Читать книгу Відядення - Поліна Яцюк - Страница 1

Йде дощ. Мокрий асфальт світиться від калюж, які віддзеркалюють дерева й світло від ліхтарів. Вогники міста запалали, затуливши собою хмарки. Вогкою вулицею лише чутні кроки. Двоє перехожих ідуть, тримаючись за руки: чорнява жінка з гарними чорними очима у білому легкому платті та поруч з нею зовсім не схожа на неї маленька дівчинка у рожевому платті, з білими кучерями, блакитними оченятами й круглим обличчям.

Хто не повертався увечері додому, той не знає, що місто живе як і вдень, так і вночі.

Я не назвала місто. І мені соромно. Одеса – найгарніше місто у світі. Я народилася у ньому. Але найцікавіше приваблює у ньому те, що воно завжди має змінний настрій.

Ніч не має обличчя. Он там з’явився повний місяць, а через п’ять хвилин сірі хмаринки крадуть його. Краплина за краплиною ллє теплий дощ.

Я йду з мамою за руку. Мені зовсім не лячно, бо зі мною моя мама. А знаєш, як буває лячно? Ти засинаєш у кімнаті. Темно. А просинаєшся і нікого немає поруч – плачеш, тремтиш, бо боїшся, а сьогодні чомусь ми йдемо вулицею і я зовсім не боюся темряви. Вона від мене ховається, мабуть, тому, що є вогники, які палають, вони такі яскраві.

Ай, я знову вступила в калюжу. Прийду додому, а мама буде сварити, що я така незграбна.

От машина проїхала. Така цікава, червона, без даху, у ній сидять смішні люди з вітряними зачісками. Крок за кроком ми прямуємо кудись, мама сьогодні говорила про якийсь потяг та я так і нічого не збагнула, а що можна у чотири роки розуміти, коли так багато цікавого навкруги.

Ми сіли на потяг. А як ми їхали я вже й не пам’ятаю. Мене охопив сон, бо лагідні материнські руки обійняли мене, і уві сні я продовжила прогулянку містом.

Неймовірне відчуття, коли дорослі тебе беруть із собою у свою подорож, ведуть за руку, несуть валізу.

– Я люблю тебе мамо, – констатую я уві сні.

Мама лагідно доторкнулась до моєї спини. Гойдання потяга нагадали мені колиску, а вітер наспівував колискову:

Засинай, маленька,

Оченятка закривай,

Баю-баю-бай