Читать книгу Темна синя вода. Джерело - Радій Радутний - Страница 2

Розділ 1
Трохи поганих новин

Оглавление

Згодом я кілька разів намагався згадати – чи починався той день якось інакше? Чи були якісь ознаки, якісь прикмети, знамення, кінець кінцем? Головою розумів, що не було, що не повинно було їх статися, що навпаки – якщо вже вибрати день для такої події, то краще взяти непримітний. Буденний. Сірий.

Але серцем так і не зміг із цим примиритися.

Не міг, не міг, не міг такий день залишатись буденним.

Кожна людина – маленький Всесвіт. Знаю, ця фраза зуживана та набридла, можна навіть сказати – заяложена, аж блищить. Але це так.

А загибель Всесвіту – подія досить масштабна, погодьтесь.

Можна сказати інакше, з гумором. Дев’яносто дев’ять відсотків людей вважають людство сірою масою, а себе, хорошого – вельми оригінальним та самобутнім.

І це теж, мабуть, так.

Маю підозру, що купа людей з IQ трохи більшим за середньопролетарський при цьому розуміє, що вони – такі собі маленькі цвяшки або клітинки великого людства, й від раптової втрати одного цвяшка будівля не розвалиться, ба навіть підошва не відпаде.

Але кожен цвяшок має голівку, й у ній крутиться думка – «Я важливий! Я хороший! Я розумний! Без мене – ніяк!».

Буває, що ця думка обривається посередині слова. Зазвичай – несподівано, бо всі чомусь вважають себе безсмертними. Хто загине, я? Ні в якому разі. Вже хто-хто, а я точно проскочу – чи то поміж кулями, чи поміж законами, хворобами… та хоча б і машинами. Навіть у годину пік на шестирядці в районі виїзду з міста.

Й ті, хто їдуть поруч накритого тіла, байдуже думають – «от дурний! Чи незграбний. А я би проско…»

Трапляється, звісно, й таке, що кінець очікуваний. Скажімо, за рік. Або півроку. Або пару місяців. Ну, пару тижнів однозначно. Але ж не сьогод…

Раніше траплялося, що попереджали про день, час та навіть хвилину, але зараз смертну кару вже скасовано.

Ні, той день аж ніяк не попереджав.

Почався він з лінивого сонечка у вікні. Перед цим кілька днів було хмарно й дощило, подекуди навіть гримало й миготіло блискавкою, тож сонечко було вельми доречне. Я дивився прогноз – наприкінці тижня планувалося до тридцяти; і знав, що вже за кілька днів я дивитимусь на сонечко не так радісно, й ховатимуся від спеки у тінь або в приміщення з кондиціонером; але поки що – поглядав на сонечко й посміхався.

Якась пташка розцвірінькалася надворі, а кішка Томка заходилася ганяти підлогою іграшкову мишку з калаталом всередині. На її думку, шоста ранку – найкращий час для такої забави, а поспати можна буде й пізніше. Треба було би тпруськнути на неї, або навіть пожбурити капцем, та це означало прокинутись остаточно, а цього не хотілося. Й очі розплющувати не хотілося теж. Хоча інколи робити це було б незле. Багато справ ішли б краще, якби ми вчасно очі розплющували.

Ще пару місяців тому кішка була кошеням, звалася Томом, і де були мої очі, коли я вибирав це боязке чорно-біле створіння з купи таких самих боязких волохатьок? Якби побачив, що кішка – то, мабуть, не став би зв’язуватись. Полінувався би вовтузитися з наслідками. А тепер – що поробиш. Будемо наслідки роздавати. І вже, мабуть, скоро, бо одного потенційного зятя я вже кілька днів тому прогнав.

Він сіро-білий, нахабний, і мені не сподобався.

Ліньки було й каву варити, і я варварським чином залив порошок окропом із чайника – зійде й так. Намастив кавалок хліба, повагався, чи не кинути зверху ще й сиру шмат, але також полінувався.

Кинув погляд на поличку з книжками. Давненько я не відкривав паперових книжок. З екрану й зручніше, й сторінки легше гортаються… але час від часу проривається ностальгія. От і цього разу прорвалася, виявилась дужчою навіть на лінощі.

Трапилася якась фантастика з кінця дев’яностих… хороші були часи. На обкладинці гарна дівчина у комбінезоні пробувала налагодити контакти з мавпоподібним аборигеном. Контакти, ясна річ, торговельні, бо як навіть і кажуть, що чоловік хоч трохи кращий за мавпу – то вже непогано; та абориген був не кращий. Книжка була весела, з пригодами, й ще тоді я читав її кілька разів – так, що дружина вже запам’ятала малюнок не лише на передньому боці обкладинки, а й на задньому.

