Читать книгу Темна синя вода. Джерело - Радій Радутний - Страница 4

Чоловік – агресивна істота. Боротися з цим можна, а от побороти навряд чи. І змагальна. Міряємось ми, чоловіки, всім, що можна розігнати до якоїсь швидкості, підняти над головою, начепити на руку, покласти в кишеню і навіть дістати зі штанів. А що вже фізичною силою та бойовими навичками – то це у нас просто в крові.

І тоді, і згодом я багато разів прикидав – чи вийшло б у мене постукати Ігорем об дерево, а чи ні? Хтозна, хтозна…

Бачив я, як він рухається, той Ігор – наче й недбало ноги переставляє, однак ходу має котячу. Навмисне не скра-дається, але ноги ставить м’яко й водночас впевнено. Ані спіткнеться, ані зачепиться. Та й завмер, коли я гукнув «Стоп!», завмер, ніби довго й наполегливо тренувався. Не стопатись, звісно, а взагалі будь-що робити по команді, не замислюючись. Якщо «Стоп!» – зупинитись, якщо «Лягай!» – упасти, якщо «Вогонь!» – натиснути спусковий гачок, чи що там у них замість спускових гачків – ментальне управління чи ще якась футуристична зараза?..

Так що хтозна, чи поталанило б мені постукати Ігорем об дерево, а чи навпаки, довелось би міряти його твердість власною головою.

Я вже на дев’яносто відсотків був певен, що Ігор не бреше, й стирчати мені тут, у році дві тисячі шістнадцятому від НХ, лишилось кілька годин, й по ідеї, мав би надихатися перед смертю, надивитися на осоружні автомобілі, ковтнути бензинового чаду, послухати безупинний гамір… але ні. Думав про всякі дурниці.

Не смійтеся. Кажуть, зеки, коли виходять після довгого терміну, теж ностальгічно озираються через плече. Й з відряджень у дикі краї, де малярія, сонце та СНІД, а також брунатнопикі чорнобороді аборигени, такі люб’язні вдень на базарі й такі злі в темряві, та ще й з РПГ на плечі – так от, навіть звідти люди теж повертаються з певним смутком в очах. Звикають. І навіть коли я зав’язав, нарешті, з дурницями, то дурниці ще довго снилися, і це, я вам скажу, не кошмари були.

Точніше, не лише кошмари.

Зараз мені хотілося запам’ятати усе навколо, схопити, взяти з собою – але думалося про всяку дурню. От коли вирушимо, тоді, мабуть…

Виключно з цією метою я вийшов на зупинку раніше й пройшовся манівцями, через провулочок поміж гаражами. Такий вузький та зигзагоподібний, що його з траси й не видно. Лише ті знають, хто тут живе, та й то, мабуть, не всі. Ну ще, може, дільничний інспектор…

Думка про інспектора не з печі впала, й не просто так промайнула. З-за рогу останнього гаража стирчала корма УАЗика, та не простого, а з гратками на задньому віконці. Й притерто його було аж до самого гаража, так, щоб з боку моєї хатки важкувато було б побачити, а от пасажирові УАЗика – навпаки. Особливо, якщо він мав бінокль… а він мав. І поглядав не куди-небудь, а якраз у бік моєї оселі.

Шофер не поглядав, але й не вийшов з машини по цигарки, не стовбичив поруч і навіть не куняв на рулі, а гортав щось маленьке. Формату не «Плейбоя», а, скоріше, блокнотика з орієнтуваннями.

Й коли вже їх на планшети переведуть…

Одразу ж по цій, прямо скажемо, не найрозумнішій думці, слідом ляпнула ще одна, вже актуальніша – оперативники були на машині, що, у разі довіри Ігоревим словам, автоматично підвищує небезпеку вдвічі. Або й втричі. Або й вдесятеро, бо як тут поміряєш?

Отакі зигзаги долі.

Я негайно здав назад, за ріг. Цей закуток поміж гаражами активно використовувався. Дурнуватий голова місцевої влади посварився із комунальниками, в результаті контейнери для сміття з вулиць зникли. Негайно після цього в місцевій підтирачці з’явилась стаття про тверду хазяйську руку. От, мовляв, йдеш вулицею – а вона чиста! Не те, що у центрі міста. А все чому? Бо Хазяїн!

