Читать книгу Я – легенда - Річард Метісон - Страница 2

Будильник розвіяв вранішній морок, заповнивши кімнату о пів на шосту ранку дзенькотом, доки Роберт Невілл не простяг затерплу від сну руку й не вимкнув його. Він дотягся до цигарок, запалив одну, а вже потім присів у ліжку. Трохи зачекавши, підвівся й пішов до затемненої вітальні – зазирнути у вічко.

Ззовні вздовж газону вишикувалися, наче шерег мовчазних солдатів, невиразні постаті. Поки він роздивлявся, дехто з натовпу рушив геть, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс. Скінчилася чергова ніч. Він повернувся до спальні, ввімкнув світло й почав одягатися. Натягуючи на себе футболку, він почув, як Бен Кортман прокричав своє «Покажись, Невілле!». На тому й усе. Він знав, що нині вони розходилися слабші, ніж тоді, коли лише прибули. Хіба що вони накинулися на когось зі своїх. Таке траплялося часто. Поміж ними не було згуртованості. Їх мотивувала лише спрага.

Одягнувшись, Невілл із бурмотінням присів на ліжко й нашкрябав собі олівцем список на день:

Верстат у «Сірз»[7]

Вода

Перевірити генератор Кріплення (?)

Як завжди

Сніданок був квапливим: склянка апельсинового соку, шматочок грінки та дві чашки кави. Він швидко з ним упорався, картаючи себе за брак витримки, щоб поїсти як слід.

Покінчивши зі сніданком, він викинув паперову тарілку та чашку в смітник і почистив зуби. «Бодай одну добру звичку я все ж маю», – втішив він себе.

Перше, що він зробив, вийшовши надвір, – це поглянув на небо. Воно було ясним, ледь хмарним. Сьогодні можна було вирушати. Добре.

Спускаючись із ґанку, він штурхнув черевиком купку уламків від дзеркала. «Що ж, клята штукенція розламалася, як я й очікував», – подумав він. Потім прибере.

На тротуарі в незграбній позі витяглося тіло; інше лежало напівзапхане в кущі. Обидва тіла були жіночими. У всякому разі, більшу частину свого життя.

Він відімкнув гараж і заднім ходом викотив свій універсал-«вілліс»[8] у ранкову свіжість. Потім вийшов з автівки й зачинив задню браму. Одягнувши масивні рукавиці, він попрямував до небіжчиці біля тротуару.

Коли подивитися, під денним світлом вони зовсім і не привабливі, думав він, протягнувши покійниць упоперек газону та пожбуривши їх на полотняний брезент. У тілах не лишилося жодної краплини; обидві померлі набули кольору вихопленої з води рибини. Він підійняв браму й закріпив її.

Потім обійшов газон, визбируючи камені та цеглини і складаючи їх у лантух. Поклав лантух у свій універсал, лиш потім знявши рукавиці. Він зайшов у будинок, помив руки та зготував собі ланч: два сандвічі, трішки печива й термос із гарячою кавою.

Після цього він пішов до спальні й узяв торбу з кілками. Закинув її на плечі та пристебнув до паска, на якому носив киянку. І врешті вийшов із будинку, зачинивши по собі двері.

Він вирішив не перейматися пошуками Бена Кортмана цього ранку: у нього й так було вдосталь справ. На мить він задумався, чи не зайнятися йому звукоізоляцією будинку, яку він вирішив був облаштувати.

«А, грець із ним, – подумав, – зроблю це завтра або в якийсь із хмарних днів».

Він забрався в салон універсала й перевірив список. Пункт перший: «Верстат у “Сірз”». Само собою, як тільки він позбудеться трупів.

Він завів авто й дав задній хід, виїхавши на вулицю та попрямувавши до бульвару Комптон. Там він звернув праворуч і подався на схід. З обох боків були порожні будинки, біля яких, покинуті й забуті, стояли припарковані авто.

Роберт Невілл на мить перевів погляд до покажчика палива. Залишалося ще з півбака, але він міг би зупинитися на Вестерн-авеню й наповнити його. Було недоцільно використовувати припасений у гаражі бензин, поки в цьому не було потреби.

Він завернув до заправки і пригальмував. Розшукав цистерну з бензином і зливав його через сифон у бак, доки звідти не почала вихлюпувати, розтікаючись цементом, бурштинова рідина.

Він вирішив заразом перевірити мастило, воду, рідину в акумуляторі та шини. Як зазвичай, усе було в хорошому стані – він ретельно доглядав за авто. Менш за все йому хотілося б застрягти десь на ніч, якби воно зламалось у дорозі…

Проте не було сенсу через це турбуватися. Якщо подібне колись і станеться, то на тому все й скінчиться.

Він продовжив рух бульваром Комптон, проїжджаючи високі бурові вишки та мовчазні вулиці. Поблизу не було ані душі.

Але Роберт знав, що це лише омана.

Вогнище ніколи не припиняло палати. Коли машина наблизилася, він надягнув рукавиці та протигаз, розглядаючи крізь лінзи завісу кіптяви та диму, що ширилася над поверхнею. Цілісіньке поле свого часу, ще в червні 1975 року, було перекопане на величезну котловину.

Невілл припаркував авто й нетерпляче вистрибнув із нього, прагнучи якнайшвидше покінчити з роботою. Натиснувши на клямку й відчинивши багажник, він витягнув з нього один із трупів та поволік його до краю котловини. Там він звів мертве тіло на ноги й поштовхом відправив у западину.

