Читать книгу Реквієм для Рози - Раїса Плотникова - Страница 6

У кожної людини час від часу накопичується надлишок енергії і певна чортівня, яку неодмінно треба кудись вихлюпнути, а то відбудеться щось на зразок вибуху. Навіть у геть безнадійного трудоголіка, схожого на перпетуум мобіле, яким я в принципі ніколи не був, трапляється отой надлишок. У моєму віці вже можна хоч абияк спрямувати броунівський рух запалу в позитивному напрямку, а от в юності бувало всякого: хтось плигав з мосту в чорториї, хтось чіплявся на задвірки трамваїв під час руху, хтось вбивав котів і собак, здираючи з них шкіру… Тоді щось непотребне за компанію міг утнути і я. Стоп, але ж трапляється й навпаки: буває так, що ти – пуста бодня, у якій аж гуде від всеосяжної відсутності вмісту. Порожнява така, що навіть інстинкт самозахисту зникає: ну привалить тебе якась цеглина із даху Головпоштамту на Хрещатику, ну розчавить мажор на своєму «ланосі» прямо на зупинці… Чи й не подія у світі суцільної глобалізації?! Усім те – до лампочки; і що цікаво, у стані пофігізму і тобі власний фінал теж – до ліхтаря. Але до чого це я?!

Десь там, на тому краю століття, жила-була вона і, безперечно, у ті буремні часи її щось переповняло. Мабуть, ці листи несуть якусь інформацію і комусь вони таки адресовані, але хіба мені? Може, це просто сповідальне жіноче чтиво столітньої давності? Я сподівався зовсім на інше. Хоча якась зернина, якийсь ембріончик у цих паперах міг бути.

Закрив зшиток. Клацнув запальничкою. Засмакував цигаркою. У цьому обмеженому просторі ще можна вдихнути порцію-другу запашного димку, пропустити його аромат через легені, заклубочити кільце, випустити його перед собою, насолоджуючись. А в принципі, відчути себе живим, не задроченим буднями…

– Іва-н-н-е… Іване! – почув за стіною глухі й протяжні звуки і нашорошився.

Якусь мить я ще сподівався на неповторення цього, до сказу знайомого слововиливу, ще не гасив цигарку в лискучій фарфоровій попільничці, а тримав її двома пальцями. Та намарне…

– Іва-н-н-е-е…

У кімнаті моєї дружини було темно, бо надворі вже поночіло, а світла вона не ввімкнула. Я став на порозі, відчуваючи всіма фібрами душі, що зараз почнеться… Але вгадати, що чекає мене цього разу, було неважко, бо хворобливі фантазії моєї благовірної німфоманки міг би передбачити й розтовкмачити навіть якийсь місцевий Фройд, хоча витівки іноді здавалися невичерпними. Я переступив поріг, все ще тримаючи цигарку в правиці.

– Ти де? – кинув запитання в німу темінь.

– Сиджу тут, голодна-голоднісінька, а ти не йдеш і не йдеш, – почув я глухий, наче із діжки, голос і здригнувся.

Попіл із цигарки упав мені на капці. Стало моторошно й зассало під правим ребром, слова прозвучали так, ніби вона хоче з’їсти мене, а я не йду та й не йду.

– Зараз принесу щось. Може, підігріти плов? – сказав неквапом.

– Ти замучити мене хочеш! – гаркнула вона впівголоса. – Їж сам той плов.

Я переступив поріг кімнати, намацав умикач за дверима і ввімкнув світло.

Моя, колишня по суті, та суща за документами половина стояла посеред кімнати в чому мати народила, розплітаючи волосся, і дивилася на підлогу. Вона так низько нахилила голову, що обличчя потонуло в кучерях, і здавалося, що у неї зовсім немає того обличчя. Спало на думку, що вже сто років не називав дружину іменем, так, наче я забув його назавжди. Знав, що ця нещасна істота без обличчя й імені зараз поволі безумствує і за мить я можу відчути на своєму тілі її цупкі пальці, бо вона почне вимагати плотської втіхи, клянчити, ридати, кусатися по-собачому… Захотілося втекти, провалитися крізь землю, завити так, як виє іноді вона, скаженіючи. Та найбільше такої миті хочеться просто померти короткою смертю… Може, я втомився від абсолютної прогнозованості того, що відбувалося, хоча мав би звикнути і давним-давно якось пристосуватися до долі, яка грала зі мною затяжну гру на виживання. Можна було рвонути з кімнати, зачинити наглухо двері й пересидіти цей, навіть не десятий, напад на кухні, налаштувавшись на знайоме озвучення домашньої божевільні, але, по-перше, потім треба буде вигрібати потрощений мотлох із її кімнати, по-друге, вислуховувати нарікання й поради «чулих» сусідів, а по-третє, все одно драма скінчиться психлікарнею… І я кинув цигарку прямо на підлогу, розчавив недопалок лівою ногою і, опинившись поруч дружини, миттю заламав її голі руки за спину, скрутивши рушником, яким вона вгамовувала мігрень чи своє пишне волосся. Потім зірвав із ліжка простирадло і став пеленати її всю, як велике немовля. Хвора трохи пручалася, але чинила те якось кволо, ліниво, зовсім не так, як уміла й могла, коли того дуже хотіла. А вже за мить вона почала сміятися. Дивно так сміятися, не реготати придурком, а весело сипати сміхом довкола, ну так, як сміялася давно-давно ще юною, коли ми були щасливими удвох. Та хіба зараз вона могла бути щасливою? Хоча що я можу знати про її світ? Вона тепер сприймає все так, як я не можу навіть уявити.

