Читать книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Полина Жеребцова - Страница 7

01.01.

Ночували в бабусі Тосі. Сашки, Ерика й тьоті Алі, звичайно, не було. Але все ж таки ми розважили бабусю Тосю, зробили їй приємнішим вечір.

Ми принесли їй салат-вінегрет і торт, а вона приготувала тефтельки.

Електрику на десять хвилин вмикали. Зненацька так увімкнули! Бабуся Тося кинулася до телевізора, а там ішов фільм «Іван Васильович змінює професію», за п’єсою М. Булгакова. Смішна така комедія! Звучала пісня про те, як, мов у казці, рипнули двері… Тут світло раптом згасло, як і не вмикалося зовсім, і ми знову сиділи в темряві.

Бабуся Тося завела будильник, щоб не пропустити 12-ту годину ночі. І опівночі я написала бажання на папірці, спалила його, кинула в чай і випила. Це потрібно встигнути зробити за хвилину, поки годинник бив бом-бом-бом! Я покладалася на старий будильник баби Тосі. Сподіваюся, він правильно показував час.

Моє бажання: «Жити. Радіти. Не загинути тут». Я випила цей чай до краплі та папірець зжувала.

P. S. Випав сніг!

Поля

02.01.

Мама не торгує на ринку пиріжками. Адже тепер Рамадан – особливий місяць, а отже, всім мусульманам удень не можна їсти.

Мама пішла до тьоті Мар’ям. Вони були на базарі «Берьозка», за одну зупинку від нас.

Хейді мама зробила подарунок. Купила шоколадку і дала дрібних грошей. А Хейда мені подарунок не принесла.

03.01.

Приходила красива тьотя Лейла. Сусідка з будинку навпроти. Ми так її і звемо – «Красива Лейла». Вона має кота на ім’я Френк Синатра.

Зайшла розмова про християнство й мусульманство. Мама сказала, що всі можуть жити в мирі. І Руслан підтвердив:

– Я, хоч і чеченець, а прочитав Біблію. І Коран читаю! Усі люди повинні шанувати Бога і припинити війну!

А Красива Лейла розповіла історію про одну жінку, яку знала особисто. Ця жінка була побожна християнка. Потім її викрали заміж. Вона не хотіла заміж, але не змогла нічого вдіяти. Її чоловік був мусульманин і наказав їй прийняти іслам.

Вона плакала – дуже боялася чоловіка. Народила йому десятьох синів і чотирьох дочок.

– І говорили люди, що кращої дружини немає в селищі. Дім її – повна чаша! Вона готує їжу краще за будь-якого кухаря! Мати вона чудова. Усі діти виросли чесними й гідними людьми, – розповідала Красива Лейла. – А юним дівчатам старійшини села говорили брати з неї приклад: завжди вона покривала голову великою шаллю й не пропустила жодної молитви. Жодного намазу! На місяць Рамадан тримала вона піст тридцять днів. Їла тільки вночі, а вдень постувала. А потім померла вона. Стара стала. Заснула і померла. Сказали: «Бог чудо явив!» – померла вона без мук. Поховали її всім селищем, як гідну жінку. Роки три по тому стали капітальний ремонт робити в її будинку. Приватний будинок був, великий. Підлогу вирішили міняти, зняли дошки… А на тому місці, де вона щодня робила намаз і читала молитви, під підлогою, знайшли ікону. На іконі Діва Марія з малим Ісусом!

– Як же це? – запитала я.

– Вона все життя була таємною християнкою! Незважаючи на те, що її змусили прийняти іслам! – сказала Красива Лейла: – А ми ще на неї рівнялися в дитинстві!

04.01.

Коло будинку хлопці стали обзиватись, коли я з важкими торбами пленталася з ринку. Я їх послала. А мама почула. Як дасть мені ляпаса! Кричить:

– Дурна! Ідіотка! Не смій так з людьми розмовляти!

Я ще заперечила проти хустки. Не хочу її носити! У мене волосся відросло, каштанове таке. Уже зачіска виходить. А мама:

– Вдягти величезну хустку негайно! Хустка тебе рятує від нападів! Ходи, як найскромніші дівчата-чеченки ходять!

07.01.

Сьогодні християнське свято Різдво.

Мама зранку надавала мені стусанів. Але цього разу хоча б не просто так – я не прибрала полицю в шафі.

Лунет запросила мене та Хейду до себе в гості.

У школі за диктант із чеченської мови я одержала четвірку.

12.01.

Вільний час, а в мене його небагато, я проводжу з бабусею Тосею.

Тьотя Аля та Ерик не приїхали. Вони в Росії у далеких родичів.

Майже весь час я торгую на Центральному ринку з ранку до ночі. Це такий величезний ринок! Там сотні рядів. Його за один день важко обійти. Там продають речі, золото, молочні продукти, зелень, цигарки, техніку.

Є на ньому «барахолка» – там літні люди та діти торгують старими книжками і тим, що знайдуть у руїнах або на смітнику. Я багатьох знаю в обличчя. Здоровкаюся.

13.01.

Я і Хейда ходили дуже далеко. За розбомблену школу № 55. Там живе її подружка. Так далеко ми жодного разу самі не ходили. Мама не знає.

Я до школи не пішла, хоча поставили уроки. Мама захворіла. Поведу її до лікаря. Треба зуб виривати.

Ще мама через постійний холод у квартирі застудила нерв у руці. Від болю плаче. Рука в неї не ворушиться. Ну, хоч лупцювати мене не зможе якийсь час.

Шукаю в усьому плюси.

Поля

14.01.

Мені снився Ерик. Я ворожила за давнім звичаєм: розчісувала волосся, ні з ким не розмовляла, клала гребінець під подушку. І засинала. Тоді насниться наречений. Наречений має прийти й волосся розчесати. А мені наснився Ерик. Він сказав, що хотів би пройти зі мною через річку. Але міст був зламаний.

15.01.

Не знаю, що й думати: знову «пригоди» з 10-м класом – тим самим, де вчиться сестра Патошки, Ася. Думаю, саме вона сказала своїм однокласникам моє ім’я. Кассі була занадто налякана, щоб говорити їм про мене.

Хлопці з 10-го класу чіпляються тепер, кричать моє ім’я, хапають за руки в коридорі. Кажуть відверті непристойності. У шкільний коридор не вийти. У класі я зі своїми подругами. Більш-менш нічого, бо ми всі одна одну захищаємо. З бандою Лур’є-Левиці не зв’язуємося, але й вони до нас не лізуть, тому що одержували вже кілька разів по шиї.

Пізній вечір. Мамі погано. Вона не може ходити й ворушити руками. Таке з нею вперше! Від холоду застудилася. Плюс напад ревматизму. Мама нахилилась і впала. Не знаю, що робити. Коли я прийшла зі школи, я ще про це не знала.

Мама лежить на ліжку. Я її доглядатиму. Тепер, коли вона захворіла, я зрозуміла, як сильно її люблю. Я її не засмучуватиму, слухатимусь.

Мені хочеться плакати. Де всі мої друзі? Альонка, тьотя Аля, Сашка, Васька? Мені важко повірити, що десь зараз веселощі, свято. Мама хворіє.

Поля

16.01.

У певні дні місяця тепер, після того як застудила ноги, відчуваю сильний біль. В інших дівчат, які не мерзли у війну, все не так боляче.

Мамі краще. Це видно з того, як вона свариться й віддає команди, лежачи в ліжку.

Хейда прийшла до мене. Подруга ворожила на картах. Наворожила всілякі дурниці!

А лиходійка Лунет і Маліда, подруга Хави, заманили Хейду днями до себе в гості. Лунет навмисне це зробила – її брат попрохав. Йому Хейда подобається.

17.01.

Знову я ворожила на заміжжя. Мені наснився незнайомий чоловік зі світлим волоссям і синіми очима.

Багато моря й сонця.

Ще я чомусь згадала, як улітку хлопці в нашому дворі грали в бадмінтон. Мансур грав із Казбеком. А я стояла в під’їзді, щоб мене ніхто не помітив, і милувалася Мансуром. Він цього не знав. Куди йому!

І тут його напарник кинув воланчик високо-високо. І воланчик упав поблизу нашого під’їзду. Я вибігла, схопила воланчик і подала Мансурові. Подивилася в його очі й завмерла. А потім утекла додому. Сиділа і слухала, як калатає моє серце. Аж дві години.

А він цього не знає. І не дізнається.

Чому я така дурненька? Мені зовсім не щастить у коханні! Зате, як каже Хейда, у картах щастить.

Я сьогодні після школи, тільки підручники занесла додому, торгувала на ринку. Потім купила їжу. Вітчима немає. Він кудись поїхав.

А мама надвечір пожвавилась і відібрала в мене рибу в консервній банці. Сказала:

– Ти на виделку забагато набираєш риби! Віддай!

Я відповіла:

– Тобі стільки ж дістається…

А вона:

– Ти думаєш, я жадібна?! Я думаю про завтрашній день! Завтра теж їсти захочеться! Треба по трішки їсти з хлібом!

Настрій у мене хріновий. Навіщо я це все записую? Наче це має сенс.

Піду до баби Тосі. Обіцяли світло дати. Може, подивлюся кіно. Має йти фільм «Комісар Каттані».

18.01.

У школі обзиваються. «Російська свиня!», «Російська тварюка!», «Твоє прізвище – ганьба», «Росіян убивати!». Що я їм зробила? Вони ж мене зовсім не знають! Чому вони думають, що я росіянка? Спитала маму. Мама каже, всякі люди в нашому роду є: і росіяни, і кавказці; і релігії в предків різні. А ті, хто обзиваються, просто дурні.

– Ти в Ґрозному народилася. Це – твоя Батьківщина. Тут твій дім, – говорить мама.

Вона хворіє, встати не може. Родичів у нас немає. Була в Ставрополі двоюрідна тітонька, але адресу давно загублено, і мама з нею ніколи не родичалась. Виїхати нам немає куди. Тут будемо жити.

Дай Боже, щоб настав мир!

Хейда пішла до магазину й загубила гроші. Їй тьотя дала на їжу. Потім Хейда плакала, тому що їй дісталося на горіхи. Вона прийшла до нас скаржитись. І пішла додому. А ввечері такі розмови у дворі, що Хейда загубила гроші тому, що зі мною дружить! Тому, що я росіянка. А я й грошей тих ніколи не бачила. Хейда до нас прийшла вже після домашнього прочухана!

У мене голова болить після всього. Яка несправедливість!

П.

19.01.

Сьогодні я просто відкриваю книгу скарг.

До школи з’явився Мага. Той самий, крутий, з яким ми то дружимо, то б’ємося. Він відразу шуганув Аліхана, який малював для мене в зошиті кораблик, і передав через Хасика-забіяку, що кличе мене на побачення.

Після цього визвірились не тільки всі з банди Лур’є-Левиці, але й мої дівчата з класу, з якими я дружу! Дивляться косо.

Мама заявила, після того як мене днями побили десятикласники й викрутили руку, що я сама винна – погано б’юсь. І щоб їй я більше не скаржилась і розв’язувала свої проблеми сама.

Спасибі, дівчата Кассі й Тина допомогли мені відбитися в останній бійці. А то не знаю, чим би все закінчилося.

Бачила дворових хлопців: Іслама й Казбека. Пробурчали щось злісне і пройшли повз.

Піду я до Хейди.

22.01.

Мама сказала, що таких, як я, дівчат на кожному розі. І не те щоб комусь сподобатись, але навіть просто дивитись у мій бік ніхто не буде.

Як мені жити?

Я йду до школи. І не знаю, чи повернуся.

23.01.

Перечитую Некрасова «Кому на Русі жити добре?». І відповідаю:

– Нікому!

Іноді я уявляю себе псом Шариком, якого знайшов професор Преображенський («Собаче серце» М. Булгакова). Шарика хоч у теплий дім узяли! Де є опалення та світло. А мені й туди дороги немає. Таких, як я, «багато на кожному розі»!

Сьогодні я почистила банки, які знайшла брудними на смітнику, вимила їх і продала на ринку. Тітки беруть для варення. На гроші купила всього на суп: цибулю, моркву, картоплю. Варитиму суп із рису.

Якось давала тебе мамі почитати, милий Щоденнику. Більше не дам. Обіцяю.

П.

24.01.

Треба робити уроки! Завтра до школи. Задають мало. Уроків два-три. Пишемо в рукавичках. У класі з рота йде пара. Хлопці гризуть олівці й викаблучуються, наче в них цигарки.

Я з Кассі на спір узялася тримати Уразу. Це піст. Ні пити, ні їсти вдень не можна! Місяць Рамадан. Тільки вночі можна їсти. Тримають або три дні, або шість, або дев’ять, або всі тридцять днів посту.

Лунет приходила. Кликала мене винести сміття. Ох і хитрюга!

З Хейдою нас штучно сварять. Як же: не чеченці з росіянкою дружити! У будь-якому разі через ті гроші, які вона загубила десь і яких я не бачила в очі, мені чомусь брешуть. Я приходжу до неї, стукаю в двері. А її родичі кажуть:

– Хейди немає!

Весь час так відповідають. А вона вдома. Я її у вікно бачила. Усьому кінець! Дружбі кінець! Лізуть дурні думки.

Я тут подумала й вирішила написати для себе правила. Вони дуже важкі, і, думаю, відразу не вийде.

1. Ніколи не боятись.

2. Добре битись.

3. Бути винахідливою в будь-яких ситуаціях.

27.01.

Виграла суперечку з Кассі. Я теж можу тримати піст і не їсти вдень!

Сьогодні понесла на ринок, у район барахолки, наші старі каструльки та чайник. Товару немає. До цього я порожніми банками торгувала. Тепер із дому вирішила продати щось. Їжі немає. А мама просить поїсти!

Заметіль. Я закрижаніла. Десь удалині з автоматів стріляли. Ніхто нічого не купив. Я стала подумки молитися, щоб Бог побачив мене. Я знаю, що всім хочеться їсти. Але я не можу прийти додому без хліба. Мені хліб дуже потрібний! Хоч маленьку булку!

Темніти почало. Усі вже додому збирались. Дивлюсь, а прямо біля моєї ноги гроші лежать у снігу. Багато грошей! 105 тис. р. У рулончик скачались. Я відразу їх у кишеню поклала. Потім мені соромно стало, адже гроші чужі! І я спитала сусідів із барахолки – кульгавого дідуся-росіянина та бабусю-чеченку, – чи не губили вони грошей.

– Немає в нас грошей! – сказали вони. – Ми додому пішки підемо шість зупинок. На автобус навіть немає!

Я дала дідусеві 5 тис. р. з тих, що знайшла на снігу, а бабуся відмовилася навідріз:

– Ні! Не візьму! Купи собі пиріжок!

Поля

28.01.

Канікули на честь мусульманського свята Ураза-Байрам! Я прибираю в усій оселі.

Хотіла правди, а її немає. Хотіла, щоб усе було гарно, радісно, щасливо. Але діються лише нещастя, образи та гнів. Чому? Чому все влаштоване так?

Мама кричить на мене, обзиває. Вимагає, щоб я віддала їй усі гроші до копійки. А я купила на них їжі додому і на залишок хотіла купити собі маленький недорогий годинник. Вирішила її дозволу запитати!

– Дурепа! Тварюка! Худобина! Віддай мені все! – репетує розлючено мама. – Ти – нікчема! Ти повинна все мені віддавати! Ніякий тобі годинник не потрібен! Давай сюди гроші!

Я так плачу. За що мені це? Я ж хотіла як краще! Я ж роблю всі-всі хатні справи, вчуся сама, працюю. Чому мама зі мною так чинить? Мама кричить і кричить безперестанку. Я слухала це кілька годин поспіль. Зараз пішла й кажу:

– Бери! Бери! Тільки дай мені спокій. Тільки замовкни, будь ласка. Не ображай мене далі, не муч мою душу. Забери все, і щоб я більше про гроші ці нічого не чула.

