Читать книгу До побачення там, нагорі - Пьер Леметр, П'єр Леметр - Страница 9

Суцільне стовписько. Тисячі солдат ходять туди-сюди, ночують, прибувають, щоб приєднатися до цього невимовного хаосу. Центр демобілізації переповнений до краю, людей звільняють і звільняють по кілька сотень. Але ніхто достеменно не знає, як це треба робити, видають і відміняють накази, організація постійно змінюється. Невдоволені, украй виснажені солдати ловлять кожну інформацію, і все перетворюється на загрозливу хвилю відчаю. Офіцери проходять через юрмисько швидким кроком, нервово відмахуючись від запитань: «Я знаю не більше, ніж ви. Що ви хочете, щоб я вам сказав?» У цей момент лунає свисток, усі повертають голови на звук. Хвиля невдоволення перекочується туди, де репетує якийсь солдат, чути лише: «Документи? От чорт, які ще документи?», тоді додає: «А, оце військове посвідчення?» Кожен рефлекторно мацає свою нагрудну чи задню кишеню, кидаючи запитальний погляд на сусіда: «Ми тут уже четверту годину, чорти б їх узяли!», «Перестань скиглити, я тут уже третій день!» А там хтось запитує: «Де, ти кажеш, дають взуття?» – «Але залишилися лише великі розміри». – «То що робити?» Хтось уже шаленіє. То – звичайний рядовий, а говорить із капітаном, як зі своїм підлеглим. Він аж кипить і повторює: «Га? То що мені робити?» Офіцер поринає в папери, позначає прізвища. Знервований рядовий розвертається, лаючись: «покидьки!» та ще додає кілька крутих слів. Капітан продовжує своє, ніби нічого й не чув. Почервонів, руки у нього аж трусяться, але людей так багато, що навіть такі сутички губляться в натовпі, як піна на пиві. Он уже двоє інших штовхають один одного і сваряться. «Це – мій жетон, кажу тобі!» – репетує один. «Ще чого, іди до дідька!» – то інший. Але тут же відступає, він спробував поцупити і спробує ще. Крадіжки трапляються постійно, щодня. Треба було б відкрити таке собі бюро скарг, чи що. От саме про це зараз говорять чоловіки в черзі за супом. Чути повсякчас: «Чому кава гаряча, а суп – холодний?» – «Він щойно зварений, ще теплий…» Решту часу, коли вони не стоять у черзі, то намагаються про щось дізнатися. «Той поїзд на Макон в графіку таки є», – каже один. «Ну, так, у графіку він є, але тут-бо його ж нема, що тобі ще сказати?»

Учора, нарешті, поїхав поїзд на Париж. Сорок сім вагонів для перевезення тисячі п’ятисот людей. Туди напхали, як сардин, понад дві тисячі, але і то вже удача. Хтось побив вікна, прийшли офіцери, завели мову про «збитки». Люди мусили вийти, а потяг простояв ще цілу годину (крім тих десяти, на які він уже спізнювався). Нарешті потяг зрушив з місця, кричали всі і звідусіль: і ті, хто поїхав, і ті, котрі залишилися. А коли на вузькому видноколі розтанули хмари диму, всі повернулися до своїх гуртів і знову взялися шукати когось, хто хоч щось би знав (о Господи, то що – немає нікого, хто б цим усім керував?). Є, але чим командувати? Ніхто нічого не розуміє. Чекають усі. Частина солдатів сплять прямо на землі, на своїх плащах (в окопах і то місця було більше). Звичайно, це важко порівняти, тут принаймні нема пацюків, але є воші, бо їх носиш на собі. «Навіть родині не напишеш, коли вдома чекати», – нарікає старий солдат зі зморшкуватим лицем та згаслим поглядом, в його жалю відчувається фаталізм. Всі сподіваються, що прибуде додатковий потяг. Він таки прибув, але замість того, щоб забрати триста двадцять солдат, як цього чекали, він привіз ще дві сотні, яких невідомо, куди дівати.

Капелан зробив спробу пройти через ряди солдат, що лежали на землі. Але хтось його штовхнув, кава з чашки в його руці вилилась, а якийсь хлоп’яга йому підморгнув: «Бачу, не дуже люб’язний з вами Господь!» – він явно кепкував. Капелан зціпив зуби і спробував десь примоститись на лаві (обіцяли ще доставити тих лав, але коли це буде – ніхто не знав). А поки що треба було захоплювати ті, що є. Капелан таки знайшов собі місцину, бо сіли щільніше. Якби то був офіцер, його б відшили, а от священика…

Зі своїм відчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпі. Він був затиснутий звідусіль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присісти, щоб тебе ніхто не зачіпав. А цей вічний гамір, ці безперервні крики страшенно мучили, гули в його голові, від чого він аж підскакував і повсякчас вовтузився. Інколи (так, ніби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомість чулося приглушене відлуння, ніби вибухи снарядів з-під землі.

