. Так мама каже. Нікого не залишилось.

22.00. Завтра до школи не йду. Воду дали на квартиру. І відразу прорвало каналізацію! Вона ллється прямо на підлогу! І в нас, і в тьоті Мар’ям. Усі вичерпують відрами. І я, і тьотя Мар’ям, і її діти Акбар та Юсуф. Ми ж на першому поверсі, а всі сусіди згори «стараються», щоб у нас була робота. Ніхто не слухає, що треба перестати користуватися туалетом!

П.

07.12.

7.00. Виношу каналізацію. А Юсуф – лежень, навіть воду в себе не прибирає. Слюсаря теж ніхто шукати не йде. А вже якщо піде по слюсаря Юсуф, в Африці точно здохне слон!

Я всю ніч працювала – виносила відра. Мама та бабуся Тося пішли на ринок у справах. Сказали, що я сама мушу дати раду проблемам. Як з’ясувалося, винна в забитті каналізації тьотя Роза – сусідка. Вона нещодавно з гірського села й не знала, що в унітаз не можна кидати сміття!

До школи я не пішла. І хрін з нею! Трубу, яку прорвало, я обмотала пакетами й ганчір’ям. Вода ллється у квартири вже не так сильно.

17.30. А слон таки здох в Африці, і навіть стався землетрус – Юсуф привів слюсаря!!! Але потрібні були великі гроші для ремонту. Тепер усім під’їздом збирають.

П.

08.12.

Бабуся Тося розповідала про своє дитинство. Про війну з фашистами, про дитбудинок.

– Мені було п’ятнадцять років. Принесли радіо. Музика! І ми танцювати пішли. Сказали нам, що війна з німцями закінчилася! Там хлопець був, який мені подобався. І я танцювала, кружляла… Вальс! Потім отямилась, а музики немає! Тиша, і всі на нас дивляться! А ми у величезному порожньому колі! Усі розступилися! Виявилось, ми хвилин десять так танцювали! Без музики!!! – бабуся Тося раділа і сміялась.

Дуже цікаві розповіді.

Приходила дівчинка Хейда. Я її веселила, як могла. Хейда прийшла сумною. Її старший родич заборонив їй ходити до нас і зробив догану через дружбу з росіянами. Але Хейда мені сказала, що ми – справжні друзі та будемо дружити завжди! Бережи нас Боже!

Поля

10.12.

Сьогодні випав сніг! Багато! Я з Тиною, Заїрою, Зулею та Сетою йшли додому. Заїра співала пісень. Ми стрибали й кидали одна в одну сніжки! Так чудово!!! Ми всі подружились!

Аліхан, який подарував кактус, хотів мене провести додому. Але я сміялась і пішла з дівчатами! Виявляється, він у мене закохався! Ха-ха! Отакої! Виявляється, в мене можна закохатись. Аліхан – маленький, худенький чеченець. Мовчун. Він малює картини в зошиті й засинає прямо на уроці!

Поля

11.12.

17.00. До школи не пішла. Купила сьогодні новий товар: ножиці, булавки, нитки. Сама на ринок їздила. Піду завтра торгувати. Їжі вдома немає.

Ще була пригода: я з дівчинкою з двору ходила сміття виносити. Купа сміття величезна! Вона вища за третій поверх і розміром як велике поле. Купу дуже давно ніхто не прибирає. Влітку жахливо смердить. А взимку нічого, терпіти можна. Її снігом засипало.

Купа сміття ховається за згорілою п’ятиповерхівкою. Хейда вірить, що на ній живуть злі духи. Увечері ніхто не ходить виносити сміття. Бояться. Якось знайшли там труп немовляти. Жах!

А я сьогодні пішла. І ще дівчинка пішла з братиком. Теж відро потягла. Нам іти до сміттєвої купи два квартали. Уже висипали сміття. І назад. А я завжди не до кінця витрушую. А тут машина. А в машині якісь дядьки. Машина зупинилася. Вони мене схопити хотіли. Я як дам відром для сміття по голові тому, хто схопив! Дядько як закричить! Ніс у крові. А ми втекли.

13.12.

Торгувала. Дівчинку Вероніку зустріла. Вона голодна. Вероніка вешталася ринком.

Зараз я йшла вулицею і побачила Мансура й Акбара. Привіталась. Вони у відповідь промовчали.

Мама каже, що це вони один перед одним із дівчиськом не вітаються. Мансур зовсім забув, як жив у нас у війну з мамою, бабусею та братами! Його брат Башир сніжками кидається та матом криє мене та Хейду. Теж із пам’яттю погано.