У відповідь на це мама сказала, що от буде мені шістнадцять років, вона просто вижене мене з хати, і щоб я провалилась або здохла. Після чого забрала решту грошей і сховала під подушку.

Я добра людина, і от що з цього виходить. Є приказка, що доброта – гірша за злодійство.

Прийшла бабуся Тося. Принесла нам у подарунок булку хліба! Каже:

– Мої приїхали! Аля та Ерик!

А мені так погано, так прикро – я й порадіти не можу, хоча так на них чекала! Але я знаю. Я все знаю! Це Бог послав мені в подарунок зустріч із ними.

30.01.

Наша нова зустріч із Ериком мене засмутила. Він став вродливим і дорослим. Він живе в іншому світі, дуже далекому від мого. Ерик зайнявся карате.

Про Сашку тьотя Аля розповіла, як у новій школі, у Росії, усі його полюбили в класі. Дівчата називають його не інакше як Сашенька. Усі з ним дружать!

У Росії вчитель фізкультури (у нас її давно немає; як, утім, і інших уроків) сказав Сашці:

– Усі роблять зарядку! І ти лягай на підлогу й роби!

А Сашка дуже здивувався:

– Як? У мене ж одяг чистий!

Усі сміялися – Сашка після Ґрозного навіть не розумів, що робити на уроці фізкультури.

П.

31.01.

Учора було найбільше мусульманське свято Ураза-Байрам! Його за значенням можна порівняти з християнським Великоднем.

Ми були в тьоті Алі. Пили чай і намагалися дивитись телевізор. Але світло «блимало», і з телевізором не вийшло.

Ерика не було. Він пішов до друзів. В Ерика багато друзів інгушів і чеченців. Вони з ним дружать, незважаючи на те що в нього мама росіянка – тьотя Аля. Я думала навіть, він – щаслива людина, яка не має ворогів. А сьогодні довідалася, що має. І небезпечних. Якось напали – мало не вбили. Причепилися через товар, який він продавав на ринку. Дізналися, що він не чеченець, і хотіли вбити.

Ще тьотя Аля свариться зі своєю мамою, бабусею Тосею. Мені бабусю Тосю дуже шкода. Я не розумію, чому вони кричать одна на одну. Усе через будинок баби Тосі. Начебто бандити, які захопили будинок, пішли. Тьотя Аля чекала, що вони виїдуть і будинок можна буде відібрати назад.

Поля

02.02.

Я думала, може, мама змінить своє рішення й купить мені дешевий годинник? Але вона не купила.

Мамі легше, і вона ходить. Допомогло розтирання.

Ерик обіцяв записати мені в подарунок музичну касету. Він касетами торгує. Записує вдома на магнітофоні і продає, обкладинки сам робить. Усі хлопці до нього приходять, купують. Це в нього бізнес такий.

Мені він сказав учора, що в мене купа комплексів, а от у Росії в дівчат немає комплексів. А що потрібно, щоб їх позбутись?

Маму спитала. А мама давай повчати:

– Ти про це забудь! Мало що хлопець базікає! Тобі ніколи не можна буде вдягти коротку спідницю! Завжди повинна бути скромною! У величезній хустці!

Це, мабуть, через ненормальних на всю голову, які наїхали з гір.

– Можуть убити! – мама сказала. – Ти дочка Чечні й повинна дотримуватися звичаїв!

А мені так хочеться просто жити нормально. Як Сашка.

04.02.

Прийшла зі школи.

Ганьба! Там про мене говорять, що в мене закохався Мага. Він сам ці звістки поширює по класах. Але ж я «росіянка». Якщо «росіянка», отже, «повія» й «тварюка», що ніякого кохання не варта. Бо гірша за всіх через національність!

Мага живе у великому гарному будинку. Він єдиний син у своїх батьків. Інші діти (їх близько десяти) – усі дівчата! У батька Маги є машини. Вони багаті люди.

Багато з мого класу хочуть за Магу заміж. Хоча він інгуш, а не чеченець. Йому зараз 13 років, а скоро буде 14!

Мої подруги, Зуля, Кассі й Заїра, зі мною після «новини» Маги розмовляти перестали. А Яха, Лінда, Тара, Малка, Міла й Німа мене впіймали за школою, і Яха на мене плюнула, сказавши:

– Тобі, російській тварюці, ми Магу не віддамо!

Я раніше дуже боялась і соромилась, коли вони обзивали мене «російською тварюкою», а тепер мені однаково. Вони – ідіоти. І я сказала їм про це. Після чого покотилася з Малкою по асфальту. Лупцювати мене їй допомагали Яха та Лінда – інші не втручались.

Втрати були приблизно рівні: жмут волосся видерли в мене, а я величезний пучок видерла в Лінди. Дуже її ненавиджу! Інші мене в бійці особливо й не цікавили. Хоч і Яху побити вдалося.

Додому зі школи я йшла з Тиною та Сетою. Вони – все, що залишилося від мого великого «союзу». Вони хлопцями взагалі не цікавляться. Сета худенька, маленька, як і Тина. У Тини на руках вісім сестричок – усі молодші за неї. А Сета читає Коран і допомагає бабусі на городі.

– Як шкода, що нас не було поруч, коли на тебе напали! – сказала Сета. – Ми б билися за тебе до кінця!

Зненацька біля нас зупинилася машина. У ній сиділи бойовики. Питають мене по-чеченськи:

– Красуне, як тебе звати?

О жах!

– Фатима, – сказала я. – Ми зі школи йдемо додому!

– Добре, сестрички, – відповіли дядьки з автоматами і, давши газу, поїхали.

Поля

06.02.

Мама вийшла на ринок. Торгує. Слава Богу, їжа є! Вітчим приїхав із села. Теж підробляє.

Ерик полагодив магнітофон. Мені здається, що він мені подобається, але не так, як раніше. Я ненавиджу його життя «без комплексів», але я люблю його за те, що він гарний, дбайливий стосовно своєї мами та бабусі. Він добувач у родині, хоча має всього 15 років. Він так намагається вижити, прогодувати й одягти родину, знаючи, що його батька вбили на війні в серпні 1996-го. Ерик нікому не відмовляє в допомозі.

Тепер вибач, милий Щоденнику, у мене немає зошита. А цей закінчився. Я не знаю, коли зможу продовжити нашу розмову. Але знай, що я всіх люблю насправді, навіть тих, із ким сварюся. Тому, що в кожній людині є добро.

Поля

07.02.

З мамою посварилася. Вона, як війна почалася, стала сама не своя. Раніше, коли мир був, ми до парку ходили: на гойдалці гойдалися, морозиво їли. А зараз мама б’ється, лупцює мене. От і сьогодні побила, та так, що рука моя була в крові. Вона по ній лінійкою вдарила. Усе через ящик зі шкільними зошитами. Я його перевернула – шукала порожній зошит, а назад склала все неакуратно.

– У тебе в голові клятий щоденник! – кричала мама. – Не вистачало, щоб ти ще на нього шкільні зошити переводила. Тільки й думаєш про щоденник і хлопців. Ти негарна, тебе все одно ніхто не покохає!

Зараз вона пішла до тьоті Алі. Скаржитись. А я сиджу в темряві. Ні свічки, ні каганця.

Вибач, що пишу такі карлючки.

Поля

09.02.

У мене є мрія: я хочу знайти Друга. Друга, який мене ніколи не зрадить.

Учора в бабусі Тосі подивилася фільм. Хлопчик загадав бажання стати дорослим і за одну ніч перетворився на чоловіка. Він потрапив у неймовірні пригоди, але весь час шукав, як же йому знову перетворитися на дитину. Я б теж хотіла стати тижнів на два дорослою, а потім перетворитися на маленьку. І щоб у Ґрозному був мир і фонтани, як раніше.

У школі до мене чіплялися десятикласники. Базікали дурниці й усіляку гидоту. Я говорила вчителеві. Але той прикинувся глухим і не став із ними зв’язуватись.

Мага, зрозумівши, що я не піду з ним ні на яке побачення, обізвав мене «гаскі хак» (російська свиня) – і тільки його й бачили. Не став навіть сидіти на уроках.

Із дворовою дівчинкою Хавою ми вже не дружимо, як раніше. Учора я прийшла до неї додому. Але вона мене не пустила. А Лунет і Маліду пустила.

– Це тому, що ти – росіянка! – прошипіла мені Лунет із Хавиного вікна. – Ми росіян не пускаємо!

Хава теж живе на першому поверсі, тільки в неї інший під’їзд. Рятують мене тільки медитація, зарядка за йогою та книжки про Будду.

Ми з Хейдою ходили до її школи № 61. Це дуже далеко. Ожеледь страшна. Я двічі впала, послизнувшись, і мало голову не розбила. Похід в один бік зайняв дві години.

Я говорила з нею про Агні-йогу, а Хейда завела розмову про кохання. Вона сказала, що вірить у кохання.

– Кохання – це прекрасний сон! – бурмотіла Хейда, притискаючи до грудей руки в рукавицях. – Коли хлопець і дівчина одружуються й у них буває перша шлюбна ніч, сам Бог радіє! Адже на землі кохання стає більше! І людей стає більше! І люди поклоняються Богові та роблять добрі справи!

– Нема ніякого кохання! – сказала я їй. – Кохання не існує! Це казочки для дурників! Буває або дружба на довгі роки, або спільне марнування часу, та й по всьому!

– О, Поліно, це не так! Серце моє говорить, що існує кохання! – сперечалася зі мною Хейда. – Це так прекрасно, коли хлопець і дівчина кохають одне одного! А коли в них народжується дитина, усі янголи приходять на неї подивитися!

– Яка дитина?! Кому вона потрібна?! Мати б’є її лінійкою, якщо вона не прибирає ящики з зошитами, а в школі її називають «гаскі хак»! – зненацька випалила я.

Хейда засміялася:

– Та ти жартуєш!

Але я не жартувала. Нема ніякого кохання! Нема! Та й кому воно потрібне, те кохання? Хейда дурненька одинадцятирічна дівчинка. Бути б і мені, як вона. Але, на жаль…

Ах, навіщо нам Шекспір розповів про Джульєтту?

12.02.

Учора в класі в мене стілець відбирали. Малка та Лінда. Їм допомагав Хасик-забіяка. Побилася з ними. Перемогла. Але в бійці старий дерев’яний стілець хруснув і повністю зламався.

У школі стільців мало. Залізних стільців майже не лишилось, а дерев’яні поламані, і кожен підписаний. Ножами ім’я своє діти пишуть. Потім, якщо стілець пропаде, легко знайти. Ремонт у школі багато років не робили. У мене тепер і стільця немає. Сиджу на підвіконні. То на вчителя гляну, то вниз із третього поверху. Так уроки й минають.

15.02.

Учора на годину дали світло. Подивилася кіно «Дракула». Усю ніч не спала. Боялася заплющити очі.

У школі до мене колишня соратниця Заїра підкотила. Відтоді як новина про кохання Маги пронеслася школою, вона зі мною не розмовляла, а тут підійшла.

– Давай, – каже, – з’ясуємо, хто буде з ним!

– Що? – питаю. – Ти збожеволіла?!

– Ми будемо битись! Ти і я! Хто переможе – той і з Магою!

– Я взагалі не з ним. Я сама собою.

– Будемо битись!

– Потренуйся спочатку, – кажу. – Як я буду з тобою битись? Я йогою і зарядкою щодня займаюсь. А ти?

Заїра замислилась. А тоді образилась:

– Сама ти жалюгідна!

І втекла.

Бандитки з «шістки» залізли на парти з ногами і сиділи – розповідали непристойні анекдоти. Веселили Лур’є-Левицю. Вона, як завжди, була вдягнена в костюм із короткою спідницею. Волосся довге, очі незмигні. На вигляд років п’ятнадцять із гаком! Що вона робить у нашому 7-му класі?! Начебто дитина юристів. Більше нічого про неї не відомо.

Вона дивилася на своїх дівчат, примружвши очі, і тільки кивала їм, навіть не усміхаючись. Малка, Лінда, Німа, Міла та Яха дуже старалися її розсмішити.

16.02.

Помирилася з Хейдою! Ми разом ходили на городи по воду. Інакше нема чого пити. Потрібно і на суп принести води, і щоб помитися. Через те що потрібно було наносити води, ми не пішли до школи. Походи по воду займають по п’ять-сім годин. Холодно. Черги великі. Набираємо на городах. Там із труби помалу вода тече.

Лунет натякала, що Хейда в мене «служниця» – бо ходить усюди зі мною. Але посварити нас іще раз їй не вдалося!

Поля

17.02.

Зробила млинці! Три години над пічкою стояла. Газ дали!

Понесла млинці до тьоті Алі, Ерика й бабусі Тосі. А вони навіть не скуштували! Кажуть:

– У тебе млинці на простій воді й без цукру. Ми на молоці робимо! Цукор і масло кладемо!

Я так старалася. Зробила з того, що було. Дуже прикро.

У школі грала в хованки з Тиною та Сетою. Холодно. Шибок немає. Уроків зазвичай усього два-три. Ми ховалися в порожніх кабінетах.

Усі бояться, що буде землетрус. Я хочу жити.

Поля

18.02.

Патошка зранку з’явилася. Дружити. Вочевидь, їй сподобалось у нас. Учора заходила, внюхавши млинці. Я до неї причепилася з йогою, стала книжку показувати. Вона про йогу знати нічого не знає. Аж раптом раз – і сіла в справжню позу «лотоса»! А це непросто!!! Я рік тренувалася!

20.02.

Учора дали електрику. На весь вечір! Дивилися фільм «Титанік» у бабусі Тосі. По її старому телевізору. Тепер це мій улюблений фільм. Я плакала, коли хлопець загинув, а дівчина врятувалася!

У Хейди сьогодні очі червоні, і вона погано бачить. Реве як корова.

Лунет собі руки подряпала в істериці, а Хава тримається. Тільки трохи плаче в хустку.

Патошка пробувала довести, що в кіно «все неправда», а Хейда сказала:

– Такий корабель насправді існував!

Патошка після цього стала задихатись і попрохала води.

Поля

22.02.

Була в школі. Ні з ким не побилася! Дивний день! Хейда й Патошка були в мене весь учорашній вечір. Лунет теж прибігала ненадовго. Пригостила їх хлібом із варенням. Вони бісилися, гралися. Зламали мамин гребінець! Ох і влетить же мені!

Ще до нас ломився місцевий бандит, друг Джима, Бауд. Вітчима вдома не було. Ми дверей не відчинили, тому що про цього бандита ходять дуже погані чутки. Він поштовхав наші двері і пішов.

23.02.

Сьогодні день виселення чеченців та інгушів із їхніх рідних земель у 1944 році. Це день скорботи! А в Росії – свято.

Електрики немає. Мама пішла на ринок.

Акбар і Юсуф, діти тьоті Мар’ям, знову думали, як би зробити, щоб електрика не гасла… Мрійники!

Я боюся, що стрілятимуть із різної зброї, як завжди буває в такі дні.

Дядька Адама і тьоті Айшат із другого поверху не видно. Вони виїхали. Річ у тім, що Адам сказав якимось людям, щоб вони попрохали командира Басаєва – сказали, що дядько Адам (алкаш і крадій) – бойовик. Начебто йому пенсію за це дали б. І люди пожаліли його і сказали Басаєву, що він – бойовик. А він, сволота, на тьотю Валю набрехав, що вона його «здала» російським солдатам, і ті його катували, і він втратив ногу.

Дядько Адам думав, тьотю Валю й Альонку вб’ють, а йому квартира та всі речі безкоштовно! Проте коли бойовики прийшли, втрутився інгуш, дід Ідрис, і його побили. А тьотя Валя й Альонка втекли. Бойовики захопили квартиру. Дідусь Павлик, батько дядька Саші, сховав тьотю Валю в себе вдома. Але бойовики ввірвалися до нього, хотіли розстріляти старого, лякали. У нього серце хворе було. Він помер.