– Це ти! – якось потицяла вона пальцем у мавпу, явно набиваючись, щоб я порівняв її з другим персонажем обкладинки. Замість відповіді я почав книжку перекидати.

– Ні-ні-ні!!! – запротестувала кохана словом і ділом, бо позаду було намальовано слоноподібне чудовисько. – Навіть не думай!!! То не я! То теж ти!

Оскільки читав я в ліжку, то й діло скоїлося не відходячи, так би мовити, від каси.

Давно це було, й багато чого змінилося з тих хороших часів. Передовсім – не стало кому тицяти пальцем у мавпу.

Я поставив книжку на місце. Подумав, що припадати їй пилом ще кілька років. Або не кілька. Але припадати.

Узяв мобілу – будильник якраз намірився теленькнути, але я зреагував швидше; відкрив на екранчику якусь книжку – хай йому чорт, тепер я не можу згадати, яку! – й, передчуваючи десять хвилин маленького кайфу поглинання одночасно духовної та тілесної поживи, приготувався…

Дззззззинь!

Цього разу я схибив. І будильник, і дзвінок спершу з’являються на екранчику, а вже потім оголошують про свою появу дзвінком. Будильника я спіймав, а дзвінок проґавив.

Номер був не знайомий. Не знаю, у кого як, але в мене таке нечасто трапляється. Коло більш-менш постійних контактів визначено, а з незнайомцями зручніше спілкуватись емейлом.

Але причин відкидати незнайомців нема.

Давно вже нема.

– Ну, алло! – не дуже задоволено сказав я мобілі.

– Смачного вам! – засміялися в слухавці. – Пане Юрію, а чи не могли б ми зустрітися сьогодні годині о десятій… скажімо, у скверику біля Золотих Воріт?

Голос був чоловічий. Звичайний. Не дуже низький і не зависокий. Такий не викликає ані інстинктивної відрази, ні приязні. Нейтральний голос, і фраза нейтральна… хоча спершу, мабуть, варто було би відрекомендуватись.

– Мене звати Ігор, і я хотів би запропонувати вам невеличку роботу. За гроші.

Думки, зараза, читає…

– Ну, якщо за гроші…

За гроші мені можна запропонувати й велику роботу. Візьмусь я, зрозуміло, ніяк не за всяку, але запропонувати можна.

– У будь-якому випадку з мене кава, – додала слухавка.

Але я б, мабуть, і так погодився.

А хто б не погодився? Хіба, може, якась пещена Галя, яка здуру розмістила свій хатній телефон на сайті знайомств, а тепер не знає, що й робити, як відкараскатись.

Я таких дурниць не роблю. Я роблю інші.

До призначеної години я сам встиг і кави хильнути, і в інтернет зазирнути, і ще раз прикинути, що за роботу могли пропонувати таку, що обов’язково зустрітися тре’. Колись так намагалися впарити участь у мережевих продажах (ну не падлюки, га? таке слово спаскудити!), але якщо кожного потенційного покупця кавою заманювати… ні. Це щось інше.

Скверик був напівпорожній, бо кияни чи то балувані, чи то за робочий тиждень втомлюються так, що на вихідні впадають у кому, хай навіть короткочасну. Майже порожній був скверик, тому не помітити Ігоря було досить важко. Він і не ховався; більш того – навіть ручкою помахав… нах-хаба.

Чому нахаба? Тому що мене впізнав. Чому мене впізнав? Бо, знацця, бачив, скоріш за все на фотокартці. Або навіть на відео, бо розпізнати морду з такої відстані навряд чи реально. А може, й вживу – і це означає, що слідкував.

Від таких думок мені перехотілося кави, але просто так взяти й піти теж розхотілося.

Колись, давно-давно, коли дерева були аж до неба, а сусідський песик-болонка сягав мені аж до стегон, казали мені бабуся, показуючи на самотній останній вареник у мисці: «Доїж! А то буде за тобою ганятися!». Того разу я був так вражений, що негайно доїв; але потім замислився, й через пару днів попросив бабусю наварити ще «валеників з силом». Бабуся й рада старатися, але серія експериментів, проведених із хованням останнього вареника в холодильник, шухляду, під ліжко та під собачу буду показав, що й бабуся можуть казати неправду. Хіба що один вареник – той самий, з-під собачої буди – все-таки зник й тим лишив мені певну надію. А раптом, все-таки, погнався за мною, та не здогнав? Я ж-бо он який прудконогий! Особливо з гори. Особливо коли прибрати шасі й котитися, як виходить, а не як ноги біжать.

