Читать книгу Темна синя вода. Джерело - Радій Радутний - Страница 3

Документ виявився таки перепусткою. Об’єкт не так щоб дуже режимний – місцевий заводик, й дядько не так щоб дуже поважний – не білий комірець і навіть не синій. Слюсар якийсь, абощо. Ну, може, оператор верстата, з ЧПУ. Якщо вони тільки тут лишилися, ті верстати з ЧПУ.

Оце сказав би хтось мені в сімдесятих, що верстати з числовим програмним управління стануть невигідними – я б посміявся. Як же так, це ж автоматика, кібернетика, вона ж поступово звільняє людину від марудної, одноманітної праці, надає час для творчості, для польоту думки…

Ага.

Виявилося, що пролетарю важливіше пиво та ковбаса, а робота краще нетворча. Натиснути тут, тут і тут, покрутити отут, зняти готове, покласти в контейнер ліворуч, взяти заготовку з контейнера праворуч, затиснути у патрон, натиснути тут, тут і тут. Все!

Й доміно в обідню перерву.

Або ще краще – охоронцем. Посидів дві години на прохідній, потім у будці над парканом, потім територією повештався, з колегою ляси поточив про футбол – «наші їхнім, ах, як наші їхнім!.. а суддя все одно мудак!» – і все. Ані тобі думати не треба, ані творити. Хай коні думають, у них голова велика, а творять художники, їм за це гроші платять, хоча краще б дорогу нормальну побудували…

Не спалося.

І не лише тому, що адреналін ще не вивітрився, але й через всякі думки. Прокрутив у голові бійку, відзначив помилки; прокрутив кілька хвилин перед бійкою, відзначив, як міг би її уникнути. Ну як уникнути? Дуже просто. Дивитися під ноги й не чавити своїм сорок шостим яскраві дитячі машинки. А пиво краще пити вдома. З кішкою. Вона, щоправда, пива чомусь не п’є, але мишей винищила.

Я пробував заплющити очі й розплющити, але сон не йшов, й не лише через аналіз сутички. Щось крутилося в голові стороннє, більш давнє, аніж дурнувата бійка, але й не вчорашнє. Хоча, якщо поглянути на годинник, чи то пак на мобілу, то, мабуть, все-таки й учорашнє, бо цифри вже перескочили щодобовий бар’єр із суцільних нулів.

Збіг? Та який там збіг. Просто наполегливий Ігор, чи той, хто там за ним стоїть, вирішили довести справу до кінця, а може, й з самого початку саме таке й планували. Одна машина зранку, інша звечора, а може, й серед білого дня хтось неподалік проїдеться, а я, накручений, й від нього сахнусь. Оце й усе. Простенька одноходівка.

Цікаво, скільки йому обійшовся проїзд того червоного-ревучого-невідомо якої марки? Бо пролетарі біля кіоска навряд чи дорого, може, навіть по пляшці пива кожному й шоколадка дитинці. Ах, так, ще ж і сама іграшка.

Не операція – а тьху. З таким самим тьхушним бюджетом. І результатом.

Але як реагувати?

Зателефонувати Ігорю? А нащо? Сказати, що я його розкусив, й послати якнайдалі? Добре, якщо заспокоїться, а якщо ні? Й наступного разу вигадає щось ефективніше? І взагалі, що йому від мене треба? Нащо я кому здався?

Змінити номер? Нова сімка коштує якісь копійки. Тих небагатьох людей, з якими я регулярно спілкуюсь… або й не дуже регулярно, а вряди-годи… – сповістити. Якщо когось забуду – то це навіть краще, давно треба контакти почистити.

Хе-хе, а ще років двадцять тому цей вираз означав зовсім інше!.. Ех, час летить.

Але не допоможе. По-перше, IMEI. Якщо так вже я того Ігоря зацікавив, то за невеличкі гроші отримати довідку про новий номер – хвилинна справа. Ну, може, тридцятихвилинна. Але все одно незабарна.

Перепрошити мобілу? Ризикована операція. Може, вийде, а може, й ні. Й уявлення не маю, скільки коштує.

Викинути цю, купити нову?

Є у мене недолік – звикаю. До оточення, до людей, до речей. До тварин навіть. Коли років зо два тому пропав кіт – я й оголошення вішав, й усі закапелки навкруг облазив, й до ветеринарки місцевої заскочив, й не полінувався у місцевий притулок зганяти – а раптом хтось приніс. Хай кастрували вже, хай змінився характер – а в кого б не змінився після такого? – але все одно – мій! Моє.

Не знайшов, ясна річ. Що ж, сподіваюсь, котику, тебе вкрали, і десь у нового господаря регулярно наливають у мисочку молоко. А також гладять і не зганяють, коли ти вперто лізеш з колін на живіт, з живота на груди й намагаєшся влягтися так, щоб писок у писок. Бо я зганяв.

Хоча насправді, звісно, все це не так, і сподіваюсь лише, що все сталося швидко й не боляче.

І був сильно здивований, коли ветеринарка недбало сказала – а в мене якраз кішка розродилася, візьміть собі іншого! Он, бачите, який гарний!

Гарний. Але не мій. Невже справді багатьом людям немає різниці?

Кицька Томка була також гарна, але з’явилася в мене лише недавно.

А мобіла давно.

Телефончик примостився на столику біля ліжка й бадьоро поблимував синім вогником – мабуть, я забув блютуз вимкнути…

А чи я його вмикав?

Від цієї думки аж морозом сипнуло, і я обережно розплющив око – ледь-ледь, непомітно. Не те щоб сподівався сюрпризу, але про всяк випадок.

Синім блимав не телефон. Синім блимало з вулиці.

І мабуть, не з моєї – бо ледь-ледь блимало, але точно неподалік.

Я натягнув спортивні штани, кинув на плечі куртку – бо ночі траплялись холодні, та й комарі… ох, які тут бували хмари тих комарів!.. і вийшов.

Блимало на сусідній вулиці. Якраз там, де трапилося те, що я легковажно сприйняв як дрібну неприємність.

З провулку, що поєднував нашу вуличку з місцем пригоди, вийшов сусід – майже у такому самому прикиді, як і я, лише замість куртки мав футболку невиразно тьмяного кольору. Але, можливо, це лише від напівтемряви вона такою здавалася, а насправді була яскрава та чиста. Хоча навряд чи.

– Доброго вечора, – махнув він правицею. – Що, теж розбудили?

– Та щось не спиться, – я здвигнув плечима. Намагався якнайнедбаліше, але як воно вийшло – біс його зна. Сподіваюсь, нормально, як для серед ночі. – А що воно там за блималка? «Швидка» до когось приїхала?

– Та де там! – знову махнув рукою сусід. – Швидка там уже не допоможе.

– А що таке? – довелося вдати, що зацікавився, – бо хто б не зацікавився?

– Убили когось, – насолоджуючись увагою, – повідомив мій інформатор. – Просто на вулиці. Посередині, уявляєш?

Він трохи прибріхував, бо до середини вулиці було дале… і враз я зрозумів, кого вбили. І хто.

Сподіваюсь, моє розуміння не відобразилося на обличчі.