А тьотя Валя й Альонка городами повзли вночі і потрапили в чужий багатий дім. Люди, які там жили, врятували тьотю Валю й Альонку. Вони теж були круті і з кулеметами. Вони залишили квартиру тьоті Валі собі, а їй допомогли виїхати з Чечні. Дядько Адам і тьотя Айшат одержали дірку від бублика. А ті, хто допомагав дядькові Адаму, відвернулися від нього.

Поля

25.02.

Була в Патошки. У них велика родина: тато, мама, бабуся й діти.

Тьотя Аля й Ерик знову поїдуть у Росію з Чечні. Вони виїжджають і приїжджають таємно. Про це навіть говорити й писати не можна. Вони бояться. Тому що тьотя Аля росіянка, зовнішність слов’янська. Можуть убити.

Мансур подарував Ерикові на честь майбутнього дня народження військову сорочку. Ерик її носить. В Ерика день народження на початку березня.

Бабуся Тося залишиться сама. Вона квартиру стереже.

26.02.

Я до школи не ходжу. Горло болить.

Мама купила будильник. Ми поставили його на кухні. Будемо знати час!

Мені був прочухан через те, що ми з Хейдою крутили волосся на бігуді й не підійшли до вхідних дверей, коли туди постукали. А це були тьотя Аля та Юсуф. Вони по ключ приходили!

Сьогодні кричать і мама, і тьотя Аля на мене весь день.

Ерик навіть висловив припущення, що мене обов’язково слід покарати!

– Наприклад, замкнути саму в кімнаті й нікуди не випускати! – сказав Ерик задумливо.

І я ще йому симпатизувала. Думала, він – мій друг! А він он як! Бабуся Тося за мене несміливо заступалась, але тьотя Аля звеліла їй стулити рот. Моя найближча і наймиліша подруга – це Хейда. Хоч ми іноді й сваримось. Вона не зла і не підла.

Поля

27.02.

Прийшла від Ерика. Він сам покликав у гості. Удома були бабуся Тося, тьотя Аля, моя мама і він. Ерик їде в неділю. Щоразу невідомо, наскільки – може, назавжди.

Ерик відзначатиме свій день народження весело. Він сказав, що піде з друзями на дискотеку. Там будуть дівчата, які вміють танцювати на столі.

Я його не ревную. А може, просто брешу собі тому, що так легше.

Поля

02.03.

Займаю себе прибиранням і роботою. Торгую.

З Хейдою годую бездомне цуценя. Ми його переховуємо, щоб не вбили сусіди. Собак тут не люблять, убивають.

А в школі на моїй парті великими літерами хтось написав: «ПОЛІНА – РОСІЙСЬКА ТВАРЮКА І ПОВІЯ». Я стерла це, як могла, і закреслила пастою.

Дівчинка Арина, побачивши, як мене трусить, почастувала халвою. І сказала:

– Серед нас, чеченців, багато ідіотів. Але є й гарні люди. Мені дуже соромно за тих, хто це написав.

Поля

03.03.

Знову чіплялися хлопці з 10-го й 11-го класів. Говорили:

– Усі знають, хто ти! Не вдавай!

– А хто я? – спитала я.

– Росіянка!

– Хто це сказав?

– Усі знають. Батька немає, а мати в тебе росіянка!

– І що?

Отже, ти – наша рабиня! Ми будемо з тобою робити, що забажаємо!

– Ага, вже, – я про всяк випадок показала їм ніж, який ношу в чоботі. Ми ним удома хліб раніше різали. Старий ніж.

Але хлопці відсахнулись.

– Тільки зачепіть! – сказала я. – Будете знати!

Вони ще покричали на мене всіляку гидоту, але не полізли. Додому поїхала з Тиною. По неї на машині приїхав дідусь.

Поліна

04.03.

У бабусі Тосі двері у квартирі заклинило. Довелося вибивати. Допомагали сини тьоті Мар’ям і я.

Ще бабуся Тося їздила у свій будинок у мікрорайоні. «Господарі», які захопили його, кудись виїхали.

У школі десятикласники знову підсилали свою дівчину. Вона мені погрожувала. Типу, я повинна зрозуміти своє місце: «росіянки всі завжди – повії», підкорятись, і зі мною «все можна», інакше вони мене просто вб’ють.

Кассі боїться – до школи не ходить. Тина сама не втручається. У Сети бабуся захворіла. Вона не вчиться. На інших покладатися не можна. Боягузи.

Зі мною тільки старий ніж для хліба. Я пошила для нього чохол зі шматка шкіри. Ношу в чоботі. Якщо вони мене впіймають, то кинуть на землю. Але єдине, що я зможу зробити, – ударити хоч одного. І я це зроблю.

Весь час думаю: чи йти мені завтра в школу?

П.

05.03.

Ерик далеко, у Росії. Там ніхто не стріляє по будинках і людях, як у нас.

До школи ходити небезпечно. Вони не дають мені спокою. Сьогодні знову чіплялися. Хотіли потягти в машину. Ледве вирвалась.

Сиджу в бабусі Тосі у квартирі, у нашому під’їзді, на другому поверсі. Сюди ж до мене приходила Хейда. Їй скоро 12 років. Вона в школі вивчає арабську.

Мама пронюхала про подарунок на 8 березня. А я так люблю робити сюрпризи.

Поля

07.03.

Незрозумілий висип. Багато хто ним покрився. Все тіло в плямах. Дорослі кажуть, це зброю таку на нас випробовують. Начебто «експеримент». Плями з’являються, потім самі зникають. Мазі не допомагають. Так з 1995 року.

Мама посварилася з бабою Тосею. Через те, що та не прийшла вчасно й мені довелося сидіти стерегти її квартиру.

Баба Тося боїться залишати квартиру без когось. Адже зайдуть і захоплять! Якщо стукають у двері (а стукали, і не раз), я по-чеченськи питаю:

– Хо міл ву? (Хто там?)

Бандити тоді йдуть. Думають, що цю квартиру вже захопили.

Мені снилися страхіття. Усю ніч. Мені снилося, що я в полоні і мені відрізають голову. Куди ніч, туди й сон! Приказка така – щоб не збулося.

15.05. Нам б’ють двері кулаками і дзвонять у дзвінок. Я питаю: хто там? Мені відповідають якісь хлопці:

– Відчиніть! Негайно відчиніть!

Знають моє ім’я. Хто їм сказав? Я, зрозуміло, не відчинила і навіть близько підходити не стала: були випадки, коли стріляли крізь двері. Побили наші двері й пішли.

Чиї це витівки?! Я скоро зовсім з глузду з’їду в цьому пеклі!

Поля

08.03.

Ще вчора я подарувала мамі шоколад і печиво. Хейда поїхала до свого батька.

І дуже погана новина. Син тьоті Мар’ям, Юсуф, знайшов нашого кота Мишка в підвалі під будинком. Хтось котові перерізав горло ножем. А потім, мертвого, його вже кинули в підвал. Кажуть, востаннє кота бачили в під’їзді, коли там були хлопці з чеченської родини із другого поверху.

Поля

09.03.

Приходить зараз дівчинка Лунет і каже:

– Там тебе один хлопець кличе. Вийди!

Я дуже здивувалась і, звичайно, не повірила. Питаю:

– Який іще хлопець?

Лунет відповідає:

– Я його не знаю.

Зачинила свої двері. Напевне, це ті хлопці, які вже ломилися.

Усе ж таки я сподівалася, що тоді хтось зі знайомих бешкетував, а виявляється, все значно гірше, ніж я припускала. Ці люди підіслали Лунет, дурненьку пліткарку. Отже, хочуть мене виманити.

Я припала до дверей і почула їхню розмову з нею. Вони питали про мою маму: коли вона приходить із ринку? Чи буває вдома мій вітчим-чеченець? Коли хтось із наших сусідів почав спускатися з верхніх поверхів і загримів відрами, хлопці миттю вшилися, попрощавшись із Лунет. За голосами їх було четверо-п’ятеро. Вони дорослі.

Уже був випадок у будинку навпроти, коли підіслали сусіда до інших сусідів (росіян). Той постукав у двері. Росіяни відчинили. Сусід-чеченець пішов до себе, а озброєні люди ввірвалися – вирішивши всіх убити.

Потім напишу докладніше.

Знову приходила Лунет. Я подивилася у вічко – біля неї нікого. Відчинила двері. Лунет розповіла, що кілька дорослих хлопців уже чотири дні ходять у наш двір. Шукають мене! Говорять, що знають – я без батька і росіянка (!), розповідають, що я була «повією» ще три роки тому (тобто ледь мені виповнилося 9 років!). Про мою маму говорять у дворі, що й вона повія та п’яниця.

– «Інакших росіян просто не буває!» – процитувала Лунет нових знайомих. – Вони сказали, що, напевне, твоя мати по вулицях п’яна валяється.

– Моя мати ніколи не п’є спиртного. Воно в нас удома під забороною, як страшний гріх. Ти бачила мою маму, що випила хоч раз?

– Ні! Не бачила ніколи. Але вони сказали…

– Як же тобі не соромно повторювати за ними?

– Але вони сказали, що твій вітчим Руслан одружений із чеченкою, а з твоєю мамою гуляє і він вам не захист. Якщо вас убивати, він не заступиться! Вони за ним стежили, знають навіть, що він підстригся нещодавно!

– Це брехня, як і все інше! Ніколи він не був одружений ні з ким, крім моєї матері.

– Ще вони ходили у твою школу № 50, – не зупинялася Лунет. – Питали, в якому ти класі.

Що за нахабна брехня?!

Чому добивають останніх російськомовних людей?! І навіть до нас, які ходять у хустках і в яких у роду кавказці, – чіпляються!

Поля

10.03.

11.45. Стукають у двері! Добуваються. Якісь хлопці. Я сама вдома. Ні мами, ні вітчима. Ці люди кричать:

– Відчини! Ти ж мене завжди запускала. Ти – російська собака!

Що мені робити? Мені страшно. Я не знаю, як бути. Я сама-одна. Б’ють ногами двері. Ніхто з сусідів не виходить, хоч чути на весь під’їзд. У них може бути зброя. Мені так страшно.

Я пішла до ванної кімнати. Коли російські військові стріляли по будинках із гармат, ми сиділи у ванній на низеньких старих санчатах із мамою, як на табуретці. Я сіла зараз тут і поклала поряд ніж. Але двері тріщать. Раптом вони їх зламають і вдеруться? Боже, що мені робити?

Їх багато.

12.50.Вони пішли.

Я попрохала сусідок, тьотю Мар’ям, яка живе за стінкою, і тьотю Тамару з четвертого поверху, виходити, якщо до нас прийдуть вибивати двері. Хоч що-небудь сказати. Але тьотя Мар’ям пішла на базар «Берьозку».

– Якщо побачу – обов’язково заступлюся! – пообіцяла вона.

А тьотя Тамара, яка раніше з нами дружила, після того як у серпні 1996 року вбило її сина, а дочку поранило снарядом із російського поста, тепер ледве розмовляє.

Ми ніби росіяни, а отже, ніби винні! Тамара не боронитиме, навіть якщо вбиватимуть.

Але мені вони сказали, що ці хлопці довідалися від якоїсь жінки у дворі, що є «російська квартира», і тепер намагаються нас знищити, щоб забрати житло собі, як прийнято зараз. Що ж це за люди такі?!

Поля

11.03.

10.20. Я і мама вдома. Уночі хтось стукав, бив наші двері. Ми не відчинили. Зараз тихо.

Заходив дядько Язид, молодий родич сусіда Султана. Недавно Язидові виповнилося 26 років. Він одружений, має двох дітей. Приїжджає інколи в гості до дядька Султана і його дочки Хави. У війну він усім допомагав – ділився зі старими й дітьми їжею. Тоді він жив у Ґрозному. З ним дружили тьотя Валя й Альонка і старі з будинку навпроти.

Мама сказала Язидові, що вітчима Руслана немає. Руслан у селі – провідує стареньку матір. Язид пообіцяв розібратися з покидьками. Мама дозволила йому прийти й підстерегти їх, сидячи в нашій квартирі.

Бабуся Патошки сьогодні повідала, що ці хлопці дуже нехороші й розповідають про мене, маму та вітчима всіляку гидоту в нашому дворі. Але ніхто не знає, хто вони і звідки прибули.

03.00. Язид, родич дядька Султана, сидів у нас. Його моя мама попрохала підстерегти злочинців! Атож! Мовляв, він спортивний, пристойний, на боці добра, мусульманин.

Мама пішла на ринок. А я сиділа на дивані й грала з ним у шахи, щоб гість не нудьгував. А потім ми грали в карти. І раптом він поліз до мене цілуватись і обійматись. До мене! Який жах! Я про таке читала тільки в книжках. І то в паскудних книжках, які Лунет Хейді підсовує. Я почала відбиватися від нього і кричати, але це не допомагало. Язид розірвав мій халат, і я не могла його зупинити. Його руки… О, який жах! Він торкався мене, цілував проти моєї волі, а я нічого не могла зробити. Він був сильніший за мене! Я кричала: «Мамо!», так, що вуха заклало і я сама перестала чути свій голос. Але він не відпускав. Я пам’ятаю, як боялась, і більше нічого. Він міг робити зі мною будь-що. Мені ще ніколи не було так страшно.

Потім я начебто провалилася під воду, і все стало сприйматись інакше. Час пішов і повільно, і швидко. Я бачила кожну мить, але була секунда – подумати. Я побачила за головою дядька Язида срібний свічник. Цей свічник дідусь Анатолій купив колись в антикварному магазині. Я з останніх сил тяглася до столика, на якому стояв свічник. Не знаю, як мені вдалося схопити його. Але саме ним одержав дядько Язид по голові!

Дядько Язид повалився, і мені довелося вибиратися, на превелику силу відштовхуючи його тушу.

Яка мерзота! Я підхопилась і побігла до дверей, не думаючи навіть, що халат розірвано. Але двері були замкнені, я стала відчиняти замки, а руки тремтять. А дядько Язид отямився, підскочив і штовхнув мене. Я відлетіла на підлогу, так і не відчинивши двері. Побачила, що мій ніж лежить на підлозі біля тумбочки, і схопила його.

– Заради Аллаха, ідіть звідси! – сказала я.

Але дядько Язид не напав. Він просичав:

– Ті, які йшли звідси, ще повернуться!

Відімкнув наші двері й вискочив у двір. Під’їзд заливало сонячним світлом.

У мене істерика сталась. Я сиділа на підлозі, плакала й кричала. Тьотя Мар’ям почула й забрала мене до себе. На кухні в неї їла тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана з будинку навпроти. Золіна витріщила очі, а тьотя Мар’ям її відразу випровадила, пояснивши:

– У дитини біда. Упала, мабуть. Увечері приходь!

І замкнула за нею двері. Обіймала мене. Принесла мені чисті речі, дала чаю. Я їй усе розповіла. Тьотя Мар’ям сказала, що все це – таємниця. Ніхто не повинен знати. Навіть мама. Ніхто. Інакше мене можуть убити, як ту дівчину на «Ташкалі», яку вбив батько. Або просто ніхто не одружиться потім.

– А з мамою твоєю я сама поговорю, – сказала тьотя Мар’ям.

Зі мною щось сталось. Я не можу їсти нічого. Тільки воду п’ю. Я весь час задихаюсь. Мене трусить, і мені дуже страшно.

Я от мріяла, що якщо мене хтось поцілує, то це буде Ерик. А що тепер? Як добре, що я дотяглася до свічника!

Я думала, мама піде розбиратися з дядьком Язидом, щоб він був проклятий! А вона прийшла й сидить тихо.

Поля

12.03.

9.00. Я поїхала з бабусею Тосею в її приватний будинок. Там раніше жили інші люди – вони будинок захопили.

Але потім виїхали, а бабуся Тося перечекала і повернулася до будинку, де все життя прожила з чоловіком.

Мама за мене боїться. Тому вирядила подалі. Мама сильно хворіє, грошей немає, рідних немає. А за нашу квартиру грошей дають менше, ніж коштує оплата вантажної машини до найближчого російського села. А там ми будемо жити в чистому полі? Адже біженцям не дають будинків. Нічого. Тому ми нікуди виїхати не можемо. Так мама сказала.