Але виховний момент експерименту зберігся, й досі жоден вареник за мною не бігав. Хоч прибитий цвяшок, хоч проект міжнародної угоди – усе доробляв.

– Добридень, – посміхнувся Ігор. – Прошу до столика.

Я гадав, що він запитає, яку мені каву замовити, але він неуважно махнув рукою офіціантці: «Американо з вершками, будь ласка».

Американо з вершками мені подобався, а от те, що Ігор про це знає – скоріш навпаки.

– Слухаю вас, – натякнув я, не чекаючи на не таку вже й повільну офіціантку. – Бажано швидко, бо маю ще справи.

Справи й насправді були, і я вже прикидав, як звідси краще до Майдану пройти. Ага, он там, через перехрестя, понад Молодим театром…

Ігор зітхнув. Мабуть, він розраховував принаймні на «яка чудова погода сьогодні, чи не так?»

– Юрію, – впевнено почав він, навіть не перепитавши – чи справді це я, і це мені не сподобалося ще дужче. – Гляньте, будь ласка, на он те перехрестя.

Я глянув. Горіло зелене світло – для пішоходів. Немолода вже матуся неквапом сунула зеброю парний возик – мабуть, із близнятами. Нечисленні шанувальники ранкових прогулянок обходили його з великим запасом – чи то щоб не штовхнути, а чи щоб одягом не зачепитися. Порикували, зиркаючи фарами на червоне світло, кілька автомобілів у правій смузі, а ліва була на диво поро…

Вже ні.

З могутнім басовим ревом (кажуть, такий дівчатам страшенно подобається) з боку Оперного вигулькнуло щось червоне-обтічне-низеньке-відкрите, бібікнуло й проскочило лівою смугою далі на Володимирську. Хтось матюкнувся вслід, а матуся не звернула уваги. Можливо, навіть і не помітила.

Буває таке.

– Юрію, – знову назвав мене на ім’я той Ігор. – Якби ми не зустрілися, ви рушили би на Майдан якраз через те перехрестя.

Що ж, слід віддати належне – мою увагу він таки привернув. Пояснень явищу було кілька. Найпростішим варіантом, гадаю, було взнати про мої справи, призначити зустріч так, щоб мінімізувати варіанти маршруту звідси – а так і є, Прорізною на Майдан найпростіше; домовитися з власником червоного кабріолетику… ризиковано, звісно, можна й справді зачепити когось, втім, швидкість не дуже висока, кілометрів шістдесят, ну, може, сімдесят…

Я думав дурню й знав, що думаю саме дурню.

– Це було раз, – пояснив мій потенційний роботодавець, одночасно простягаючи мені смартфон із досить великим екраном. І знаєте що? Краще б той екранчик був трохи меншим!

– …а ось вам два.

З екрану на мене дивився… та я й дивився. Незворушно, як і належить схопленій миті. Нерухомо. Незмигно. З нейтральним, трохи незадоволеним виглядом на обличчі.

От тільки обличчя трохи деформоване, бо лежало на бетонній подушці бордюру й пускало по ньому маленьку червону річечку. Й видно було, не знаю як, але видно, що вкладалася голова на цю подушку не повільно та обережно, а одним рухом. Швидко. З розмаху. З характерним тріском кісток й ще одним звуком, який передати навряд чи можливо, але хто його чув, той вже ніколи не забуде й, відповідно, ні з чим іншим не переплутає.

– А три буде? – запитав я.

– Можна й три, – охоче погодився Ігор, тицяючи в екран. Фото змінилося, але нове зображення ще менше хотілося роздивлятись.

– Фотошоп, – не дуже впевнено мовив я.

Нагодилась офіціантка, й переді мною виникла чашка на блюдці, пластиковий кругляшок з вершками й ложка в серветці, а цукорниця у вигляді колби з дозатором на столі й так була.

Я сипнув цукру. Незважаючи на чималий досвід кавування в громадських закладах (каюсь, полюбляю таку справу), цукринки не лягли рівною гіркою, а утворили щось на кшталт дюни, причому утвореної божевільним вітром, який сам не знаю, звідки віє.

– А осьдечки чотири, – Ігор вдав, ніби зовсім тремтіння рук не помітив. – Прошу.

На екранчику була шапка якогось сайту й заголовок «Під час обстрілу загинуло чотири воїни».

– Давно такого не бувало, – я перестав усміхатись. – І як це я проґавив… Е-е-е… хвилинку, а коли це?

– Завтра, – повідомив Ігор. – Придивіться, ондечки дата. І обставини.

Дата стояла й справді завтрашня.