Усе скінчилося звичним дзвінком до мого старого друзяки Борисовича, який вже заслужено відпочивав, але колись був головним лікарем психлікарні, а тепер – консультантом, і, схоже, теж – головним.

– Завтра вранці привезеш, – сказав, не вимагаючи ніяких пояснень, бо був у курсі моїх кепських справ. – Тільки дивись, не злиняй. Після приймальні відвідаємо бібліотеку.

Він реготнув у слухавку, мабуть, пригадав, як я колись пошився в дурні, не в’їхавши в його приколи, яких у цього занепалого янгола з борідкою Мефістофеля було, хоч греблю гати, хоч ложкою їж. Тоді Борисович ще був головлікарем, а я вперше привіз дружину до «жовтого дому». Потиснувши мені руку в коридорі п’ятірнею, якою запросто утримував трилітровку, він сказав: «Я, звичайно, не факір, але твою благовірну трохи опритомню. Звикай, бо вона тепер наша пацієнтка надовго. Та не вішай носа, зараз сходимо в бібліотеку, і все буде в нормі». Ми зайшли в якусь кімнату, він замкнувся на ключ, а я, роззираючись на 50-дюймовий телевізор, шкіряний диван, крісла і абсолютну відсутність книг, бовкнув: «Яка це в біса бібліотека?!» Тоді Борисович тупо напоїв мене ще справжнім вірменським коньяком, але зараз не хотілося зриватися, і похід до «бібліотеки» був мені – як приший кобилі хвіст. А ще в мене не було бажання вислуховувати цього розумного чорта, який народився антисемітом, маючи у власному прізвищі сумнівне закінчення. Після випитого максимуму, у певній стадії задоволення він починав чіплятись до мене з питанням: «А тепер скажи, хто ми тут такі були? Ну хто…» І чорта ти йому повинен казати: хазари, кріпаки, совки, сармати, скіфи? Це що, я повинен ставати гадалкою, таким собі оракулом з очима в минуле? Ідіотичне питання від того, хто аж пнеться здатися вищим за всіх бодай на пів голови, ніби він один знає, хто ми тут такі були.

Вранці, вкотре відчуваючи себе гадом, який запроторив благовірну в дурку, я благополучно оминув пиятику в підпіллі лікарняної «бібліотеки» і, відчувши тимчасову полегкість, сподівався на усамітнення. Хотілося посидіти в якомусь затишному кутку, але наші кав’ярні – зовсім не кав’ярні, а скоріше пивниці. Тут ніхто не читає бодай газети, ніхто не розмірковує над вічним у самоті – всі збиваються в гурти, п’ють пиво, гучно говорять ні про що і позирають на того, хто, попри все, наважиться усамітнитися в суцільному бедламі й замовити тільки горнятко кави, як на схибленого чи скнару. Це вам не патріархальна Європа, якою я трохи повештався.

Поплентався куди очі дивляться, втішаючись сигаретою за сигаретою, ніби немовля пустушкою, не сподіваючись на просвітлення, бо почуття провини було таким же гнітючим, як тоді, коли поховав матір.

Мама хворіла довго, а згоріла швидко. Вона, ще зовсім не стара, зотліла за три тижні. Діабет, кома, інфаркт… Ескулапи по-людському порадили оформити групу, я сам обійшов потрібні кабінети, зібрав анамнези, підписи, направлення… Усе вдало. Їду шукати ЛТЕК, а там сидить невмируща шапокляк із зачіскою, схожою на капелюх, і, дивлячись на мене крізь власну спотворену призму порядності холоднокровним поглядом, протягує папірця, на якому написана дата. «Вона в лікарні, прийти не зможе», – кажу. «Нічего, єщьо раз придьош за направлєнієм, ілі поправіцця і сама прідьот», – вставляє мене на «ти». Я плюнув, помчав до мами. Тиждень практично не відходив від хворої, бо хотіла, щоб я був поруч, а не хтось чужий, оплачений. За місяць ніби одужала, посвіжіла, почала ходити. Я знову до ЛТЕКу. Шапокляк призначила дату. Привіз маму, сиджу в коридорі, чекаю… Виходить біла, як крейда, і сльозами давиться. Я – до неї. Мама каже: «Вона сказала, що я ще сто років проживу і ніякої групи мені не положено». – «Як це?! Навіть третьої не дали?» – питаю. «Ніякої. Пішли звідси, пішли, синку! Я цю людину знаю давно». Назавтра у мами повторний інфаркт. І все.

Живу із відчуттям провини. І що страшно: вже ніхто й ніколи не спростує, не відмінить моєї провини, бо нікому. Смерть не виправдовує живих, – смерть може виправдати тільки мертвих.

Я прийшов додому голодний і злий на самого себе. Випив холодної кави і сів за стіл, розгорнувши по- жовклі аркуші.