– А кого? – старанно-недбало запитав я. – З місцевих когось чи…

– Ага, місцевий. Я того дядька в обличчя знав, біля заводу, траплялось, бачилися… Не пощастило, ге. Отак ідеш собі ввечері додому, аж раптом…

Дядько аж ніяк не «йшов собі ввечері додому», але виправляти помилку я, звісно, не став.

– А хто вбив? – ще недбаліше запитав я й старанно закашлявся – бо мало не пустив півня.

– А чорт його зна, – сусід здвигнув плечима, озирнувся й навіть руками розвів. – Шукатимуть. Кажуть, теж хтось з місцевих. Не знаю, чого вже не поділили.

Помовчав і додав:

– Хлопчик там був. Син. Стоїть, блідий весь, але не плаче й міліціонерові щось розповідає. Може, бачив. Уявляєш, як воно – коли батька на очах вбили?

– Так-так, – я кивнув. Максимально співчутливо.

– Ну гаразд, пішов я, – сусід знову махнув рукою. – Бо холодно, та й вставати рано.

Хряснули двері, а я ще трохи постояв і теж пішов.

В голові було порожньо – хоч меблі завозь. Жодної думки. Заснув – тільки-но до подушки торкнувся. І спав, як убитий, аж до самого ранку, без жодного сну та кошмару.

Отакі, знацця, в Ігоря одноходівки. Безпрограшні. Хоч повірю – виграє, а хоч підставлюсь – все одно доведеться з ним якось контачити. Хоча б для того, щоб набити морду.

Що, між іншим, непогана ідея.

Насправді, звісно, ідея була вкрай кепською. Якщо це був дружній розіграш, просто надто далеко зайшов – то за таке морду бити не варто. Варто скачувати гроші на адвокатів, за комір тягнути в міліцію, щоб невідомий друг там зі сльозами на очах розповідав, як хотів пожартувати, а вийшло он воно що. У цьому випадку я можу розраховувати на перевищення необхідної самооборони в стані афекту й умовний термін. Хоча ні, умовний з певних причин вже не світить. Що, ясна річ, теж не прикрашає біографію – для чесного роботяги забагато, для президента замало – але все ж таки менше зло.

Але все одно контачити доведеться – щоб витрусити ім’я замовника.

Значно гірша справа, якщо невідомий замовник щось від мене хоче й для того заганяє у безвихідну ситуацію. Не знаю, що можна від мене хотіти. Я не олігарх, хай навіть місцевого значення, тим більше, не обласного та не державного.

За обласне значення – то, між іншим, проскочила колись інтернетами цитатка одного маловідомого автора. Був він настільки маловідомим, що з розпачу написав книжку – про те, як наші благородні російські брати воюють з вкрай підступними та паскудними «бендерівцями» (атож, саме так і написано). Письменник з того шановного пана вийшов ніякий, книжка, окрім невеличкої когорти зовсім вже шизонутих українофобів, нікого не зацікавила, за рік-два згинула, як обри, але поки про неї ще так-сяк говорили, то хтось знайшов перл. Не мовний, а мотиваційний:

«…у той час, як журналісти обласного масштабу прозябають на триста баксів».

Помри, а краще не скажеш. Була б зарплатня хоч на долар більша – став би, мабуть, шановний автор і патріотом. Був би жінкою – пішов би у повії, а так – лише один шлях, у журналісти.

Не знаю, чи лишився шановний автор журналістом обласного масштабу, а чи затуркали вже до районної підтирачки, але я не тягнув на особу ані районного, ані навіть мікрорайонного значення. Не вартий такої хитромудрої операції. Кишенькові гроші та документи на житло можна й простішим способом відібрати.

Заганяють на роботу? Теж навряд чи. Я не Рембо й не Лі Якокка, таких фахівців – хоч греблі нами гати, й серед них знайти кількадесят добровольців – раз плюнути. Лише свисни.

Що лишається?

Лишається зустрітися з Ігорем, взяти його за барки, прикласти кілька разів об стіну (чесно кажучи, цю частину розмови я уявив собі з певною насолодою) й запитати, хто його послав й що кому від мене треба.

Дуже хотілося набрати його просто зараз, але не варто давати знаття, що він мені раптом став дуже потрібним.

За цими думками я незчувся, як і заснув. Але рівно о сьомій тридцять, як днем раніше, взяв мобілу до рук і натиснув зелену кнопочку – повторити останній дзвінок. Атож. За весь день нікому я, окрім того Ігоря, не знадобився.

Не страждаю від того.

Але поки йшли довгі-довгі гудки – третій… четвертий… сьомий… восьмий… – то страждав від лихої думки – а що як це падло вже кинуло сім-картку до найближчої урни? А що як цим не задовольнилося й мобілу теж втопило у річці глибокій, а може, й неглибокій, втім, і калюжі достатньо або знову ж таки – урни. Хіба що телефон окремо, сімку окремо. Принаймні, я б саме так і зробив.

– Алло? – почулося з трубки сонним та роздратованим голосом.

– Добридень, Ігорю, – якомога безтурботніше привітався я. – Не розбудив?

– Ні… ще, – незадоволено буркнув у відповідь співрозмовник. – Тільки в процесі. Але кажіть, я вас слухаю.

– Я тут подумав, – продовжувати варто було не дуже впевнено, все ще вагаючись. – Й вирішив, що ваша пропозиція мене зацікавила. Цебто, не так щоб зовсім. Але цілком можливо, що зацікавить. Хотілося б узнати подробиці.

– А, – трохи розчаровано (а може, здалося) позіхнула тру- бка. – Це можна. Зустрінемось там же? Коли вам зручніше?

– Там дуже гамірно, – заперечив я, й, між іншим, не збрехав. – Краще б у тихішому місці.

– Можна й в тихішому, – ще раз позіхнули з того боку. – Наприклад, у…

– Як з приводу Нивок? – перебив я. – Від метро трохи вперед проспектом Перемоги й ліворуч. Там у ліску є ставок, а на березі кафешка. Місце тихе, повітря свіже. Бо мені аж у центр пхатися лише для того, щоб потеревенити…

– Ну, раз місце ваше, то й кава ваша, – вже бадьоріше озвалась трубка. – Коли?

– Та хоч би й зараз. Цебто, за пару годин.

– Ну, тоді о десятій?

– Можна й о десятій.

– Добре-е-е.

«Е-е-е» вийшло довгим, здається, Ігор наостанок теж позіхнув. Нехай йому. Як раптом наша розмова заїде кудись не туди, спати йому довго та міцно… аж поки ставок чистити не почнуть. Драгою. Та й то може пощастити – не витягнуть, а ще дужче присиплять.

Була колись історія… давно, ще у сімдесятих. Зник не хто-небудь, а син секретаря Центрального Комітету КПУ – це на сучасні гроші приблизно як президентеня, а може, й гірше. Бо зараз хоч журналісти розгулятися не дають, а тоді на будь-яку спробу підірвати авторитет партії ставили гриф. Важкий. Років на десять-п’ятнадцять та ще й із поразкою у правах.