Звісно, це нічого не означало. Абсолютно. Анічогісінько. Фотошоп… ба навіть не фотошоп. Зробити локальну копію сайту, замінити дві цифри, запхати в мобілу – навіть фотошоп не потрібен. Справа десяти хвилин.

– Радий, що не помилився, – вже не так широко, але знову посміхнувся Ігор, потім уточнив. – Що не помилився у вас. Нормальна, недовірлива реакція. Без істерик, без закидання мобіли у фонтан…

Мимохіть я поглянув на круглу тарілку водограю. Чи то звечора його не почистили мисливці за монетками, а чи зранку вже побувала якась туристична група, але дно виблискувало – й сріблясто, й жовтаво. Колись темними були дрібніші монетки, а за світліші можна було купити пива або молока, та ще й на шмат хліба вистачило. Зараз навпаки – у тому сенсі, що монетки помінялись місцями, а от купити за них навіть бублика вже б не вийшло.

Так… дітлахи й безпритульні, що пірнають вечорами в тарілку, такій мобілі зраділи б. Хай навіть моченій. Та й не долежала б вона до вечора, за кілька хвилин вивудили б. Ринули б скопом, як ті негри у Африці, коли якась мандрівниця упустила мобілу в сортир й пообіцяла п’ять доларів тому, хто дістане.

Результат знаєте? Більше десятка трупів. Ні, не побилися. Просто в сортирній ямі, буває, газ накопичується, а людині потрібно дихати. Не газом.

Лізли й падали, лізли й падали.

А якщо хтось скаже, що таке лише у Африці можливе, то я вам скажу, що й у нас кожного року хоч двійко, та загине. Саме по такій схемі – один поліз, упав, другий поліз рятувати – і поруч ліг. Африканський рекорд нашим побити не поталанило, але національний рекорд теж немаленький – сім штук. На Кіровоградщині, здається, й досить давно, але також образливо.

Хоча нащо далеко ходити. Харків, центр міста, парк… і троє загиблих. Батько та двоє синів, а схема стандартна – молодший синок гепнувся у якийсь комунальний колодязь, батько поліз рятувати, а старший син поліз рятувати батька.

Ходив я тим парком, роздивлявся місце. Люки заварили, але хіба ж усім дурням клепку завариш? Обережніше треба. Недовірливіше. Краще перебоятись, аніж недобоятись; а коли й справді треба кидатися на порятунок – то спочатку оціни шанси. Хоч як гидко це звучить, хоч як суперечить людській моралі й російській приказці про «товариша виручай» – але все-таки оціни. Бо витягати два трупи замість одного значно гидкіше.

Це я так собі думаю. Можу, звісно, й помилятись. Хто не згоден – прошу до ями, тягніть.

І я трохи потягну.

– Якби… – обережно почав я, потім трохи подумав й зайшов ще більш здалеку. – Якби, наприклад, я в це повірив.

– Так-так, – підбадьорливо кивнув Ігор.

– Якби я в це повірив – то що б ви хотіли від мене?

– Блискуче сформульовано, – він начебто жартома поплескав в долоні. – Ще більш радий знайомству.

– А я був би радий відповіді на запитання, – те плескання мені не сподобалося. Це було ще не глузування, але щось дуже вже близьке. Ігор помітив мою реакцію й негайно припинив, натомість і собі відпив кави.

– Я б запропонував невеличку подорож, – вже абсолютно серйозним тоном проголосив він.

– На яких умовах?

– Назавжди. Без гонорару. З великим шансом загинути.

– Ого, – сказав я, бо що інше можна було тут сказати?

– Ага, – з бісиками в очах відповів Ігор. – Так-так, будь-яка нормальна людина після оголошення таких умов послала би мене… ну, ви знаєте куди.

Я знав. Більш того, вже заготував Ігорю усну маршрутну картку, й кінцевий пункт тої подорожі був далеко – принаймні, сам я жодного разу туди не ходив. Хоча теж посилали.

– …але не поспішайте з відповіддю. Подумайте. Скажімо, до завтра. Влаштовує? – Ігор говорив це наче серйозно, але бісики в очах іще стрибали. Якщо надумаєте… вибачте, якщо бодай щось надумаєте – наприклад, послати мене, або щось у такому ж стилі – прошу телефонувати. У будь-який час дня або ночі. Домовились?

Я знизав плечима. Справді, така домовленість ні до чого не змушувала, отже, можна було вважати, що домовились. Захочу – подзвоню, не захочу – не подзвоню. Захочу – подзвоню й все-таки висловлю свої побажання з приводу напрямку його подорожі. Сам же дозволив.

Але. Тут повинно бути якесь «але». Обов’язково!

