Читать книгу Я – легенда - Річард Метісон - Страница 3

«Могутність вампіра в тому, що ніхто не повірить у нього».[11]

«Вельми вдячний, докторе Ван Хельсінг», – подумав він, відкладаючи вбік примірник «Дракули». Він сидів, похмуро втупившись у книжкову шафу і слухаючи Другий концерт Брамса для фортепіано,[12] пив лимонний соуер з віскі[13] та смалив цигарку.

Чистісінька правда. Сама книга була мішаниною з забобонів та мильних кліше, але цей рядок був щирою правдою: ніхто не вірив у них, а як можна боротися з чимось, чому не ймеш віри?

Так воно й склалося. Щось темне й незвідане виповзло з мороку Середньовіччя. Безформні й нечувані істоти, місце яких – на сторінках химерних творів. Вампіри були архаїкою, що час від часу виринала то в пасторальних нарисах Саммерса,[14] то в мелодраматичних опусах Стокера. Відзначені лише побіжною згадкою в «Британіці»,[15] вони виродилися в матеріал для бульварного чтива та низькопробних стрічок, на яких наживалися всілякі писаки та безпутні кіноконтори.

Така собі байка, що лунає крізь століття. Що ж, усе це правда.

Він відсьорбнув зі склянки й заплющив очі, відчуваючи, як холодна цівка рідини стікає горлом, розливаючи по шлунку тепло. «Казки виявилися правдою, – думав він, – але нікому не випало нагоди про це дізнатися». До останнього всі відмовлялися вірити, що то могли бути вони – що завгодно, лише не вони. Бо вони – витвір уяви, плід забобонів, їх не може бути. Але перш ніж наука встигла надолужити те, що спочило в легендах, воно пробудилося, пожерши все.

Того дня він не знайшов шканту. Не став обстежувати генератор. Не прибрав розбитого дзеркала. Не став він і вечеряти, цілком втративши апетит. Та це й не було важко. Йому майже ніколи не хотілося їсти. Поживна трапеза – це останнє, чого він бажав після всього, що робив удень. Навіть п’ять місяців не змогли цього змінити.

Його думки не полишали тих одинадцятьох – ні, дванадцятьох – дітей, на яких він натрапив удень. Двома рвучкими ковтками він осушив склянку.

Він кліпнув очима, і кімната перед ним захиталася.

«Та ви, батечку, налигалися», – подумки мовив він до себе. «То й що? – відказав він собі. – Кому вже можна, як не мені?»

Він із силою пожбурив книжку крізь кімнату. «Забирайся, Ван Хельсінгу. І Міно, і Джонатане, і кровоокий графе. Ідіть усі геть! Нікчемні вигадки, безглузді відображення гнітючого мотиву».

З його горлянки залунав сміх, що захлинувся кашлем. Знадвору вкотре кликав Бен Кортман. «Уже біжу, Бенні, – подумав він, – ось тільки смокінг напну».

Він затремтів, міцно стискаючи зуби. «Уже біжу. Чорт, а чом би й ні? Чому б і не піти до них? Це був би певний шлях спекатися їх».

Стати одним із них.

Від такої невигадливої ідеї він вишкірився, підвівся і непевною ходою дійшов до бару. «Чому б і ні? – далі пульсувало в його мозку. – Навіщо зносити це все, якщо розчахнуті двері і декілька кроків покладуть край стражданням?»

Хай би його грім побив, відповіді він не знав. Існує, звісно, непевна вірогідність, що десь іще є такі, як він, уцілілі, котрі продовжують боротьбу, сподіваючись одного дня опинитися серед подібних до себе. Але як він міг сподіватися розшукати їх, коли сам не міг рушити далі, аніж на день їзди від домівки?

Тремтячи, він долив собі віскі; мірною склянкою він покинув користуватися ще кілька місяців назад. Часник на віконницях, сітка понад теплицею, вивезення тіл та збування каменюччя. Дюйм за дюймом він укоротить це нечестиве юрмище. Нащо себе обманювати? Він ніколи не знайде нікого інакшого.

