Читать книгу Реквієм для Рози - Раїса Плотникова - Страница 3

Цей термін з’явився ще в Древній Греції. За легендою, лісні німфи заманювали мандрівників у гущавину й там виробляли з ними таке, що потім бідолахи вже не могли й не хотіли жити зі своїми дружинами. Чоловіки божеволіли й тікали в ліси в пошуках розбещених німф.

Моїй дружині наші ескулапи інкримінували не тільки шизофренію, а й німфоманію, яка виникла в рамках маніакально-депресивного психозу.

Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував від цікавих її надмірну хіть, вона – мою періодичну пиятику.

– Можеш мене вбити, – сказала вона того вечора, затримавшись на роботі до єдиного удару годинника, тобто до першої години ночі. – Я справжня хвойда. Але, але… Я люблю тільки тебе.

– Тобі погано зі мною? – стурбовано запитав я, відчуваючи тремтіння власного голосу, і здивувався, що щось в мене ще могло тремтіти, бо в грудях закам’яніло відразу і, як потім виявилося, на віки вічні.

– Ні, любий! Просто зі мною діється щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собі навіть дивитися в бік… Ну, ти розумієш? Та щойно опиняюся поруч – і все, втрачаю розум. Мені байдуже до віку, до зовнішності, до моралі того, з ким… Ну, ти розумієш? Я далі не можу дурити тебе й себе, бо вже ні про що інше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумієш?

Ні, я не розумів. І якби тоді вона ще раз промовила оте «ну, ти розумієш», я б її таки вбив.

Вона не промовила – вона заплакала по-бабському, гірко, з надривом, аж затужила. І мені стало шкода її… І себе.

Пристрасть до оковитої й розбещеність – ці грішки ніколи не здавалися мені найтяжчими, бо ними людина не просто карає саму себе – є у цьому й незаперечний елемент кайфу. Найстрашніші вади завжди за ширмою – їх важче розгледіти. Чорна потвора заздрості може загризти на смерть кого завгодно, залишаючись непоміченою, а от про насолоду від того можна посперечатися. А чого вартий хист до написання доносів та наклепів, достеменно відає тільки той, кого живцем поховали. Та хіба ми знаємо всіх віртуозів чорного пера, всіх потаємних вбивць, які чинять підлість по-тихому? Ось де гріхи підвладні одному Господу!

Але так я думав колись, іноді думаю й зараз, а тоді, коли дружина зізналась, я забув про справжні гріхи, і мені здавалося, що небо гахнуло мене по самісінькій маківці чорною хмарою, яка зірвалася, бо за мить обернулася на каменюку. Отож каміння давило в грудях і падало на голову одночасно. Треба було негайно розрідити внутрішню й зовнішню субстанції, щоб не відчувати себе розчавленим заживо.

Я розрідив. Мій довготелесий і вічно нетверезий друг до гробу Стас дав мені прихисток у своїй однокімнатній печері, яку за тиждень ми успішно перепрофілювали на склад склотари. Тоді добре пилося вдвох.

Я приходив до нього з двома пляшками дефіцитного пійла, яке робилося з соснових відходів і якоїсь поганої нафти, а носило благородну назву «Пшенична», і ми розпочинали інтелігентне застілля з інтелектуальними дебатами, яке продовжував і завершував самогон Стасової сусідки. Ми плавно переходили в дикий запій, головне завдання якого – чим завгодно, аби напитися.

– Слухай, Іване, – починав свій нескінченний монолог Стас, – коли я вчився на факультеті… Ні, тоді я воював у Афгані… У нас була класна вівчарка, але та сука любила горілку. Ти не повіриш, тут самим не вистачає, а вона тільки почує, що десь запахло, вже тут як тут, і такі вихиляси хвостом крутить, так скиглить, що не пригостити ту п’яницю просто неможливо – душа лусне від співчуття. Я не знаю, яка наволоч привчила тварину до оковитої…

Я вже сто років не зустрічав Стаса на вулицях Києва, по яких він раніше тинявся без діла, і не наштовхнутися на нього – могло означати тільки те, про що вголос важко казати. Мені не хотілось вірити, що з ним трапилося найгірше, хоча те трапляється з усіма. Колись трапиться й зі мною, і, може, хтось тоді теж подумає, що не бачив мене сто років. І вже ніколи не побачить.

Стас говорив багато й іноді змістовно, але частіше про себе любого, його монологи були схожі на броунівський рух, та про що б не йшлося, все закінчувалося розповіддю, як один доктор філологічних наук колись у своїх мемуарах згадав свого учня, тобто Стаса, і тепер та книга лежить ось де, на столі. І йому начхати, що поряд на газеті – кишки з оселедця й цибулина кружальцями, бо настільна книга – це та книга, яка завжди під рукою, а той абзац, у котрому – чорним по білому – прізвище, підкреслено жирною лінією, і сторінка закладена закладкою. Байдуже, що книга та вже замацана й пахне вінегретом і оселедцем під шубою водночас, бо вона таки настільна, а в Стаса – ще й застільна… Вона демонструється кожному, хто потрапляє до цієї кухні, навіть тому, хто зроду-віку в руках не тримав жодної книжки, окрім шкільного підручника, який під фінал було залюбки й з насолодою розкурено, тобто спалено, смакуючи сторінку за сторінкою. Ніхто з відвідувачів цієї кухні не знав, що ще, окрім прізвища Стаса, написано в тій вагомій з вигляду книзі.