Так от, розважався той парубок так, як і завжди розважалися діточки президентів – зняв дівку й повіз на дачу у Кончі-Заспі. Там з друзями попиячили. Чи дійшли стосунки до апогею, чи ні – точно не скажу, але щось йому не сподобалося, й побіг хлопчина до озера.

І все. Більше ніхто й ніколи його не бачив.

Хороше було озеро.

Після того, як протралили – вже не таке хороше. Уявіть собі, що трал через вашу квартиру пройшов – от приблизно так стало й на озері.

Після того, як прочесали, а потім і перекопали ліс, обнишпорили всі яри, перетрусили морги та дурки, знайшли купу інших трупів, але того, якого шукали, не знайшли – допетрали підігнати кілька пожежних машин й взагалі те озеро викачали.

Уявіть, що в вашій квартирі після проходу тралу відчинили двері й подивилися, що вийшло з попередньої операції.

Гадаю, десь там у підводному ярку той хлопчина й досі лежить. Засипаний. Чим не могилка?

Так що, може, й Ігорю пощастить лежати непотривоженим, аж поки й кістки не згниють.

Але це, повторюю, лише на крайній випадок, якщо розмова піде дуже сильно не так.

Що ж, час вставати. Кішка, що тільки-но тихенько посопувала у мене на пузі, негайно почала нявкати й вимагати незнамо що. Незнамо – бо якраз скінчилась упакова фрискасу, але хіба це можливо їй пояснити? Дав хліба, налив молока, потім сказав, що ввечері повернусь і нагодую як слід, а поки що можна горобця спіймати.

Кішка на таку пропозицію обурено пирхнула – ото ще, буду я за горобцями ганяти, але, сподіваюсь, запам’ятала. Точніше, хотів би сподіватися. Бо досі жоден горобець від її кігтів ще жодного разу не постраждав. Молоденька ще. Поки що на мені тренується. І ще на шнуркові від мобіли.

Йшов замислившись, й сам незчувся, як опинився в маршрутці. Там було як завжди – хтось спав, хтось читав, хто тупо нидів у вікно, а опасиста немолода тітка сварилася з хлопцем. Той хотів відчинити люк на даху, а тітка протестувала. Робила це вона таким зверхнім, та ще й наказним тоном, що я на місці того парубка відчинив би ще усі вікна, до яких лише б дотягнувся.

Хлопець ліниво відгавкувався, решта пасажирів спостерігали, але не втручались.

Я теж подивився-послухав, але за кілька хвилин цей «Дом-2» набрид, й погляд сам собою перемістився ліворуч, до вікна.

А от цікаво, як би зреагував на вчорашню подію той хло-пець? Або тітка? Або взагалі будь-хто з пасажирів, бо шофер закляк, наче Лотова дружина, коли їй про коханку сказали, й лише повільно-повільно опускав нижню щелепу. Наче воно не щелепа, а вантажна апарель, й працюють не м’язи, а гідравліка.

Лише за мить я зрозумів, що опускається вона досить швидко, й руки на місці не стоять, чи то пак не просто на рулі лежать, а швидко-швидко його повертають, а рот відкривається зовсім не з подиву, а для оголошення.

Найпристойнішим словом у ньому було те, що починалось на «б». Кажу – найпристойнішим, бо воно вже у книги пролізло й в кіно, а пролетарі то вже давно якраз ним в основному й спілкуються.

Диваки ці письменники, що тягнуть його у книжку, їй-бо, диваки. «Осьдечки, подивіться, який я сміливий! Поламав суспільне табу! Матюкнувся в книжці!». Нагадують дівку, що зробила декольте нижче талії й розрізала спідницю до самого декольте. Погляд-то приверне, хто ж сперечається, але гарній дівчині все те не потрібне, її й без таких хитрощів помітять.

Так і з книжками.

А хочеться повикобенюватись – то значно цікавіше викобенитись так, щоб і слова не написати, й щоб у читача воно само в голові виникло. В потрібний момент з потрібною інтонацією. Можна ще у потрібному оточенні слів-супутників, але то вже не до мене, я так не вмію.

Ви будете сміятись, але й ці роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрічний «мерс»-мікроавтобус у наш бік уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили. За ту саму мить, коли я тільки-но сидів ліворуч біля вікна, а тепер стояв праворуч біля дверей.

Бам!

Скло обсипалося, а на стійці, до якої я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз біля того місця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, і якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на місці лівої скроні.

Чоловік, що сидів позаду, тільки-тільки почав затулятись руками, але, звісно, спізнився – на морді вже було кілька подряпин, й принаймні дві з них вже бубнявіли червоною повінню. Ой, зараз прорве… прорвало.

І кров з обличчя, й водія на подальші характеристики шофера того «мерседеса», й пихату опасисту тітку на переляканий лемент. Як дивно, окрім неї, більше ніхто не горлав.

– Та цить уже! – раптом сказав хлопчина, з яким вона сварилася за люк, й (теж раптом!) тітка послухалася.

Я озирнувся. Задні двері були завішені цупкими фіранками, й куди дівся винуватець зіткнення, з мого місця годі було помітити. Шофер, видно, теж подумав, бо прикипів очима до шибки, за якою мало бути дзеркало заднього огляду… але дзеркала не було.

– Тьху! – сказав він і висловив припущення, що винуватець має сексуальні стосунки не лише з власною матір’ю, а й з батьком, а також з козою, псом та курми. З дитинства. Причому надає перевагу пасивній ролі. Бо так бабуся привчила. Бо з нею у того негідника теж щось було.

За інших обставин я б заслухався, а дещо навіть постарався запам’ятати, однак зараз потягнувся до ручки. Не тієї, що пише, а тієї, що на дверцятах.

– Так! – пильний шоферюга негайно помітив мій порух. – Ніхто нікуди не розходиться! Викликаємо ДАІ, даємо свідчення. Гей, хлопче, ти чуєш, що я кажу?

Останнє було безпосередньо до мене.

– А ти мене зупини, – порадив я, тягнучи ручку вгору.

Водій уважно на мене поглянув і порадою не скористався.

Краєм ока я побачив, що й хлопчина-шанувальник свіжого повітря теж піднімається, а за ним і тітка, причому на обличчя вже знову начепила зверхньо-пихатий вигляд: «буду я тут щось свідчити!.. геть знахабніли!».

До зупинки було хвилин сім ходу, а до наступної маршрутки ще хвилини зо три.

Але це були довгі-предовгі десять хвилин, бо голова нагадувала казан з окропом, а думки – зерна гречки, й кашовар не пошкодував хмизу для багаття під казаном.

Думки нуртували, крутилися, стикалися одна з одною, поринали на дно й вискакували знов на поверхню.

Я трохи напружився й спробував бодай якось їх вишикувати.

Думки, струнко! Рівняння ліво… руч!

Отже, раз.

Питання. Чи міг Ігор утнути ще й таке зіткнення?

Відповідь. В принципі – міг. Прослідкувати за мною, подзвонити водію мерса, що чекав біля зупинки метро, поставити одного-двох спостерігачів, які б повідомляли, що маршрутка зі мною проїхала. Міг навіть підсадити топтуна в салон, а той смскою повідомив, де я сиджу.