– Але… – сказав Ігор, й бісики зникли. – Але майте на увазі. Час – він, знаєте, дуже опірна субстанція. Пружна. Його деформуєш – а він, гад такий, все одно намагається зробити все так, як було. Його рвеш на частини – а відірвані частки все одно плинуть саме тим шляхом, яким плинули раніше. Його ламаєш – він наче ламається, але варто лишень відвернутись – і все зрослося, й лише шрамик на місці зламу. Розумієте, що це означає?

Я відкрив був рота, але Ігор вже й сам закінчив.

– Це означає, що ймовірність того, що ви все-таки потрапите під машину протягом найближчих кількох діб – дуже висока. Навскидку, без розрахунків, я оцінив би її десь у нуль-кома-вісім або нуль-кома-дев’ять. Так що порадив би вам, пане Юрію, бути обережним. Бути дуже обережним! Особливо на дорогах…

Він на мить замислився – а може, лише вдав задля драматичного ефекту, – й задумливо додав:

– Та й, мабуть, не лише на дорогах, а взагалі у будь-якій ситуації, пов’язаній з рухом. Потяг, метро… летіти сьогодні нікуди не плануєте? Жартую, жартую. Знаю, що ні.

Він плавним рухом піднявся з-за столика, кивнув:

– Що ж, чекатиму на дзвінок. За каву вже заплачено, не турбуйтесь.

Розвернувся і впевнено, жодного разу не озирнувшись, подався до входу метро. Цікавий був вхід – зроблений як фойє будинку, й, наскільки я знаю, будинок цей з’явився раніше, аніж метро, а отже, рили зсередини. Вже кілька років збирався дослідити цю історію, може, когось із ветеранів-метробудівників розпитати, але не доходили руки.

Тепер, мабуть, уже й не дійдуть…

Я стріпнув головою. Чому це раптом – не дійдуть? Що я, повірив якомусь пройдисвітові з відфотошопленим малюнком і фальсифікованим сайтом? Та чорта з два!

…але підходячи до перехрестя, й дочекався, поки не лише спалахне зелене вічко світлофора, а й погорить цей вогник пару секунд, і люди вже дістануться середини дороги.

Якась дебела тітка, проходячи, начебто випадково штовхнула мене плечем – чого, мовляв, витрішки ловиш? Ще й пробурчала щось на кшталт «понаїхали тут!.. свєтофорів ніколи не бачили!..»

– Світлофорів, – сказав я їй вслід, і тітку аж пересмикнуло – мабуть, випадково тицьнув пальцем в болюче місце. Мабуть, уже не раз тицяли, й цілком можливо, що якісь небайдужі люди – діти, скажімо, чи більш освічена подружка. Образилась. Роззявила рота для випалу у відповідь.

Швидкості у нас з тіткою, одначе, різнилися, і, якщо навіть якесь продовження дискусії з її боку й мало місце, то я його вже не почув. Бо, хай навіть і не повірив Ігорю, але машини пообіч все одно пильнував.

Звісно, жоден дурень на червоне світло не поїхав і в натовп перехожих не врізався.

Чесно сказати – Ігорю я не так щоб геть-геть не повірив, але, як би це сформулювати… припустив можливість, о! Й вирішив подивитися, що з того вийде. Бо вийти могло з кількадесят варіантів – від розіграшу когось із знайомих або якогось дурнуватого телеканалу аж до чорних ріелтерів, які поклали око на мою скромну, але все-таки власну хатинку. Десь аж наприкінці довгого списку бовванів варіант, що все сказане Ігорем – щира правда, й він справді або сам з майбутнього, або знає майбутнє й хоче запропонувати щось фантастичне… але повторюю – цей варіант був десь аж наприкінці довгого-довгого списку. За ним було хіба що «це кошмар, і я зараз прокинусь», або «це передсмертна маячня, я у реанімації, ще трохи – й побачу той знаменитий чорний тунель».

Який, до речі, виявився банальним фізіологічним явищем – світлочутливі клітинки в оці вимикаються з периферії до центру, й поле зору звужується, що й викликає ілюзію. Отаке розчарування.

Хоча натхнені адепти життя після смерті все одно не повірять.

А я, відповідно, не повірю у те, ніби там щось є.

Втім, не повірю – тут недоречний термін, бо я не вірю. Я знаю. Я там колись побував ненадовго й нічого, окрім темряви, не побачив, ані з Осірісом, ані зі святим Петром не зустрівся, чорти мене в казан не тягли, гурії не зустрічали.

Просто пітьма – як у глибокому-глибокому сні.

Може, воно й на краще. Не вистачало ще відповідати за те, що гріхом не вважав ані тоді, коли коїв, ані опісля.