Він тяжко завалився в крісло. «Отутечки я, дітки, сиджу в затишку, мов той підкилимовий клоп, оточений батальйоном кровопивць, котрим тільки й кортить скуштувати ковточок мого доброго, відмінного гемоглобіну. Випий, друзяко, цей келих за мій рахунок».

Його обличчя скривилось у гримасі чистого, невимовного гніву. «Наволоч! Я не здамся, доки не вб’ю кожного з вас, паскуди». Його права рука стислася, мов лещата, вщент розтрощивши склянку.

Він втупив погляд донизу, на розкидані підлогою рештки, на зазублені скалки, що застрягли в його долоні, з якої скрапувала розбавлена з віскі кров.

«Вони б не погребували спробувати її, хіба ні?» – подумав він. Підвівшись і несамовито хитаючись, він мало не відчинив двері, щоб помахати долонею перед їхніми пиками і почути, як вони загарчать.

Але коли він заплющив очі, його тілом пройшлися дрижаки. «Отямся, друзяко, – подумав він, – іди перев’яжи свою бісову руку».

Спотикаючись, він зайшов у ванну та обережно промив руку, після чого, пхекаючи від болю, почав вмазувати йод у рану. Незграбно перев’язуючи рану, він уривчасто ковтав повітря, весь стікаючи потом. «Ой як хочеться цигарку», – подумав він.

Знову зайшовши до вітальні, він поставив платівку Бернстайна[16] й запалив цигарку. «Що ж я буду робити, коли зостанусь зовсім без цигарок?» – питав він себе, роздивляючись блакитну цівку диму, що тяглася від цигарки. Утім, це навряд чи станеться. Він мав у запасі близько тисячі блоків цигарок, запасених у шафі Кеті… Він зі злістю стиснув щелепи. «У шафі в коморі, коморі, коморі».

Кімната Кеті.

Він відсутнім поглядом утупився у фотошпалери, коли у вухах забринів мотив «Століття тривог».[17] «Століття тривог, – замріяно подумав він. – Думав, що знаєш, що воно таке, ті тривоги, Ленні-бой? Ленні й Бенні; вам обом треба зустрітися. Композиторе, знайомся – труп. Мамцю, як виросту – хочу стати вампіром, як татко. Божечки, дурненький, ну звісно ж, станеш».

Віскі з дзюркотом полилося у склянку. Трохи покривившись від болю в правиці, він переклав пляшку у ліву руку.

Він сидів і попивав віскі. «Хай уже та нудна тверезість зблякне, – думав він. – Нумо, хутчій закреслимо піддатливу ясність розуму. Ненавиджу їх».

Поступово кімната почала обертатися, хвилясто гойдаючись навколо його крісла. Приємна, розпливчаста імла застелила його зір. Він глянув на склянку, потім на програвач, поводячи головою з боку в бік. Натовп надворі продовжував сновигати, бурмочучи та вичікуючи.

«Бідолашні вампіри, – подумав він, – нещасні малі паразити, чигають навколо мого будинку, спраглі й такі жалюгідні».

«Дозвольте висловити думку», – він підняв до обличчя вказівний палець, помахуючи ним.

«Друзі, сьогодні я виступаю перед вами з наміром говорити про занехаяну меншину, залишену без уваги, – вампірів. Якщо вони, звісно, існують, а вони, будьте певні, існують.

До суті: окреслю базис моєї наукової тези, а вона така – вампіри є жертвами упереджень.

Принципова ознака упереджень щодо меншин – страх перед невідомим, що породжує відразу. А отже…» Він зробив собі ще один коктейль. Цього разу у вищу склянку.

«Свого часу – у темне Середньовіччя, якщо бути точним, – могутність вампірів була величною, а страх перед ними – всеосяжним. На їхнє існування було накладене табу, яке встояло й дотепер. Суспільство палає до них лютою ненавистю.