Виїхати назустріч, і в потрібний момент трішечки вискочити на зустрічну.

Небезпечно, звісно, аякже. Ювелірний маневр. Але цілком можливий.

Питання. А насправді?

Відповідь. А насправді – дуже й дуже навряд. Бо інакше топтуни повинні були б стирчати поруч із моєю домівкою всю ніч. Бо за ті півгодини опісля дзвінка Ігорю й до виходу мене з хати таку операцію не підготуєш. Й водій мерседеса повинен бути справжнім пілотом, майстром своєї справи… а, мабуть, ще й не менше, аніж майстром спорту, і я не про бадмінтон кажу. Й потренуватися. Бажано на тім самім місці й на реальній машині. Також тій самій. Та й посадити мене бажано так, щоб налякати, але не ушкодити, бо нащо я їм, ушкоджений? Навіть і це теоретично можливо – не залишити вільних місць у салоні… а були там вільні місця?

Істерично заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалі від проїжджої частини… виявилось, даремно. Просто собака біг через вулицю, й шофер старенької «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полінувався у вікно помахати йому кулаком.

Собака не звернув уваги. Біг як біг – у глибокій задумі, наче й не трасу перебігав, а сільську дорогу, що по ній за день кілька велосипедистів проїде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, ніби вічно молодий, але вічно п’яний.

Успішно дістався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрін вам!

Подумки я категорично його підтримав.

Але до метро рушив все одно якнайдалі від бордюру.

От собаку вже точно ніхто не міг би погнати через дорогу в потрібному місці та ще у потрібний час.

Значить, це не Ігор.

Нічого не значить.

ДТП з собакою… точніше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збігом, а все інше – Ігоревими капостями.

Що ж, їдемо далі.

На вході до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на середині платформи), всівся й лише тоді розгорнув.

«Загинуло четверо українських воїнів».

І обставини. Ті самі, що вже читав учора.

Їхати було недалеко, але я перечитав текст двічі, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала мені та уважність? Та нічогісінько. Просто ховався за нею, боячись повірити.

«Станція Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх речей!».

Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортіло вставити «нам»: «Не залишайте нам своїх речей». Раніше було «свої речі», але якийсь мудрагель переправив.

І за цими лінгвістичними міркуваннями я теж ховався.

І за думкою про те, що газету надруковано спеціально для мене (усю паку, ага!), й підсунуто мені спеціально (а якби я не взяв?), і що це все-таки якась спецоперація, а не те, що я думаю.

Тому на виході зупинився й купив «Сегодня».

«Загинуло четверо. Є поранені».

Я пройшов трохи далі й купив «Вечірні вісті». У іншого продавця, бо хтозна, може, вони кілька фальшивок надрукували, а не одну. Бувало й таке в історії… кажуть, для хворого Леніна навмисне друкували персональний номер «Правди», і в тому номері все було гаразд, народ масово обговорював його свіжу статтю, й день від дня зростав процент жирової маси, як хоч і з іншого приводу, але надзвичайно влучно висловився товариш Подерев’янський.

«Вечірні вісті» теж сповістили, що чотирьох.

Не полінувався пройти аж до газетного кіоску й… ні, купляти не став. На вітрині лежали кілька газет, й мало не в кожній було про чотирьох загиблих.

Став я невдало – на проході, й вже кілька перехожих начебто випадково штовхали мене плечем. Не чоловіки – у нас із цим якось обережніше, а жінки, в основному, клімактичного віку. Плечем або стегном, що в кого більше. Звичай такий. Не сучасний, ні. Мабуть, завжди був і завжди буде.

Було колись… ох чорт, а коли ж це було? Років… років… ого, десь у середині дев’яностих. Двадцять років тому. Нічого собі, час летить, га!

Так от. Був я молодий та нахабний і вкрав у конторі танковий прожектор. Хороша штука, я вам скажу… На кілометр променем лупить!

Але важка.

В процесі крадіжки довелося хильнути чарчину з тим, у кого крав, їхати довелось потягом, а що чарчина виявилась немаленькою, то всі потяги здавались мені однаковими, й отямився я, лише коли провідниця втомленим монотонним голосом пояснила мені, що я їду у протилежний бік. Втомленим і монотонним – бо, мабуть, не перший раз. І взагалі, і мені конкретно – бо не міг повірити. Переконала, кінець кінцем.

Ну що робити? Взяв – і вийшов на першій же зупинці, у Змійові. А потяг рушив собі.

Озирнувся я – а навколо пустка. Вокзал – навіть не вокзал, а вокзальчик. Не будка для касира, як на зупинкових платформах, але й на станцію ледве тягне.

І мертвий. Жодної лампочки, жодного ворушіння. Й замок на дверях.

Лише ген-ген, десь аж на обрії, щось таке, ніби ліхтарі.

Пошукав розклад потягів. Не одразу, але знайшов. Мав у сумці могутній ліхтар, що на кілометр лупить, але не мав валізи з акумулятором. Витяг мобілу, присвітив, так-сяк розібрав у зеленкуватому сяйві…

…5.40.

Цебто, кукати мені тут було аж до ранку, й добре ще, як місцеві гопники не нагодяться.

Кукав, а що робити. Години аж до четвертої. Вивчив на будівлі вокзальчику кожну цеглину й – вибачте, шановні зміївчани! – з великої образи позначив двері. По-собачому, хіба що ногу не задирав.

Аж гульк! – суне щось. Таке, ніби потяг, але повільно-повільно. Кинувся я навперейми й став біля колії, руку задерши – а раптом зупиниться!

Мабуть, мені дуже того хотілося, бо ви не повірите – таки зупинився.

Не зовсім, щоправда – а так і сунув, кілометрів зо три на годину.

– Тобі їхати? – висунувся з кабіни дядько.

Мабуть, і в цього я був не першим таким на цьому вокзалі.

– Їхати! – радісно загорлав я у відповідь.

– Ну то стрибай, чого став…

Бік електровоза зачорнів роззявленим люком, й звідти висунулась рука.

– Давай сумку, бо так не залізеш!

Я подав. Рука схопилась за ручку… й негайно виявилась немолодим опасистим дядьком, на обличчі якого так само негайно з’явився цікавий вираз. А що ж ви хочете? Кілограмів двадцять, та несподівано. Я вже й ловити приготувався. По можливості, обох, але якщо так не вийде, то сумка пріоритетніша. Прожектор – батькові подарунок, а цього дядька я перший раз бачу.

– Ого!

– Ага, – додав я, підважуючи сумку знизу. Допомогло. – Підкиньте до якоїсь цивілізації!

– П’ять гривень!

Ага. Були колись і такі ціни.

Виявилось, що зупинив я міжнародний експрес. Точніше, не зупинив, а гальмонув, бо зупинятись не можна – з правого боку кабіни прилаштувався шпигун-самописець, і якщо зупинитись, то машиніста спитають – а чому зупинявся? За результатами відповіді або дрюкнуть, або премії зріжуть, або й виженуть. Це вже залежно від причини несанкціонованої зупинки, від наслідків й від того, в якому гуморі начальник депо.

