Читать книгу До побачення там, нагорі - Пьер Леметр, П'єр Леметр - Страница 4

Перікура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Він заревів, як тварина, і впав у болото, біль був неймовірний. Він корчився і крутився на всі боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, він стискав обома руками стегно і боявся, щоби її лишень не відірвало снарядом. Коли, зробивши безнадійну і дуже болісну спробу, він ледь підвівся, то трохи заспокоївся, бо нога таки залишилася цілою. Роздивившись, він прийшов до висновку, що його покалічено десь під коліном – звідти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Він не зважав на гул, свист куль, шрапнелі, на думці було одне: «я зберіг ногу». І від цього зробилось легше, бо стати калікою йому не хотілося.

Про нього казали «малий Перікур», щоб підкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, він був велетенського зросту – метр вісімдесят три – уявіть собі. А ще до того ж і худющий на вигляд. Таким він був уже в п’ятнадцять років.

В інституті товариші називали його «гігантом» – не надто приємно (та його не дуже-то й любили).

Едуард Перікур був щасливчиком.

Він навчався з такими ж, як і він, дітьми багатіїв, а з такими нічого поганого не трапляється. Такі впевнено ідуть по життю, мають стабільну основу, закладену з діда-прадіда, – ще попередніми поколіннями їм прищеплюється віра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крім усього іншого, він був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все – багатство, талант, але не везіння – це вже занадто. Таке не вибачається, це вже несправедливо.

Та насправді його везінням було неймовірне відчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своїми наслідками, він ніби був уже попереджений, ніби мав якісь локатори, і робив усе, щоб вийти сухим із води. Звичайно, розпластаного отак у багні 2 листопада 1918 року, та ще й із покаліченою ногою, – важко назвати везучим – здавалося, доля відвернулася від нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу він таки зберіг. Може, шкутильгатиме до кінця своїх днів, але ж на своїх двох.

Він зняв ремінь і зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попередніми зусиллями, він розслабився і ліг. Біль помалу вгамовувався. Він, напевне, так якийсь час і пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцілить, або й ще гірше… Ходили чутки, що вночі німці вилазять зі своїх окопів, щоб добивати поранених ворогів.

Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Він відчув трохи прохолоди. А те, що відбувалося за спиною, тепер він міг бачити догори дриґом. Ніби на відпочинку за містом лежиш собі під деревами. З дівчиною. Власне, цього у нього ще ніколи не траплялося, щоб із дівчиною. Йому зустрічалися ті, що з борделів коло Академії мистецтв.

У нього не було часу заглибитися у спогади, бо він помітив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кілька секунд до цього, коли він падав і корчився на землі від болю, останнє, що йому запам’яталось, – як усі кинулись у бік німецької лінії. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрів од нього – стоїть собі, ніби війна вже закінчилася.

Едуард бачив його оддалік, догори дриґом і збоку. Руки у нього лежали на ремені, і він роздивлявся землю під ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерігає за мурашником. Він, як олімпієць, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, ніби все це вже взагалі його не стосувалося. Але, видно, огляд було закінчено, бо він кудись щез. Офіцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися свої ноги, – то було таким дивним, що Едуард навіть на мить забув про свій біль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже він пройшов усю війну без жодної подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землі, з посіченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, він залишається солдатом і як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозуміло. А от офіцер, який зупиняється під снарядами, щоб роздивитися свої ноги…

Перікур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував віддихатись. Його руки стиснули коліно якраз над імпровізованим джгутом. Минуло кілька хвилин, він не витримав і знову вигнувся, щоб подивитись на те місце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нікого. Офіцер зник. Лінія атаки ще перемістилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрів далі. Едуард міг тепер зайнятися своєю ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомість він вигинався, як риба без води, затискуючи собі стегно і втупившись в те кляте місце…

Нарешті, він наважився. Але було дуже важко. Піднявшись на ліктях, він почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передпліччя, а от лівою ногою можна було трохи відштовхуватися. Кожен метр давався неймовірними зусиллями. Важко пояснити, навіщо він це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнівним типом – всі його терпіти не могли. Він був із тих офіцерів, для яких військове підпорядкування було важливішим, ніж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був втаємниченим в ієрархію всієї системи, та чуття йому підказувало, що так воно і є.