Хоча закінчити шлях під колесами якогось банального автомобіля теж не хотілось би – бо дуже вже по-дурному. Краще або в бою та зненацька, або тихо-мирно у ліжку років через півсотні, бажано уві сні.

Тому дороги я переходив, лише дочекавшись, поки зелений погорить зо кілька секунд, або й взагалі – під або над землею. Й у метро був весь час напоготові, стояв чортзна-де від краю платформи, перед тим, як зайти у вагон, пропускав уперед двійко-трійко активних бабусь, – як же ж вони стартують, завваживши вільне місце, куди там драгстерам! – й виходити намагався теж не першим. Бо всяко буває.

Але всякого не було. Потяг не зупинявся серед тунелю, не врізався в зустрічний, на вагон не падала зверху бетонна паля, як кілька років тому в Москві, не відчинялися на ходу двері (хоча це й не допомогло б – бо я завбачливо ставав від дверей подалі). Коротше кажучи, доїхалося нормально – що туди, що назад.

У маршрутці я трохи понервував, але й тут все скінчилось так само, як і завжди – доїхали, розібралися, хто де виходить, кому краще вийти, а кому досить лише посунутись, щоб випустити.

Хряснули двері, і я швиденько відійшов на пару кроків далі від бордюру – про всяк випадок.

І дорогу перейшов, кілька разів поглянувши ліворуч-праворуч. Теж нормально перейшов, без жодних ускладнень.

І вже проходячи біля місцевого культурного центру – кіоску з пивом, відчув, що руки трохи той… ну, не так щоб трясуться… але трохи той.

Зупинився й узяв пляшку «Чернігівського». Відійшов трохи далі, щоб не створювати натовпу біля самого кіоску, хай там молодь стовбичить, й потяг з кишені ключа – відкорковувати.

Почулось тихе дзижчання, й у ліву ногу щось неболяче, але відчутно штовхнуло. Все ще на нервах, я смикнувся, мало не впустив пляшки й лише тоді завважив дитячий автомобільчик з антеною на багажнику.

Іграшка. Просто іграшка.

Хлопчик років десяти голосно реготнув, посмикав важелі на пульті, й машинка слухняно відкотилась назад. Вибачитися, звичайно, навіть думки не промайнуло.

Ну та й чорт з ним.

Я відкоркував пиво, пхнув ключа назад до кишені і вже хотів був зробити перший ковток, аж раптом відчув ще один поштовх – цього разу у праву ногу.

Той самий автомобільчик впирався так, ніби хотів зрушити мене з місця, дзижчав, буксуючи, але, звичайно, посунути центнер живої маси не міг.

Хлопчина стояв за десяток кроків й скалив нерівні зуби.

– Припини, – незадоволено сказав я, обережно відштовхуючи машинку. – Поламається.

Він знову посмикав важелі, й іграшка відкотилась.

Пиво виявилось теплуватим, але подіяло все одно заспокійливо. Приємно шурхотіла осідаючи піна. Цей звук мені завжди подобався. Колись, давно-давно, у дитинстві, зпаяв навіть генератор «рожевого шуму» – отакого шелестіння, чи то листяного, чи то очеретяного, а чи пінистих морських хвиль…

Знов почулось дзижчання, й легкий удар у обидві ноги одразу, бо розставлено їх було не дуже широко.

Той самий автомобільчик і той самий хлопчик. Мабуть, не дуже розумний.

Я знову легенько відштовхнув машинку, розвернувся й рушив додому.

І знов позаду задзижчало, і…

Ні. Не стукнуло. Хлопчик схибив – скерував машинку якраз під ту ногу, що я опускав. Я й опустив. От чесно скажу – ненавмисне.

Але пластмаса видала жалібне «хрусь!», й дзижчання урвалося. Це ж іграшка, хіба їй багато потрібно? Та ще й, мабуть, китайська.

– ААААААА!!! – почулося замість дзижчання, причому негайно. Й рота хлопчик роззявив так, наче бегемот – кажуть, у них паща градусів на сто двадцять розчиняється. Але бегемоти з розчахненою пащею кидаються один на одного, а хлопчик з таким самим бегемотячим ревом кинувся навтьоки й зник у провулку.

Я знизав плечима й неквапно рушив запланованим курсом.

Додому. Допити пиво, пхнути до рота якийсь бутерброд, можливо, зазирнути в інтернет або подивитися шматочок якогось фільму – бо одразу весь вже не можу, нудно стає. Помилявся Бредбері, коли писав, що телевізор став нашим господарем, що телеведучий вирішує, коли нам можна зробити крок від екрану, а коли ні, й що ми будемо планувати режим залежно від того, що там показують. Чорта з два. Зараз я так само не залежу від телеекрану, як і від звичайної книжки, хоч паперової, хоч електронної…

– Гей, ти! – почулося ззаду, і стало ясно, що вечір перестав бути спокійним або принаймні ось-ось перестане.