Це відбувалося з ним все частіше – відтоді, коли він побачив там, у холі, капітана Праделя. У своїй улюбленій позі, розставивши ноги, він стояв, заклавши руки за спину, і спостерігав за цим галасливим збіговиськом з усією строгістю людини, яку украй нервує отака безпорадність інших. Думаючи про нього, Альберт піднімав очі та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотілося розказувати про Праделя Едуардові, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постійно витає десь поряд.

Ти правий, що всі ми трохи егоїсти. Мій лист не тримається купи…

– Альберте!

Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман…

– Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!

Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти не надто схожий на того, що на фото…

Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.

– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.

Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.

– Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.

Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…

– Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.

– І обоє «Альберти Майяри»?

– Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.

Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.

– Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.

Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.

– А чому не Альберт?

Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.

– А де він, той другий Майяр? – спитав він.

– Та в тім-то й річ – він позавчора поїхав.

– І ви його відпустили, не дізнавшись імені?

Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).

– Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, – він показав пальцем на колонку з прізвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».

– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?

– Якби все залежало тільки від мене – я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш… Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію…

– І це справді так серйозно? – спитав Альберт.

Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.

– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. – Можливо, тому й фото таке…

Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…

– Якісь проблеми?

Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.

– Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.

Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.

– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумніваюся щодо фотографії…

Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього – він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.

– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.

– Тоді все гаразд, – козирнув жандарм.

– Це точно Альберт Майяр…

У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.

– …Жодного сумніву.

Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)

Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж, на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла… Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив…

– Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?

Альберт наважився підняти очі.

– Так, пане лейт… пане капітане. Ми знайомі…

Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.

– Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, – процідив Прадель із зневажливою міною.

Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:

– Це все – наслідки війни.

Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.

– Кожен… виказує свою справжню натуру, – важко закінчив Альберт.

Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», – подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.

Інколи мені сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох – ти і я. І тоді він проходить дев’ять кіл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстріляють (я би мав відважно відмовитися одягти на очі пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стріляти має Прадель. Він підходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить ім’я цього покидька, то я відразу згадую тебе, мій бідний друже. Я не мав би тобі цього нагадувати, я знаю…

Жандарм потер потилицю.

– Ну, що ж… якщо ви його знаєте, пане капітане…

Обурливий галас наростав – спочатку нерішуче, а потім усе сильніше.

Альберт нарешті підвів очі. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своїми списками.

З самого ранку всі довкола вже знетямилися в постійному галасі. Центр демобілізації був переповнений криками та лементом. Але раптом під кінець дня зневіра привела це величезне стовписько до завершення. Кабінки закрили, офіцери розійшлися до вечері, а їх виснажені помічники, сидячи на своїх стільцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адміністрації опустіли – до наступного дня.

Поїзди, які мали прибути, так і не приїхали.

І сьогодні вже точно не приїдуть.

Можливо, завтра.

А ми тільки те й робимо, що чекаємо – від самого кінця війни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависає над нами усією своєю вагою. Ми залежимо від нього. Ворог, війна, адміністрація, армія – це все між собою схоже, ніхто нічого не розуміє, і ніхто не може цьому зарадити.

Вже скоро ніч. Ті, що вже підкріпились, починають дрімати або запалюють сигарети. Змучені за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися ні за цапову душу, вони відчули себе раптом терплячими і щиросердими. Тепер, коли все заспокоїлося, кожен готовий поділитися з товаришем рядниною чи навіть хлібом, якщо той залишився. Всі роззуваються і в сутінках здаються постарілими; втома від цих виснажливих місяців та постійної непевності дається взнаки – покінчити з цією війною неможливо. Дехто грає в карти, хтось пробує грати в кулі (занадто малі, щоб їх ганяти), чути сміх та жарти. Але на серці в усіх було тяжко.