Так от. Цивілізація зустріла блудного її сина (мене, цебто), могутнім потоком. Ну, може, не могутнім, але добрячим. Я й не знав, що стільки народу бажає їхати саме на першій ранковій електричці.

Зістрибнув на платформу. Той самий дядько подав мені сумку – цього разу вже обережніше, притримуючись рукою за поручень. Кивнули один одному та й рушили кожен назустріч власній долі.

Не знаю, яка вона була в того дядька, а моя сунула навперейми у вигляді немаленької тітки з сумкою. Тітка була немаленька в двох вимірах (висота підвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчі: «Пру куди хочу, нікого не бачу!», й енергійними рухами стегон. Лише в мене на очах вона відкинула ліворуч-праворуч десь чотирьох пасажирів, а п’ятим був я. Точніше, моя сумка з подаруночком.

– Ойойойой! – залементувала тітка, спробувавши провернути звичну операцію. – Чого ви штовхаєтесь!

А що ж ви хочете. Двадцять кілограмів, ще й купа гострих виступів. Тут не лише «ойойой», тут і «матьматьмать» закричиш.

Сподіваюсь, її чоловік запитав про походження синців на стегнах.

Але зараз я сумки з собою не мав, а отже, поштовхи сприймав тілом.

І хоча тітки були дрібніші, зате численніші.

– Та посуньтеся ж! – одна тітонька, не задовольнившись фізичним впливом, додала ще й орального. – Стало посеред дороги й…

Вибачатися я не став, але пару кроків убік зробив.

Вчасно.

Вереснули гальма (за останню добу я вже трохи звик до пронизливого верещання), й на тротуар, якраз до кіоску, вискочила яскраво-червона «Тіку». Зупинилась, вдавивши бампер у металевий бік кіоску, і…

І все? Щось малувато. Якби стояв – перебило б ноги, не більше, а це явно не дотягувало до результату, який так реалістично показував мені Ігор.

Ні, не все.

Голосно тріснуло скло, й чималий кавалок гострим зубом вдарився якраз у капот. Скреготнув – безсило та люто, з жалем, що не людину до металу пришпилив, а дурно згаяв короткий помах свого життя. Жалібно бренькнув, розсипавшись на дрібні шматочки, наче дзеркало троля із казки про Снігову королеву.

Машинально я глянув в салон – тітка-шоферка вчепилася у кермо так, ніби хтось мав намір або кермо відібрати (назавжди), або тітку з машини витягти й тут-таки, на капоті, розкласти.

Хто-хто, а ця на водія-аса, найнятого для того, щоб мене налякати, аж ніяк схожою не була. На Снігову королеву теж.

Я зітхнув, кинув газети в урну – за ними одразу метнувся якийсь дядько, не так уже й по-жебрацькому одягнений. Інтелігент, мабуть. З колишніх. Грошей вже нема, а потяг до читання усього підряд ще лишився. Жалюгідне видовище! Дивитися було неприємно, тож рушив далі. До кафешки. В якій, сподіваюсь, вже сидів Ігор, який, також сподіваюсь, мені багато чого пояснить.

Що ж. Принаймні перша частина моїх сподівань виправдалась. Ігор справді влаштувався за столиком біля самого краю тераси, й, завваживши мене, помахав складеною газетою.

Ясна річ, у ній було про те, що загинуло четверо.

– Доброго ранку! – бадьоро привітався він. – Американо?

Я кивнув, і хлопець-офіціант теж кивнув, розвернувся, неквапно почовгав до наливайки.

– Як справи? – запитав Ігор. – Маєте трохи втомлений вигляд. Не спалося?

Страшенно хотілося взяти його за барки, стусонути об дерево, перехилити через бильце, мордою якомога ближче до землі, приставити люфу до потилиці, і…

Я зітхнув. Якщо навіть це все-таки спецоперація, то він лише виконавець, й тоді всі ці речі дуже бажано проробляти не з ним.

– Але радий бачити вас живим та здоровим, – раптом посерйознішав Ігор. – Бо, знаєте, інколи такі, як ви, й до ранку не доживають.

– А… – дурнувато запитав я. – А що, я не один такий?

Ігор знов посміхнувся.

– Ясна річ, не один, – він кивнув й подивився у бік зниклого офіціанта. Ворушіння у тих краях не спостерігалося.

– Лише тут… – він на секунду замислився, трохи скривився й уточнив. – Лише зараз… я маю на увазі, у цьому році, вас таких було четверо. До першого я не встиг. Другий посміявся, покрутив біля скроні пальцем і пішов. Я сподівався, що подзвонить наступного ранку, але замість того почитав кримінальну хроніку. Прізвища там не називають, але з контексту ясно було, про кого мова.

– А… як?

– Ну як, як. Так, як і було в непорушеному майбутньому – зарізали. Лише на кілька годин пізніше. Про третього розповісти? Там цікавіше.

Я кивнув. Офіціанта не було.

– Він мав потонути, – продовжив Ігор. – У Дніпрі, під час купання. Попередження сприйняв серйозно, пообіцяв до води й не підходити, у човні не кататись, ванни не приймати. Сказав, кілька днів подумає, заразом і перевірить, чи я не збрехав. А тим часом триматиметься від будь-якої води подалі. Навіть з Києва поїде до родичів, давно, мовляв, збирався відвідати. У Черкаси.

– І?

– Виявилось, що в Черкасах є такий собі готельчик «Дніпро», а що люди там консервативні та небагаті, то старенькі мотоцикли «Дніпро» теж у вжитку. Не здивуюсь, якщо там поблизу ще якимось чином був магнітофон «Дніпро» і вболівальники з однойменного футбольного клубу. Гадаю також, що якби той дядько примудрився вийти сухим того разу, то на голову йому впала б ракета «Дніпро». Побудована у місті Дніпро.

Я гмукнув. Історія була, звісно, цікава, але цілком імовірно, що неправдива. Перевірити б… У принципі, це нескладно. Запитати в Ігоря точні дати, підняти міліційні зведення, взнати адреси, сходити, обережно розпитати когось із родичів… пара днів роботи.

Але якщо все це правда, то ці пара днів будуть дуже небезпечними.

– У принципі, щось схоже можна знайти у класиці, – просторікував далі Ігор, ще й каву присьорбував, наче йшлося не про дуже важливі речі. Втім, для кого як. Може, для нього й геть несуттєві. А для мене – ого-го-го, яка ставка велика.

Ризикнути?

– …одразу згадується прислів’я, навіть не одне. «Від долі не втечеш» та «Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Чули? У наші часи є ще одне, але навряд чи ви його зрозумієте. А ще можна згадати класику – про князя Ігоря, мого, так би мовити, тезку…

Він посміхнувся.

– …та його коня. «Загибель знайдеш від коня ти свого», пам’ятаєте? І таки ж знайшов. Або притчу про смерть, що зустріла чоловіка й здивувалася. Чоловік чкурнув в Басру, а смерть тому й дивувалася, що зустріч призначена там, а він тут. Дивувалась, правда, недовго. Мабуть…

Ігор замислився й підвів очі до неба. Небо світилося блідим сіро-блакитним сяйвом, а сонце десь заховалося. Не найкращий день для того, щоб їхати в Басру, я сказав би. Але якщо все це правда, то мене ніхто не питатиме.

