Читать книгу До побачення там, нагорі - Пьер Леметр, П'єр Леметр - Страница 3

Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рішуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожої лінії з рішучістю бика. Його безстрашність вражала. Насправді, в ньому не було багато відваги, принаймні менше, ніж здавалося. Він не вдавав з себе героя, зовсім ні, просто він дуже швидко зрозумів, що він тут не помре. Він був упевнений, що ця війна не покликана його вбити – вона покликана дати йому нові можливості.

У цій неочікуваній атаці 113-ї висоти його дика рішучість полягала не лише в тому, що він безмежно, майже метафізично ненавидів німців, але також у тому, що все йшло до кінця, і йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлікту, щоб такий чоловік, як він, отримав шанс просунутись.

Як Альберт, так і інші солдати відчували, що він – збіднілий шляхтич. За три попередні покоління через біржові оборудки та невдачі його династія втратила все, що мала. Від колишньої слави предків залишилося лише зруйноване родинне гніздо в Салев᾿єрі. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кілька далеких родичів, кілька сумнівних зв’язків та жага знайти в цьому світі своє місце. Він дуже потерпав через свою ситуацію, яку сприймав як дуже несправедливу, і його основною метою було відновити своє місце в аристократичному світі. Це було нав’язливою ідеєю, і він заради неї був готовий на все. Батько його вистрелив собі в серце в невеличкому будинку десь у провінції, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана історія про те, як рік по тому з туги за чоловіком померла мати. Він залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель відчував себе останнім представником роду, і це змушувало його поспішати. По ньому – нікого. Безславний кінець батька переконав його в тому, що відновлення роду лягає лише на його плечі, а бажання і талантів для цього йому не бракувало.

До того ж, він неабиякий красунчик. Окрім краси, в ньому шукати нічого, але жінки його прагнули, а чоловіки заздрили, і це було визначальним фактором. Будь-хто вам скаже, що з такою зовнішністю й таким іменем бракує лише грошей. І він теж був такої думки, і це був його єдиний план.

Тепер стає зрозуміліше, чому він із таким завзяттям кинувся виконувати доручення генерала Морійо. Генштаб дуже дратувала ця 113-та маленька висотка, і що з цим поробиш.

Лейтенант Прадель не був одержимий цією ідеєю, але висота 113 для нього також була бажаною, бо чим ближче до кінця, тим менше шансів у нього просунутися вгору, де зараз він займає найнижчий щабель, а через кілька тижнів уже буде запізно. За три роки він став лейтенантом – а це вже незле. А тепер от і раптове досягнення мети – він демобілізується вже капітаном.

Прадель був собою задоволений. Щоб мотивувати своїх людей до штурму висоти 113, треба було холоднокровно переконати їх, що саме боші прикінчили тих двох товаришів. І це була єдина можливість викликати в них шалену злість та бажання помсти. Це насправді було геніальною ідеєю.

Перед тим як кинутися в атаку, він доручив унтер-офіцеру командування першої шеренги. Під приводом останніх підготовок і перед тим як приєднатися до свого відділення, сам він дещо затримався. А трошки пізніше повернувся до лінії зіткнення, перегнавши решту завдяки неабиякій фізичній підготовці, та долучився до перших рядів, щоб уже спокійно з Божою поміччю давати бошам прочухана.

Даючи своїм людям команду до підготовки, сам він знаходився на досить віддаленій дистанції, так, щоб солдати не відхилялися від курсу. Кров ударила йому в голову, коли він побачив отого (як його?) хлопця з сумним обличчям та вічно зашморганим носом, ага, Майяра, чому він зупинився там, праворуч, як він, нікчема, сюди потрапив і чому вийшов з окопу?

Прадель бачив, як Майяр завмер, повернувся назад, зацікавлено опустився на коліна та перевернув тіло старого Грізоньє.

Саме це тіло і цікавило Праделя від початку атаки, він не спускав з нього очей і мав дістатися туди першим і зробити так, щоб воно зникло. Саме для цього він і затримався. Щоб бути спокійним.

А тут отой придурок зупиняється на ходу й оглядає два трупи – старого і молодого.

Скажу вам, Прадель уже летів, як той розлючений буйвол. У цей момент Альберт Майяр якраз підводився, шокований знахідкою, і побачив Праделя, який летів на нього. Зрозумівши, що зараз із ним буде, Майяр хотів утекти, але страх скував його так само, як лейтенанта охопила злість. За якусь секунду Прадель уже був на місці. Одним сильним ударом плеча від відкинув солдата на дно найближчої ями, виритої снарядом. Там тої глибини десь зо два метри, але не так-то вже й легко звідти вибратися, на таке треба сил, а тим часом Прадель розбереться з тим клопотом.

Нема проблеми – то й нема про що говорити.

Прадель стояв на краю вирви і дивився на солдата там, на дні. Сумніви не давали йому прийняти рішення, але згодом, заспокоївшись, він повернувся і відійшов на кілька метрів. Лейтенант умів використовувати час, а він у нього був. Тому він ще повернеться.

Старий Грізоньє лежав на спині, вигляд мав якийсь упертий. Добре, що, перевертаючи труп, Майяр підсунув його до іншого, до Луї Терйо, і тепер це полегшувало завдання. Окинувши поглядом все довкола, щоб переконатись, що його ніхто не бачить, Прадель побачив перед собою справжню бійню. Ясно було, що ця атака дорого обійдеться, втрат буде багато. Але це – війна, і нічого філософствувати. Лейтенант Прадель зняв кільце з гранати та поставив її між двома тілами. Як тільки він знайшов схованку за якихось тридцять метрів і закрив вуха долонями, пролунав вибух, і від мертвих тіл нічого не залишилось.

Мінус двоє мертвих у Великій Війні.

І плюс двоє безвісти зниклих.

А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому він знається. Якось він зібрав зо два десятки полонених бошів, поставив їх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за дві секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спеціаліста. Щоб ви зрозуміли, на це пішло чотири роки тренувань. А про точність і говорити зайве. Коли полонені зрозуміли, що має з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер ці покидьки потішать валькірій.

Ця граната була останньою. Більше нічого кидати в німецькі траншеї. Шкода, але нічого не поробиш.

Тієї ж миті вибухає снаряд, величезна стіна землі піднімається в небо і падає на землю. Прадель підводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повністю засипана.

Ущерть. А той – у ямі. Ну й дурень.

А Праделю того і треба було, ще й гранату зекономив.

І він знову з нетерпінням кинувся на передову. Швидше, треба ж і з бошами поквитатися. Він приберіг їм «подаруночок» на прощання.