…ось як закінчується війна, мій бідний Ежене. Уяви величезний барак, де сплять виснажені люди, яких навіть не постаралися додому нормально відправити. Ніхто доброго слова не скаже, не те щоб потиснути руку. В газетах нам обіцяли тріумфальні дійства, натомість нас запихають в бараки, відкриті всім вітрам. «Щире визнання від вдячної Франції» (я читав це в «Ле Матен», клянусь тобі, слово в слово) перетворилося на виснажливу тяганину. Нам видають 52 франки відшкодування, правда, видають ще одяг, суп та каву…

– Вдома, коли я повернусь, – каже хтось, укотре запалюючи цигарку, – влаштують чудове свято…

Ніхто не відповів, хоча всі сумнівалися.

– Ти звідки? – запитує сусід.

– З Сент-Вігер-де-Суланже.

– А…

Це ні про що не говорило, але звучало гарно.

На сьогодні, мабуть, досить. Думаю про тебе повсякчас, любий друже, і дуже хочу тебе побачити. Це перше, що я зроблю, коли повернуся до Парижа. Але після того, як побачуся з Сесіль (зрозумій мене правильно). Одужуй, пиши мені хоч трохи, якщо можеш, або присилай малюнки – це також добре (я їх усі бережу). Адже хто знає, коли ти станеш відомим художником, я буду казати: це мій друг (може, на цьому розбагатію?).

Міцно тисну твою руку.

Твій Альберт.

Провівши довгу ніч в очікуванні, зранку всі потягувалися. Помічники офіцерів розвішували оголошення, гупаючи молотками по стінах. Всі поспішали. Поїзди мали прибути у п’ятницю, тобто через два дні. Поїзди на Париж! Кожен шукав своє ім’я та знайомі імена. Альберт застряг у натовпі, йому товкли ребра, наступали на ноги. Нарешті йому вдалося розчистити собі прохід. Він провів пальцем по одному, по другому списку, перейшов до наступного, як той краб. Ну от, нарешті, і Альберт Майяр – на нічний потяг у п’ятницю, о 22-й годині…

Щоб проштампувати свій проїзний квиток, дійти до вокзалу разом з усіма, треба вийти десь за годину. Хотів було написати Сесіль, але швидко відмовився від цієї думки – ні до чого. Досить уже поганих новин.

Як і решта інших солдат, він відчував полегшення (навіть якщо хтось і прибрехав чи взагалі подавав неперевірену інформацію, від неї однаково ставало легше).

Альбертові захотілося скористатися перервою, і він попросив якогось хлопця, що писав листа, наглянути за речами. Вночі дощило, а може, погода ще й налагодиться. Кожен робив свій прогноз, дивлячись на хмари.

А зранку, навіть якщо було багато причин для занепокоєння, кожен відчував, як усе-таки добре лишитися живим… Уздовж перегородок, які встановили, щоб окреслити межі табору, як і в попередні дні, вже рядами стояли солдати і перемовлялися про те, про се з місцевими селянами, які прийшли подивитися, як усе відбувається. Дітлахи намагалися торкнутися зброї. Оті відвідувачі – невідомо, як і коли приїхали, але люди є люди. Дивно було говорити з мирними жителями отак от, через перегородку. В Альберта ще залишався тютюн – єдине, з чим він не розлучався. Добре, що багато потомлених солдатів все ще лежали на своїх плащах, не наважуючись встати. Тому отримати кухоль кави було легше, ніж удень. Підійшовши до перегородок, він довго стояв і курив, присьорбуючи каву. А над головою швидко пролітали білі хмари. Він попрямував до виходу, мимохідь перемовляючись з іншими солдатами. Він уникав якихось розпитувань, хотів спокійно дочекатися, коли його покличуть. Уже не було бажання кудись бігти, все одно – рано чи пізно – його відправлять додому. Сесіль у своєму останньому листі дала йому номер телефону, щоб він міг залишити повідомлення про день свого повернення. Відтоді цей номер обпікав йому пальці. Він хотів тут же набрати його, поговорити з Сесіль, розказати їй, як він мріяв повернутися, щоб бути нарешті разом (і ще про багато інших речей). Але це був просто номер, де можна було залишити повідомлення (у пана Молеона, який тримав господарський магазин на розі вулиці Амандьє). Окрім того, ще треба було знайти якийсь телефон, щоб додзвонитися. Швидше вже додому повернешся…

Біля огорожі зібралася юрба людей. Альберт затягувався черговою сигаретою. Сюди приходили місцеві, щоб поговорити з солдатами. Сумовиті жінки шукали свого сина чи чоловіка, тримаючи фото у витягнутій руці (подумати тільки – це як шукати голку в копиці сіна). Батьки, якщо такі були, трималися позаду. Жінки жадібно випитували, продовжуючи свої зусилля, бо прокидалися кожного ранку з останньою крихтою надії. Чоловіки ж давно зневірилися. Солдати відповідали непевно, хитали головами, бо всі фото були схожими.