Паскуда він, а не хазяїн, я вам скажу.

На сайті тієї підтирачки спочатку коменти терли, а потім взагалі закрили можливість коментувати.

А може, не такий вже й дурнуватий. Бо замість контейнерів вулицями почала їздити машина, і раз на тиждень забирати виставлене сміття. За гроші, й здогадайтесь, чия фірма отримала підряд на цю роботу?

Якось, забрівши до місцевого ЖЕКу, я запитав – а їм ця новація як, на краще? А звісно ж! – відповіли мені. – Раніше ми вивозили стільки-то кубометрів сміття на тиждень, а зараз – удвічі менше! Це ж яка економія!

Я покивав, а потім порадив зайти у ліс і подивитися на ту економію. Місцеві жителі розподіляли її лісом кластерно – цебто, хтось один, не дочекавшись машини, виносив тижневу дозу у ліс, а сусіди, бачачи таку справу, теж брали участь. На те ж саме місце. За місяць виростала чимала купа. Лісники негайно переробили таблички «Бережіть ліс від пожежі!» на «…від сміття!», але це від пожеж не допомагало, а від сміття й поготів.

Єдиний, хто зрадів тим реформам, – місцеві собаки. Під те, щоб у контейнери лазити, собачі лапи не дуже заточені, а от розірвати мішок, що лежить на асфальті – то залюбки. Кмітливі мешканці почали чіпляти мішки на дерева, й ті плоди зріли, бувало, по кілька днів.

Не вулиця, а краса!

Отож і мій закуток використали для цієї ж мети. Хтось почав, а сусіди продовжили. А п’янички та наркомани вирішили, що лайно носити додому не обов’язково, краще його просто тут залишити.

Ну й назалишали, аж очі ріже!

Не надихало це місце на жодні роздуми, хотілося залишити його якомога скоріш. Це мені як наче підказка була, а я, дурень, не скористався. Не залишив.

Брязнули дверцята, й за рогом почулися впевнені кроки. П’янички та наркомани так не ходять. Так ходить людина, яка твердо знає, що за порушення громадського порядку у вигляді справляння малої потреби на вулиці їй нічого не буде.

Бо хто встереже сторожів?

Оперативник вийшов з-за рогу вже із наполовину розстебнутим зипером.

Лише це, мабуть, мене і порятувало. Замість того, щоб вихопити з кобури пістолет, він почав застібатись. Більш того, з якогось дива ступив крок уперед, так, що напарник у машині не міг його бачити.

Що ж, вибач, чоловіче. Я знаю, що ти не винен, але моє життя для мене важливіше за твою роботу.

Я вдарив гуманно – не по голові, а боковим краєм ступні у сплетіння. Дядько коротко хакнув і хотів впасти назад, але передумав, скрутився в бублик, і вже у такому вигляді ліг якраз на те місце, де стояв.

Пощастило. Не побачив його напарник. Вже й не побачить.

Я схопив копа попід руки й відтяг трохи далі у закуток. Дядько ледь ворушився й похрипував. Нічого страшного. Якщо серце не хворе, то за десять хвилин оговтається. Але пістолета, ще раз вибач, я заберу.

І кайданки теж. Нащо тобі, дядьку, тепер кайданки? Й блокнотика з орієнтуванням, якщо ти не полінувався записати або й роздруківку туди запхав. І ксиву теж. А от ручку залишу. Вона тобі знадобиться. Знаєш, скільки будеш тепер відписуватись?

Дядько, мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.

А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.

Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.

Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.

– Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.

У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.

– Не… – видихнув він крізь біль.

Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, від мене хочеш? Не стріляти? Та звісно, ж не буду.

– Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.

Ще більш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навіть під дулом пістолета.

Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.

З пістолета вилетів і, радісно крутнувшись у повітрі, полетів на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набій.

Ого.

У міліціонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.

Серйозний дядько. Навіть перевіряльників не боїться, патрон у дулі тягає. Й, мабуть, готовий використати, й зовсім не для того, щоб пальнути у небо. Там і без нього багато дірок. Навіть озонові, буває, трапляються.

