Читать книгу Я – легенда - Річард Метісон - Страница 4

Будильник так і не озвався, бо він забув завести його. Він спав безпробудним сном, жодного разу не поворухнувшись. Коли він нарешті розплющив очі, була вже десята ранку.

Невдоволено бурмочучи, він із зусиллям піднявся, звісивши ноги з краю ліжка. У ту ж мить його голова вибухнула болем, що хвилями розходився в черепі.

«Чудово, – подумав він, – похмілля. Цього мені лише й бракувало».

Зі стогоном він підвівся і, спотикаючись, дійшов до ванної. Умився й підставив голову під струмінь. «Кепсько, – скаржився він подумки, – зовсім кепсько. Я, мабуть, у пеклі». У дзеркалі він бачив відображення змученого бородатого чоловіка років за сорок. «Любові чари правлять бал»,[18] – промугикав раптом він. Слова безглуздо тріпотіли в його голові, як мокрі простирадла на вітрі.

Він повільно увійшов до вітальні й відчинив вхідні двері. З його вуст зірвалася лайка, коли він побачив поперек тротуару понівечене тіло жінки. Він гнівно напружився, але через це біль знову запульсував у голові, і довелося розслабитися. Почувався він кепсько.

Небо було мертвотно-сірим. «Чудово, – міркував він. – Ще один день у цій замурованій щурячій дірі». Злісно грюкнувши дверима, він здригнувся від болю, що знову роздирав йому голову. Ззовні почувся хрускіт, коли залишки дзеркала впали й розтрощилися об долівку ґанку. «Казково», – встиг подумати він, перед тим як біль знову пронизав його голову.

Дві чашки гарячої чорної кави зробили його шлунку лише гірше. Він відставив чашку й пішов до вітальні. «До біса це все, – думав він, – нап’юся знову». Алкоголь на смак був наче скипидар, тому він із роздратованим гарчанням пожбурив склянкою в стіну, дивлячись, як випивка стікає на килим. «Дідько, я так без склянок лишуся», – подумав він, намагаючись опанувати власне дихання, від чого ніздрі в нього широко роздулися.

Завалившись на диван, він сидів і повільно трусив головою. Усе це безглуздо; вони перемогли, клята нечисть подужала його.

Він знову відчував занепокоєння; відчуття було таким, неначе він ставав усе більшим, а будинок навколо стискався, і було лише питанням часу, коли він, роздираючи на шматки каркас будівлі, проб’ється назовні, а довкола ширятимуть рештки будинку – дерево, пластик та цегла. Він швидко підвівся й пішов до дверей, тремтливими руками відчиняючи їх.

Він стояв на газоні, вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря, відвернувшись від ненависного йому будинку. Його лють поширювалася на все довкола – прилеглі будинки, бруківку, тротуар, газони – він ненавидів усю Сімарон-стрит.

Це почуття в ньому наростало дедалі сильніше. Ураз він зрозумів, що йому конче потрібно покинути це місце. Хмарна чи яка там погода, але він хотів забратися геть. Він зачинив двері, відімкнув гараж і підняв товсті розсувні ворота доверху. Назад він їх не опускав. «Я скоро й повернуся, – думав він. – Лише трохи прокатаюся».

Давши задній хід, він виїхав під’їзною доріжкою на вулицю, розвернув універсал і втиснув важіль газу в підлогу, прямуючи в бік бульвару Комптон. Він гадки не мав, куди їде.

На швидкості сорок миль він завернув за ріг, розганяючись до шістдесяти п’яти. Авто під ним мчало вперед, а він і далі втискав важіль газу ногою. Його руки цупко тримали кермо, а обличчя застигло, мов кам’яне.

Розігнавши авто до вісімдесяти дев’яти миль за годину, він пронісся безлюдним, покинутим бульваром, розтинаючи тишу громовим ревом двигуна.

«Це здичілий сад; лиш бур’яни, потворне й хиже зілля, буяє в нім…»[19] – проказував він подумки, повільно ступаючи цвинтарем.

Трава виросла настільки високою, що хилилася додолу від власної ваги. Подвір’я цвинтаря заповнила тиша, яку порушували тільки шелест трави під його чобітьми та спів пташок, якого нікому тепер було цінувати. «Колись я думав, що вони співають, бо світ перебуває в гармонії, – міркував Роберт Невілл. – Тепер знаю, що помилявся. Вони співають, бо на більше їм бракує клепки».

Він промчав шість миль на повній швидкості, допоки усвідомив, куди прямував увесь цей час. Чудно, як його тіло та розум приховали це від свідомості. Він лише знав, що почувався зле й пригнічено, бажаючи забратися якнайдалі від будинку. Але й подумати не міг, що прагнув навідати Вірджинію.