Чиясь рука опустилася на його плече. Альберт обернувся і відразу відчув, як до горла підбирається нудота, а серце починає вискакувати з грудей.

– О, рядовий Майяр! Я вас шукав.

Прадель узяв його під руку і потягнув кудись.

– За мною!

Альберт більше не був у його підпорядкуванні, але, як заведений, пішов за ним, притискаючи торбу до себе.

Вони йшли вздовж огорожі.

Дівчина була середнього зросту. Років десь двадцять сім чи двадцять вісім, не красуня, подумав Альберт, але приємна. Шубка у неї, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесіль показувала йому такі шуби у вітринах розкішних магазинів, і йому було дуже прикро, що він не міг дозволити собі ходити по крамницях, щоб купити їй таку. Молода жінка тримала муфту, на ній був модний капелюшок. Видно було, що в неї є можливість виглядати просто і водночас елегантно. Відкрите обличчя, великі темні очі, у кутиках – пучки дрібненьких зморшок. Темні вії та маленький ротик. Не надто гарна, але відчувалось – добре доглянута. Окрім того, видно було, що жінка з характером.

Вона була схвильована. Тримаючи в руках, обтягнутих рукавичками, аркуш паперу, вона розгорнула і простягнула Альберту.

Щоб хоч мить отямитись, він узяв його і зробив вигляд, що читає. Але в цьому не було потреби – він чудово знав, про що там мова. Офіційне повідомлення. Його погляд вихопив кілька слів: «помер за батьківщину», «через поранення, отримані на полі бою…», «похований поблизу…».

– Панна цікавиться одним з ваших товаришів, загиблим у бою, – холодно проказав капітан.

Дівчина простягнула йому ще один лист, який він мало не вронив, але швидко підхопив (а у неї вихопилося схвильоване «ох»).

То був його почерк.

Шановні…

Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, і мені дуже прикро писати Вам про те, що він трагічно загинув…

Він повернув дівчині листа. Вона подала йому свою холодну, ніжну, але міцну руку.

– Мене звати Мадлен Перікур. Я – сестра Едуарда…

Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожі. Очима.)

Ніхто не знав, що казати далі.

– Мені дуже шкода… – сказав Альберт.

– Власне, панна, – втрутився Прадель, – приїхала до мене за рекомендацією генерала Морійо… – Він повернувся до неї. – Це, здається, близький друг вашого батька?

Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морійо викликало спазми в животі. Його хвилювало, як це все закінчиться (інстинктивно він стиснув м’язи і зосередився на своєму сечовому міхурі). Прадель, Морійо… От петля і затягнеться зараз…

– Річ у тім, – продовжував Прадель, – що панна Перікур хотіла би навідати могилу свого бідолашного брата. Але вона не знає, де він похований…

Капітан д’Олней-Прадель важко поклав свою руку на плече рядового Майяра, щоб той подивився на нього. Це виглядало як цілком дружній жест. Для Мадлен капітан Прадель мав би здатися таким людяним (отой покидьок, що свердлив зараз Альберта прямим і загрозливим поглядом!). Альберт у думці поєднав прізвища Морійо і Перікура, а потім додав ще й «близький друг»… Нескладно було здогадатися, що капітан уже намацує зв’язки, і допомога панни йому принесе більше вигоди, ніж оприлюднення правди, яку він і так чудово знав. Йому вигідно було тримати Альберта у пастці (вигадка про смерть Едуарда Перікура), і досить було подивитися на нього, щоб зрозуміти, що його кулак міцно стиснутий, поки йому це вигідно.

Панна Перікур не просто дивилася на Альберта – вона вивчала його з такою безмежною надією, аж зморщила брови, ніби хотіла допомогти йому заговорити. А він мовчки кивав головою.

– Це далеко звідси? – питала вона.

Який гарний голос… Але Альберт мовчав.

– Чуєте? Панна, – знову втрутився капітан Прадель, – питає вас: чи далеко той цвинтар, де похований її брат, Едуард?

Мадлен кинула на офіцера нетерплячий погляд. Він що, той ваш солдат, недоумок? Не розуміє, про що його питають? Вона аж зім’яла аркуш. А її погляд у сум’ятті переходив з капітана на Альберта.