– Миколо! – почулося з-за рогу, вже іншим тоном. – З тобою там все гаразд?

Й дверцята брязнули.

Я підхопився назустріч, і тут полоняник примудрився ще трохи збільшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував підбити мене ногою.

Значить, не за себе злякався. За напарника.

Молодець.

Але, звісно, нічого з цього діла не вийшло. Не може людина через півхвилини опісля копняка у сплетіння легко вимахувати ногами.

Я легко відбив ногу й ступив крок до рогу. Зустрічати.

Зустрів.

Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.

А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.

– Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.

Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.

– Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?

Теж молодець.

– В порядку. Трохи забився. Жити буде, не скалічений. Допомоги не потребує.

– Дай я хоч погляну.

Я на мить завагався, й дядько рішуче зробив півкроку вперед.

– Стій, – так само неголосно сказав я. – Ще рух – стрілятиму. Миколо, скажи товаришу, що ти в порядку.

– Я… – видушив той. – Гаразд.

Другий міліціонер кивнув й підходити ближче не пробував. Натомість пустив у хід язика.

– Чоловіче, – якось по-доброму, по-товариському навіть, почав він. – Ну що ти робиш? Все одно ж піймають. Здайся, напишемо тобі явку… цигарку будеш?

Він мало не ковзнув недбалим рухом у нагрудну кишеню, потім удав, ніби схаменувся, й прокоментував:

– Я зараз цигарки дістану, добре? Повільно розстібую, дістаю…

З кишені й справді показалася сигаретна пачка – щось вітчизняне, з синім колом біля назви. Міліціонер стукнув пачкою об долоню, з отвору висунулося одразу дві сигарети. Без фільтру? Дивно. А пачка наче пристойна, не з дешевих, і фольга визирає…

Він схопив одну, перекинув – виявилось, що фільтр таки є, просто дядько чи то пачку догори дриґом відкрив, чи то…

– Стій! – вже голосніше сказав я. – До стіни. Долоні на стіну. Й замовкни. Ще слово – й стрілятиму.

Дядько знизав плечима й слухняно підпер сіру гаражну стіну. Надійно підпер. Вона б і так протягом найближчих десятків років не впала, але з такою підпоркою – то й століття б простояла. Дуже надійний дядько.

Я ковзнув йому за спину й щосили загатив руків’ям трохи нижче маківки.

Вийшло так, як і задумав – череп витримав, дядько ні. Не впав – але акуратно сповз по стіні. Мовчки.

Такого удару навіть супермен не витримав би. Навіть тренований. Навіть досвідчений. Навіть ветеран, який не лінується цигарки в пачці перекидати фільтром донизу.

Знаю я, де випрацьовується така звичка. В яких широтах та у яких умовах. Там, де взимку тепло, а влітку жарко, води мало, а ту, яка є, краще в рота не брати. Й взагалі, тягнути до рота будь-що – дуже небажано, бо дизентерія. Й цілуватись не варто – ані з вождем, чи то пак, польовим командиром, ані з красунькою, якою ввічливі тубільці пригощають шановного гостя. Або присипляють цього ж таки гостя пильність.

Був, звісно, шанс, що насправді дядько перекидав цигарки з якоїсь іншої причини, але не в моєму стані ризикувати.

Цей також мав пістолет у кобурі – у солідній радянській закритій кобурі, але, крім «макарова», ще носив крихітний «зауер» в оперативці під пахвою. Крихітний, звісно, як на його або на мою ручку; а от для людини нормальної статури – якраз те, що треба. А для дівчини, то міг би й завеликим виявитись.

У будь-якому випадку дірка з нього була б не менш болючою, аніж із «макарова». Або й неболючою зовсім – бо, кажуть, якщо влучає у голову, то свідомість гасне швидше, аніж больовий сигнал досягає командного центру, чи як він там у нас зветься.

Крихітний пістолетик, та злий. І абсолютно неуставний, незаконний, несанкціонований, і так далі.

