Читать книгу Реквієм для Рози - Раїса Плотникова - Страница 5

Доброго дня, вічно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаєте цього листа, і я, мабуть, не маю аніякісінького права писати Вам. Але кому ж сильному й розумнішому за мене розповісти свою довгу історію? Обираю Вас. Так вже складається, що мені завжди треба писати. Писати про все, бо інакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвідомити й збагнути. Коли я пишу – все стає на свої місця, і починаю розуміти більше. Я маю писати завжди, навіть тоді, коли мої слова ніхто не захоче читати. Сідаючи до столу, молюся і сподіваюся, що, по-при біль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаєте це і не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скінчиться історія і чи скінчиться взагалі. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете ці сторінки, що вони знайдуть піщинку в сум’ятті теперішнього буревію, але те, що я не можу не писати – знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться ціла повість, а можливо, навіть роман, та головне, щоб дочитали до останньої крапки, якщо моє послання в безвідь віднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь іншою, бо я тепер і є інша – зовсім не схожа на ту, якою була в жіночій гімназії, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до ніяковості. Тоді я чекала Вас, я шукала, навіть передчувала. Мої передчуття справдилися так достовірно, що навіть наші діалоги, які колись проговорила подумки, співпали. «Не перебивайте мене, люба пані!» – говорили Ви. А я весь час боялася розгубити думки, котрі виринали після кожного мовленого Вами слова і враз тонули в навалі нових, наче це морські хвилі кидали мені до ніг рапани і мушлі з перлами і з ходу змивали їх у глибоку вирву. Я не встигала хапати…

Все почалося давно, але найголовніше чи найстрашніше – сьогодні. Я йшла в хутрі навиворіт по Маріїнсько-Благовіщенській[1] і подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо ті, дивні своїм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в мені буржуйку, навіть тоді, коли я замотувала голову дірявою хустиною нашої колишньої служниці Фросі. А тепер у мене не було тієї хустини, бо Фрося втекла від нас із якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахміття з нашого дому. Вона втікала поночі. Залишилися тільки ті речі, які були в моїй кімнаті. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворі було зимно, дріботів мокрий сніг з дощем навперемін, і без капелюшка можна було привернути до себе ще більшу увагу. Парасолю Фрося продала восени на Сінному. Славна парасоля була: розлога, ручка з панцира черепахи. Фрося тоді ще й мої останні мітенки[2] продала. Та я тепер не про парасолю і мітенки, а про капелюшок… Маленький оксамитовий витвір мистецтва з бантом вмостився на моїй маківці, ледве прикриваючи чоло, та зовсім не рятуючи гарячу, на ту мить, голову. Той капелюшок привезла мені із самісінького Парижа княжна Марія Павлівна, далека родичка, ще з добрий десяток літ тому. Такі капелюшки вже давно вийшли з моди. Господи, та яка тепер мода! Ні – завиточкам, квіточкам, воланам! Моди тепер немає, вона – буржуазний пережиток, який хочуть витравити. Чесно кажучи, бант із капелюшка я теж хотіла витравити, тобто зірвати: смикала, смикала, навіть зубами спробувала – не вийшло. Можливо, вдома я б його ножем відрізала, але чомусь збагнула недоречність і виклик у цій прикрасі вже на самісінькому розі вулиці і, зупинившись біля чужого підворіття, намарне згаяла час. Мені конче треба було сповідуватися. Я вже сто років не була на сповіді. А хто тепер ходить на сповідь чи до причастя? І куди? Я поспішала туди, куди несли ноги, сподіваючись зустріти когось із старих знайомих, хто міг би мені порадити священика.

– Ану-ану, баришня, йди-но сюди! – почула я голос позаду себе і завмерла з клятим капелюшком у руках, та за мить з переляку відірвала зубами бант і спрожогу запхнула його за полу свого виворітного хутра.

Розмірене поцокування підків по бруківці наближалося. Звук поціляв у потилицю, бив попід коліна, пригинав до землі… Я відчула небезпеку кожною клітиною свого тіла і завмерла як укопана, притискаючи обірваний капелюшок до грудей. Знала, позаду вони – творці воєнного комунізму, більшовики, руйначі мого світу. На мить заціпеніла, та відчувши над головою тінь, що нависла дамокловим мечем, опритомніла. Якась скажена сила, якась невимовна туга, чи Бог знає що, навіяла і примусила згадати, що я актриса театру Миколи Садовського[3].

Озирнулася. Той чоловік сидів на коні, як король на троні. Красиво сидить падлючка, подумала я.

– Скажіть, товаришу, а чи немає у вас ковточка води, щоб випити пілюлі? – промовила, не впізнаючи свого голосу.

Точно знаю, що посміхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марія Старицька[4]. Ох, як довго не вдавалася мені та проста гримаса і як знадобилася вона мені тепер!