Хейда встигла сунути мені (поки ніхто не бачив) любовний роман із серії «Еротика». Вона його в мами поцупила. Я такого не читала. Цікаво, що там? У нас такої літератури вдома немає.

П.

14.12.

Лунет завітала. Виявляється, ця книжка «про кохання» була Лунет! Ну хто б міг подумати! Мама Хейди виявила, що книжка пропала, і от у мене візитерка.

Лунет – поганка. Живе в будинку навпроти. Торік вона в Альонки вкрала книжку про котів. Злодійка! Заміж хоче. Уже всім розповіла, що, як буде їй тринадцять років, її заміж віддадуть! Чекає не дочекається!

Книжку я їй повернула. Там такі непристойності, що я почитала та вирішила, що тепер уже точно заміж не вийду. Зроду такої мерзоти не читала.

Сиджу музику чеченську слухаю. Яка гарна музика! Ось від чого серце радіє.

Поля

15.12.

Хейда знову прийшла. Каже, без мене їй не скласти гарний роман. Я прибираю вдома, а їй диктую, що писати. Бо ж мені писати тепер не треба. Свій роман я порвала і спалила.

А ось як придумала для розділу її роману: убивця прийшов убити порядного чоловіка. Удома цього чоловіка не було, а була його дочка. Убивця наставив на неї пістолет і хотів пристрелити. І так би й сталось, якби в цей момент не з’явилася миша. Звичайна сіра миша. Дівчина так боялася мишей, що забула, що перед нею вбивця. Вона закричала: «Миша! Миша! Рятуйте!» – і кинулася до нього. Убивці стало смішно, він не зміг її вбити й пішов.

Я сьогодні купила собі ляльку на ринку, назвала Ксюша. Мені все ще подобається гратися з ляльками, наче це мої дочки. Хейда теж любить гратися з ляльками, розчісувати їм волосся й шити сукні.

Поля

18.12.

З мамою скандалю. Вона мене кілька разів ударила. Усе тому, що на її заяву: «Не можна Полі їсти солоні огірки!» – я сказала бабусі Тосі:

– Вигадує. Можна мені їх їсти!

Дивно, але якщо мама не бачить, що я їх їм, мені ніколи не буває погано. Ніколи! А якщо побачить, що я з’їла малесенький шматочок, то почне голосити годинами поспіль:

– Тобі зараз стане погано! Живіт у тебе заболить!

І точно: болить, ще й як!

Мама могла б мені сказати, щоб я її не перебивала. Але навіщо бити? Навіщо знущатись? Ще вона не забула мені повідати, що я – «мерзота», «сволота» і «всім їй зобов’язана», «сама народила – сама й уб’ю!».

У мене температура. Мабуть, я захворіла. Ангіна. Я дуже боюся хворіти. Мама сильно лається, що я не торгую, не прибираю, коли хворію.

19.12.

Сіла читати книжку, і раптом тук-тук-тук! Це в нас домовленість така з тьотею Алею. Стукати по батареї. Типу сигнал. Якщо на них нападуть або на нас. Або просто подати знак, що ми живі. Я відповіла: тук-тук-тук. І мені відповіли: тук-тук. Отже, приїхали!!! Ура!

20.12.

Наш кіт Мишко пропав. Ми так його любили! Я ходила, кликала, шукала. Його немає ніде!

Ася й Патошка різко перестали дружити. Вони познайомились у дворі з новою дівчинкою з гірського села. Вона їм сказала: «Або зі мною дружите, або з Поліною». Вона ненавидить усіх, у кого російське ім’я. У неї вся родина загинула, коли російські військові стріляли. Патошка й Ася вибрали її, а не мене.

Зате зі мною раптом подружилася Лунет. Я, Лунет і Хейда кілька годин тягали воду з городів для пиття. У крані вода днів на два вмикалася. Сказали, більше й не ввімкнеться. Носити воду залізними відрами важко, і можна впасти. Ожеледь. Одна тьотя впала, ногу зламала. Відкритий перелом!

Я хворію, шарфом замоталася. Ледве ходжу.

До бабусі Тосі приїхала тьотя Аля. Привезла пенсію. Сашка й Ерик залишилися в Росії. Тьотя Аля сказала, що Сашка в Чечню ніколи не приїде, а Ерик, може, і приїде колись потім.

Я зрозуміла, як сильно їх усіх люблю. Мені здалося, що немає нікого дорожчого, ніж друзі, коли вони далеко. Ерик мене не любить. І нехай! Він правий. Я визнаю поразку. Але однаково люблю.