Будь-який конспіролог на моєму місці негайно придумав би гарну версію – що полювання йде персонально на мене. Що клятий Ігор – де він, гад, взявся на мою голову? – це лише одна з ниточок, за які мене смикають, або з важільців, якими мене натискають. Що ці двоє поліцейських, принаймні один з яких ветеран, що побував у гарячих точках, причому гарячих у всіх розуміннях – від клімату до військово-політичної обстановки – так от, що вони теж підставні. Й комбінація з автомобілями підставна, й оті троє придурків учора ввечері теж, просто керівники операції трохи не розрахували, й ситуація вийшла з-під контролю.

І знаєте що? Цілком може бути.

Але може й не бути.

Цілком може статися, що Ігор псих і втягнув мене лише у свої хворобливі фантазії, а не щось істотніше. Що вчорашня ситуація – малоймовірний, але все-таки лише збіг, бо таких розборок «у нас на районі» кожен вечір по кілька штук. Що копи справжні, просто непогані професіонали, а що принаймні один з них ветеран – ну так розвелося нас, ветеранів… Цікаві часи настали, по ветеранство далеко не треба їхати. Неподалік його роздають, одразу в двох областях. Не те що в старі добрі часи, коли голова Верховної ради змушений був летіти у Боснію, нагороди миротворцям роздати – всього лишень щоби ксиву отримати.

Учасник бойових дій, ага. Теж ветеран. По-своєму.

Малувато інформації для аналізу, ох, малувато.

Спитати б…

«Ветерана» певний час ні про що не спитаєш, а Микола закляк й лише похмуро зиркав то на мене, то в бік напарника.

Можна й спитати. Якщо правильно питати, а також мати час та натхнення, то відповість. На будь-які запитання. Причому ствердно. Навіть якщо запитати, чи не він, бува, завалив у дві тисячі першому ті два хмарочоси.

Одна проблема – перевірити його відповіді немає жодної можливості. Ані найменшої. А тому користі мені з його відповідей теж не буде.

Я визирнув із-за рогу. Біля машини жодного руху не спостерігалося, лише потріскувала радіостанція. Хай потріскує. Поки кнопочку «T» не натиснеш, біля неї можна хоч «Енеїду» декламувати – ніхто з того боку не чутиме. Якщо, звісно, ця модель не має режиму… ану, ану…

Не має. Ну й добре. А то б довелося розбити.

Мобіли! А, чорт…

Поки я повернувся за ріг, перший міліціонер вже наполовину витяг мобілу. Побачивши мене, негайно пхнув назад і скрутився – мабуть, вирішив, що зараз йому ще дістанеться.

Помилився.

Я схопив дядька за плече, смикнув назад, витяг мобілу й щосили пожбурив об гараж. Об нього періодично били пляшки; інколи склянки, час від часу жбурляли шприці, наче дартси. Колись приклали когось головою – самого дійства я не бачив, але слід на стіні був дуже вже характерний. А тепер от дісталося бідолашній споруді й мобілою.

Таким дорогим предметом, мабуть, ще жодного разу не діставалося.

«Ветеран» і тут відзначився – мав дві мобіли. Але то вже не така рідкість, як два пістолети.

А далі що?

Я потер підборіддя. Мабуть, в очах щось промайнуло, бо притомний міліціонер затурбувався – ворухнувся, підтягуючи ноги, та й вираз на обличчі змінився…

Ні, мочити не варто. Хлопці просто роблять свою роботу й непогано роблять. Трохи схибили, але з ким не буває.

Я присів поруч.

– Ну, – сказав. – Розповідай, де ще засідки.

Той помовчав, і я ворухнув пістолетом. Допомогло.

– Одна в хаті, – неохоче видав полоняник. – І ще одна в сусідів, через паркан.

Це могла бути правда, але могла бути й брехня. Могла бути напівправда, й насправді засідок чотири; а могла бути правда на дві третини, і не згадав він лише ще одну засідку. Це могло навіть бути правдою на одну десяту, й насправді у кожній хаті міг сидіти снайпер, а в будинку навпроти міг бути розгорнутий оперативний штаб. Це могло бути що завгодно, і дурнем би я був, якби справді поперся перевіряти.

Не попрусь.

Я коротко замахнувся і дав по голові й цьому. Він смикнувся й сам собі нашкодив – удар прийшовся навскоси, й свідомість не відлетіла. Натомість в очах з’явилось – ви не повірите! – справжнє, серйозне таке полегшення!