– …мабуть, і раніше траплялися такі попередження, й люди пробували тікати від долі, але хіба від неї втечеш…

– Але чому? – не стримався я. – Як це працює? Яким чином? Хтось там, нагорі, сидить, дивиться, контролює – і втручається, якщо раптом щось йде не так?

– Ну що ви! – Ігор, мабуть, був трохи шокований. – Хіба у вас досі ще вірять у того, хто нагорі? У…

Він затнувся, пригадуючи.

– …у Саваофа?

– Хто вірить, хто ні, – я стенув плечима. – Особисто я до релігій байдужий. Будуть докази – повірю, але ходити молитися, поститися і таке інше – навряд чи буду навіть у цьому випадку. Ліньки.

– Фух, – Ігор зітхнув, і мабуть-таки, полегшено. Здається, це питання і справді було для нього важливим. Можливо, навіть важливішим за моє життя.

Нічого собі рівняння, атож. На одній шальці «Чи існує Бог?», на іншій – «Як мені вижити?». Може, хто сторонній й вибрав би першу, але ви вже пробачте, вибиратиму я.

– А ще є?

– Хто? – спочатку не зрозумів Ігор. – Боги? Ні, звіс… а, ви про кандидатів! Ну, цебто таких, як ви.

Зробив паузу, ніби подумав – казати чи не казати.

– У цьому році – лишався ще один. За дивним збігом опинився досить близько до вас – я маю на увазі часово, звісно. Якщо ви не погодитесь – що ж, піду до нього. Точніше, по нього. Тут і зачекати лишилося зовсім трохи, півтора місяці… Я от думаю – може, спробувати заздалегідь прийти? Зарано? Але тоді виникає проблема, як довести. Доказам у вигляді газет або новин люди чомусь не вірять. Я розумію, що повірити важко, але все-таки…

Він би, мабуть, просторікував далі, але я поглянув на дорогу, що виднілася поміж деревами. Автомобілів на ній було значно більше, аніж ресторанів «Дніпро».

– Ігорю!

– …тоді доведеться… Га? Перепрошую. Слухаю вас.

– То як це працює?

– Гм, – він потер скроню. – Це лекція приблизно на півгодини, і це в дуже-дуже популярній формі. Ви певні, що хотіли б послухати її просто зараз?

– Чом би й ні? – я стенув лівим плечем, озирнувся – офіціант показався на обрії, але судячи з його швидкості, півгодини у нас було.

– Ну, в принципі… – Ігор теж оглянувся, але в інший бік. Я трохи напружився – чи не вискочать звідти якісь спільники, абощо – але ні. Просто навіщось озирнувся. Й зітхнув.

– Ви з теорією Еверета знайомі? – запитав Ігор. – Тоді піде легше.

– Зовсім трохи. Краще все-таки у популярній формі.

– Що ж… уявіть собі нитку, – здалеку почав він. – Або ще краще – мотузку. Товсту. Зсукану, відповідно, з ниточок. Уявляєте?

– Цілком.

Я справді уявив. Здавалося, ця мотузка висить поруч зі мною, й дбайливий дядько у червоному каптурі вже зробив на ній акуратну петельку, а зараз розправляє й збирається накинути мені на шию. Або й вже накинув і затягує, або навіть готується вибити з-під ніг табуретку.

Принаймні, відчуття були саме такі. Й машини їздили неподалік, сигналили, форкали, дихали бензиновим чадом. Ууууу, порозбивав би!..

– Так от. Кожна ниточка – це окремий Всесвіт. Точніше, лінія часу, по якій рухається цей Всесвіт.

Поруч із ним, як і в кожній порядній мотузці, тягнеться ще багато ниточок. На певних відрізках вони паралельні, що коротші відрізки – то з більшою точністю паралельні. Але точність залежить також від дистанції між ниточками. Дві нитки, розташовані поруч, паралельні практично по всій довжині; ті, що розташовані на іншому краї мотузки, можуть перебувати під кутом одна до одної. Це і є модель нашого Всесвіту за Х’ю Еверетом. Поки що зрозуміло?

– Цілком, – я кивнув. Справді, поки що все просто. Й уявити просто, коли все розжували. А от вигадати… мабуть, і справді треба мати спеціалізований теорфізичний мозок.

– Так от. Можна піднятись над своєю ниточкою, і якщо пощастить при цьому не влипнути в якусь іншу, то ковзнути над тією ниткою… скажімо, назад. Можна і вперед, але складніше.

– Все ще зрозуміло. А далі?

– Далі? – Ігор зітхнув. – О, далі найцікавіше. Далі можна спробувати втрутитись.

– Вбити власного дідуся? – посміхнувся я. – Наскільки я розумію, у еверетівській моделі це призведе до появи нової нитки, а стара лишиться такою, як і була? Ніяких метеликів, що впливають на вибори президента, – ну, ви зрозуміли, про що?

– Про Бредбері, – кивнув Ігор. – Як же, як же. Читаймо ще. І Бредбері, і взагалі. І висновки ви робите цілком вірні. Але…

Він зробив паузу і раптом нахилився до мене ближче.

– Але знаєте що? Еверет не врахував того, що нитки скручено у мотузку. Туго-туго скручено. Й сусідні нитки не дають нашій рідній обірватися, а щойно створеній – дуже відхилитися від нашої. І тоді новостворена нами нитка…

– Нами? Чи вами?

Ігор затнувся.

– Про це перегодом, – ухильно відповів по деякій паузі. – Зараз про нитку. Так от, новостворений потік реальності починає впливати на первинну нитку. Не дуже, але впливати. Відхиляти її убік. Або вгору. Або вниз. Залежно від того, з якого боку створена нитка вплелася у мотузку. Ви розумієте, що це означає?

– Що ми таки вплинули на основний потік реальності? Незважаючи на всю еверетику?

– Саме так! – він посміхнувся. – Бідолаха Х’ю крутиться у труні. Хоча, вибачаюсь, тут, у вас, він ще, здається, живий. Значить, крутитиметься.

Нагодився офіціант, так само меланхолійно поставив на столик чашку з кавою. Ложечки тут у серветки не загортали, й замість цукорниці з дозатором на блюдечку лежало дві трубочки цукру. Я висипав одну.

Кришталики розштовхували один одного, намагаючись якнайшвидше втопитися у брунатній рідині. Мабуть, такий самий вигляд мав би розріз еверетівської мотузки часу у той момент, коли якийсь негідник, на кшталт Ігоря, намагається втрутитись.

– Але! – Ігор застережно підняв ложечку догори. – Самі розумієте, що зміна має бути дуже незначною. Якщо зробити істотну – новостворена нитка таки розсуне сусідів й піде своїм шляхом, а первинна – своїм. Майже не зміненим. Саме це явище й назвали інерційністю часу. Бо якщо пхнути ледь-ледь – все повернеться майже на своє місце, а якщо сильно – то самого відкине на щойно створену лінію. Все ще цікаво?