Я за маму переживаю. Раптом дядько Язид повернеться і її налякає?

15.20. Спала. Вешталася по городу бабусі Тосі. Гралася з кішкою. Усе добре.

20.00. Мама і Руслан помирилися. Він приїхав. Щось з’ясовували весь час. Руслан пішов розбиратися до дядька Султана через дядька Язида. Але дядько Султан нічого не знав: його родич, квапливо зібравши речі, зник. Невже соромно стало?

А мама Русланові просто сказала, що дядько Язид погано пожартував зі мною. Тобто сказала, але не все, як було. А я подумала, що куплю пістолет, знайду і пристрелю дядька Язида, щоб він більше ні з ким так не зробив.

Поля

13.03.

Ось і прочухан від мами! Зранку раненько. Репетує, як навіжена. Таке враження, що вона забула або їй усе одно, що зі мною трапилось. Вона зайнята тільки своїми справами. Навіть не хоче поговорити зі мною. Мені так важко. Я почала була говорити з нею. А вона:

– Годі дурницями займатися! Роби хатні справи та помовч нарешті!

16.03.

Ці дні ніхто нам дверей не бив ногами, і я навіть заспокоїлася трохи. А сьогодні хтось підійшов і бух-бух кулаком у двері. Раніше, ніж я підійшла до дверей, вийшли зі своєї квартири тьотя Мар’ям та її син Акбар. Чую, жінка якась їх питає:

– Мій Ібрагім ходить у «російську» квартиру?

Сусіди відповідають:

– Який іще Ібрагім?! Не бачили такого жодного разу!

– А мені сказали, тут росіяни живуть. Напевне, погані люди.

Тьотя Мар’ям давай на неї лаятись:

– Ти що вигадуєш?!

Я у вічко подивилася: це до нас стукала тітка з базару, пліткарка і брехуха. Чеченка. У неї чоловік-алкаш, вона його весь час шукає. Вочевидь, знову нам «привіт» від дядька Адама і тьоті Айшат. Вони ніяк не забудуть, що «російська квартира» тьоті Валі втекла в них з-під носа! Мені знову снилися страхіття.

19.03.

Завтра в мене день народження. Ні тьоті Алі, ні Ерика. Нікого.

Мама подарувала колготки та флакончик парфумів.

Поля

20.03.

От мені й стукнуло 13 років! Мій день народження! Мама та вітчим подарували мені шоколадку.

Хейди немає. Вона поїхала жити до свого батька та його другої дружини.

До мене ввечері на чай із пирогом прийдуть дві подруги: бабуся Тося й тьотя Мар’ям. Хоч би електрика була. Інакше сидітимемо в темряві.

Поля

26.03.

Ми з мамою в тьоті Мар’ям дивилися серіал «Фатальна спадщина». І туди прийшла чеченка двадцяти п’яти років.

Покликала мою маму. Попросила поворожити. Моя мама раніше ворожила. А тепер Руслан заборонив і вона перестала ворожити. Усім відмовляє.

Мама і їй відмовила. Дівчина стала плакати й голосити. Вона розповіла, що в неї була сестра. Вийшла заміж у сусіднє село й чекала на шостому місяці вагітності дитину. А потім сестра прийшла якось із села до міста та говорила, що дядько її чоловіка чіпляється до неї. Просила захисту. Але батьки нічого не зробили. Не повірили їй. Згодом дядько чоловіка заявив, що вона його спокусила. Після чого родичі чоловіка посадили її в машину, вагітну на восьмому місяці, і відвезли кудись. Ніхто її більше не бачив.

– Я впевнена, вони її вбили, – плакала дівчина. – Наша родина не стала з’ясовувати. А я хочу знати.

Мама все одно сказала, що на картах більше не ворожить!

– Ну зробіть хоч щось, – прохала дівчина.

– Давай фото, – сказала мама. Вона теж уже так не робить. Але вона вміє. Подивиться на фото і знає, жива людина чи мертва. Є аура чи ні.

Мама сказала, що вона завтра скаже, чи жива її сестра. Але хоч би що мама сказала, дівчина повинна це вислухати, піти і більше до нас не приходити!

Дівчина попрощалась, а ми з мамою назад до тьоті Мар’ям пішли. Мама до телевізора – серіал додивлятись, а я на кухню з фото. Мені завжди хотілося побачити, чи є аура в людини. Але хоч скільки я мружилась і дивилась на фото, я так нічого й не побачила. Фото було маленьким, чорно-білим. На паспорт. На ньому була дівчина років вісімнадцяти. Я просто сказала їй, як видимій людині:

– Приснись мені і скажи, що з тобою трапилось! Обов’язково приснись мені!!!

– Що ти тут розказуєш?! – Прийшла мама, відібрала фото й засунула в кишеню.

27.03.

Ранок. Ох, сон привидівся. Незнайомка з фото прийшла.

Начебто я спускалася від зупинки «Нефтянка» і її зустріла. Осінь, багнюка така, і вона йде назустріч. Волосся в неї довге-довге. Сама худенька, з великими очима. Дивлюсь, а волосся в неї геть брудне.

– Що трапилося з тобою? – питаю.

– У мене красиве волосся було, – каже вона. – Але люди його забруднили. Багном замазали. У калюжі мою косу намочили. А потім сказали, що волосся брудне і я сама в цьому винна. А я не винна. І вбили вони мене й мою дитину. І ніхто не заступився. Чоловік мені не повірив.

– Стривай! – кажу. – Чим тобі допомогти?

– Ти допомогла. Ти мене послухала й повірила. Спасибі.

І пішла далі, тягнучи по землі брудну мокру косу каштанового волосся.

Вечір. З’явилася дівчина, яка вчора приходила. Мама їй квапливо сунула фото. Сказала:

– Вибач. Сестра твоя мертва.

Дівчина заплакала, стала гроші давати. Мама не взяла.

– У неї каштанове волосся було? – я запитала.

Мама давай кричати:

– Іди звідси! Тут дорослі розмовляють!

А дівчина сказала:

– Так, у неї була довга коса. Майже до землі! Ми дуже пишалися, що в неї таке волосся. Востаннє в жовтні сусіди бачили, як її в машину посадили: чоловік, його дядько і брат чоловіка. Вона виривалась, не хотіла з ними їхати.

Дівчина все чекала:

– Ви не знаєте, хто вбив?

– Ми домовилися, що ви підете. Я багато років не ворожу.

Мама посувала її до дверей, а я хотіла щось іще сказати, але не сказала. Але точно я знаю, люди обмовили її сестру.

30.03.

Сильний вітер. Ураган!

Мама пішла. Прибиратиму вдома. Самій мені якось не по собі. Знов у квартирі хтозна-що: меблі стукають, кроки, і нікого…

Тьотя Мар’ям скаржилася, що бачила кішку, а потім та розчинилась у повітрі! І всі скаржаться на якесь чортовиння. Молимося – минає, а потім усе знову. Дядько Хамзат носить «Джейн» – це молитва така, щоб злі духи не жартували з людиною.

І мені Руслан написав. Я теж ношу «Джейн». Її зашили в шкіряний трикутник. Туди ж мама поклала хрестик. Це мені так зробили після сну про смерть, коли вона мене переслідувала.

Хоч би ніхто не прийшов бити наші двері! Я перечитала книжки про сузір’я.

Поля

02.04.

Снилися страшні сни. Я кричу і прокидаюсь. Знову сниться війна. Літак скинув бомбу, а я під завалами, як ті старі росіяни, в центрі міста. Каміння тисне на груди, я кричу. А вилізти не можу. Починаю помирати, повільно задихаюсь. Прокидаюсь – у мене холодний піт.

Я ходила додому до Хейди. Але мені сказали:

– Хейди немає!

Усе брешуть. Я вже стала боятися за неї. Піду до її школи. Розпитаю її однокласників: може, вони що пам’ятають або бачили? Де вона?

Мама знову не торгує, лежить удома. У мами хворе серце.

Поля

03.04.

12.30.У Хейдиній школі сказали, що вона в батька, і дали мені адресу. Я знайшла його будинок. Він живе на вулиці Бородіна. Вийшла друга дружина:

– Немає тут Хейди! Іди звідси.

Пішла знову в будинок навпроти – у квартиру, де Хейда жила в дядька з мамою та братиком. Дядько її мені відповів:

– Вона тут більше не живе!

І гримнув дверима.

Отже, я більше її ніколи не побачу? Що ж робити? Пам’ятаю, вона говорила, якісь далекі родичі її живуть в Октябрському районі, але точна адреса їхня невідома.

Якщо Ерик теж не повернеться, то це буде постріл упритул. Хейдо, повернись. Будь ласка. Повернись у моє життя.

22.00. Я захворіла. Патошка принесла таблеток, а потім покликала грати в хованки.

Вийшла надвір. Сонячно. Красиво! У дворі грали в хованки: Іслам, Казбек, Патошка, Хава та хлопчик Ільяс. Пограла з ними трохи. Хлопці вже дорослі, а все як малі. Бігають, пищать.

Лунет сьогодні з ними не грала, і тому Патошка покликала мене. За нею впадав Іслам. Патошка на нього злилася, тому що бігає на побачення з Ільясом. Але Ільяса кохає Лунет із будинку навпроти, і тому Патошка з нею посварилась.

Хава сумовито повідомила, що в неї нікого немає. Сміх просто. Хава – найкрасивіша дівчина в нашому дворі.

Спочатку, коли я прийшла грати в хованки, народ обурився проти «російської зарази», але несподівано Іслам став за мене заступатися. Він водив, коли була моя черга, звертався до мене «сестро» і всіляко догоджав Патошці. Це ж бо вона мене запросила!

Лунет злостиво визирала з балкона. Думаю, вона завтра з’явиться. І мене вже ніхто не покличе.

04.04.

До школи не ходжу. Температура. Горло болить. Страшенно тріщить голова від жару. Лежу в ліжку. Мама лається.

Патошка помирилася з Лунет і не прийшла до мене. Світ став підлішим.

Поля

07.04. (хоча я не впевнена)

Вухо болить. Інфекція. Висока температура. Мама кричить безперестанку, і виганяє з дому, і лає, і нічого не робить, щоб мені допомогти. Я в неї «невдячна худобина» і «зараза». Саме через мене вона не купила собі нову куртку. Адже вона витратилась, купуючи мені ліки через ангіну! А я пішла грати з Патошкою і «ще сильніше захворіла і сама винна». Ще мені докір було висловлено, що грошей я їй не приношу. Не торгую на ринку через хворобу. А я зобов’язана купувати їжу і тримати дім! «Як діти за царя» – цитую матір. Загалом, концерт на замовлення.

Сьогодні я сама сяк-так підвелася й попленталася за чотири зупинки пішки до лікарні № 9. Зайшла. Люди так здивовано споглядали, що дівчинка сама прийшла, без батьків.

Я постукала в якісь двері і сказала, що мені потрібен лікар. Мене прийняли. Подивилися горло й вуха. Спитали, чи є в мене гроші на ліки. Я сказала, що немає. Я ж не працюю зараз, не торгую на ринку, грошей ні копійки. Мене подивилися – сказали, в горлі й вухах сильне запалення і потрібно в лікарні лежати, спитали, чи маю родичів, які це оплатять. Я мовчки попленталась на вихід. Дівчина-медсестра наздогнала мене в коридорі. Сказала:

– Заховай! А то мені влетить від лікаря. Це пеніцилін! Попроси когось, нехай тобі уколи роблять!

Медсестрі років вісімнадцять, вона чеченка. Я сказала їй:

– Баркалла. (Це чеченською мовою «дякую».)

До пеніциліну потрібна ще спеціальна вода, щоб розводити. Грошей у мене немає, а мама не дає. Піду завтра на ринок – продам свої книжки. Куплю воду, щоб розводити ліки.

Усе сильно болить.

Вечір. Приходила Хейда!!! Мій найбільший друг. Вона не побоялася прийти, дізнавшись, що я хвора. Весь цей час Хейда була в гірському селі. Вчила арабську.

– Трохи й англійську знаю! – похвалилася вона.

Завтра Хейда назавжди від’їжджає. Родичі десь купили будинок її матері, їй і братикові. Далеко-далеко. Хейда прийшла до мене попрощатись. Але я зраділа дуже – навіть температура минула. Я вірю, що, якщо не здохну, ми обов’язково побачимося ще коли-небудь! Хейдо, мила, я завжди пам’ятатиму, як ми дружили. Як нас сварили, але ми мирилися на зло всім! Я вірю в удачу. Може, і в кохання колись повірю.

До зустрічі з тобою, Хейдо!

П.

12.04.

Надвір не виходжу. Нікого не бачу. Ні друзів, ні ворогів.

Мама взялася робити уколи. Робить. Ще три й «ура»!

На бабусю Тосю вчора на вулиці напали – відібрали всі коштовні речі. Тварюки!

А мама, роблячи мені черговий укол, заявила ось що:

– Едик і Арлет – господарі кафе – знайшли тобі нареченого. Багатий чеченець! Готель свій будує. Машину має! Руслан згодний. Як закінчиш дев’ять класів, вийдеш за нього.

– Що?! – у мене навіть слів не знайшлося. – З глузду з’їхали?! Я його жодного разу в очі не бачила!

– То нічого, – мама каже. – Головне – він на тебе здалеку подивився, слово дав, що одружиться. За звичаєм. Муллу запросять. Очі в нього зелені, до речі, а сам брюнет. Ти гляди не ганьби нас – усю хатню роботу виконуй і ні в чому йому не відмовляй.

– Та припини негайно! – закричала я. – Не хочу слухати! Не вийду я!

Але мама вперто повторила, що за два роки я у квартирі їй не потрібна – у них тут «своє життя», а мене віддадуть заміж, як годиться.

– Тобі вже буде 15 років! Дев’ять класів закінчиш і підеш заміж, як усі дівчата! Без заперечень!

Не згодна я. Не згодна! Я не знаю цього чоловіка. Мені огидно й говорити про це. Що ж, мені буде 16 років, а я буду вагітна, з величезним животом, як дочка Сацити, що живе внизу на зупинці «Берьозка»?! Ото ганьба! Ганьба! Яка жахлива дурна тема знову захопила маму! Вітчим їй, чи що, підказав?

І піти мені нікуди – рідних немає. Чому дідусь загинув? Де ти, щастя?

Поля

13.04.

Виявляється, цей жарт із заміжжям – цілком так серйозно. Принаймні вітчим підказав, а мама міцно вбила собі в голову. Еге ж! Мене можна буде вигнати з квартири. Яка краса!

А коли я заявила їм, що не вийду заміж і не послухаю їхніх наказів, мама заявила ось що:

– Я тебе особисто виставлю, випхаю за двері! Тобі вже давно дітей народжувати можна, а ти комизишся!

Що за дурниці? Нізащо не погоджусь. Вітчим приманює «готелем» і «машиною». На чорта мені багатства, якщо я не люблю й не знаю цієї людини? Краще я повішусь. Адже, ставши моїм чоловіком, цей невідомий мені мужчина буде зі мною ххххх.

Нізащо!

Може, Хейда допоможе мені втекти? Але куди?

П.

17.04.

Сильний вітер за вікнами, пил.

Прийшла до мене зараз бабуся Тося й насварила. Виявляється, тьотя Аля й Ерик приїхали. Стукали мені у двері, а я їм не відчинила.

Я справді чула стукіт, але не підійшла до дверей. Нам часто грюкають у двері й вигукують лайки незнайомі люди. Вони злі через війну й ненавидять усіх, у кого російське ім’я. Намагаюся не підходити до дверей.

Але з’ясувалося, бабуся Тося залишила в нас ключ від своєї квартири й тому так кричала. Мама пішла, а я й не знала про ключ.

Зроблять мене таки в усьому винною.

Я сказала бабусі Тосі, що спала. Не почула. Насправді мені просто страшно було підійти до дверей.