Дядько зрозумів, що вбивати його не будуть.

Я посміхнувся й додав. Цього разу вийшло значно краще. Цебто, для мене краще, а для полоняника гірше. Але в будь-якому випадку тимчасова безтямність краща за остаточну. Навіть якщо супроводжується мозкотрусом якогось там ступеня.

Але як же мені дістатися цілі?

Я шаснув до машини й обережно – не вистачало ще справдити Ігореве пророцтво самостійно! – дуже обережно, нічого не зачепивши, витяг з улоговини поміж сидіннями бінокль. Непоганий, до речі. Не «Карл Цейс», а звичайний арсеналівський, та все одно непоганий. Не театральна іграшка.

Хлопці вдало обрали місце – хатка моя була як на долоні. Цвіли й колихалися на вітру схожі на великих джмелів чорнобривці, кивали п’ятачками декоративні соняхи. Ворушилося листя на вишнях, а на колоноподібній яблуньці, що я посадив минулого року, зрів перший урожай. Хай навіть у вигляді одного-єдиного яблучка, але це було моє яблуко.

Шкода, скуштувати не зможу.

Понад клумбою розлігся стовбур аличі. Стареньке вже було дерево, але рости б їй і рости, аж раптом цієї весни засохла. Хтозна, чого. Спиляв, аби не стовбичила, й ціле літо довго поливав пеньок – аж раптом вилізе із коріння новий пагінець? Не виліз. Значить, не завжди вилазить. Що ж, і люди не завжди повертаються з довгих мандрівок. А інколи їдуть і знають, що повернутися вже не зможуть.

Зі мною, щоправда, такого жодного разу ще не було. Завжди їхав – і вірив, що повернуся. Що пройдуся вишневим садом, квітами помилуюсь, хрущів послухаю, в гамаці поваляюсь, а на пузі розляжеться кішка й неголосно муркотітиме.

Й алича згоди5лася би. Навіть повалена. На фруктових деревах шашлик кращий виходить. Поринула би в небо сивим пахучим димком, розвіялася дрібним попелом, осіла б дощами й відродилася. Може, не в нас і не аличею, може, баобабом у савані, може, водоростями у Карибському морі, але відродилася би.

Та не горіти вже їй у мангалі. Так, мабуть, і зогниє під дощами-снігами, припаде листям-пилом і врешті-решт опиниться під землею. Не заслужила вона на таке поховання, але тут я нічого вже не вдію.

Але поки що на поваленій аличі сиділа моя кішка й мирно вмивалася, забувши навіть озиратися час від часу – чи заліз у двір чужий пес або кіт.

Звикла, що я завжди поруч і завжди допоможу.

Хто б оце мені допоміг…

На цій думці мене раптом аж перехнябило, як крутосхильний трактор на пагорбі. Такий, знаєте, що в нього колеса піднімаються-опускаються, а кабіна все одно горизонтальна. Їде він схилом, плуга тягне, одне колесо в тракториста вище голови, друге нижче пояса, а він сидить і посміхається.

Насправді, звісно, не так. Це конструктори гадали, що трактористи будуть так їздити, й встановили обмеження – мовляв, схил має бути лише до стількох-то градусів. Тоді й кабіна горизонтально висітиме, й трактор не перекинеться.

Але ж не знали вони бравих сільських трактористів. «Геть обмеження!» сказали вони й почали один перед одним рекорди ставити. Той десятиградусний пагорб зорав, а цей – дванадцяти. Наступного року цей видерся на чотирнадцять, а той, щоб одразу рекорд поставити, підкорив двадцятку. Наступного року гонитва скінчилася – один таки перекинувся, а другий сказав «…ав я таку роботу!» й подався у місто.

Ех, чому я свого часу так не сказав про роботу!..

Так от, опісля того, як мене перехнябило, я знову поліз до машини, витяг аптечку, знайшов у ній пляшечку нашатирю й тицьнув під ніс. Не собі, ясна річ. А тому самому дядькові, якого так старанно перед тим приводив у непритомний стан.

Допомогло.