– Дуже, – чесно відповів я. – І з якого ж ви року?

– Не так вже й далеко, – знову почав огинатися він. – Бо якщо далеко – то виникає купа бар’єрів – мовний, психологічний, культурний. Якби я був років на триста молодший – ми просто не зовсім розуміли б один одного. І навіть якщо на двісті.

Він знов посміхнувся.

– Гадаю, можна вважати, що я відповів.

– Справді.

Я замислився. В голові крутилася ціла буря запитань. Хотілося вивалити усі одразу, але вихопилося лише стандартне, й, між нами кажучи, не дуже розумне. Так питають товариша після відпустки десь у єгиптах.

– І як там у вас?

– По-різному, – здвигнув плечем Ігор. – У чомусь краще, в чомусь гірше. Багато в чому так само. Так само третину життя проводимо в ліжку, а половину від того часу, що залишається, намагаємось когось у те ліжко затягти.

Я не одразу зрозумів, що це жарт.

– Так само починаємо ранок з кави, – він побовтав свою у чашці, ковтнув. Скривився, продовжив. – Часом такої ж на смак.

Відставив чашку й кривитися теж перестав.

– Але нумо краще до справи, бо часу не так уже й багато. Якщо ви погодитеся, часу буде трохи більше.

– Нумо, – охоче погодився, бо цікавість аж розпирала – «що ж воно за справа у них до мене?». Була навіть більшою за цікавість «як воно там у них?». – Нащо ви мені все це розповіли? На що я маю погодитися?

– О, – він посерйознішав. – Як уже було сказано – на роботу. У далеких краях, без можливості повернення. І з великою ймовірністю загинути.

– Непогані перспективи, – я теж спробував посміхнутися, але, мабуть, вийшло не дуже рівно, і я повернув губи на місце. – А як з винагородою?

– А ніяк, – Ігор поставив спорожнілу чашку на стіл і демонстративно розвів руками – наче рибалка у традиційному жесті.

– Ще краще, – все-таки посміхнувся я, цього разу щиро. Ну хто ж так вербує? Треба було спочатку…

– Якщо, звісно, не вважати за нагороду можливість прожити ще кілька десятків років. Не стовідсоткова ймовірність – я ж казав, що є шанси загинути? – але чимала.

– А якщо ні?

– А якщо ні – то ні, – повторив він фразу вуйка з анекдота «якщо загину – прошу вважати мене комуністом», і, поки я думав, чи дожив цей анекдот до їхніх часів, а чи це випадковість, Ігор добив:

– А якщо ні – то загинете тут від машини. Сьогодні-завтра. Максимум – післязавтра. Ну, може, як будете дуже обережним – то через пару днів. Але це невідворотно, бо час, знаєте… до речі, ви звернули увагу, що на ремені хлопця за сусіднім столиком бляха у вигляді «форда» моделі «Т»?

Мабуть, я трохи зблід, або очі розширилися, бо Ігор замахав руками.

– Не хвилюйтесь, того хлопця я контролюю. Про всяк випадок. Але я не бог, – він знову розвів руками, цього разу вибачливо, зовсім не схоже на попередній жест. – Не всемогутній. Від усього захистити не зможу.

Я обернувся, наче видивляючись меланхолійного офіціанта, але крутонув голову трохи далі й ковзнув поглядом у бік хлопця. Такий собі хлопець. Не сказати, щоб миршавий, але й не Шварценеггер. Пика неголена й щетина біло-руда. Вигляд задумливий, й погляд як у вагітної жінки – вони, знаєте, не перед собою дивляться, а наче всередину – як там дитинка? Й прислухаються. І хлопець ніби прислухався, ліниво цідячи каву.

На ремені й справді була пряжка зі стародавнім фордиком. Колись, у підлітковому віці, я теж мав таку, але у військкоматі на медкомісії вкрали. Натовп великий, усі чужі, а джинси з поясом – це тоді було ой як круто.

Давно це було.

– Чому я? – запитав я, знову вихопивши з вихору запитань якнайневдаліше.

– Не лише ви, – запевнив Ігор. – І не лише з вашого часу. Чому?..

Він замислено потер чоло.

– Щоб не дуже штовхнути ниточку. Вихопимо якусь важливу персону – створимо нову лінію часу, самі опинимося на ній, будемо міняти-міняти – а наша, первинна, тих змін не отримає. Вихопимо молодика – а він, гад, мав зачати дитину, яка мала народити ще одну, а та, своєю чергою, мала стати батьком генія або просто відомої особи. Або народити ще когось. Або наступити на ногу майбутньому президенту. Не країни – а фірми, але й цього достатньо. Доведеться вихоплювати таких, що й так мають загинути.

Було трохи дивно чути «має загинути» про себе. Дивно, але чомусь зовсім не лячно, ніби розмова йшла про якусь геть незнайому людину, на яку мені чхати.

– Крім того, бажано, щоб не було дружини й дітей, близьких родичів, друзів, тісних стосунків із колегами, з сусідами… взагалі ні з ким. Бо хтозна, як зміниться їхня реакція на вашу смерть, якщо вона станеться на день або два пізніше. Й хтозна, як на це відреагує нитка – я про нитку часу говорю.

– Зрозумів.

Все, що він казав, було так логічно, але… ну, не те щоб не вірилося. Скоріш, у голові не вкладалося.

– Крім того, нам потрібні люди, які мають хоча б деякі корисні навички у тій справі, яку заплановано провернути. Бажано, звісно, не деякі, а багато, але доводиться брати те, що є. Самі розумієте, з урахуванням всіх обставин кандидатів не так уже й багато.

– І я – один з них?

Ігор кивнув.

– Не так щоб єдиний, – негайно опустив він мою самооцінку, що підвела була голову. – Цінний, але в розумних межах. Так що, як раптом скажете «ні» – я подякую, що погодилися приділити часу, та й піду собі.

– Логічно, логічно… – запитань у голові, однак, не меншало. Я знову вихопив з їхньої круговерті перше-ліпше. Здається, нарешті, вдале. Конкретне.

Спитав.

І от якраз на нього Ігор і не відповів.

– Ні, – твердо сказав він. – Що за справа – ви взнаєте, лише коли вже не будете належати цій нитці часу. Чому? Теж не можу зараз сказати.

Він знов посміхнувся й витяг із кишені півсотню однією купюрою. Я чомусь вирішив, що вона має бути новенькою, блискучою, аж хрусткою – але ні. Пом’ята й навіть трохи надірвана.

Офіціант миттю опинився поруч, ніби кілька хвилин тому й не повзав равликом поміж столами.

Ігор встав. Я ні.

– Ну, – сказав він. – Будемо прощатися? Чи все-таки? До речі, чи не бажаєте озирнутися?

Чесно скажу, я люблю повагатися. Маю такий недолік. Якщо рішення має два варіанти – скажімо, йти за Ігорем або не йти – то я буду думати, аж поки, мабуть, таки не потраплю під машину. Якщо, звісно, його слова все-таки правда. Якщо варіантів багато – я відлущу більшість, аж поки їх не залишиться два, й після цього таки застрягну. У фразі «чи не бажаєте озирнутися» варіантів теж начебто два – озиратися або ні, але чомусь у цьому випадку я зреагував так, ніби варіант все-таки лише один.