П.

21.12.

8.10. Я сьогодні до школи не пішла. І жодна дівчинка теж. Хоча заняття є. Прибиратиму, потім носитиму воду з городів.

Ще говорять, що знову буде війна. Уже третя! Не дай боже, війна! Мене й так багато хто люто ненавидить, бо вважають росіянкою. Тому що їхніх рідних убили російські військові!

15.20. Ми пішли з Хейдою по воду на городи, а хлопці: Іслам, Казбек, Марат, Умар, Башир та інші – набрали льоду і стали в нас кидати. Мені влучили шматком льоду по голові, хай їм грець! Це ж так боляче! А Хейді по спині влучили крижиною.

Лунет сказала Хейді, що тій дісталося через те, що вона – горда чеченка – у росіян служниця. Малося на увазі, що Хейда допомогла вчора мені принести відро води. Хейду хочуть зі мною посварити. А все ніяк не виходить!

Потім вони знову почали закидати нас льодом. Ми стали тікати. Лід б’є дуже боляче, до крові, якщо влучить в обличчя. Вони ж не сніжки кидали!

22.12.

Електрики нема, води нема. З батареї тече якась гидота по підлозі. Щастя нема в цій квартирі і в цьому місті.

Учора сестру Лунет, шістнадцятирічну Риту, викрали заміж. Уже всі сусіди один з одним посварились! Виявляється, Пушинку посватали. Пушинці наречений подобався. Їх навіть познайомили перед весіллям, що нечасто буває! Буває, самі батьки домовляться, і все. А діти мусять одружитись, мовчки підкоряючись.

Узяли «калим» – гроші за наречену. І, за звичаєм, Пушинка, наша сусідка, дочка Тамари, мала вийти на ріг будинку, і її там друзі нареченого «викрадають». Запихають у машину! А самого нареченого немає. За звичаєм, він узагалі три дні по весіллі з’явиться!

І от Пушинка пішла на ріг. А її подружка Рита дізналася, де на розі треба стояти. Вона дуже-дуже заміж хотіла. Вона побігла раніше і сказала, що вона – Пушинка, і викрали її, а не Тамарину дочку. Ой, що було! Пушинка плакала! Їй одного нареченого в серпні 1996-го вбило, а зараз таке!

Її мама Тамара і мама Рити й Лунет їздили до родини «нареченого». Але нічого виправити не можна: Риту повернути додому – ганьба, не можна – уже ж украли заміж. І що з «калимом» робити, невідомо! Кому він тепер належить?

Раніше тьотя Тамара і мама Рити дружили, а тепер посварилися далі нікуди!

Хейда знову притягла книжку про кохання, із серії «Жіночий роман».

– Еротика! – шепоче Хейда і хитро підморгує.

Це дружба з Лунет пошкодила їй мозок.

23.12.

У школі було два уроки.

Я, Заїра, Сета, Тина й Зуля грали в доганялки та піжмурки. Було весело!!! Ми так сміялися. Коли змерзли надворі, пішли до класу. Опалення немає, але в приміщенні не так холодно. Ми стали грати на класній дошці в хрестики-нулики. Коли ввійшли, забули зсередини замкнути клас на швабру. Ми завжди так робимо зазвичай, тому що небезпечно – може хтось увірватись і постріляти.

А тут вломилися хлопці з 11-го й 10-го класів. І давай кричати по-чеченськи, що інші з їхнього класу сказали їм, що мене звати Кассі й що зі мною «все можна», тому що я – «росіянка». Наміри потягти мене на горище в них були якнайсерйозніші, а вчителів поблизу жодного. Та хіба хто заступиться? Але мене виручили мої дівчата! Заїра, Тина й Зуля стали стіною і сказали про мене:

– Ви помиляєтесь! Вона не росіянка! Її звати Фатима. Її батько – чеченець! Вона – чеченка! Кассі – це інша дівчинка. У неї теж мама – росіянка, а тато – інгуш. Не чіпайте їх!

Хлопці по-чеченськи стали сперечатись, але фраза, що в мене батько – чеченець, їх налякала. Дівчата були готові захищати мене до кінця. Тина схопила залізний совок, Зуля – дерев’яний стілець, а Сета у великій хустці – швабру! Тоді хлопці зрозуміли, що в них нічого не вийде, і пішли. Ми швидше замкнули клас. Руки тремтіли від страху, і не тільки в мене.

– Чому таке робиться? – запитала худенька Тина.