Прозорими, аж водянистими очима червоноармієць у шкірянці шугнув по мені згори донизу і назад, потім приклеївся до мого обличчя липучим поглядом, і раптом чималенький рот розплився до самісіньких вух.

Господи, невже мої гріхи подвояться, так і не дійшовши до сповіді? – устигла подумати я.

Його вороний кінь не міг встояти на місці – посмикував невлад віжкам гарною головою, підтанцьовував. А я вдавала із себе пустотливу шельму, обливаючись холодним потом і ще холоднішим осіннім дрібним дощем, моє волосся прилипло до лоба, бо обідраний власноруч капелюшок усе ще тримала біля грудей, не наважуючись вдягти на голову. Але я посміхалася…

– Якщо ми завоювали Київ, – сказав червоноармієць, – то таку кралю я теж можу завоювати. Тільки води в мене немає, от біда…

Він спішився і стояв так близько, що я відчула, як здригнулися мої ніздрі, вдихнувши різкий чоловічий запах. А ще я відчула справжній тваринний страх. Це не був страх слабшого перед сильнішим чи переможеного перед переможцем, це був страх самиці перед самцем, який може взяти без бою, без прелюдії, без дозволу все, що йому заманеться. Це був страх пійманої.

За цей короткий час далеко не всі пережили крах імперії, Центральну Раду, марш німців по Хрещатику, Гетьманат, Директорію з Петлюрою, Денікіна з Добровольчою армією і єврейськими погромами, навалу банд, переселення й ущільнення нас, буржуїв, червоними. Увесь Київ чув, як гатили гармати Муравйова по будинку Грушевського, який потім три дні палав до неба, і три дні місто грабували переможці, а останнім акордом – польська армія маршала Пілсудського, як не дивно, без розстрілів, контрибуцій і пограбувань, навіть театр працював, і люди вечорами гуляли містом, але, відступаючи, панове влаштували феєрверк, підірвавши київські мости.

Я, малопомітна людинка, загубилася в бедламі перемін, я довго куталася у діряву хустину Фросі, сама переховувала під час погромів єврейку Марію, коли на Великій Васильківській натовп волав: «Геть жидів із Києва! Бий жидву!» А тієї миті я стояла поруч новітнього командира і відчувала: прийшов мій страшний час, і вже не варто квапитися, бо все одно не втечу – куля швидша. А якщо ніхто не стане стріляти й втечу, то мене нікому переховувати. Я завжди була трохи «занадто»: занадто шанобливою, занадто скутою, ґречною… Маман страшенно дратувалася і не хотіла бачити мене актрисою. У нас це вважалося роботою чи заняттям для нижчого класу. Спрацював тільки мій юнацький максималізм, впертість і величезна любов батька, який балував мене і дозволяв майже все. Та з мене актриса виходила дуже другорядна, ніяка. Завжди знала, що місце на сцені у вторинних ролях мені забезпечило личко, а таланту – катма. Але якщо я зараз не зіграю… Треба входити в роль і хоча б раз у житті зіграти її бездоганно, як вчила Старицька. І я тріпнула капелюшком, збиваючи вологу, якомога кокетливіше поправила волосся та начепила обірваний чуперделик собі на маківку так, ніби то був захисний шолом.

Червоноармієць пішов поруч мене, притримуючи коня за вуздечку, ми прямували по Великій Васильківській до Хрещатика і мирно розмовляли про нудний дощ і про зруйнований Київ. Мені вже майже не було страшно, хоча знала, що ніколи не забуду розкидані на майдані й по стежках Маріїнського парку тіла, поміж яких шастали голодні пси, і розстріли на валах Києва, на схилах Царського саду, у лісі під Дарницею, навіть у театрі… І мені здавалося, що саме цей червоний командир, якого я ще й не розгледіла до пуття, віддавав накази, а може, й власноруч розстріляв пів Києва.

Поволі входила в роль, пригадуючи, як підлітком симулювала хворобу, коли після канікул не хотіла йти до гімназії, як залазила під ковдру з головою і задихалася, вдаючи сердечний напад, як тремтіла від страху, що зараз мене викриють… А моя матінка заламувала у розпачі руки і визивала нашого лікаря, який ніяк не міг второпати, що зі мною, але призначав пілюлі й краплі, бо йому добре платили. Виходить, що грати я таки вміла. І подумки почала читати «Отче наш», множачи свої нікчемні прохання до Всевишнього про день цей неперелітний, неперейдений у своєму житті, про біль свого непокаяння, про всіх загиблих від руки цього гарного з виду ката, що йшов поруч мене, про свою велику зненависть і всепоглинаюче, невідоме раніше бажання помсти… І про Вас, дорогий мій Іване, я у тій молитві згадала, тільки чи почув мене Господь, не знаю…