Піддослідний очима моргнув, носом крутнув, мордою чхнув. Але не сказав ані слова. Мовляв, тобі треба – ти й кажи.

І я сказав. Пояснив, докладно пояснив, що я від нього хочу і як це краще виконувати. Навів аргументи, причому один з них навів у буквальному сенсі – просто в лоба.

Дядько зачудувався, тоскно поглянув у бік машини, але заперечувати не став. Встав, похитався трохи, сплюнув. Взяв у руки портативну рацію, натис кнопку. Вирушив. А я витяг навушник радіостанції й почав слухати.

– Третій, третій… – забурмотіло в мене у вусі. – Ти куди? Миколо, ти що, здурів? Прийом.

– Сам ти, перший, здурів, – ліниво відгукнувся навушник голосом мого полоняника. – Дивись, не пальни з переляку, прийом.

– Третій, ти куди? – не відчіплявся голос. Судячи з інтонацій, великим начальником невідомий мені «перший» не був. Можливо, призначили керівником засідки, але не більше. Тому навіть як і захочеться йому покомандувати, то багато не накомандує. Сьогодні він старший, завтра Микола. Сьогодні ти Миколу примусиш «струнко!» стовбичити, завтра він тебе. Й обидва це знають, тому команди «Третій, повернися на місце!» не буде. Раз іде «третій» – значить, так треба. Єдине що – поцікавитися варто, куди він поперся, й чому.

«Третьому» не завадило б і відповісти, але він мовчав, і це мені не подобалося.

– Третій, куди зібрався, хай тобі чорт! – вже геть роздратовано прогарчав навушник, й Микола, нарешті, зволив відповісти.

– В гості до тебе, – не дуже привітно гарикнув і він. – Цікаве дещо побачив.

З цими словами він якраз підійшов до мого паркану й акуратно відчинив хвірточку.

– А якщо раптом об’єкт тебе побачить? – спробував аргументувати «перший».

– Не побачить, – відмахнувся Микола.

– Ну… – рація так наче замилилась. – Дивись. Сподіваюсь, не помилишся.

Дуже хотілося заспокоїти першого й сказати, що все гаразд – не помиляється Микола, а бреше, і об’єкт якраз роздивляється весь театр у бінокль. Не театральний.

Микола пройшов крізь чагарники. Це був небезпечний момент, бо на мить він таки зник з мого поля зору, й тут могли бути нюанси. Якщо товариш йому менш дорогий, аніж я гадаю, то зараз Микола кинеться на землю й заволає у рацію: «Він напав на засідку! Він там, у машині! Вогонь!». Товариша я, звісно, встигну пристрелити, але хіба мені з того легше буде?

Ні. Микола пройшов кущі, ані на мить не замислившись над такою можливістю.

Молодець.

А от за десяток кроків стишив ходу й…

Я напружився. Перший, мабуть, теж; а сам Микола за цей час навряд чи й на секунду розслабився.

…й обережно простягнув руки до кицьки.

Та довірливо підняла мордочку – мовляв, і я рада тебе бачити. Їсти не даси, знаю, але якщо захочеш погладити, то будь ласка. Я й спинку вигну, й хвостика задеру.

Микола й справді кішку погладив, а потім взяв попід черево, посадив на руки й рушив назад.

– Миколо, ти що, здурів? – зовсім уже сторопілим голосом сказав навушник. – Ти що, справді по кішку приходив? Прийом.

– Не по кішку, – задоволеним тоном відповів Микола. – А по нашийник.

– Нашийник? – вмить змінив інтонацію «перший». – А що в ньому? Прийом.

– В ньому – нічого, – насмішкувато буркнув мій посланець. А от на ньому…

– Телефон! – радісно бовкнув навушник. – Хай тобі чорт… а як ти помітив?

– І я не помітив, – повчально сказав Микола. – Я подумав.

– Ну, молодець, молодець… – інтонація «першого» була, однак, не захоплена, а скоріш, дуже заздрісна. – Хоча… хвилинку! Ми ж телефон вже знаємо! Й він не в мережі. Нащо він тобі? Чи то не той телефон?

Оце був ще один небезпечний момент, і я його (ганьба!) не продумав. Лишалося сподіватися на Миколу.