Тіло вдарялося та скочувалося стрімким схилом, доки не впало у велику кучугуру розжареного попелу на споді котловини. Роберт Невілл, тяжко ковтаючи повітря, поспішив назад до універсала. У цьому місці він завжди почувався задушливо, навіть попри протигаз.

Він дотяг і другий труп до краю котловини й зіштовхнув його туди. По тому, викинувши донизу ще й лантух із камінням, швидко повернувся до авто й помчав геть. Проїхавши півмилі,[9] він зняв протигаз і рукавиці, закинувши їх на задні сидіння. Відкрив рот і вдихнув повні легені свіжого повітря. Діставши флягу з бардачка, він зробив довгий ковток пекучого віскі. Потім дістав і запалив цигарку, глибоко вдихнувши дим. Бувало, що йому доводилося відвідувати палаючу котловину щодня протягом кількох тижнів поспіль, – йому завжди робилося через це зле.

Десь там, унизу, лежала й Кеті.

Дорогою до Інґлвуда[10] він зупинився біля крамниці, щоб добути бутильованої води.

Зайшовши всередину, він відразу відчув запах гнилих харчів. Поквапом схопив металевий візок та покотив його перед собою крізь німі, вкриті пилюкою проходи між рядами, зціпивши зуби через важкий запах гниття та дихаючи ротом.

Пляшки з водою він знайшов у задній частині крамниці, біля сходів. Поскладавши всі знайдені пляшки у візок, він піднявся сходами нагору. Власник магазину міг бути поруч; як на те пішло, можна було розпочати й звідси. У приміщенні їх було двоє. У вітальні на дивані лежала жінка років тридцяти, вбрана у червоний пеньюар. Її груди повільно здіймалися вгору-вниз, очі заплющені, руки складені на животі.

Роберт Невілл незграбно намацав руками кілок і киянку. Це завжди було важче, коли вони були живі, особливо з жінками. Він відчував, як до нього знову повертається безтямна жага, стягуючи всі його м’язи. Він опанував себе. Це дурість, якій сутужно опирався здоровий глузд.

Вона не видала ані звуку, лише раптово хрипко затяглася повітрям. Коли він заходив у спальню, чув позаду себе звук, що нагадував крапання води. «Що ще мені залишається?» – питав він себе. Він і далі був переконаний, що робить правильну справу.

Він став у дверях, пильно розглядаючи невелике ліжко в спальні, біля вікна, здригаючись усім тілом від подихів. Потім, не тямлячи себе, став край ліжка й подивився на розпростерту на ньому жінку.

«Чому всі вони нагадують мені Кеті?» – думав він, тремтливими руками дістаючи другий кілок.

Кермуючи до «Сірз», він намагався викинути з голови те, що сталося, метикуючи, чому лише дерев’яні кілки виявилися дієвими.

Він спохмурнів, проїжджаючи порожній бульвар, тишу якого розвіював лише приглушений гуркіт двигуна його авто. Здавалося химерним, що він задумався над цим лише тоді, як минуло п’ять місяців.

Це породило наступне питання. Як йому завжди вдавалося влучати в самісіньке серце? Бо це мало бути саме серце, так сказав док Буш. Проте Невілл не був обізнаний з анатомією.

Його брови насупилися. Йому допікало, що він так довго чинив у такий гидкий спосіб, жодного разу не взявши його під сумнів.

Він труснув головою. «Так не піде, треба все ретельно обдумати, – думав він, – я маю звести докупи всі запитання, перш ніж спробувати відповісти на них. Треба впоратися з цим належним чином, науково».

«Атож, атож, атож, – думав він, – знову забовваніла тінь старого Фріца». Так звали його батька. Невілл зневажав власного батька і щосили опирався, розуміючи, що яблуко недалеко впало – він цілковито успадкував батькове логічне мислення та хист до техніки. Його батько до самого кінця вперто не вірив у вампірів.

У «Сірз» він розжився верстатом, повантажив його в універсал і обшукав універмаг.

У підвалі їх було п’ятеро, кожен ховався в темному закутку. Одного з них Невілл знайшов у морозильній вітрині. Побачивши чоловіка, що розлігся всередині цієї лакованої труни, він зареготав: кумедне місце для сховку.

Пізніше він чудувався, на яке безрадісне місце перетворився світ, якщо доводилося шукати втіху в такому. Десь по другій він припаркував авто і з’їв свій ланч.

Їжа тхнула часником.

Це спонукало його до роздумів про вплив часнику на них. Напевне, їх відганяв саме запах, але чому? Усі відомості про них були дивними: переховування вдень, обминання часнику, уразливість перед кілками, імовірно, страх перед розп’яттями. Припускалося навіть, що вони жахаються дзеркал.

Узяти хоча б це. Згідно з повір’ями, вони не відображуються в дзеркалах, але ж він знав, що це неправда. Як і вірування в їхню здатність обертатися на кажанів. Це забобони, які шляхом логічного мислення та спостереження легко розвіювалися. Настільки ж дурнею є і здогади щодо їхнього хисту перекидатися на вовків. Безперечно, існують собаки-вампіри; він бачив і чув їх ночами знадвору. Але то були лише пси. Зненацька Роберт Невілл міцно стиснув губи. «Забудь, – промовив він до себе, – ти поки ще не готовий». Настане день, і він матиме нагоду подолати це, розібрати всі тонкощі, але ще не час. Підстав для хвилювання йому й так вистачало.

Доївши ланч, він обійшов усю округу, ступаючи від ґанку до ґанку, доки в нього не скінчилися кілки. З дому він узяв їх сорок сім.