Мені снився сон про креслення міжгалактичних кораблів. Хтось уві сні мені пояснював, що, якщо побудувати корабель круглої форми, він буде швидше переміщуватись у просторі на сімдесят світлових років.

П.

19.04.

Сьогодні християнський Великдень.

Мама торгувала на ринку. Я робила уроки. Увечері пішли до бабусі Тосі. Я побачила тьотю Алю й Ерика! Ми розмовляли про все. Я набралася сміливості й притягла свій поламаний магнітофон Ерикові, щоб він полагодив його.

Довідавшись про те, що мама й вітчим мають намір віддати мене заміж, тьотя Аля сказала, що це – дурниці. А Ерик обурився:

– Ви що?! Він пограється з нею й викине, як кошеня! Як можна? Їй потрібно вчитись! Закінчити інститут!

Цим Ерик відразу набув у моїх очах образу справжнього героя.

Ще я запам’ятала чудову приказку: загадуючи бажання, подумай, а раптом воно здійсниться?

20.04.

Зранку йшов дощ.

Хлопчик Іслам притяг песика. Маленького. У коробці. Куди нам песика? У нас уже котові перерізали горло. Іслам прохав маму песика сховати, але мама не погодилася. Сказала:

– Візьми його собі! У вас приватний будинок, є двір!

Іслам удав, що пішов. А ми відчинили двері невдовзі, а цуценя пищить у коробці. Не знаємо, що тепер робити.

21.04.

Були в тьоті Алі. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усіма сперечалась, бабуся Тося сміялась. Ерик слухав то музику, то нас.

Він розібрав мій магнітофон. Сказав, ремонту таке не підлягає. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’єднати дроти.

24.04.

Ерик їде завтра. Він прибув до Чечні ненадовго. Ми майже не спілкуємося.

Сьогодні в школі було от що: наприкінці навчального року в наш 7-й «А» прийшла дівчинка в паранджі. Вона ні з ким не стала розмовляти. Мовчки сіла за останню парту. Банда Лур’є-Левиці до неї почіплялась-почіплялась та й перестала.

У неї коричневий рюкзак із книжками й паранджа чорна. Паранджа так відстібається, що обличчя видно, а потім вона знову закривається, і видно тільки очі!

У нас у класі скромно вдягаються Кассі, Тина, Сета і я. Хустки й довгі спідниці. Інші наряджаються, і навіть деякі, з банди Лур’є-Левиці, носять міні-спідниці й фарбуються!

У паранджі вперше хтось завітав.

Поля

27.04.

Сьогодні пішли після уроків гуляти. Я, Тина й Кассі.

Ходили, вірші читали одна одній. Ідемо назад повз шкільний паркан, і я бачу – щось негарне діється на галявині. Старшокласники та банда Лур’є-Левиці оточили нашу новеньку в паранджі. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Півколо звужується, і от-от бійка почнеться.

Тут я зрозуміла, що я ні на чиєму боці, окрім тих, кому потрібна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

– Ходімо, – кажу. – Допоможемо їй!

– Що ти! Що ти! – позадкували Кассі й Тина. – Битися?! Ходімо звідси швидше, доки нас не помітили. А то надають по шиї о-го-го як!

І, пригнувшись, вони швидко задріботіли вздовж паркану до будинків. Я одна перелізла через шкільний паркан і побігла на галявину, встигнувши на ходу підібрати величезну гілляку з землі.

Новенька стояла в паранджі – видно були тільки очі. На неї з усіх боків наступали десятикласники з бандою Лур’є-Левиці.

– Ваххабістка! Ваххабістка! – кричали вони. – Покажи нам обличчя! Ми зірвемо з тебе цю ганчірку! Ти ваххабістка! Ми тобі покажемо! Ти не будеш ходити в нашій школі в паранджі!

Компанія розмахувала кулаками, а Міла з Ліндою навіть камені встигли взяти до рук. Новенька поволі задкувала, але нічого не говорила й обличчя не відкривала.

Коли я підбігла, стався затор. Народ наче отямився й покривився.

– Ти що, Жеребець, тут забула? – вийшла поперед інших Лур’є-Левиця. – Це наші розбірки! Іди звідси!

– Іди геть! Забирайся звідси, російська тварюко! – заверещали її служниці з банди.

Старшокласники мовчали.

– Вас багато, а вона одна. Це нечесно, – сказала я, розмахуючи гілкою, щоб не дати їм підійти близько до себе. Новенька опинилася за моєю спиною. Ми повільно відступали до паркану.

– Вона сама за себе відповість! А тебе, російська гадино, ми прикопаємо в канаві, – сказав упевнено десятикласник і плюнув на мою туфлю.

Начебто я повинна була злякатись, але на мене ніби щось найшло. Ніби в голові щось вибухнуло. Я зупинилась і сказала:

– Ви можете мене вбити. Так. Але я буду битися до останнього подиху. Я не зійду з цього місця й кинуся на першого, хто зробить крок!

Махнула гілкою перед їхніми обличчями. Гілка просвистіла. Народ завагався і похитнувся.

– Вам краще вбити мене. Тому що, якщо не вб’єте, я вас покалічу. Я проткну вам очі й роздряпаю щоки. Нема чого мені втрачати! Нічого в мене в житті немає! Але я можу хоч її захистити!

– Ти чокнута! Божевільна! Ти ж навіть імені її не знаєш! – сказала Лур’є-Левиця, а потім віддала наказ своїм: – Ходімо звідси. Жеребець сказився!

Лінда кинула камінь. Але схибила.

– От нахабна російська тварюка! Щоб ти здохла! – закричали Яха й Тара, але покірно пішли за Лур’є-Левицею.

Інші пішли за ними. Старшокласники подивилися, що наші бандитки йдуть, знизали плечима і теж стали розходитися. Новенька стояла в паранджі й усе так само мовчала.

– Як тебе звати? – запитала я російською.

Вона не відповіла. Я вирішила, що вона не розуміє російської.

– Ха це ху ю? – запитала я по-чеченськи («Як тебе звати?»).

– Латифа, – відповіла дівчинка.

– Чому не втекла? Тобі не було страшно?

– На все воля Аллаха, – сказала вона.

«Ось хто божевільний», – подумала я й пояснила:

– Вони могли тебе сильно побити!

Вона повторила:

– На все воля Аллаха.

І пішла до шкільних воріт. А я залишилася стояти стовпом. Уже виходячи з воріт, дівчина обернулась і гукнула:

– Баркалла! (Дякую!)

П.

02.05.

За бабусею Тосею ганяються, мало не вбили ножем – ледве ухилилася. Через її дім. Дім знову собі забрали якісь чеченці. Їхати бабусі Тосі нікуди. Ерика й Сашку ледве розмістили в рідних. Нема де жити. Ні кімнат, ні допомоги влада не дає.

Бабуся Тося ночувала в хороших сусідів-чеченців. Вони її сховали. Не дали вбити.

Зараз вона чекає на мого вітчима Руслана. Він з’явився. Знову поїде розбиратися за бабусю Тосю з тими, хто захопив її житло й майно. З Русланом обіцяли піти діти тьоті Мар’ям і Мансур.

Що думає тьотя Аля? Виїхала з дітьми, а свою стару маму залишила. Адже її можуть щохвилини вбити! Бабуся Тося плаче й тремтить.

Щодо того мужика, який ломився й кричав, вдалося з’ясувати: виявилось, його підіслала з маминої роботи, з кафе, жінка Хадиджа. Це її коханець.

На думку декого, всіх росіян треба вбивати, а квартири собі забирати. Хадиджа налаштувала свого коханця проти моєї мами. Мама дізналася про це від тьоті Мар’ям і тьоті Тамари. Пішла до Хадиджі й улаштувала скандал. Сказала, що Руслана до її дітей пошле. Нехай постукає у двері й полякає їх.

Чеченці Едик і Арлет, господарі кафе, мою маму підтримали і сказали, що всілякі гірські барани понаїхали і тепер усім нормальним людям життя немає.

Поля

04.05.

Бабуся Тося і Руслан возили мене до лікаря в лікарню № 9. Вуха й горло лікар подивився: запалення минає. Слава Богу!

Бабусі Тосі Руслан дозволив жити в нас. Сам ходить ночувати до друга в нижні будинки. Вона дуже боїться.

05.05.

Була в школі. Пішла вранці з Лунет, Патошкою та Хавою. Не спеціально, звісно. Просто дорога одна і школа одна. Так і пішли.

Хава встигла повідомити всіх, що тато мого тата – чеченець і тому ми з нею знову подруги. Казна-що, звичайно. Патошка – аварка, Хава – інгушка, Лунет – чеченка.

Лунет, така бридка, стала мене зачіпати. Назустріч ішов наш сусід дядько Валера. Я привіталася з ним, а інші дівчата – ні. Лунет давай висловлюватись:

– Він тобі хто? Навіщо з росіянином вітаєшся?! У тебе друг росіянин! Ха-ха!

А я відповіла:

– Це наш сусід. Із сусідами, щоб ти знала, потрібно вітатись, а не бути нечемами.

Після цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помітила, а Хава схитрувала – вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.

– А твої сусіди: тьотя Мар’ям і її діти – ваххабісти! – бадьоро заявила вона.

– Що за дурниці?!

– Вони горілку не п’ють і не крадуть! Отже, ваххабісти! – продовжувала верещати Лунет дедалі сильніше.

– Ні!

– А от і так!

– Хто такі ці ваххабісти?

– Бандити! Мені мама сказала! – пищала Лунет. – Їх можна вирахувати зразу. Якщо бачиш, що людина не п’є горілку й не краде, а молиться весь час, це ваххабіст!

– А в чому небезпека?

– Вони хочуть змінити світ! Це вони придумали, щоб не було ялинки на Новий рік, а був шаріатський суд!

– А до чого тут мої сусіди?

– Ну… Вони не п’ють горілку. Це підозріло. А от мій дядько п’є. Ми – нормальні люди!

Загалом, дурниці якісь. Так мені до ладу не вдалося з’ясувати, що це за обзивання таке – ваххабісти – і що тут не так. Я залишилася при своїй думці, а інші при своїй думці.

Не викликає в мені довіри ця Лунет з її питущим дядьком.

П.

06.05.

Привіт!

Починаю новий зошит словами: Мої вчинки та справи

14.00. Прийшла зі школи. На мене вже чекала бабуся Тося. Обідати хотіла. Я погодувала її.

Бабуся Тося неймовірну річ провернула, виявляється. Коли востаннє «загарбники» бабусю Тосю зарізати збиралися, вона туди не дарма повернулася. Вона знала, де заховані документи на дім! Знайшла їх, а «загарбники» не знайшли.

Бабуся Тося вже збиралася була тікати з важливими паперами, як з’явилися ті, хто там зараз живе, і кинулися на неї з ножем. Але не наздогнали.

І тепер бабуся Тося продала свій будинок! Іншим чеченцям. Вона в обмін на гроші віддала їм документи як хазяйка. І одні чеченці тепер виганяють інших, а баба Тося продовжує ховатись у нашій квартирі. Поки ми все це обговорювали, хтось з’явився і став у наші двері стукати. Я відчинила – думала, мама або вітчим, а там незнайомий чолов’яга. Бабуся Тося його побачила і побігла повз нього на другий поверх, у квартиру своєї дочки Алі. Там сховалася.

А я залишилась сама. Сказала чоловікові:

– Я вас не знаю. Ідіть звідси!

Зачинила двері. Він галасує на весь під’їзд:

– Ти що, мене не знаєш? Я з твоєю матір’ю разом працюю!

От брехун! З мамою самі тіточки працюють – пиріжки смажать і продають у кафе. Господиня, Арлет, із ними, а дядько Едик тільки воду, масло та борошно привозить.

Що треба незнайомцеві? По-моєму, це знову жінка Хадиджа з маминого кафе когось підіслала. Вона не має дому в Ґрозному, тільки в гірському селі, тож вона зі своїми дружками хочуть налякати якусь російську родину, а квартиру в Ґрозному собі забрати.

Минуло 20 хвилин! Пишу я, значить, тебе, Щоденнику, і чую в нашому під’їзді, як сусідка тьотя Мар’ям із дядьком лається. Пішла, двері відчинила. Тьотя Мар’ям каже:

– От, пішов він!

Я:

– Хто він?

– А той, який від Хадиджі!

Чолов’яга почув, назад повернув і як закричить:

– Я вам голови відірву!

А я цього чоловіка вперше бачу!

– Що вам треба? – питаю.

– Хадиджа – хороша, Хадиджа мене прислала…

– Яка ще Хадиджа?!

– Твоя мати знає яка!

– Ви ненормальний! Не смійте нам стукати й погрожувати!

– Я вам покажу, які тепер у Чечні порядки! – закричав дядько.

– Мій вітчим Руслан із вами поговорить.

Почувши про Руслана, невідомий чолов’яга миттю вибіг із нашого під’їзду, сів у свою машину і швидко поїхав.

Точно. Це його нахабна дурепа з гір підіслала. Залякати хоче. Не вийде. Оце ж вона знала, що мама сьогодні на роботі, то й підіслала знову свого дружка.

А бабуся Тося так і не відгукнулась, хоча я постукала по батареї – наш старий сигнал, коли є небезпека. Вона кинула мене саму з цим незнайомцем. Спасибі, тьотя Мар’ям проходила повз.

На тьоті Мар’ям сьогодні гарна сукня! І новий прозорий шарфик, у тон до сукні.

Поля

07.05.

Латифа й Сета хочуть узяти в нас кошенят. Їх нещодавно народила кішка Ксюха. Кошенята чорні з білим, красиві, як покійний Мишко.

Дівчинка Арина сьогодні провела мене аж до будинку. Сама Арина живе за кілька зупинок в інший бік. Це вона просто, щоб на мене ніхто не напав.

Бабуся Тося знову прибігла. Гроші свої за проданий будинок ховає, навіть не дістає. Чому не від’їжджає? Дивно все якось.

Бабуся Тося каже, щоб я вечерю готувала.

У мене досі вуха болять і горло, але вже менше. Через проблеми хвороби здаються неважливими.

Бабуся Ніна і тьотя Варя, її дочка, торгують на базарі «Берьозка». Тим і живуть.

Поля

08.05.

Шифруюся, тому що не можна писати як є. Сьогодні б. Т. у. на. По. Р. Ш. К. М.

Приходила в гості жінка з нашого району. Весела така! Її звати Зарґан. Синка має, Тіму. Розбалуваний хлопчик! Вона його любить і йому потурає.

10.05.

Мама прийшла з ринку дуже втомлена, пиріжки погано продаються. Грошей зовсім немає.

Я хотіла їй прочитати свою нову поезію, але вона пішла спати.

Я написала «Морську поему»:

13 років.

Поля

13.05.

Тепер про бабусю Тосю докладніше. Тож я шифрувала, що вона в нас, але збирається тікати до Росії і їй допомагатимуть сусіди (ми і тьотя Мар’ям). Але сьогодні з’ясувалося, що бабуся Тося щось приховує, тому не їде і ховається. Щось відбувається ще, про що вона не каже.

15.05.

Сьогодні вранці мама мила мені голову. Це відбувається так: спочатку я приношу з городів воду у відрах. Там вода в старих колодязях. Чергу потрібно вистояти!

Потім ми воду гріємо. Тягнемо відра у ванну кімнату, змішуємо гарячу воду з холодною, і мама поливає мені на голову, а я милом її мию. Шампуню немає давно.

Усе так і було сьогодні, доки мама не задумалася, набрала окропу (замість теплої води) і ошпарила мені голову! Я, звичайно, завила. Боляче! Мама не розібралася, чого це я вию, розлютилась і вдарила мене по голові бляшаним ковшем! Я ж залишилася винною!

Тепер голова в тому місці надулася. Величезна ґуля під волоссям, ближче до вуха! Добре, що вона мені череп не проломила. Невідомо, чим усе тепер скінчиться – голова болить страшенно, ґуля просто величезна! Цілий день прикладаю холодне до голови в надії, що набряк спаде. Прибираю, перу мовчки, щоб знову не отримати.