– Може, й той, – не дуже уважно відповів міліціонер. – А може, й не той. Зараз будемо розбиратись…

Останнє він сказав вже за рогом, за пару кроків від засідки – тепер вже не їхньої, а моєї. А потім звернувся й до мене.

– Ну, – сказав він похмуро. – Приніс.

– Молодець, – щиро сказав я. – Випускай в салон.

Кицька, опинившись на кріслі, здивовано нявкнула й негайно почала обнюхувати нову місцевість. Мабуть, не дуже сподобалася, бо форкнула, стала на задні лапки й тицьнулася мордочкою у вікно – мовляв, а вихід тут є?

Виходу поки що не було.

– До стіни, – сказав я, причинивши за собою дверцята.

Міліціонер понуро розвернувся потилицею.

– Слухай, – раптом сказав він. – Не бий. У мене й так два струси було, а тепер може й третій. Скуй кайданками, кляп устроми. А ще краще…

Він не договорив, бо я таки вдарив. А потім скував кайданками й устромив у рота тугенько зіжмаканий кляп.

Як не дивно, зворотний шлях обійшовся без жодних пригод. Може, тому, що я завбачливо вибирав транспорт – зупинив не маршрутку, а солідний приміський автобус з не менш солідним шофером. Обидва були немолоді, статечні й рухалися непоспіхом – якраз те, що треба. Єдине що – салон був набитий бабцями, й, здається, кожна мала або клунок, або возик-кравчучку, так що на вході довелося поманеврувати.

Але нічого, ми впорались.

Кажу ми – бо кицька сиділа тихо-тихенько за пазухою й лише вряди-годи висувала допитливу мордочку – а куди це ми їдемо? Але пейзаж у автобусі не мінявся, а що там було за вікном, її не дуже цікавило.

А може, справа не в транспорті. Може, справа виключно у моїй пасажирці. Може, вона щедро поділилася зі мною таємничим котячим щастям, як, буває, діляться здоров’ям коти, якщо господар відчуває себе зле. Сідає на серце, і хоч як тяжко людині дихати, однак не здіймається рука тваринку зігнати. І добре, що не здіймається. Бо посидить котик-коточок, помуркотить, пазурами потицяє – аж раптом відчуває чоловік або жінка, що легше стало. Що дихати можна. Що серце або взагалі не болить, або вже не так сильно. Що вставати пора.

Й не всі помічають, що коточок-лікувальничок забився в куточок й не вилазить звідти півдня, день, або й взагалі ніколи.

Це вони вміють.

Може, й Томка моя теж якось поділилася щастям. Сподіваюсь, у неї лишилося ще багато й вистачить на довге й щасливе життя – біля мисочки з молоком, дряпкою, аби кігтики не затупилися, й обов’язковим чуханням за вухами, коли виникатиме на те негайна потреба.

Сподіваюсь, там, куди я її везу, вона все це отримає.

Бо це не притулок.

У притулку я колись побував, але якщо вже про це, то слід починати здалеку.

Був у мене колись ще один кіт, і дружина була, й плани були амбіційні, але потім дещо пішло не так. А дехто – не туди. Так що лишився кіт, і прожили ми з ним довгих чотири роки, а потім і він пропав.

Не знаю, де. Грішив на собак, але нема сенсу собакам мститися. Повішав на стовпи оголошення з фотографією, де сидів мій котик на хвіртці, гордо задерши голову – красень, та й годі! Відгукніться, мовляв, хто бачив. За винагороду.

Не допомогло.

Сходив до місцевої ветеринарки – може, підібрав хтось пораненого, а може, хтось вкрав і приніс каструвати, щеплення робити, або ще там щось.

Теж виявилась не в курсі.

Наостанок зганяв у притулок – хоч і далеко він, але все ж таки був якийсь крихітний шанс.

Не реалізувався. Натомість я з притулку вийшов наче мішком прибитий.

Тяжко там.

Навіть мені, навіть при тому, що я й півгодини там не пробув, – все одно тяжко.

Ще на підході тяжко було. Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й від сусідів далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаєте, як на фермі смердить… так от – з-за паркану смерділо дужче.