– Вони думають, що Поліна росіянка! Росіяни – не люди. Раби! Тварюки! Вони на нас кидають бомби! – голосно сказала Зуля-товстуля. – Поліна має всім говорити, що її батько – чеченець, інакше її вб’ють! Ми не завжди буваємо поруч!

– А чому ти сказала, що мене звати Фатима? – спитала я Заїру.

– Не знаю, – відповіла вона. – Просто це перше, що спало мені на думку. Так звали дочку Пророка Магомеда.

Коли я чвалала додому зі школи, бачила Імрана. Він тепер ходить не в нашу школу, а в школу-інтернат. Нещодавно він мені снився.

Ворожка-циганка наворожила мені, що в мене багато будуть закохуватись. Якщо це дар від Бога, то я з радістю прийму його, а якщо ні, то мені він не потрібний.

Я пам’ятаю свій недавній сон про те, як до мене прийшов Диявол. Він був у чорному плащі. А з ним були два його супутники. Він сказав мені:

– Віддай свою душу мені! Я подарую тобі такі знання, про які люди не мають уявлення!

Я дуже злякалася. Стала молитись, але він не йшов від мене. Спитав, чи вірю я в Бога? Я відповіла: «Так». Тоді він сказав, що я порушила десять заповідей і брешу, тому що якби вірила, то не порушила б. Я сказала, що це не так. Я не порушувала! Але він показав мені, як я порушила, і з’ясувалося, що це так. Порушувала. Я вбивала мурах, я крала яблука, я не шанувала свою маму тощо. Але все одно я вирішила, що він не матиме моєї душі.

Я крикнула:

– Моя душа належить Богові!

Диявол завив і зник.

Тепер, після цього сну, я дуже боюся згубити душу і стежу за своїми вчинками.

Мамі цей сон розповіла.

Господи, допоможи, щоб збулися всі гарні мрії й сни, а погані ні.

Поля

24.12.

Я прийшла зі школи. Дівчата Сета, Тина й Зуля мене провели до самого будинку. Охороняють.

Хейду не бачу кілька днів.

Учора ввечері до нас приходила тьотя Аля і пила чай з мамою. Я їм розповіла про те, як хлопці зі старших класів затягли Кассі на горище і змушували цілуватися з ними й палити цигарки!

Моя мама сказала:

– Це вони на ній учились.

А тьотя Аля:

– Чи не пізно? Скоріше її вчили!

Я думала, вони засудять, обуряться, а тьотя Аля просто сказала:

– От ми поїхали в російське село, а там дівчата в 10-му класі вже вагітні. З вели-и-икими животами ходять!

Тоді не дивує те, що мені Сашка ще торік розповідав – про те, як вони з мамою прийшли в російському селі до родичів додому, а Ерик там із чотирнадцятирічною дівчиною голий у ліжку «дружить»! Усього цього я соромлюсь, усе це відштовхує. Фу!

21.00. Усі говорять, що свята «Новий рік» більше не буде! Ніколи! Це тому, що тепер у нас – мусульманська республіка! Не годиться. У кого побачать ялинку та іграшки – можуть розстріляти. Кажуть: «Звичай язичників – ялинку прикрашати!» Дійшли до абсурду.

Хейда приходила. Жартувала з Акбаром, сином тьоті Мар’ям. Він їй трішки подобається.

Нашого котика Мишка так і немає. Пропав, бідолаха.

У мене зламався магнітофон. Він працював на батарейках.

25.12.

Нас відпустили на канікули до 11 січня!

У розмовах Лур’є-Левиця говорила слово на букву «к» і дивилася непристойні журнали з голими людьми. Я запитала в Тини, що це за слово. Вона сказала, що дуже непристойне слово і значення його пояснювати соромно. Цікаво, що це?

Ми йшли з Тиною до мого будинку. Хлопці обстріляли нас сніжками.

13.20. Хейда тричі сьогодні змусила мене відчути, що наші стосунки гіршають.

Перше: вона, по-дурному хихочучи, не пояснила мені слово на букву «к», а саме «кондом». Друге: вона не віддала книжку з бібліотеки мого діда про Платона й Аристотеля. Третє: не пішла зі мною виносити сміття. Це після нападу на мене! Мій вітчим Руслан дізнався: люди-чеченці думали, що мені 14 років, і хотіли вкрасти мене заміж. У них, як з’ясувалось, були чесні наміри! Тепер вони ображаються за свій розбитий сміттєвим відром ніс!