Ми пили багато й ще більше курили.

«Ватра» – найдешевші цигарки того часу – допомогли написати мені кандидатську, але я на все життя залишився доцентом, бо далі треба було або кидати пити назавжди, або навчитися пити в самоті, чи просто перетворитися на зануду історичних наук. Пити в самоті я навчився, але до того часу в мене з’явилися специфічні відносини до світу: захотів відчути власну силу, а не силу посади чи звання, які обмежували й були сурогатом сили. Може, саме тому я сто разів кидав пити, і сто разів моя свідомість поринала у світ безуму, не боячись повернення до реальності, хоча я ніколи не міг знати напевне, що там далі…

А далі було таке, про що теж говорити не хочеться, але, щоб щось збагнути в цьому світі, щоб щось відчути до мозку кісток, треба вміти вивернути душу, принаймні свою власну, якщо чиясь так і залишиться темним лісом чи чорним ящиком, навіть опісля такого катарсису, який влаштувала моя люба дружина. Висповідати себе самого може кожен, але не кожен може відпустити гріх. Гріх – як велика доза наркотику, після якої відразу стаєш залежним.

Це трапилося саме тоді, коли ми ще жили у власному будинку. Я тимчасово зав’язав з оковитою і з головою шубовснув у історичні розкопки, наштовхнувшись якраз на славнозвісну постать, всуціль зіткану з протиріч. Розуміючи, що багато чого довкруги Яреми Вишневецького шито білими нитками, спробував бодай щось збагнути. І так усе те мене захопило, що гайнув до Російської державної бібліотеки, знаменитої «Ленінки». Тоді в тій бібліотеці науковим співробітником працювала подруга моєї матері, яка до самого гробу допомагала всім киянам. Я не буду нікого обтяжувати розповіддю про свої пошуки, бо тут мова зовсім не про те.

Творчі мандри добряче пошарпали мене. Повернувшись одного разу з поїздки опівночі, я нарвався на безвідрадну картину у власному великому будинку: двері не замкнуто зсередини, мала Галя сидить у куцій льолі на підвіконні посеред плющів, що густо повилися аж додолу, й схлипує важко й втомлено, і видно, що в неї вже не стає сили плакати. Досі пам’ятаю тремтіння того маленького тільця й безсилий доторк тоненьких пальчиків, які, здавалося, стікали по моїй неголеній щоці холодними струмочками.

Тоді я вперше до зашпорів відчув провину перед своєю дівчинкою, мати якої прийшла далеко не одразу після того, як Галя, згорнувшись у мене на колінах клубочком, знесилено заснула.

– Ой, Іване! Ти… ти вже вдома? А я тут… – сказала моя дружина і затнулася.

Вона стояла на порозі кімнати в помаранчевій напівпрозорій сорочці, у якій любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дійством, яке передувало сну, і виходило так, що саме в цьому нічному вбранні вона щойно зайшла з вулиці. Помережаний поділ сорочки настовбурчився дзвоником.

Я обережно поклав Галюсю в ліжечко, укрив ковдрою і мовчки вийшов надвір. У голові гули дикі рої, в очах мигтіло, в грудях, здавалося, орудував ударний інструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залізобетонний стовп чи дерев’яну огорожу, за рогом якої хтось голосно розмовляв підсміюючись. Я попрямував до хвіртки, вона заскавчала відчиняючись, і мені здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчутті коїтусу.

– Гей, чоловіче добрий, ти що тут загубив? – озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, ніби маятник на старому годиннику моїх предків, попід парканом тоді ще власного будинку.

– А тобі що до того? – огризнувся я.

– Та немає мені ніякого діла до твоєї втрати, – сказав незнайомець, наближаючись. – Тільки ти так знервовано мотаєшся, що мені аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, і впадеш отут без задніх ніг?

– А може, я знайду втрачене, і тоді…

– Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? – перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.

Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка…

– Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.

Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.

– Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть – якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» – говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.

– Ну, і навіщо ти мені розповів це? – сказав я, переймаючись особистим.

– Та ну тебе! Невже не розумієш? По тобі ж видно, що щось загубив і нервуєшся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив – то й грець з ним! Видно, хтось знайшов – тут же місце людне. Ти не переймайся і не дуже жалкуй. Життя – воно таке: щось загубив, щось знайдеш… Головне – не помри на радощах, коли знайдеш.

Дивно, але саме ці прості слова незнайомця вплинули на мене, ніби шкалик славнозвісного старого брому. Я збагнув, що зовсім скоро мені доведеться змиритися зі своєю втратою. Додому йти не хотілося, і, намацавши в кишені низку ключів, я знехотя поплентався до будиночка моєї покійної тещі. Тоді я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюдні кімнати, завмерлі меблі, старомодні люстри, совдепівські килими і такий же совдепівський посуд? А головне: як можна любити відсутність живих душ? Там було тихо й сумно, і тільки лик віднесених течією часу зачаївся вже навіть не в кутку, а лишень в уяві.

Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом – тоді вже моя дружина мандрувала з психлікарні в замкнутий простір кімнати, а в моєму житті з’явилася Варя, Варочка, Варюся…

Порожнеча завжди заповнюється.