Але його намір було різко обірвано. Він заледве подолав сім чи вісім метрів, не більше, як зовсім поряд розірвався снаряд надпотужного калібру і прибив його до землі. Власне, лежачи на землі, сильніше відчуваєш детонацію. Він напружився, витягнувся, як стріла, але права нога не слухалася ніяк. Лежав, як епілептик, скований судомою. Погляд Едуарда все ще був прикутим до того місця, де ще недавно стояв Прадель. Раптом величезна стіна ґрунту, як потужна штормова хвиля, здійнялася в небо. Невже він надто близько підповз, і його зараз накриє землею? Все обвалювалося з жахливим гуркотом, страшним ревом якоїсь потойбічної істоти. Вибухи і свист куль, постріли, які висвічували небо, в порівнянні з тією стіною землі були просто нічим. Здерев’янілий, він заплющив очі, під ним двигтіла земля. Притиснувшись до землі, він старався не дихати. А коли прийшов до тями, то зрозумів, що все ще живий, і це було просто дивом.

Як тільки земля осипалась, він із подвоєною енергією траншейного пацюка знову кинувся повзти на спині туди, куди чомусь кликало його серце. І лише згодом він зрозумів, чому: там, куди щойно звалилася купа землі, з-під насипаного ґрунту виглядало невеличке сталеве вістря. Усього кілька сантиметрів. Вершечок багнета. Тепер усе ясно. Там, унизу, засипало солдата.

Порятунок засипаних – це ніби проста справа для того, хто знає, як. Але сам він ніколи цього не робив. Там, де він служив, сапери часто відкопували лопатами чи заступами отаких от засипаних хлопців. Але, на жаль, викопували запізно, і, закінчивши справу, їх виймали з-під завалів уже посинілих, із страхітливо виряченими очима, що вилізли з орбіт. Раптом згадка про Праделя наздогнала Едуарда, і він кинувся до роботи.

Дій! Швидше!

Він перевернувся на живіт, але пошкоджена рана на нозі тут же дала про себе знати. З глухим стогоном він усе ж таки рив зігнутими, як граблі, пальцями. Поганий інструмент, якщо хлопцеві там унизу вже бракує повітря. Едуардові не треба було багато часу, щоб це зрозуміти. На якій глибині той знаходиться? Якби ж то було чим копати! Перікур роззирнувся. Він кинув погляд на тіла вбитих, але при них не було нічого такого, щоб можна було використати, – жодного інструменту, нічого. Єдине, що можна зробити, – витягти той багнет і длубатись ним, але це забере чимало часу. Йому здалось, що той, унизу, покликав. Звичайно, навіть якщо він десь неглибоко, при такій гуркотняві неможливо було це почути, навіть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо він розумів, наскільки це терміново. Або ви рятуєте заваленого якнайшвидше, або викопаєте його вже мертвим. І поки він пальцями вигрібав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи він хоч знає того засипаного? Прізвища солдатів з його загону, їхні обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз… Але йому хотілось би врятувати товариша, і щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався. Це надихало працювати швидше, поглядом він усе ще шукав, чим би собі допомогти. Але нічого не знаходив, а пальці вже задерев’яніли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрів двадцять землі довкола багнета. Але коли він спробував зрушити його, нічого не вийшло – багнет тримався, як міцний зуб, і це знесилювало. Скільки він отак уже риє, дві чи три хвилини? Той бідолаха уже напевно мертвий. Згорблене тіло Едуарда почало вже боліти, німіли плечі. Він так довго не витримає. Його брали сумніви від знесилення, рухи втомлювали все більше. Йому важко було дихати, м’язи відмовляли, судома охопила його тіло, і він що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у відповідь ворухнулось – невже? У нього ринули сльози, він ухопив обома руками металеве вістря багнета і щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далі раптом пішло легше. Він спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повністю. І нарешті переможний крик вирвався з його грудей – ура, багнет піддався! Він вийняв його, здивовано роздивляючись, ніби не повірив своїм очам, тоді роздратовано застогнав від безсилля і почав кулаками гатити по землі. Накресливши широке коло затупленим різаком, він став лезом піднімати землю і відкидати її обома руками. Невідомо, скільки це забрало у нього часу. Біль у нозі посилювався. І нарешті, щось є – він намацав тканину, ґудзик. Як божевільний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просідати під ним у яму, він знов щось намацав, що це? Ось його руки відчули гладеньку поверхню каски, її контури відчувались кінчиками пальців. Це – він! Сльози знову потекли рясно, й одночасно він закричав, а його знесилені руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрібаючи землю. Нарешті з’явилася голова солдата. Він був на глибині не більше тридцяти сантиметрів, і здавалось, ніби заснув. Він його упізнав! Як же його звати? Але він мертвий… Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився і подивився на свого товариша, який лежав тут, під ним. Він відчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, і це його просто вбивало.