А біля входу стояла миска, й три собаки шановного віку меланхолійно її роздивлялись. Й краї у миски були погризені.

Завваживши мене, хтось із тих сторожів ліниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме ліниве й меланхолійне «гав-гав».

І навіть дзвінок деренчав сумно і тоскно.

На дзвоник непоспіхом вийшла немолода жінка з абсолютно байдужим поглядом.

Пояснив мету візиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.

– Можете, – сказала вона, але не зрушила з місця. – Пошукайте.

Постояла ще з хвилину й лише тоді рушила досередини.

За хвірткою виявився такий собі тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втім, ніхто і не пробував. Натомість одразу за внутрішніми дверима мене оточило десятків зо два різнокаліберних псів, і всі разом втупилися.

Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно. Може, справа у поглядах – бо не було агресії в жодних очах, а лише нудьга й безнадія.

– Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.

– Не знаю, – після добрячої паузи відповіла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будівлі. Пройшла метрів десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.

«Там» було як у тюрмі, і це не гіпербола-метафора, чи як там воно називається, а гола правда і чистий факт. Або ж навпаки – голий факт і чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебільшую ані краплі.

Тюрма. Сізо. Зона.

Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантів замки не потрібні.

Й сиділи в них – саме сиділи! – коти. Ті самі коти, яким і на шафу вилізти треба, якщо в квартирі, й на дерево видряпатись, якщо на дворищі; й мишу піймати або клубок з нитками поганяти, й на хазяйку з-під крісла стрибнути, й вазу розбити – ці самі коти сиділи в кутках й демонстративно один на одного не дивилися. Як на весняних котячих посиденьках, але там кішка по центру, а тут порожнеча.

Мабуть, дотямили, що тепер їхній особистий простір – це те, що вони собою займають, й те, що в радіусі одного хвоста від зайнятого місця, і все. І кішки теж не цікавлять, бо нема вже чим кішок зацікавити. Та й кішкам коти нецікаві, бо їх теж вительбушено.

Такі собі істоти невизначеної статі.

У приблизно десятій камері сидів мій сіренький котик.

– Та ось же він! – я мало не підстрибнув й рвонувся до клямки.

– Стійте! – раптом сказала жінка – причому без паузи.

– Що таке? – напружився я, не зводячи погляду з кота.

– Обережно.

Вона сказала, ще мить подумала й лише тоді відсунула клямку.

Я зайшов.

Двоє найближчих котів негайно зрушили з місця й подалися назустріч. Неквапом – але якщо відступати нікуди, бо за спиною негайно клацнуло, а вбік – на ще одного кота наступиш. Або кішку. Добре, що хоча б кошенят нема.

Втім, кошенят тут би задушили негайно.

Коти підійшли. Перший так само неквапно здійнявся на задні лапи й поточив кігті об мої джинси. Добряче так поточив, не порвав, але ще кілька разів – і край.

Другий схопив мене зубами за литку й так само непоспіхом почав стискувати. Я взяв його на руки й переставив на дерев’яну поличку. Не певен, що він те помітив.

І сірий мій котик теж не помітив. Навіть коли я доторкнувся, погладив, почухав під горлечком – а зазвичай він з такої ласки аж шаленів й вигинався, показуючи білу плямку-краватку.

В цього кота не було краватки, й на мою руку він аж ніяк не зреагував.

– Це кішка, – раптом сказала жінка з-за сітки. – В неї негаразди зі шлунком, але якщо хочете, то можете забрати.

Я мовчки встав і підійшов до дверей. Брязнула клямка.

– Спробую все-таки пошукати свого, – сказав я по такій довгій паузі, що й сам жахнувся. Невже це заразне? Невже я спіймав тут вірус непоспіху й безнадії? Невже й сам став хоч трохи таким, як усі тут?

Виявилось, що не став, бо на виході собаки мене обгавкали, а найсміливіший – щось схоже на ерделя – вхопив за штани й потяг назад.

Не знаю, що йому від мене треба було. Волію не знати. Про всяк випадок дав жінці півсотні «на молоко» і постарався більше те місце не згадувати.

Так що не повезу я Томку в притулок. Є інші плани.