Бабусі Тосі поскаржилася – вона, як побачила ґулю, прошепотіла: «О Боже!», схопила свою торбу і втекла до себе на поверх. Не наважилася в нас залишитись.

P. S. З мамою я розмовляти не буду. Вона однаково тільки лається. Кричить, що я хворіла (вуха й горло) і на мене вона витратила гроші. Хоч мені безкоштовні ліки дали в лікарні, а до цього мама відібрала, що я знайшла на ринку, і так і не купила мені годинник – навіть найдешевший. Безсовісна!

Ой, як боляче. У-у-у-у-у-у!

Поля

17.05.

Учора був мамин день народження. Я вперше їй нічого не подарувала. Зазвичай завжди готую подарунок, роблю його сама. На 8 березня цього року, крім солодощів, ще й листівку сама малювала.

У школі з дівчатами ми розмовляли про «Титанік». Про те, як через багато років після його загибелі плив інший корабель і почув сигнал про допомогу. Він кинувся до найближчого крейсера, але виявилося, що з тим усе гаразд. Тоді вирішили з’ясувати, звідки йде сигнал. Хтось же кличе на допомогу? І виявилося, що той сигнал іде з давно потонулого «Титаніка». Іде сигнал, незважаючи на те що корабель глибоко під водою.

Учора ми лягли спати, і раптом хтось став нам двері бити. Вітчима знову немає. Мама і я. Я пішла, подивилась у вічко: незнайомі чоловіки. Я постукала ополоником у стіну до тьоті Мар’ям (сигнал про допомогу). Сини тьоті Мар’ям тільки почали свої двері відчиняти, а ці чолов’яги незнайомі втекли!

От скажіть, будь ласка, кому ми жити заважаємо?

Поля

20.05.

Просто жах і ганьба! У нас у школі ось що придумали. Усім дітям дати путівки, у кого в родині є хтось, хто воював проти Росії, тобто – бойовик! Приходять зі списком, і кожна дитина говорить про дядька, батька або брата. Це в список записують!

Але ж багато дітей брешуть. Просто вони хочуть поїхати на море! Адже путівки до м. Сочі! Діти записують прізвище, ім’я й по батькові рідних, дату народження, де живуть, наче ті – бойовики, а вчителі ці списки збирають для когось.

Небезпечно, нерозумно, страшно. З нашого класу всі записались і давай на мене горлати, чого це я не записуюсь.

Але кого мені записати в бойовики, маму?! Вона мене по голові ковшем ударила. Так мама пиріжками на ринку торгує! Вітчима? Цей і з телевізором упоратися не може – не те що з якимись ворогами.

Нас тьотя Мар’ям від лиходіїв захищає, які на росіян нападають. Тьотя Мар’ям працює в котельні й сильно кульгає після давньої аварії.

Словом, хоч як дівчата з класу мене вмовляли, так я й не змогла нічого придумати. Одна з усієї школи до Сочі не поїду. І нехай.

Поля

26.05.

Усі з нашої школи влітку їдуть до Сочі. Мені прикро.

Я просила вчителів, щоб мене теж узяли, що в мене дідусь Анатолій під обстрілом у лікарні загинув. Мама хворіє, нервова така після війни. Але вчителі сказали:

– Не можна! Тільки дітям бойовиків путівки в Сочі!

Поїхав поїзд ту-ту-ту.

Побилася з Лунет. І ще їй надаю. Тому що сьогодні вона підкралась до мене і вдарила, я їй відплатила. Але вона ще раз підкралась – ударила і втекла.

Учора вона вихвалялася Хаві з нашого двору, що мене відлупцює, бо я дружу з ваххабістами, а саме з дівчатами Латифою та Сетою.

По-перше, вони – мої однокласниці; по-друге, що означає слово «ваххабіст», мені досі невідомо, зате відомо, що Латифа й Сета не фарбуються, не крадуть і завжди роблять уроки! А по-третє, не собача справа Лунет, з ким я розмовляю на перерві! Нехай стежить за своїм дядьком, який п’є горілку.

Лунет, як з’ясувалося, має теорію, що якщо я розмовляю з дівчатами у великих хустках, то сама стану їхньою подобою. А от і ні! У мене навіть хрест є з православної церкви.

– Я б порадила тобі шваркнути її як слід! – заявила мені Хава. – Нехай на все життя затямить!

Я пообіцяла, що затямить.

27.05.

Склала вірш:

01.06.

Уже чотири дні торгую на ринку. Зиску мало. Грошей немає. Ніяких канікул мені не світить.

Учора була жахлива гроза. Гуркотів грім, з неба наче вилилося ціле озеро, і в момент на ринку води стало по коліно! Я боюся грому та блискавок. Кажуть, це поганий знак. Грому та блискавок бояться грішні люди. Але я боюся його тому, що він нагадує мені вибухи. Я промочила ноги! А ще ж до кінця не одужала. Усе мучуся з вухами та горлом. Голова болить.

Щодо з’ясувань стосунків між дівчатами з двору: усі врешті зрозуміли, що я говорю правду, і відлупцювали пліткарку і брехуху Лунет. Але не сильно. По-дружньому дали стусанів для розвитку свідомості.

Я маю план, як заробити й купити додому необхідні речі. Але торгівля поки що йде зовсім слабенько.

Поля

03.06.

На ринку мене рятують книжки. Якщо не ходити з коробкою по рядах (іноді я ходжу, розбиваючи за день ноги до крові), а стояти за столом (у нас немає свого, а чужий, вільний, рідко знаходиться), то я зазвичай читаю книжки. Я прочитала всі книжки з фізики, хімії, астрономії. Зараз читаю художні. «1001 ніч». Мені її Хава принесла.

Про бабусю Тосю і тьотю Алю нічого не чути. Вони раптом пропали зі своєю торбою.

Лунет приходила миритися. Помирилися.

07.06.

Писати немає коли. Спека! Треба торгувати. Встаю о 05.00 – зарядка. На 07.00 я вже на ринку. Додому йду о 19.30. Готую вечерю – і спати.

Я вирішила продавати сік на апараті. Ношу воду, сама заливаю. В апараті сік охолоджується, і я продаю його в стаканчиках. Збираю потихеньку гроші на свій план: купити в оселю нові речі. Мамі щодня віддаю тільки частину виторгу. Решта – секрет.

Господар апарата на ринку хороший. Це чеченець середнього віку. Йому подобається, що я ходжу в хустці та довгій спідниці. Він зве мене «Патошка» або «Фатима». А мені хочеться придумати собі якесь ім’я з арабської книжки «1001 ніч».

Пофарбувала волосся хною. Блищить. Руде. Але з-під хустки видно тільки декілька пасом.

На ринку, у ряду неподалік від мене, торгують азербайджанці. У них свої торговельні ряди. Є хлопчик Топік із татом. Топікові 15 років. Він смішний.

А мама познайомилася з дівчиною Луїзою на ринку, вона помідори продає й підробляє в кафе. Пише оповідання. Хоче бути письменницею!

У нас підросли кошенята. Їх звати Кузя, Седа, Лучик і Чипс. Навіть шкода їх віддавати. Чипса я залишу собі!

Поля

11.06.

Центральний ґрозненський ринок величезний! Люди як мурахи.

Крім соку, я ще торгую нитками, булавками. Жінка, яка дає їх під реалізацію, азербайджанка Аня, подарувала мені ланцюжок. Місяць із зірочкою на кулоні блищить. Мусульманський знак.

У нашому дворі з’явилась бабуся Тося. Сказала, що гроші відвезла в Росію і скоро приїдуть тьотя Аля й Ерик. У них же ще є квартира в нашому під’їзді. Але я Ерика давно не чекаю. Він став зовсім чужим.

Зате Топік запропонував зустрічатись. Ох, насмішив! Самого від землі не видно.

До вечора падаю. Від утоми мені погано. Денного заробітку вистачає тільки на їжу.

Де ти, радосте? Де ти, Хейдо? Відгукнись, щастя, побудь трохи зі мною.

Поля

12.06.

Сьогодні вихідний. Мама сказала, можна відпочити раз на місяць.

Я вчора на ринку мало не знепритомніла. Спека. А я не їм. Худа.

Але вихідний від ринку означає, що потрібно вимити і прибрати всю оселю, плюс натягати води. Так що мені й тут «весело».

З півгодини тому до мене у двері постукав хлопчик Тамерлан – син Красивої Лейли, яка живе в будинку навпроти. Тамерлану 8 років – він маленький. Каже:

– Полю, тебе там кличуть, надворі. Якісь хлопці – кажуть, що твої друзі. Іди.

Я відповідаю:

– Нікуди я не піду. У мене немає друзів, крім кількох дівчат із двору. Скажи цим людям, що мене немає вдома.

Не знаю, чому я сказала хлопчикові, що мене немає вдома, але це перше, що спало мені на думку. Він пішов. А я подивилась у вічко: справді якісь хлопці. Я їх уперше бачу! Дали дитині шоколадку. Щось знову просять. Тамерлан знову став стукати до мене у двері. Із сусідньої квартири вийшов Акбар. Покрутився в під’їзді й зайшов додому. Я дверей більше не відчинила.

Який жах!

P. S. Мені снився сон про Імрана, з яким я раніше разом навчалась у школі. Ми блукали якимось давнім містом, і з нами траплялися пригоди.

Поля

06.07.

Збираємося на ринок торгувати. Сьогодні я знов ходитиму по всіх торговельних рядах із коробкою в руках.

Я ходжу і кричу:

– Кому булавки та нитки? Купуйте!

Зрозуміла, що, коли ввечері здаю товар, мене обманюють. Упіймала на цьому одну з азербайджанок. Весь день ходила, торгувала, записувала, а потім вона порахувала мені ніби додатковий товар, якого я вранці в неї не брала. Сперечатися марно. А то взагалі не дасть товару. Азербайджанка Аня поїхала.

Грошей заробляю тільки на їжу. Ні копійки відкласти не можу.

Де минулий зошит щоденника, не знаю. Я його загубила. Тому не писала так довго.

Учора я спробувала торгувати товаром Арини. Але не пішло. Повернулася до своєї картонної коробки, яку тягаю цілий день на руках.

Мама без роботи. Кафе закрилося. Мама не може знайти роботу. Іноді навіть бере милостиню, якщо хтось дає заради Бога.

Думала, може, на ринку десь продають пістолети. Хотіла подивитися. Ніде не знайшла. Кажуть, тільки в магазині «Мисливець і рибалка», за Біржею.

Поля

08.07.

Незрозумілі звістки гуляють по нашому ринку. Начебто готується штурм Республіки Дагестан і знову буде війна.

10.07.

Учора вночі прочитала дивовижну книжку «Я в замку король!», про двох хлопчиків – злого і доброго. Зло перемогло, і добрий хлопчик покінчив із собою.

Нас переслідує зла доля. Померло кошеня. Воно нещодавно народилось, а я незграбно взяла його за шию і злегка придушила. Тепер я винна в його смерті. Боже мій! Як мені шкода. Як страшно! Яка я дурна й незграбна.

Топік на ринку заграє, вже одержав стусана. Торгівлі немає. Арина сумна.

Мілу, як з’ясувалося, з нашого класу видали заміж. За дядька якогось. А вона так кохала Ахмеда.

Поля

11.07.

Згадувала сьогодні родину хлопчика Вадика, який згорів у садах. Вони жили в будинку навпроти. Потім утекли з Чечні.

Їх приходили вбивати бандити з автоматами. Удень, годині о 16-й. Сусід, брат Рамзеса, постукав їм у двері, і вони відчинили йому як сусідові, а ввірвалися бандити. Сказали, що заріжуть. А якщо вони самі віддадуть гроші й золото, тоді розстріляють – зглянуться.

А вдома були бабуся Аксінья, і ще дівчина, і дядько Ігор. Дядькові Ігорю 25 років. Він сказав: «Добре, зараз дістану гроші» – і поліз у диван. Бандити йому дозволили. А він витяг звідти бойову гранату. І заявив, що зараз вони всі разом підірвуться.

Бандити дуже здивувались: вони думали, що прийшли в російську родину, ті злякаються і благатимуть змилуватись.

Бабуся Аксінья, щоправда, злякалась і стрибнула з балкона другого поверху – ногу зламала. А дядько Ігор вивів попід руки бандитів зі своєї квартири та сів із ними в машину. Граната могла вибухнути, а у дворі багато дітей. Бандити на своїй машині возили дядька Ігоря біля пустиря, а він руку не міг розтулити. І довелося бандитам жартувати! Веселити його! Дві години по тому він зміг розтулити руку й кинути гранату.

Потім бандити-чеченці привезли Ігоря додому і сказали, що вони дуже поважають його за хоробрість, убивати родину не стануть і тепер прийдуть захищати, якщо хтось інший нападе. Шляхетний учинок!

Бабусю Аксінью сусіди відвезли в лікарню. Наклали гіпс. Допомогла сусідка з нашого під’їзду, тьотя Тамара.

Після цього випадку російська родина швидко виїхала.

Поля

12.07.

Вітчим у селі. Там у нього стара мати. Він їй допомагає по господарству. Його мама у двадцять шість років залишилася вдовою. Чоловік потонув. Щоб дітей не забрали (як тут прийнято за чеченським законом), вона заміж ніколи більше не вийшла та ні з ким не зустрічалась. Адже якби стала зустрічатись, люди б сказали, що вона погана жінка, і рідня чоловіка відібрала б дітей назавжди.

15.07.

Учора гостювала в тьоті Алі. Ерик закінчив школу. До Чечні не поривається. Має постійну дівчину, з якою він разом живе. Вони кохають одне одного.

Я ж нічому не вірю в цьому житті. Адже загадала на Новий рік «радіти» – думала, що зрадію, коли він помітить мене. Але тепер інша називає його «коханий»!

Мені не прикро. Мені боляче. Він так і не помітив мене, мого почуття. А подобався мені більше за всіх!

Тьотя Аля хвалиться синовими романами.

Переходжу до новин дня. Сьогодні в м. Ґудермес був бій. Кажуть, напали ваххабісти. Це такі люди-бойовики, але не звичайні чеченці. А чеченці й араби. Війна! По-моєму, і в Ґрозному скоро щось затівається.

На ринку бачила жінку в паранджі. Чеченки й росіяни підходили до неї – торкалися тканини, питали, чому так одяглася. Жінка відповіла, що вона дружина араба, живе дуже багато. Купила продукти й пішла.

25.07.

Уночі стріляли. Я майже не спала. Булавки та нитки ніхто не купує.

Був днями замах на президента Чечні, Масхадова.

Стрілянина.

Митиму посуд.

Маму водила в поліклініку. Їй вирвали зуб.

03.08.

Працюю. Ноги в мозолях, руки втомлюються. Сварюся з Ариною.

Хлопець із ринку, Саундин, дуже хороший, добрий, сьогодні назавжди виїхав. Азербайджанців стали на ринку утискати місцеві крамарі. Саундин подарував мені на згадку годинник. Це пам’ять про нього. Мало не плачу.

22.08.

Учора я купила магнітофон «Технікс». Мені допоміг вибрати Акбар, син тьоті Мар’ям. Акбар скромний, завжди говорить тільки про справу і відразу йде. Але в поході по магнітофон у нас усе-таки трапилися пригоди. Ми загубились. Потім купили магнітофон, а він не працював. Довелося міняти.

А бабуся Тося і тьотя Аля втекли з Чечні. Виявилося, вони обхитрували дві чеченські родини. Принаймні так ці родини розповідають! Що росіяни взяли в них гроші, а документи віддали частинами. Частину документів в одну родину, частину в другу. Ось чого вони тут ошивалися. Надурили чеченців. У всіх чеченці квартири забирають, а ці самі виявилися хитрунами. Між чеченськими родинами тепер війна за цей дім.

29.08.

Не ходили на ринок.

Багато що змінилось, але писати про це не можу. Тільки шифром.