Вчасно.

Хлопець із фордиком не дивився у наш бік. Він дивився на сонце. Так дивився, ніби збирався забрати його з собою, кудись далеко-далеко забрати. Я не бував у тих краях, але кілька разів опинявся на самому кордоні.

Там, кажуть, темно, гаряче, тхне смолою та сіркою.

Саме туди хлопчина з фордиком і зібрався.

За квиток він мав щось великокаліберне, може, й не «магнум», але щось таке. «І де тільки ховав?..» – промайнула думка. Недоречна. Недоречна й невчасна думка, бо хлопчина якраз приставив дуло собі до лоба й почав натискати. Клацнув, піднімаючись, курок.

«Не міг, дурень, звести! Он як туго іде…» – промайнула ще одна, ще недоречніша. Ну яке мені діло, туго йому чи ні…

Люфу було скеровано так, що якби голова хлопця була прозора, я міг би зазирнути у дуло.

– Агов! – гукнув я, сам не знаючи, для чого. – Хлопче! Повернись трохи вбік, бо забризкаєш!

Самогубця здригнувся й наче прокинувся. Рвучко опустив руку, зиркнув туди-сюди, невловимим рухом пхнув револьвер під куртку – он, значить, де він ховався.

Передумав.

Буває.

А що ж ви хочете. Війна триває не перший рік, багато хто не витримує і хоче вийти з неї бодай куди-небудь. Дякувати тій же війні, інструментів для такого способу втечі вдосталь. Ціна на АКС вже за двісті доларів впала й зупинятися не збирається.

Так що буває.

Люди навколо… таке враження, ніби ніхто й не помітив. Та й справді – кругом було на що подивитися, а хлопець став якраз так, що проти сонця й не видно.

Я озирнувся на Ігоря, той стенув плечима – мовляв, я ж попереджав.

– Згоден, – я рішуче вилив у горлянку залишки кави. – Ведіть.

– Пішли, – охоче погодився Ігор й негайно піднявся.

– Що, отак просто? – в мені знову прокинулась недовірливість. – Отак одразу? Не треба ані угоди кров’ю підписувати, ані тиждень поститися, ані курс підготовки проходити?

– Та воно б і бажано, – чи то насміхаючись, а чи й справді серйозно промовив мій провідник й одразу уточнив. – Я про курс підготовки, звичайно, а не про угоди з постами. Але кожна хвилина тут для вас смертельно небезпечна. А заразом і для мене, бо автомобіль, знаєте, це вам не цеглина на голову. Це така штука, що може й сторонніх зачепити.

Я старанно запхав недовірливість якнайдалі й рушив слідом.

Ні, звичайно, до кінця вона не замовкла. Вона у мене ніколи не замовкає. Зроду такий, і комуністична пропаганда у піонерському віці – мовляв, людина людині друг, товариш і брат – не змогла її витравити. Трохи попсувала, атож – бо дивно було спостерігати, як друзі, товариші й брати один одному підлянки роблять, морди б’ють та нах посилають. Класу до третього мав з цього приводу когнітивний дисонанс, як значно пізніше обізвали таке явище психологи. Потім забив на всю пропаганду, і вже у комсомольському віці на плакати позирав з посмішкою, а коли доводилося кричати гасла – подумки додавав закінчення.

«Хай живе Велика Радянська Соціалістична Революція!.. чорти б її мордували».

Або якось так. Якщо мова про якогось із вождів – то, зазвичай, додаток був фізіологічного напрямку.

Початок дев’яностих остаточно витравив рештки піонерського виховання, а недовірливості потрафив, так що зараз я б навіть святому Петру не повірив, якби він люб’язно розчинив переді мною двері відомо куди. Обов’язково або гранату спершу пожбурив би, або хоча б придивився з-за рогу, якщо немає гранати.

На щастя, цей шлях навряд чи колись переді мною розкриється. Що ж до альтернативного – то, сподіваюсь все-таки, що кожному дається по вірі його, й через певний термін на мене чекає повне й безболісне небуття.

Хоча, звісно, й тут сумніваюся. Не довіряю на сто відсотків ані натхненним пропагандистам життя після смерті, ані так само твердим переконанцям гниття після того ж самого.

Отож, коли Ігор рушив вперед, я прилаштувався за спиною. Готовий як до того, що все, ним сказане – щира правда, й десь у лісі заховано Машину Часу з механічним лічильником днів, місяців, років і тисячоліть, а також важелями, оздобленими слоновою кісткою; так і до інших варіантів.

Наприклад, що Ігор розвернеться, покаже рукою на кущі й заірже дурнувато: он, мовляв, там прихована камера, я вас вітаю, з вас посміялися.

Або на глухій безлюдній стежці з кущів вийдуть ще троє і скажуть…

– Стоп! – сказав я несподівано сам для себе, й слід віддати належне, Ігор зупинився, як наче гальма спрацювали. Навіть черевика на землю не опустив – так і залишився стояти одноніж, ніби лелека в холодному озері.

– Прошу? – постоявши так з секунду, Ігор таки опустив ногу й розвернувся до мене.

– Мені треба додому, – пояснив я. – І потім ще в одне місце.

– Навіщо? – Ігор підняв ліву брову. – Якісь справи? Чи мають вони хоч якесь значення? Ви сюди не повернетесь. Якщо комусь винні гроші – то нехай кредитор згадує вас незлим тихим словом, бо він би їх у будь-якому випадку не отримав. Якщо винні вам, то вони теж вам не знадобляться. Кохана? Для неї ви теж повинні були зникнути ще учора вранці.

– Кішка, – пояснив я. – У мене кішка лишилася. Їй же не поясниш, коли я мав зникнути.

Якусь мить Ігор дивився на мене з дивним виразом на обличчі – чи то як на рідкісного придурка, чи то навпаки, з повагою. Потім знизав плечима.

– Що ж, – він знову розвернувся у бік кафешки. – Я зачекаю. Скільки вам часу потрібно?

– Якщо все нормально – то зо три години. Якщо раптом щось піде не так…

Ігор ще раз ворухнув лівим плечем. Подумав. Звів очі до неба, як наче порахував щось.

– Що ж… – пробурмотів наче сам до себе, потім все-таки пояснив:

– Вікно вмикається періодично. До наступного увімкнення чотири години, а місце появи прецесує, цебто… е-е-е… рухається. Не по прямій, а…

– Я знаю, що таке прецесія, – мені стало трохи образливо, але Ігор вдав, що цього не помітив.

– Чудово, – сказав він нейтральним тоном. – Отже, маємо чотири години. Посиджу десь тут. Не встигнете – дзвоніть… якщо зможете вижити.

– Гаразд, – непривітно буркнув я (а хто зрадів би від такого напуття?) і швидким кроком рушив туди, звідки прийшов.

Звідки йшов, маючи за основний варіант взяти Ігоря за барки, стусонути об дерево й витрусити з нього правду.