Читать книгу Відядення - Поліна Яцюк - Страница 4

Мені сумно стало, як я побачила бабусю. Вона бліда, у ліжку. Побачивши мене посміхнулась, але не встала. Мама розплакалась та відіслала мене з хати на двір. Дядько Петро поїхав.

На подвір’ї ходили курки, я їх перший раз бачила. Пес у будці охороняв усіх. І важко ж йому було, мабуть, ланцюг великий. Як це бути на одному місці?

Рудий кіт спав. Мені так захотілось його обійняти. Я його пригорнула та хотіла принести у будинок показати мамі, але він почав видиратися та дряпатися. Він мене усю подер. Я розплакалась, прибігла до мами у будинок. А мама як побачила мене, так і злякалась. Плаття й руки були у крові. Вона спитала що я робила. Я й розповіла про рудого кота.

Не дуже було приємно, коли тебе поливають якоюсь рідиною у пляшці, від неї ще більше пече, а вона піниться, мабуть, це було газування. Але від цієї води кров більше не тече. Я поверещала від неї, а потім мама мене переодягла і відпустила далі гуляти у дворі.

Відтоді я до того рудого бешкетника навіть не підхожу, не те щоб брати на руки. Пам’ятаю я про газування, від якого усе пече.

… Я сіла рахувати хмарки. Вони такі гарні, пухнасті, то на коника схожі, то на слоненятка, то на медвежатка.

Тільки я вмію рахувати лише до десяти. От і нарахувала, але мені це швиденько набридло, бо десять, а потім знову один. Нецікаво. Я засумувала, мені аж кортіло поїхати до міста – там і тато, і дядько Василь.