Сьогодні в мами знову зустріч із лікарем. Ми звемо його Лялечка, як героя книжки «Жарт Мецената». Він витончений. Займається йогою, голодує. Чеченець. Мама в нього зуби лікує. Ми обмінюємося книжками про медитації та буддизм. Його адресу дав нам тато Хави, Султан. Це його друг.

Економіка змінилася. Щось неймовірне з грішми. Долар різко підскочив. У нас, щоправда, ніколи жодного долара не було. Але люди кажуть, що все тепер подорожчає. Як жити?

Хава йде з нашої школи, а Патошка й Ася їдуть жити в Дагестан. Я в школу ходитиму зовсім сама.

Під ногами пищить кошеня Чипс і муркоче.

Поля

02.09.

Була в школі. Побилася з Яхою.

Дівчата Сета, Тина, Заїра й Латифа мені зраділи. Сета й Латифа взяли в нас кошенят, які вижили.

09.09.

Образилася на маму. Плакала. Вона дуже жорстка і зла людина. Як я цього раніше не помічала? Коли налагоджується життя – є їжа, вона буває веселою, хорошою. Але щойно труднощі, всю злість зриває на мені. Сьогодні вона сказала мені, що я – брехуха. Вона корпалася в моїх речах і знайшла дрібні гроші.

– Це гроші! Ти їх ховаєш!

А я їх їй на новорічний подарунок збирала. Уже заздалегідь готуюся: купила хустку й заколку для неї. Хотіла ще купити коробку цукерок.

Я стала плакати, тому що дуже прикро. Вона ж сказала мені, що це нерозумно – плакати.

У школі поки що більше ні з ким не билася. Арина виявилася бридкою – розповіла про те, як я торгую з коробкою в руках, банді Лур’є-Левиці. Навіть зобразила, як я ходжу і кричу: «Гребінці! Ножиці!» Народ ірже. Але мені начхати.

П.

10.09.

Прийшла зі школи.

Дівчата деякі з класу засватані. Мене питають:

– А ти заміж не вийшла? Чи тебе ніхто не бере через маму-росіянку?

Мало не посварилася через це з Тиною та Зулею.

А Мага, негідник, підкрався і стягнув з моєї голови хустку. Я в нього відібрала хустку й надавала нею прямо йому по пиці. Він поліз битись, обзиваючись «російська свиня», а я його відіпхнула й послала до біса. Але мені й крити нема чим. Він – свій, я – чужа. Він усіх у класі зібрав і кричить: «Поліна – росіянка. Ганьба! Ганьба!», і всі за нього. І всі згодні. Навіть Сета, Латифа й Тина. А Кассі й зовсім сховалася!

Мага пообзивався-пообзивався, а тоді взяв і поставив свої ноги в брудному взутті прямо на мою парту. Тоді я взяла книжку з літератури й добряче постукала йому по голові. Після цього він ноги прибрав і давай кричати:

– Ти заміжня?

Яка тварюка! Я його послала. Після чого Мага став мені погрожувати і сказав дослівно таке: «Мій брат служить у військовій частині, от я йому скажу, і він тебе впіймає!» Горлав усьому класу.

З усіх за мене заступилася тільки Зуля. Дівчинка, яка відстає в розвитку і гладенька (з неї всі глузують і її ненавидять). Вона теж узяла до рук книжку й дала йому по фізіономії. Але Мага не заспокоївся і продовжив кричати матірні лайки на мою адресу.

Якось непомітно пройшли уроки.

Красива Лейла, яка живе в будинку навпроти, дала касету з піснями.

Її син Тамерлан часто приходить до нас. Я розповідаю йому казки. Він їх любить. Завжди уважно слухає.

Добре, коли можна комусь повірити в цьому житті, але люди на це не здатні. Не варто вимагати.

На руках у мене з’явилися червоні плями, як у 1995 році. Давненько не було. Може, щось розпорошують над Чечнею? Щось у воді?

Поля

16.09.

Сьогодні Мага знову ліз. Обзивався. Я сказала йому, що, без жартів, піду, постукаю у величезні ворота його будинку-палацу, де живе він, його батько, мама та багато його сестер. Попрошу зустрітися з батьком і про все йому розповім. Мага витріщив очі й принишк.

Додому після уроків ішла з Латифою, Тиною, Кассі, Сетою, Зулею та Заїрою. Латифа відкрила обличчя і вже не носить паранджу, просто має велику хустку. Дорога довга. Ми придумували, який у нас буде дім, коли ми виростемо. Кожна повинна була в дрібних деталях змалювати все.

Латифа, Сета й Тина хотіли скромні будинки, маленькі. А біля будиночка – город, щоб вирощувати капусту й картоплю. Не голодувати. Кассі вирішила, що їй потрібен будинок на колесах, щоб будь-якої миті поїхати. Зуля, хоч як думала, так нічого не придумала. «Аби тільки бути здоровою!» – сказала вона.

А я і Заїра, яка мріє стати славетною співачкою, просто-таки пишались одна перед одною.

– Я матиму великий будинок і машину! – сказала Заїра, яка живе зі старими батьками в крихітній халупі.

– А в мене буде двоповерховий будинок із басейном та мармуровими сходами! – не відстала і я.

– І красивий садівник! – казала Заїра. – Я бачила таке в кіно!

– Подумаєш, садівник. І шофер! І кухар! І масажист!

Словом, мій придуманий будинок виявився значно крутішим.

Потім ми їли горіхи під великим деревом і Заїру понесло розповідати, як вона буде кохатися зі своїм чоловіком. Майбутнім.

– Я тут книжку знайшла з картинками! Я вас навчу, як треба правильно цілуватися!

І пішло-поїхало. Усі очі повирячували. А Заїра:

– У хлопця треба брати нижню губу, а він має брати верхню!

Латифа й Сета з криками:

– Фу! Харам! Тебе шайтан спокушає! – затулили вуха.

Тина вчинила за їхнім прикладом. Зуля засміялася, Кассі підсунулася ближче, а я думала, як усе це запишу, і намагалася ні слова не пропустити.

– Я хочу кохатися з Хасиком-забіякою! – зненацька випалила Заїра. – Тільки потрібно берегтися. Зрозуміло?

Може, вона чекала, що ми щось відповімо, але ми всі оніміли: це ж треба отаке морознути!

Заїра ще півгодини розповідала про свої фантазії, що і як у неї з Хасиком-забіякою буде, але потім я її все ж таки перебила.

– Звичайно, ми нікому не розповімо про тебе, – пообіцяла я. – Але коли всій нашій школі розповість про це сам Хасик-забіяка, ото буде ганьба!

– А мені начхати! – хоробро відповіла Заїра. – Я його кохаю.

Загалом, любий Щоденнику, я сьогодні багато від неї дізналася про секс. У нашій родині про таке ніхто не говорить.

Поля

17.09.

Я починаю новий зошит № 6. Мої пригоди не в Країні див. Нехай будеш ти щасливішим за попередні!

Заїра + Зуля + Сета + Кассі + Арина + Тина + я = Друзі.

Уранці першими до нашого класу на третьому поверсі прийшли: Кассі, Сета й Арина. Я саме підіймалася сходами слідом за ними. Тепер, коли я ходжу сама, без дворових дівчат-сусідок, то ніколи не спізнююсь.

Ось що постало перед нашими очима. На столі стояла пляшка з-під горілки, поряд лежала пробка від неї, помідори, крихти від хліба, цибулина (яку хтось погриз) і виноград. Словом, повний безлад!

Парти були перевернуті, смітник на підлозі, а на шкільній дошці написано: «Лур’є-Левиця, Лінда, Німа й Тара – повії і тварюки! Я вас ще трахну. Стережіться! 11-й клас». Ну й ще багато чого такого написано. Плюс картинки дуже паскудні. Це все про нашу круту банду дівчисьок, які після уроків залишались із хлопцями з 11-го класу.

Більшість народу в нашому 8-му «А» стали на бік банди й пообіцяли 11-му класу розбірки. А ми з Кассі вирішили все додати й відняти й подивитись на результат. І ось що вийшло.

По-перше, сьогодні вранці Лур’є-Левиця, Тара, Німа й Лінда з’явилися прямо на перший урок (!), а не в середині дня. Усі були з опухлими обличчями. Швидко прибрали всі недоїдки та пляшку. І мовчки стерли всі непристойності зі шкільної дошки. По-друге, який дурень стане приносити горілку й закуску, сам їстиме все це в нашому класі, потім розкидатиме шкоринки й писатиме імена дівчат?! По-третє, дещо можу довести саме я. Учора, хоча Лур’є-Левиця та її компанія клянеться й стверджує, що ні з ким не залишалися після уроків, я їх бачила особисто!

Ми з дівчатами збирали горіхи в шкільному дворі, а потім ходили на базар – купили насіння. Додому не хотілось, і ми грілися на сонечку. А коли години дві по тому йшли повз шкільний двір, далеко на лавці, серед дерев, я бачила Лур’є-Левицю, Німу, Тару й Лінду з якимись хлопцями.

Я не можу стверджувати, що хлопці ті були з 11-го класу. Відстань величезна – не роздивишся. Але я можу стверджувати, що уроки в школі дві години як закінчились, а наші бандитки не йшли додому!

Оце три факти. А факт є факт – тут уже нічого не поробиш. Особисто моя думка така: учора Лур’є-Левиця, Тара, Німа й Лінда з невідомими мені хлопцями (з 11-го класу), після того як інші школярі розійшлися по домівках, повернулися до нашого класу. Поїли. Випили. А коли хлопці стали до них чіплятися, дівчата втекли! Ті розлютились і, щоб їх знеславити, написали непристойності на шкільній дошці. Але оскільки я не Шерлок Холмс, це лише мої припущення.

Поля

18.09.

Я на ринку. Торгівля не йде зовсім. Але я купила собі стаканчик морозива.

І ще: вчора Мага написав на шкільній стіні: Мага + Поліна = Love.

От зараза!

20.09.

У мами болить апендицит. Доведеться, мабуть, вести її в лікарню. Вона боїться. Думає, що поголодує і мине.

Арина сьогодні в школу не з’явилась, і я сиділа на її місці. Бо мій стілець пропав. Побилася з хлопцем із класу. Його звати Сулім. Він мене смикнув щосили за заколку, ну ми з Зулею за ним. А він мені руку викрутив і знов тікати. Я його наздогнала і стусанів надавала. Після цього Сулім пообіцяв мене зарізати зі старшим братом. Аліхан, Кассі й Зуля кинулися, його скрутили і змусили просити пробачення. Сказали, що пустять його собакам на корм, якщо він мене ще хоч пальцем зачепить.

Аліхан їде від нас до Москви – столиці Росії. Його батьки не хочуть жити в Чечні – кажуть, тут бардак.

Маги сьогодні не було.

П.

21.09.

У школі не була. На ринку торгувала, ходила з коробкою товару. Спочатку торгівлі не було, а потім пішла. Бачила Арину. Вона теж торгувала.

Завтра встану раніше, зайду до Заїри. Разом підемо до школи. Сусід Рамзес учора сказав, що ми – красуні. А моя мама нам сказала, щоб ми йому не вірили. Цей хлопець уже прославився в нашому дворі тим, що впіймав дівчинку з четвертого поверху, дочку тьоті Федоти, і стягнув з неї труси. Дочку тьоті Федоти звати Ліка. Має 15 років. Це наші сусіди-росіяни. Ліці вдалося втекти. Вони тепер із Ґрозного виїхали. Бояться тут жити.

А на мою думку, Рамзесові треба було набити пику, а ніяк не мовчати або тікати.

Поля

22.09.

Із цієї школи дурної треба йти, поки не пізно! Ні уроків, ні вчителів! Нічого.

Я переконалася, що з Заїрою краще не дружити. Вона поводиться зухвало: сестру, яка старша за неї на двадцять років, називає «сука, блядь, сволота», посилає її куди схоче.

Зі старою матір’ю лається – страшно слухати. Моя мама ще говорить, що я, трапляється, погано поводжуся! Подивилася б вона на Заїру і її стареньких батьків-чеченців, що вони терплять!

Через Хасика-забіяку Заїра зовсім з глузду з’їхала. Дуріє! Ми з Тиною просто чудуємося через її дурниці.

У мами знову болить правий бік. Апендицит. Піду-но я робити вправи з йоги.

П.

Ми з мамою торгували. Купили їжі. Грошей завжди вистачає на один раз – поїсти макаронів або рису.

У школі билася. Мені «забили стрілку» за школою. Тина, худенька маленька дівчинка-чеченка, прийшла і стала поруч зі мною, хоча я її не кликала. Ми билися разом проти старшокласників, які загрожували мене прибити за «погане російське ім’я». Словом, ми вдвох їх теж нічогенько відколошматили. Недарма я вчила Тину стійок карате зі своєї книжки!

28.09.

Сьогодні після уроків я з дівчатами бісилася в Заїри вдома. Я показувала їм елементи йоги, говорила про те, що всі люди повинні жити в мирі і що всі релігії хороші: і християнство, і мусульманство, і юдаїзм, і вчення буддизм!

Тина вчилася фехтувати палицею, Заїра співала нам пісні. Виявляється, старша сестра Заїри хвора душевно.

Зараз у нас у гостях тьотя Мар’ям і тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана. Ми чекаємо ще в гості Красиву Лейлу з синочком Тамерланом. Будемо пити чай і розповідати історії з книжок.

Мій вітчим дуже пишається, що чеченець, а знає і Коран, і Біблію!

У школі вчитель Султан Магомедович, за шкірку схопивши, вигнав із класу Тару. Вона обзивалася на нього й поводилася зухвало. Не знаю, хто що відчув, а я відчула вдячність. Молодець чоловік! Не став рабом хамства!

П.

03.10.

Діти зовсім не розвиваються. Кожен сам собою. Коли я була зовсім маленькою, були клуби, і там дітей учили малювати, танцювати. Тепер такого нічого немає.

Мамі купила на Новий рік дешеві парфуми на ринку. Це сюрприз.

Бабуся Тося знову з’явилася. Каже, що гроші її родина поділила неправильно і її прогнали. Але ми тут до чого? Дали їй бутерброд із чаєм.

П.

04.10.

Мені наснився доктор Фауст. З ним був його друг. Він відрекомендувався:

– Шульц-Вітер.

У великій кімнаті, з безліччю книжкових полиць і мап, вони показали мені макети космічних станцій та кораблів. Шульц-Вітер показав свої нариси.

– Сучасна техніка людей нікуди не годиться, – сказав він. – Люди сильно відстають у розвитку.

На кресленнях Шульца-Вітра були надшвидкі космічні кораблі. Один із них мав форму ската і хвіст!

– Він «розрізає» собою будь-який простір, – пояснили мені. – А те, про що ти подумала «хвіст», це багатофункціональний відсік з особливим обертанням.

Прокинулась і відразу з пам’яті зарисувала все, що запам’ятала.

Поля

06.10.

Усюди бандити зі зброєю захоплюють квартири, вбивають один одного і просто жителів. Усі дуже бояться. Ніхто нікуди не лізе, не заступається.

Нещодавно мама й тьотя Мар’ям говорили, що когось катували на третьому поверсі в нашому будинку. Чоловіка. Він кричав від болю. Але ніхто не боронив. Я цього не чула, слава Богу! А то б усі нігті собі обгризла. Гризу нігті, коли страшно. Погана звичка.

А вчора я сама бачила, як один бандит серед білого дня поліз по нашій віконній ґратці, зачепився руками за балкон тьоті Алі, а звідти на третій поверх.

Раніше на третьому поверсі жили люди, що отруїли нашу собаку Чапу, тепер якісь бандити. Я вдома була! Уяви, жах який: сиджу, а чолов’яга ноги на наше вікно спокійно ставить! У нього був автомат. Я налякалася, думала – він убивати йде когось. Але обійшлося.

Слухаю пісню про Попелюшку. Малюю Попелюшку і Принца. Вони такі красиві.

П.

07.10.