Утім, не забарившись, він приїхав прямісінько в це місце. Залишив авто на узбіччі, зайшов крізь поіржавілі ворота і впевнено став крокувати порослим хащами подвір’ям.

Він уже й пригадати не міг, як давно востаннє тут був. Щонайменше місяць. Він жалкував, що не взяв із собою квітів, проте він навіть був не певен, куди їде, доки не прибув сюди.

Він міцно стис губи, відчуваючи, як давній смуток здушив усе всередині. Ну чому він не міг поховати тут і Кеті? Навіщо було сліпо дослухатися до тих телепнів та їхніх розпоряджень під час чуми? Якби тільки вона могла бути тут же, спочиваючи поблизу своєї матері.

«Не починай знову», – гнівно наказав він собі. Наближаючись до склепу, він заціпенів, помітивши, що залізні двері трохи прочинені. «Ні, тільки не це», – подумав він. Зірвався з місця і помчав крізь зарості вологої трави. «Хай вони тільки пальцем її зачепили, я випалю це місто дотла, – пообіцяв він собі. – Богом присягаюсь, я каменя на камені не залишу, якщо вони тільки доторкнулися до неї».

Він розчинив двері навстіж, з силою гримнувши ними об мармурову стіну склепу. Його очі поспіхом відшукали постамент, на якому була розміщена запечатана труна.

Напруга поволі спала; він глибоко вдихнув. Ніким не займана, труна була на своєму місці.

Тільки зайшовши досередини, він помітив чоловіка, що лежав у кутку склепу, всім тілом звиваючись на холодній кам’яній долівці.

Загарчавши від люті, Роберт Невілл рвонувся до чоловіка, цупко вхопив його за пальто й поволік долівкою; рвучко пожбурив його надвір. Тіло перекотилося на спину, блідим обличчям догори.

Роберт Невілл повернувся до склепу, його груди важко здіймались і опадали. Він заплющив очі і став біля труни, поклавши на неї долоні.

«Я тут, – думав він. – Я повернувся. Згадай мене». Він викинув квіти, які приніс минулого разу, й очистив долівку від листя, що встигло залетіти досередини через відчинені двері.

По тому він усівся біля труни, притулившись чолом до металу.

Тиша оповила його своїми холодними та лагідними долонями.

Він думав, що міг би й померти отак – лагідно, у спокої, без трепету та криків. Якби він лише міг бути з нею. Якби тільки вірив, що може бути з нею.

Його пальці поволі стиснулись, а голова впала на груди.

«Вірджиніє. Забери мене до себе».

Кришталева сльоза впала на його непорушну руку…

Він гадки не мав, скільки там пробув. Хай там що, але час притуплює найглибший смуток, навіть безмежний відчай. «Страшне прокляття флагелантів,[20] – подумав він, – бо навіть ті з плином часу звикають до ударів батогів».

Випроставшись, він підвівся. «Досі живий», – подумав він. Безглуздо б’ється його серце, марно струмує венами кров, кістки, м’язи, шкіра – усе й далі забезпечує його безсенсовне існування.

Ще якусь хвилю він простояв, дивлячись на труну, потім, зітхнувши, пішов, нечутно зачинивши за собою двері, немов побоюючись потривожити сон покійної. Про чоловіка він і думати забув. Мало не перечепився через нього, відскочив убік, вилаявся про себе і рушив далі.

Зненацька він обернувся.

«Як же так?» – він недовірливо роздивлявся труп. Чоловік був мертвим; кінець. Але чому він змінився до невпізнання? Зміна сталася так швидко, тіло на вигляд уже почало розкладатись, а смородом віяло від нього так, наче мрець пролежав тут уже давно. Розум його заворушився від несподіваного хвилювання. Щось убило вампіра; щось надзвичайно дієве. Серце мерця було неушкоджене, навколо ніде не було часнику, однак…

Відповідь прийшла сама собою. Ну звісно ж – денне світло!

Докір самому собі, мов блискавка, вразив його. Протягом п’яти місяців знати, що вони переховуються вдень, і бути не в змозі звести кінці з кінцями. Він заплющив очі, приголомшений власним глупством. Сонячні промені, інфрачервоні та ультрафіолетові.

Це й було його відповіддю. Але чому? Прокляття, чому ж він нічого не знав про вплив сонячного проміння на людський організм?

Йому спала інакша думка: той чоловік належав до вампірського кодла, був живим мерцем. Чи матиме такий самий ефект світло на ще живих?

Уперше за п’ять місяців відчуваючи захват, він стрімголов побіг до свого авто.