– Досить далеко… – вичавив з себе Альберт.

Мадлен зітхнула з полегшенням. «Досить далеко» означає, що не надто далеко, або принаймні «я пам’ятаю, де це». Чи, може, ще хтось знає. Можна було здогадатися, що вона довго шукала, поки їх знайшла. Вона не могла дозволити собі посміхнутися, звичайно, ситуація була невідповідна, але вона принаймні трохи заспокоїлась.

– Можете мені пояснити, як туди добратися?

– Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звідси, з села, орієнтиром можуть бути…

– Значить, ви могли би нас туди допровадити?

– Зараз? – схвильовано спитав Альберт.

– Та ні! Не зараз!

Ця відповідь вирвалась у Мадлен Перікур. Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподіваючись на підтримку Праделя.

Виникла дивна ситуація: всі розуміли, про що йдеться.

Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все міняло.

Як завше, Прадель був найкмітливішим:

– Панна Перікур хоче відвідати могилу свого брата, розумієте…

Він робив наголос на кожному складі, ніби той мав окремий смисл.

Відвідати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?

Було зрозуміло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу і повної секретності.

Останніми місяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатів, загиблих на фронті: «Віддайте нам тіла наших дітей».

Але що вдієш? Це стосувалося всіх. Вся північ і весь схід країни був всіяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертві не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крім того, ще й пацюки). Від самого проголошення перемир’я родичі забили на сполох (але уряд настояв на забороні). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логічним. Якщо держава дозволить приватну ексгумацію тіл загиблих, за кілька днів сотні тисяч родичів, озброєних лопатами та заступами, перериють півкраїни. Уявіть собі, що для цього треба було б перевезти тисячі напіврозкладених тіл, чекати цілими днями з трунами на вокзалах, вантажити їх на поїзди, які тільки від Парижа до Орлеана зараз тиждень ідуть. Це неможливо. Тому від самого початку це було заборонено. Але от родичам сприйняти це було важко. Війна ж бо закінчилася, то як це зрозуміти? І вони наполягали. Зі свого боку, держава не давала собі ради навіть із демобілізацією солдат, а що вже казати про організацію ексгумації та транспортування двохсот, трьохсот чи навіть чотирьохсот тисяч трупів (а може, й більше, бо лік уже давно втрачений…).

Це вже головоломка.

Тоді люди знаходили відраду в тузі. Батьки їздили по країні, щоб схилитися над могилами, насипаними у чистому полі, і не мали сил покинути їх.

Так чинили найбільш законослухняні.

Бо були ще й інші – бунтівливі, вимогливі, вперті, які не хотіли здаватися перед байдужим урядовим чиновництвом. Ці чинили по-своєму. Так, як вчинила родина Едуарда. Панна Перікур приїхала не відвідати могилу свого брата.

Вона приїхала по нього.

Вона приїхала, щоб викопати його останки і забрати додому.

Такі історії повторювалися скрізь. Був налагоджений цілий процес – спеціальні копачі на вантажівках, з лопатами, заступами, що мали і міцні нерви.

Вночі знаходили місце і швидко робили свою справу.

– А коли панна може поїхати, – знову почав капітан Прадель, – відвідати могилу свого брата, рядовий Майяре?

– Завтра, якщо хочете… – приречено сказав Альберт.

– Гаразд, – відповіла дівчина, – завтра цілком підходить. Я буду з машиною. Скільки часу треба туди їхати, як ви гадаєте?

– Важко сказати… Годину… дві… А може, й більше… Вам коли підійде? – спитав Альберт.

Панна замислилася. Капітан Прадель не йшов на допомогу, тому вона рішуче підсумувала:

– Я приїду за вами десь перед шостою вечора. Що скажете?

А що казати… Увечері, проти ночі?

– Ви хочете поїхати туди… вночі?

Це вже було сильніше за нього. Він уже не міг стриматися, хоча це було нетактовно.

Він одразу ж пожалкував, бо Мадлен опустила очі. Хоча її зовсім не знітило запитання, вона прикидала. Молода, але, видно, практична. А оскільки вона була ще й багатою (це відразу було помітно: дороге хутро, модний капелюшок, гарні зубки), вона чітко оцінювала ситуацію і прораховувала, скільки їй коштуватиме супровід цього солдата.

Альберта знудило від самого себе: як таке можна подумати, що він візьме гроші за таке… Тому вона ще не встигла й рота відкрити, як він сказав:

– Добре, до завтра.

Розвернувся і пішов у напрямку табору.