Піти зі мною до купи сміття, після того як Хейда розповіла, що там «крадуть заміж», узялася дівчинка Лунет із будинку навпроти. Ну що ж. І то добре. А то смердить помийне відро.

Поля

27.12.

Тьотя Аля боїться, що їх можуть убити. Вони ж росіяни. Таємно вона приїжджає до Ґрозного і їде звідси. Більше жити ніде!

Хейда приходила до мене. Зламала намисто. Ну що за людина!

Син тьоті Мар’ям, Акбар, намагався «накидушкою» провести звідкілясь електрику. Але нічого не вийшло.

Думаю про Ерика. Мабуть, він веселиться з друзями, забавляється з дівчатами.

Днями я перечитала тритомник оповідань А. Чехова. Моє улюблене оповідання «У яру», про жінку на ім’я Ліпа. Дуже шкода її. Я завжди плачу так, наче це моя дитина померла.

28.12.

Хлопці з двору, Іслам і Казбек, не дають спокою. Тут таке: Хейда і Лунет прийшли до Акбара. Він удома.

Набирають у нього води. Чомусь у квартирі тьоті Мар’ям, на першому поверсі, вода капає, а в нас ні. І на верхніх поверхах води немає. Усі йдуть до них по воду. Черга з відрами в під’їзді.

А Іслам і Казбек пішли за дівчатами і давай до них чіплятися. Лунет зраділа, а Хейда нажахано заскочила до мене. Сховалась. Казбек та Іслам стали ломитись у наші двері. То води попити попросили, то ялинку побачили. Кажуть:

– Чому у вас ялинка стоїть прикрашена?! Не годиться!

– Завжди стояла ялинка на Новий рік і буде стояти! – виштовхнула я їх.

Потім вони постукали і ввалилися знову.

– Я не вийду! – каже Іслам.

– Забирайся! – кричу я. – Пішов геть!

У мене вже руки болять їх виштовхувати зі своєї квартири.

А він:

– Я до вас у гості!

– Забирайся, а то я з мамою до вас у гості прийду! – говорю.

– Стусана одержиш!

А я:

– Це ти одержиш стусана! – і вдарила його прямо по пиці.

Він як завиє:

– У вас у квартирі цигарковим димом пахне!

– Звичайно, пахне, – кажу. – Ти ж сюди зайшов! – і як дала йому стусана. Іслам і Казбек прожогом вилетіли за двері.

Хейда так і не змогла вийти по свої відра. Сидить у мене. Хлопці її біля моїх дверей ловлять. За ноги хапають.

16.00. Я і Хейда вирішили поскаржитися тьоті Іслама й Казбека. Вони – поганці.

16.30. Ходили ми з мамою до тьоті цих хлопців. Хейда забоялася скаржитись. Вирішила залишитися «хорошою».

Ще до нас якийсь чолов’яга днями у двері стукав. Дуже підозрілий.

29.12.

Історія з Ісламом триває!

Зараз мама пішла на ринок – у кафе, на роботу. Там пиріжки печуть і продають.

Відчинили ми свої вхідні двері, а вони – геть брудні. Відразу видно: хтось ноги в кросівках об них витер! Те, що вчора Казбек та Іслам нам на двері плювали й сякалися, я відразу прибрала, відмила. Тож це «новий привіт» від сусідів! Отже, коли хлопців удома насварили старші, вони вирішили помститись. Розізлилися – прийшли, побили нам двері, перед тим довідавшись, що нас немає вдома (ми були в тьоті Алі на другому поверсі й чули удари). А вночі ще й багном вимазали!

Поля

30.12.

Скільки роботи мені сьогодні! Жах!

А вчора, як завжди, не було електрики і ми сиділи в темряві й теревенили. Я розповіла мамі про школу та свої закоханості. Про друзів у класі і про банду Лур’є-Левиці. Я розповіла, що сумую за Імраном, якого батьки відправили в школу-інтернат.

Прийшла мама з ринку. Завтра вона не піде на роботу в кафе продавати пиріжки. Вона купила мені шоколадного гномика. Це подарунок на Новий рік.

Дівчата з двору: Лунет, Патошка, Ася та інші – казяться з Ісламом та іншими хлопцями. Кидають біля під’їзду «вибухівку», хлопавки і репетують.

Хейда сидить удома. Не виходить, як і я.

Поля

31.12.

Прибираю з мамою. Хоч би самій скупатись. Брудна, як порося! Ну й нехай! Перемию весь посуд і все приготую, потім скупаюся в тазі. Треба ще води натягати з городів…