Озирнувся.

Посеред вулиці, не завдаючи собі клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися троє… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика. Паща його вже не була роззявлена, натомість у руці все ще теліпався осиротілий пульт управління.

– Чого маленького ображаєш? – начебто миролюбно запитав перший з трійці. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.

Пробувати не хотілось, але на таку пропозицію, на жаль, є лише три варіанти відповіді. Перший – негайно покаятись, вибачитись, можливо, компенсувати вартість іграшки. Тоді битимуть не сильно. Точніше, плануватимуть, що не сильно, але захопитися можуть.

Варіант номер два – тікати. Ганебно, аякже. Та чесно кажучи, міг би й скористатися.

Варіант номер три…

Його мені обдумати вже не дали.

– Та що з ним, паскудою, говорити, – рикнув другий суб’єкт. Був він трохи нижчий, натомість плечі мав ширші, та й рухався досить жваво – ніби колишній боксер, або щось таке. Або й не колишній. Принаймні, вгатити спробував лівою.

Ні, мабуть, все-таки колишній й великих успіхів у спортивній кар’єрі не мав.

Кулак рухався повільно, наче власник його просто бавився.

Єдине, що мені сподобалося у цій ситуації, – це те, що координації трійця не мала жодної. Поки один теревенив, другий замахувався, третій лише вирішував, що робити.

Отже, варто скомбінувати варіанти номер два та номер три.

Я сахнувся від кулака, наче кіт від собаки, пробіг два кроки спиною назад. Менше – не повірять, що дуже злякався, а більше – спіткнутися можна. Розвернувся й вжарив щодуху.

Ззаду почулося презирливе «Тю!..» і я аж злякався – а раптом жоден не поженеться? – але з полегшенням почув не лише тюкання, але й тупіт.

Важкий. Мабуть, боксер.

За пару секунд (або метрів десять, це вже у яких одиницях міряти) тупотіння стало подвійним – ага, додався ще хтось. Сподіваюсь, третій, бо дядька пролетарського вигляду мені чомусь стало шкода. Знаю, що дурість, але…

Тупотіння наближалося, і я наближався. Тупотіння – до мене, а я – до повороту у темний провулок поміж двома невеличкими двориками. В одному жила охайна бабуся, порала квіти, й частенько я бачив її на ослінчику біля хати. У більшості випадків поруч з нею лежав такий же немолодий кіт – мабуть, останній уже на її віку.

Дворище навпроти бабусі з котом було наче для контрасту влаштоване – закидане й захаращене. Біля входу примостилася будка з написом «Ремонт взуття», але відкритою я її жодного разу не бачив. Мабуть, колись у дворику був город – бо земля має довгу пам’ять, й побачити ряди грядок можна ще довго-довго після того, як помре дбайливий городник. А найдовше зберігаються чомусь квіти. Іноді через десятки років після того, як підуть люди або вимре село, на руїнах майорять півники-іриси, визирають з-поміж трави конвалії, а восени загоряються й світяться маяками дрібні, здичавілі за роки, айстри.

Може, тому самотні бабусі й вирощують квіти? Щоб хоча б якийсь слід залишити на землі?

Хай там що, а в цьому провулку слід у будь-якому випадку залишитись.

З вулиці помітно цього не було, але в самому кінці провулочок мав ще й поворотик ліворуч – на іншу вулицю. Хтозна, чому сусіди не змовились та не посунули трохи паркани – може, в сварі були, й від того страждали обидва, причому таки страждали – бо в цьому провулку й шприців було накидано багатенько, й презервативи траплялися… єдине, що пляшок мало було, бо визбирували.

От за поворотиком я й загальмував. Озирнувся.

Не помилився. Першим за мною гнався таки «боксер», й морда у нього була натхненна – хоч картину малюй! До цього я таке лише раз бачив – це коли ми з дружиною поверталися з озера, й назустріч вискочив песик – маленький, кругленький, білий та пухнастий – не песик, а шерсті клубок! – й з переляку її обгавкав, а дружина, також виключно з несподіванки, голосно вереснула. Бачили б ви, як той песик зрадів! Це ж, мабуть, вперше в житті вдалося йому когось налякати! Як переможно він гавкав, а дружина одночасно верещала й від сміху давилася, а пізніше сказала мені, що найбільше боялася, аби я того пса не відфутболив кудись в очерет. Бо він хоч і лютий, але, мабуть, дуже легкий.

Давно це було… вже й дружини нема, та й песик навряд чи живий.