Зачинивши за собою дверцята, він задумався, чи не варто було б забрати з собою труп. Чи не привабить мрець решту? А що, як вони дістануться склепу? Утім, вони й на гарматний постріл не підійдуть до домовини: під кришкою він сховав в’язки часнику. Крім того, чоловікова кров була вже остаточно мертвою, вона…

Його думка знову обірвалася, коли він раптово дійшов іншого висновку. Сонячне проміння якось діє на їхню кров!

Чи можливо, що й сама недуга стосується крові? Часник, розп’яття, дзеркала, кілки, денне світло, ґрунт, у якому декотрі з них спали? Він поки не бачив зв’язку, але все ж…

Йому доведеться ще багато дослідити. Це може бути саме те, чого йому так не вистачало. Він давно вже мав на думці одне починання, але за останній час устиг про все забути. Ця нова ідея додала йому запалу. Він завів авто й понісся вулицею, заїхавши до житлового району і зупинившись біля першого-ліпшого будинку.

Збіг доріжкою до вхідних дверей, але ті виявилися зачиненими, а відчинити їх силою йому не вдалося. Нетерпляче загарчавши, він побіг до сусіднього будинку. Двері були відчинені, і він забіг досередини, проминувши затемнену вітальню, та став підійматися застеленими килимом сходами, перестрибуючи декілька сходинок за раз.

У спальні він знайшов жінку. Без жодних вагань відкинув простирадла і вхопив її за зап’ястя. Ударившись об підлогу, жінка загарчала. Він чув, як із її горлянки долинали ледь розбірливі звуки, коли стягав її сходами до передпокою.

Коли він уже тяг її через вітальню, вона заворушилася.

Її руки зімкнулися на його зап’ястях, а тіло почало звиватися, стукаючись об килим. Очі в неї й досі були заплющені, але вона сопла ротом і щось бурмотіла собі під ніс, намагаючись вирватися з його чіпких рук. Її потемнілі нігті впилися в його плоть. Завивши, він видерся з її хватки й потяг її далі за волосся. Зазвичай у такі моменти, піддаючись сумнівам, яких і сам до кінця не розумів, він проймався жалем до цих істот, подібних до нього. Але цього разу дослідницький запал охопив його, тож він геть про це не думав.

Та все ж він здригнувся, почувши здушений звук жаху, який видала жінка, коли він виштовхав її надвір. Вона лежала, звиваючись на доріжці перед будинком, стискаючи й розтискаючи долоні, розкривши поцятковані червоні вуста.

Роберт Невілл напружено дивився на неї.

Він відчув напад нудоти. Його не полишало відчуття бездушної жорстокості. Дивлячись на неї, він прикусив губи. «Що ж, вона страждає, – заговорив він до себе, – але вона одна з них і з радістю б мене вколошкала, якби їй випала змога. Візьми собі це до уваги, бо саме так воно і є». Зціпивши зуби, він стояв і дивився, як вона конає.

За кілька хвилин вона завмерла, припинивши белькотати, а її руки розпростерлися на цементі, розцвівши білим квітом. Роберт Невілл присів і відшукав її пульс. Немає. Її тіло помалу почало холонути.

Він підвівся з зимною усмішкою. Значить, це все ж таки правда. Потреби в кілках більше не було. Після всього цього часу він нарешті знайшов дієвіший метод. Раптом йому перехопило подих. Але як він міг переконатися, що жінка мертва? Поки не сіло сонце? Думка сповнила його люті та неспокою. Чому кожне питання породжує лише десяток нових?

Він думав про це, п’ючи з бляшанки томатний сік, що дістав у супермаркеті, позаду якого припаркував авто.

Як він міг переконатися? Залишитися з жінкою до заходу сонця тут він точно не міг.

«Відвези її з собою додому, йолопе».

Його очі вже вкотре заплющилися, він здригнувся від роздратування. Сьогодні він, безумовно, ловить ґав. Тепер йому доведеться повторити пройдений шлях, а він навіть не міг достоту пригадати, де той будинок. Він завів авто й виїхав з паркінгу, зиркнувши на годинник. Третя година. Часу ще вдосталь. Він піддав газу, рвонувши вперед.

Пошук будинку зайняв у нього з півгодини. Жінка й досі лежала на доріжці. Надягнувши рукавиці, Невілл відчинив багажник універсала й попрямував до тіла. Ідучи, він звернув увагу на фігуру жінки. «Заради Бога, давай не зараз».

Він дотяг небіжчицю до універсала й закинув її досередини. Потім зачинив дверцята і зняв рукавиці. Підняв руку і глянув на годинник. Третя година. Часу ще вдос…

Він струснув годинник і приклав його до вуха. Серце ладне було вистрибнути з грудей.

Годинник зупинився.