Але хіба їхні потреби разюче відрізняються від потреб решти тварин та людей? Хіба їхні вчинки більш несамовиті за вчинок батька, що позбавляє своє чадо життя? Одначе від самої їхньої подоби наші серця шалено калатають, а волосся стає дибки. Та чи ж вони страшніші, ніж сім’я, яка породжує політика-невротика? Чи страшніші за виробника рушниць і бомб, що спізніло спокутує провину благочинством, по лікті будучи в крові? Чи, може, вони страхітливіші од виробника алкоголю, який сивухою труїть мізки бевзям, що й тверезими не дуже кмітливі? (За цю грубість перепрошую, бо ж сам не без гріха.) Чи гірші вони за видавців, які процвітають, годуючи нас оповідками про смерть і блуд? Будьмо чесні, друже, – хіба ж вони страшні?

Лиш те й знають, що цмулять собі кров.

Чому ж тоді вони страждають від жорстокого упередження, закуті в ґрати безглуздих забобонів? Чому вони не можуть жити там, де їм заманеться? Чим завинили вони, що мусять вишукувати закутки, щоб сховатися від світу? Чому вам заманулося винищити їх ущент? От бачите, ви перетворили простодушних бідолах на гнану звіроту. Їхнє буття позбавлене будь-яких засобів до існування, у них забрано освіту й право голосу. Воно й не дивно, що така скрута пробудила в них хижацьке єство, яке причаїлося в нічній пітьмі». Роберт Невілл із відразою пхикнув. Воно все так, але чи ж пустив би ти сестру в шлюб із котримсь із них?

Він здригнувся. «Тут ти мені втер носа, друзяко, не заперечиш».

Музика скінчилася. Голка програвача, шкрябаючи, рухалася взад-вперед темними канавками платівки. Він сидів, відчуваючи, як повільно дерев’яніють ноги. Вада частих пиятик: стаєш стійким до сп’яніння. Годі й шукати втіхи в алкоголі. Не встигнеш кайфонути, як вирубаєшся. Кімната почала повертатися до норми, а звуки знадвору знову стали допікати до самих печінок.

«Покажись, Невілле!»

Він глитнув, і з його рота виринув тремкий подих. Покажись. Надворі були жінки у відкритих сукнях, а може, навіть і оголені, прагнучи відчути його дотик на своїй плоті, шукаючи губами його…

Крові, моєї крові.

Не тямлячи себе, він повільно підняв зблідлу руку і, тремтячи, з силою вгатив нею по нозі. Від болю хапнув ротом ковток затхлого повітря. Часник. Усюди клятий запах часнику. Ним просякнув одяг, усі меблі, увесь його харч, навіть питво. «Мені, будь ласка, часнику з содовою», – силкувався він пожартувати подумки. Хитаючись, він підвівся й затупцював кімнатою.

«І що мені тепер робити? Чергова рутина? Не варто й завдавати собі клопоту». Читання-пиятика-звукоізоляція будинку… і ще жінки. Хтиві, кровожерливі, оголені жінки, що хизуються перед ним своїми гарячими тілами. Ні, не гарячими.

З його горлянки вирвалося збентежене виття. «Хай би їх грім побив, чого їм від мене треба? Чи вони думають, що я вийду й добровільно віддамся їм?»

«Може, й вийду, чом би й ні». Перебуваючи не при тямі, він почав шарпати клямку на дверях. Іду, дівчатка, вже біжу. Зволожуйте ваші губки.

Надворі, почувши, що зарухалася клямка від дверей, у мороці ночі заревів від нетерплячки натовп. Наче вихор, він почав гатити кулаками об стіну, доки не збив їх у кров, розідравши штукатурку. Він стояв, здригаючись усім тілом, не в силі заспокоїтися, голосно скрегочучи зубами.

З часом опанував себе. Знову зачинив двері на засув і пішов до спальні. Завалившись у ліжко, він зі стогоном умостився на подушці. Лівою рукою стомлено гупнув об покривало.

«Доки це ще триватиме, Боже? – думав він. – Доки це ще триватиме?»