«Боксер» був важкий, але задачі відфутболити його кудись в очерет не стояло. Цілком досить виявилось просто копнути його носаком під груди. Першою думкою взагалі було – у морду заїхати, але роки уже не ті. Вже не віддаєш перевагу ефектності над ефективністю. Вже як бити – то виводити з ладу, а не спостерігати театральні ефекти.

Швидкість бігу наклалася на швидкість удару. Дядько неголосно кавкнув й, миттю скрутившись у бублик, завалився на бабусин паркан. Я подумки зморщився – бабуся-ж бо тут до чого? – але паркан витримав.

Другий переслідувач встиг зупинитись, тому довелося лупити спочатку в коліно – він ойкнув, поточився, але не впав, а вже добивати можна було непоспіхом – проміж ніг, під груди, коліном у носа та одночасно кулаком у потилицю.

Захрускотіло, і знаєте, що я вам скажу? Хрускіт цей неприємний, лише коли десь щось збоку хрускотить. А якщо причина його – власний кулак, то мелодія ця значно приємніша за Софію Ротару. Або «Айрон Мейден», це вже в кого які смаки.

Ліг.

Не я, звісно, а переслідувач. Мовчки ліг, навіть не застогнавши.

Не чекаючи наступного, я вискочив знов на освітлене місце – якраз «пролетареві» назустріч. Біг він незграбно, підтюпцем, а назирці, кроків за десять від нього, біг і винуватець пригоди – все ще з пультом від машинки в руках.

– Гей, – сказав дядько, зупиняючись так швидко, як тільки зміг. – Ти той… ти мені тут не той!..

Хлопчик зупинився миттю, аж юзом на підборах проїхався – розумнішим виявився за батька. Буває й таке, й в цьому віці буває теж. Якщо на дітях геніїв природа відпочиває, то на пролетарських нащадках, можливо, інколи й напружується? Хтозна. Не на часі було розбиратися.

Цього я збив боковим ударом по литці. Не певен, що дядько взагалі помітив, що сталося – цілком ймовірно, ніби просто відчув, як раптом сказилась земля, рвонула праворуч, а потім добряче приклала об лівий бік.

Гепнувся дядько так, ніби з третього поверху викинули скручений у рулон килим.

Я гадав, дитина заверещить, але хлопчик й справді виявися розумним – бо замість вереску почулося тупотіння, й воно не наближалося, а скоріш навпаки. Причому з швидкістю чи не більшою, аніж коли мене наздоганяв «боксер».

Як, до речі, він там? Було б глянути та й не стовбичити тут, на видноті, бо воно мені треба?

«Боксер» залишався на місці. Він не стогнав – мабуть, і досі не міг вдихнути, як слід, а тому лише неголосно мукав. Й скручений був так, ніби пообіцяли премію, якщо вдасться запакувати його в «дипломат». І ясно, що не влізе, але премію дуже хочеться.

Ритися в кишенях настільки скрученої людини було б незручно, тому я підійшов до наступного учасника забігу.

Цей був у кращому стані – цебто, стогнав і тримався за носа. Про всяк випадок копнув його ногою в печінки (охнув, гад!), й ривком перекинув його на живіт. Пхнув руку спочатку в праву кишеню штанів (гроші? Цікаво, скільки? А, дурня якась, хай йому залишається!), потім у ліву. О, а це вже цікаво.

З лівої видобув якийсь документ у жорсткій обкладинці – чи то перепустка, чи щось таке. Роздивлятися його у темряві означало марно втрачати час, отже я недбало пхнув його… теж до кишені, але вже своєї, й через поворот вийшов на іншу вулицю.

Про всяк випадок ще й гака зробив, повернувшись додому трохи кружним шляхом, через дорогу. Траса не траса, але навіть уночі раз на півгодини хтось та проїде, бензином дихне, собачці нюх відіб’є… якщо раптом все-таки буде міліція й буде собачка.

А на випадок, якщо знайдуть власними силами – бо все-таки менше кварталу додому, цілком можуть і пройтися вулицями, в будинки позазирати – то на цей випадок принаймні одного з них я знайду першим.

Томка радісно кинулася назустріч й обуреним нявканням почала вивалювати місцеві новини – рудий собака її обгавкав, чорний кіт прийшов начебто в гості й виїв, негідник, усе молоко з мисочки, а горобці, ох уже ці мені нахабні горобці! так і пурхають, так і пурхають, але до лап не йдуть. А ще, хазяїне, без тебе холодно й страшно, дай-но я заскочу тобі на коліна, згорнуся клубочком й трохи повуркочу…

Темна синя вода. Джерело

Подняться наверх