Мага яких тільки капостей сьогодні не робив! І обзивався, і плювався, і погрожував убити прямо в класі – за те, що я йому не підкоряюсь і не «його рабиня». Я з ним посварилась, і з Заїрою, і з Сетою.

Дівчатам дісталося тому, що вони не підтримали мене: я вирішила сходити до великого красивого будинку, де живе батько Маги. Якщо батько довідається про поведінку сина, він може поговорити з ним і привести його до тями – я так гадаю. Але Заїра й Сета злякались іти зі мною й відмовились. Сама я теж не наважилася постукати в п’ятиметрові ворота особняка. Хто його зна, що за люди батьки Маги?

Поля

10.10.

На ринку я і мама лаялися. Нас вигнали з вільного стола! У нас нема «свого місця» на ринку. Ходимо, шукаємо, де порожній стіл. Але звідти можуть прогнати.

14.10.

Учителька в школі чіпляється, кричить. Ненавидить усіх із російським прізвищем. Що робити? Я втомилася від ненависті.

Мага на уроці рідної, чеченської мови відколов таку штуку. Крикнув:

– Поліно!

Я озирнулась, і він мене сфотографував. Ти б бачив, Щоденнику, як усі побіліли від заздрості. Навіть Заїра.

15.10.

Мага не давав проходу. Співав пісні на уроці, кричав, що я найкрасивіша, і врешті його вигнали за двері.

Але на наступному уроці «піснеспіви» тривали.

Сета й Тина з’ясовували в Хасика-забіяки, де працює батько Маги, але Хасик-забіяка кращого друга не зрадив і нічого не сказав.

Зате ось що я довідалася про Магу: він народився в рік Щура, 1984-й. За знаком зодіаку – вогняна стихія.

У Маги багато сестер. Він у родині єдиний хлопчик. Сестри вчаться в нашій школі.

Латифа й Арина ходили до них у старші класи, сказали:

– Мага зовсім знахабнів! Не дає проходу Поліні!

На що сестри Маги відповіли:

– Жеребцовій?! Так ми вже про неї все знаємо. І в якій кофтині в школу прийшла, і яку оцінку одержала! Він нам удома всім набрид! Але зробити нічого не можемо.

А потім давай сміятись:

– Закохався, ха-ха-ха!

Так що вся сімейка в курсі! Його тато, коли що, не сильно здивується, побачивши мене на порозі.

З одинадцятикласниками погано – знов чіпляються. Щастить мені на дурнів. Мене захищає хороший учитель-чеченець Султан Магомедович.

Поля

20.10.

Мені наснився дивний сон про Летючого Голландця – великий вітрильний корабель, який перевозить душі померлих людей на Місяць. Я бачила: серед них були мої бабусі, і дід Анатолій, і чомусь мила тьотя Мар’ям, моя жива сусідка. Корабель був величезним, дерев’яним. Він летів у повітрі над будинками! А потім полетів до Місяця. Мені сказали, що душі спочатку бувають на Землі, а невдовзі з’являється рейс на Місяць. Як це прекрасно – летіти на такому кораблі! Я стояла й махала їм услід.

Поліна

22.10.

Уранці я пішла до тьоті Фатими, яка живе в середньому під’їзді. Ми домовилися, що я буду брати з собою до школи її дочку. Вона пішла в перший клас. Але тьотя Фатима, побачивши мене, зробила великі очі й сказала:

– Мені сказали, ти до школи не підеш.

Навіть не запідозривши нічого, я пішла до школи в гордій самоті. Прийшовши туди, відразу побилась. На мене напали хлопці й стали бити, примовляючи, як вони всіх росіян ненавидять, а в мене російське прізвище. Напали вчотирьох: Хасик-забіяка, Ґайрбек, Сулім і Абдула. Усі з нашого класу.

Хасик-забіяка порвав мені ланцюжок на шиї, а Сулім розірвав рукав сукні. Мені насилу вдалося відбитись: Абдулі я влучила куди слід, а Ґайрбекові дала в ніс кулаком – він побілів і відбіг. Хасика-забіяку трохи подряпала. А от до Суліма в мене тепер боржок: він, гад, зовсім безкарно мене побив.

Після цього почалися уроки.

Деякі дівчата на заняття не ходять: може, заміж вийшли. Тара сьогодні чіплялася – відбирала в мене книжку, – їхня банда і далі нахабніє. Я нічого їй не віддала і сказала, що не боюся й готова з нею зустрітися за школою. Вона швидко відчепилася.

Моїх нікого немає – одна Кассі, і та тремтить, як миша. Чергувала зі мною в класі сьогодні. Ми ходили з нею в підвал і там попісяли – річ у тому, що в школі туалети давно не працюють і смердять. А надвір сходити ми побоялися.

Мага щось бурмотів увесь день у школі, але це – абищо порівняно з ранковою бійкою. Синці ще не скоро зійдуть.

Після школи я пішла до тьоті Мар’ям. Вона, довідавшись, як уранці я заходила по дитя Фатими, відразу додумалась:

– Це Лунет усе підлаштувала! Вона зайшла до них уранці й забрала дівчинку. Сказала, що ти не підеш до школи.

Сиджу тепер і думаю, з яким задоволенням наб’ю Лунет пику.

Поля

25.10.

Електрики немає. Пишу, поки не темно, щоб розрізняти літери.

На мою думку, Мага не має ніяких принципів. Він живе, точніше, існує в бурхливому потоці подій. Його несе то в один бік, то в інший. Сьогодні його занесло дуже сильно і ще, певно, головою вдарило. Він зранку поводився нормально, а потім почав палити на уроці. Коли йому заборонили палити, він гриз і плював сірники на підлогу, а на довершення встав зі свого місця, підійшов і мене обійняв. Я не розгубилась і давай його лупцювати зошитом по нахабній пиці.

Ні вмовляння вчителя, ні лайки інших, ні удари зошитом Магу не вгамували, і він весь урок простояв за моїм стільцем. Періодично ліз обійматись і підвивав (викликаючи сміх навіть у тих, хто намагався його відтягти):

– Поліно, як я кохаю тебе! Що мені робити? Мені погано!

Причому все це він робив із фізіономією справжнього страждальця.

Щойно урок закінчився, я побігла додому. Біля воріт мені зустрілись одинадцятикласники. Один із них вигукнув:

– Агов, Кассі, привіт тобі від Рустама!

На що я відповіла:

– Дурню! Я не Кассі, я – Фатима!

– Ну, привіт, Фатимо, – уже менш упевнено продовжив сімнадцятилітній здоровань. – Ти ж Рустама знаєш?

– Не знаю я ніякого Рустама! – сказала я.

Що їм від мене треба?!

Із Заїрою не знаю, як посваритись. Ото влипла! Вона лізе в дружбу. Тина по страшному секрету розповіла, що Заїра якось завела її до себе додому і змусила поцілуватися язиками. На біса мені така «подруга»?

Вчитиму чеченську мову – інакше тут не вижити.

Поля

27.10.

Що сьогодні діялось! Я, Кассі й Сета грали в піжмурки за школою. До нас чіплялися хлопці – ми їх відганяли. А потім щось зовсім неймовірне почалось: у нас у класі є новенький хлопець-чеченець. Він від нас на дві голови вищий. Здоровий, як слон, і жирний, як свинтус. Очі риб’ячі. Голосок смішний, як у миші. Двічі залишався на другий рік. Усі дружно стали звати його «Кабан», що його анітрохи не образило, а навпаки, потішило. Видно, його й раніше так звали, в інших школах.

Сьогодні він підійшов до мене й ударив. Мовчки! Я ледве на ногах устояла – така він туша. Кажу:

– Ти чого б’єшся?

Кабан став щось пищати тонким дитячим голоском і ще раз мене вдарив. Я йому теж врізала і сказала:

– Поговорю з директором. Треба тебе зі школи гнати!

Після цього він витріщив очі й раптом сказав:

– Вибач.

Але хвилин за десять забув про те, що вибачився, і знову поліз.

Я не можу навчатися, слухати уроки! Жах! Інші хлопці, побачивши Кабана та його дії, теж стали до мене чіплятись. Абдула плюнув на мене: правда, він хотів влучити в Заїру, але влучив мені на черевики. Я за ним погналась. Худенький Абдула прошмигнув у туалет (туалети в нас не працюють), але не встиг зачинити за собою двері. Залишившись без друзів, сам на сам зі мною і старим поламаним унітазом, він сповнився докорів сумління і, заплакавши, став клястись Аллахом, що більше не заподіє мені зла. Я навіть бити його не стала, відпустила.

Ми так і пішли разом із туалету. Ідемо назад і бачимо, як Мага й Хасик-забіяка сміються-веселяться і Кабан регоче з ними. Мага мене побачив і як закричить:

– Я кохаю тебе!!!

Ага. А я у відповідь:

– Дуже приємно.

Він:

– Скажи, що я маю зробити?

Я:

– А ти доведи, що мене кохаєш!

Усі як завиють зі сміху: їм на думку різні непристойності спали – згідно з вихованням.

Коли я вже після уроків додому йшла, Мага мене чатував біля воріт:

– Якщо я тобі квіти носитиму, ти ж їх не візьмеш?

– Потрібні мені твої квіти! – відповіла я.

– Треба було за Поліну побитися з Кабаном, – сказала Заїра, яка саме повз проходила.

Але Мага не побився. Кабан більший за нього втричі. А за мене разів у десять.

Заїра ув’язалася за мною і, всю дорогу потираючи руки, шепотіла:

– Він кохає тебе. Я знаю! Я дивилася дорослі фільми! Вам потрібно спати в одному ліжку!

Ото чокнута кретинка!

29.10.

З усіма дружу, тобто намагаюся не сваритись. Мага мовчить. Сулім сьогодні ліз до мене, обзивався найбруднішим матом. Мазі сказали:

– Іди, захисти Поліну!

А він не пішов. Я й Сета самі відповіли нахабі. Мага ж потім цілий день чіплявся до Суліма й підлаштовував йому всілякі розбірки. Мага дуже розумний: усьому свій час, і він це знає. Не ведеться на провокації і мститься, коли пристрасті вщухнуть.

Звичайно, тепер усі лізуть до мене – з надією, що він кинеться мене захищати і буде вистава, але ні. Зате потім Мага їх дістає цілий день, і начебто це ніяк не пов’язане зі мною, однак саме цим людям і влітає.

Я й уявити собі не могла, що Ворог із великої літери стане схожим на друга. Наша дружба крихка, як перший лід. Треба почекати – нехай мороз зміцніє. Я хочу, щоб він став моїм другом.

Світла немає, лише свічка освітлює мою оселю.

Поля

01.11.

Учора купила колоду карт і всім у класі ворожила. Народ верещав від захвату – усе в усіх збіглося.

Мага до школи не прийшов, кажуть, знову зламав у бійці руку.

А Кассі піддивилася, що в моєму зошиті записаний його день народження, і раділа. Кричала:

– А я знаю секрет!!!

Здала контрольну роботу. Усі думки про Магу. Швидше б він повернувся та тільки б не обзивався.

02.11.

Із Заїрою Тина, я, Сета, Латифа й Арина посварились. Я сказала, що якщо Заїра продовжить свої старі «фантазії про хлопців», нашій дружбі кінець! А її «накрило» саме.

З Магою, кажуть, трапився нещасний випадок: наче він з одинадцятикласниками побився і вони його спустили зі сходів. І начебто через мене. Його в школі не було й сьогодні. Хасик-забіяка всіх налякав, повідомивши, що Мага в лікарні.

Тара і Яха, служниці Лур’є-Левиці, весь час намагаються відродити старі причіпки і принижувати мене. Учора обидві отримали моєю торбою по рильцю.

Сама Лур’є-Левиця сидить і журнали для дорослих читає, ліниво віддаючи накази своїм служницям.

10.11.

Світла, як завжди, немає. Мама горлає – істерить. У неї мов демон уселився. Знову нервовий зрив. Мій вітчим кудись зник. Тепер вона то виганяє мене з дому, то погрожує бити, коли я засну.

Я мамі нічого не відповідаю, тому що, коли в неї істерика, вона нічого не розуміє. Щось у цей момент пояснювати марно. Я намагаюся не говорити з нею, заварюю чай із м’ятою. Вона така зла в істериці, проклинає всіх і все, бажає смерті! Це після війни з’явилося в ній.

Хочу повідомити, що торгую на ринку пакетами: сама їх купила оптом, тепер продаю вроздріб. Якщо продати штук десять, можна купити макаронів і сиру. Вистачає поїсти на два рази, і мама втішається, коли поїсть.

П.

16.11.

Сьогодні прийшов Мага. Це правда – він побився через мене із хлопцями з 11-го класу. Вони погрожували зробити зі мною всіляку гидоту, а Мага почув. У Маги зламана п’ясть.

Він прийшов зі своїм другом Хасиком-забіякою в школу. Усі відразу до мене полізли, мовляв, що я відчуваю – він же за мене бився. Захищав! Питали, а самі злостились. Адже ще ні за кого так ніхто не бився!

Мага приніс у пакеті пряників. Говорить зі мною чемно, спокійно й тихо. Кудись зникла його брутальність і нахабність. Дав пряники, а я відкинула їх назад.

На всіх уроках Мага смішив у класі народ і робив із себе блазня. На уроці вайнахської етики нам пояснювали умовні знаки вайнахів (інгушів і чеченців). Наприклад, якщо хлопець моргає тобі очима, то він тебе кохає і буде залицятися тільки до тебе.

Щойно Мага почув слова вчителя, весь клас став заливатися реготом, бо Мага волав:

– Поліно! Поліно!

І як тільки я поверталася до нього, він моргав мені обома очима. Я йому сказала, що він божевільний. Але було дуже весело.

17.11.

Уроків сьогодні не було, і ми дарма чекали вчителів до 11.00.

Помирилась із Заїрою. Я намагаюся привчити її до книжок і йоги.

Ще я подумала, що люблю Магу. Дуже люблю. За те, що він не злякався і побився. Усі дівчата його покохали й не соромлячись зізнаються йому у своїх почуттях – одна я мовчу. Хоча він мені страх як подобається. Але знову сьогодні довелося дати ляпаса: підкрався, обійняв і хотів поцілувати! Я просто хочу з ним дружити, але він цього якраз не розуміє. А дівчатам доведеться оголосити війну: і друзям, і ворогам. У любові пощади немає.

Коли ми йшли додому із Заїрою, Тиною й Сетою, Мага залишив компанію друзів, наздогнав мене і спитав:

– Де ти живеш?

А Заїра влізла в розмову й усе зіпсувала.

Він пішов із друзями: Хасиком-забіякою та Кабаном – в інший бік. Я озирнулася близько п’яти разів і щоразу бачила: він теж озирається.

Піду-но я вимию голову й накручусь. Хустка ніби випадково завтра впаде з моєї голови. На війні як на війні!

Поліна

18.11.

Тина сказала, що Тара була закохана в Магу з 3-го класу. Вони ж усі в одній школі навчались, це я – «мандрівниця».

Мої школи розбомбили, де раніше вчилась. Уроків мало. А я так хочу, щоб нам розповідали вчителі більше цікавого. Але вчителів майже немає. Насреддин покинув викладати. Зарплатню давно не платять. Він тепер морозивом на розі торгує. Зате Султан Магомедович веде відразу шість предметів: і малювання, і фізику, і географію… Має 25 років. Він теж без зарплати. Не дай боже, піде зі школи. Тоді її закриють. Викладати буде нікому.

Я сьогодні весь день із Магою розмовляла. З’ясувалося, він розуміється на музиці і знає старі кавказькі легенди. Заїра без кінця встрявала в нашу розмову. Заважала як могла. Підбігала весь час! Але Бог її покарав. У черговий раз, коли вона вирішила підбігти й сказати дурниці, вона послизнулась, упала і порвала куртку!

П.

22.11.

Сьогодні неприємності зранку: хлопці з 11-го класу знову чіплялись і лізли. З ними була та сама дівка, яку вони не раз підсилали. Я довідалася, що її звати Золіма.