Схлипуючи, він продовжував розгрібати землю довкола тіла. Тепер пішло швидше, от уже видно плечі, торс до пояса. Але перед обличчям солдата лежала голова мертвої коняки… Дивно, що вони тут зустрілися отак під землею – одне навпроти одного. Крізь сльози він уявив, що з цього вийшла би химерна картина. Все вдавалось би швидше, якби він тільки міг підвестися чи змінити позу. Але навіть так у нього щось виходить. Він говорив уголос якісь дурниці. «Не переживай», – схлипуючи промовляв він, ніби той його чув. Йому хотілось притиснути загиблого до себе, він говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправді він оплакував самого себе, свою смерть. Він також плакав від того, чого так колись боявся (тепер він може собі в цьому зізнатись). Уже два роки він страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а він же тільки поранений! От-от – кінець війні, і сльози, які він лив над своїм товаришем, були сльози за його молодістю, сльози за його життям. Але й сльози свого везіння. Покалічений, він тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але він – живий! Він хутко розкопав усе тіло.

Аж тут він згадав прізвище – Майяр! А от імені він не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.

І ніби у божевільній надії, він нахилився до Альбертового обличчя, і в цей момент йому захотілося, щоб увесь світ, що вибухав довкола, замовк. Він хоче почути, чи таки той і справді помер? Нехай він полежить біля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра – вона відхилилася без жодного спротиву. Але цим нічого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надія, що той ще живий, – хоча дуже болісна. Але якщо надія є, треба ж переконатися, перевірити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годі, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти ніжно його руки в свої долоні, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити ті слова, які кажуть дітям, що б’ються в істериці, і казати доти, поки ті не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нікого – ні мене, ні вас, нікого, хто б підказав йому, як діяти.) А в його голові вже зажеврів сумнів, чи Майяр насправді помер. Едуард уже колись таке бачив (чи то йому хтось розказував історію з фронту). Ніхто того не бачив на власні очі – історію про солдата, якого всі вважали померлим. Але коли його взялися реанімувати, серце знову запрацювало.

Думати про все це, коли біль ставав усе нестерпнішим, було позбавлене сенсу. Але Едуард обіперся на здорову ногу, тягнучи за собою поранену. Він навіть не помічав цього в якомусь тумані болю, виснаження та безнадії.

Йому лиш на мить забракло сил.

Але наступної миті він, стоячи на одній нозі, як бусол, ледве зберігаючи рівновагу, кинув погляд собі під ноги і різко вдихнувши, з усієї сили і всією вагою тіла впав на груди солдатові.

Почувся глухий тріск потрощених ребер, а затим… хрип! Земля під ним наче перевернулася, він сповз нижче, ніби звалився з крісла. Але це не земля перевернулася – то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повірив своїм очам… Звідкись ринули сльози. Таки правда, він – щасливчик! (Скажіть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спині, плакав і сміявся водночас. Ну й картина: ось він тут, на спустошеному полі бою, поруч кобиляча голова, а він – із пораненою ногою, весь у крові, виснажений до знемоги. А поруч – цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!

Як на кінець війни – то це щось неймовірне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повільно приходив до тями, Едуард підвівся на здорову ногу і послав у небо прокльони – ніби підпалив запал динаміту!

І в цю мить поруч просвистів осколок від снаряда завбільшки із тарілку… Досить великий і з шаленою швидкістю.

Відповідь богів? Безперечно.