Читать книгу Казки про дивних - Ренсом Ріггз - Страница 6

Дивні люди в селі Болотяна Твань жили вкрай небагато. Дорогих речей у простих селян зроду-віку не водилося, мешкали вони в хистких очеретяних хижках, однак були здорові, раділи життю й задовольнялися малим. На їхніх городах росли харчі, у дзюркотливих струмочках бігла чиста вода, і навіть їхні бідацькі оселі видавалися розкішними маєтками, адже погода в Болотяній Твані завжди стояла чудова, а селяни були такі віддані своїй праці, що після цілоденного згрібання твані просто лягали й засинали на болотах.

А найулюбленішою порою року в них було збирання врожаю. Вони трудилися не присідаючи: збирали найдобірніше зілля, що виросло на болотах того літа, вантажили на вози, запряжені віслюками, й везли на базар до містечка Посічені Хиляки, за п’ять днів їзди, аби хоч що-небудь продати. Важка то була праця. Різуче болотяне зілля смугувало їм долоні. Віслюки добрим норовом не вирізнялися і все прагнули вкусити. Дорога до базару була вибоїста, вона аж кишіла харцизяками. Траплялися й гіркі випадки, як тоді, коли селянин Пулман так захопився збиранням врожаю, що відтяв сусідові косою ногу. Його сусід, селянин Гейворт, засмутився (що цілком зрозуміло), однак селяни були людьми злагідливої вдачі, тож невдовзі вже ніхто не пам’ятав образи. Гроші, зароблені на базарі, були мізерні, але їх вистачало на все найнеобхідніше і ще трохи – на козяче вим’я. Цей рідкісний наїдок був окрасою галасливих свят, на яких селяни могли гуляти багато днів поспіль.

Того року, одразу як скінчилося свято й селяни вже намірялися вертатися до каторжної роботи на болотах, до них завітало троє гостей. У Болотяну Твань узагалі рідко навідувалися сторонні, бо ж не належала вона до місцин, які людям хочеться побачити, і вже безперечно ніколи сюди не ступала нога таких гостей: двох чоловіків і дами, з ніг до голови зодягнутих у розкішні грезетові шати, верхи на трьох чистопородних арабських скакунах. Однак, попри те, що гості вочевидь були багатіями, вигляд у них був голодний і вони втомлено похитувались у своїх інкрустованих коштовним камінням сідлах.

Селяни зацікавлено з’юрмилися довкола них, подивляючи прекрасний одяг і коней.

– Близько не підходьте! – застерегла селянка Саллі. – Якісь вони такі, наче хорі.

– Ми прямуємо до узбережжя Послуху[3], – пояснив їм один із гостей, чоловік, що, здавалося, з-поміж усіх єдиний мав сили розмовляти. – Кілька днів тому нас перейняли розбійники. Ми зуміли від них утекти, але заблукали й відтоді їздимо по колу, шукаючи стару Римську дорогу.

– Тут ніде й близько нема Римської дороги, – сказала селянка Саллі.

– І узбережжя Послуху теж, – докинув селянин Пулман.

– А далеко до нього? – спитав гість.

– Шість днів їхати, – відказала селянка Саллі.

– Нам нізащо не встигнути, – похмуро мовив чоловік.

Зачувши це, дама в шовковій мантії безсило обм’якла в сідлі й, непритомна, впала на землю.

Селян пройняв жаль, і вони, хоч і боялися хвороби, віднесли зомлілу даму до найближчої хатини, а її супутників покликали з собою. Їм дали води і припросили зручно вмощуватися на ліжках, застелених соломою, і дюжина селян скупчилася довкола, наперебій пропонуючи свою поміч.

– Не напирайте на них! – наказав селянин Пулман. – Вони знесилені, їм треба відпочити!

– Ні, їм треба лікаря! – заперечила селянка Саллі.

– Ми не хворі, – сказав на це чоловік. – Ми зголодніли. Наш провіант скінчився більше тижня тому, і відтоді ми й рісочки в роті не мали.

Селянка Саллі не розуміла, чого це такі багатії просто не взяли й не купили їжі в мандрівників на дорозі, але спитати їй завадила ввічливість. Тому вона наказала кільком хлопчакам побігти й принести кілька мисок водоростяної юшки, просяного хліба й ту крихітну дещицю козячого вимені, що лишилася після свята. Та коли наїдки розклали перед гостями, вони відмовилися.

– Ви не подумайте, що я нечема, – сказав чоловік, – але таке ми їсти не можемо.

– Я розумію, що це харч бідняків, – озвалася селянка Саллі, – а ви, певне, звикли до королівських учт. Але це все, що в нас є.

– Річ не в тім, – відказав їй на це чоловік. – Зерно, овочі, м’ясо тварин – наші тіла цього не засвоюють. А якщо ми змушуємо себе таке їсти, то тільки слабнемо.

Селяни спантеличено перезирнулися.

– А коли не їсте зерна, овочів і тварин, – спитав селянин Пулман, – що ж ви тоді їсте?

– Людей, – відповів чоловік.

Усі, хто зібрався в тісній хижі, відступили на крок назад.

– Хочете сказати, що ви… людожери? – уточнив селянин Гейворт.

– Не за власним бажанням, а волею природи, – пояснив чоловік. – Але так.

І він узявся щиро запевняти наляканих селян, що вони – цивілізовані людожери й ніколи не вбивають невинних людей. Вони та інші, їм подібні, уклали з королем угоду, за якою обіцяли ніколи не викрадати й не їсти людей усупереч їхній волі, а в обмін на цю обіцянку дістали змогу купувати за шалені гроші відокремлені кінцівки постраждалих від нещасних випадків та тіла повішених лиходіїв. Із цього й складався весь їхній раціон. Нині вони верстали шлях на узбережжя Послуху, бо саме ця місцина в цілій Британії вирізнялася найбільшою кількістю нещасних випадків та смертей унаслідок повішення, тож харчу там було порівняно вдосталь – хай і не надміру багато.

Попри те, що людожери тими днями були заможні, їх майже постійно мордував голод; як законослухняні громадяни, вони були приречені животіти, вічно недоїдаючи, вічно потерпаючи від голоднечі, якої ніколи не могли втамувати. І схоже було на те, що людожери, які опинилися в Болотяній Твані, перебуваючи на порозі голодної смерті, коли до узбережжя Послуху лишалося багато днів їзди, були приречені на сконання.

Довідавшись про таке, жителі будь-якого іншого села, хай там дивні вони були чи ні, байдуже знизали б плечима й дали людожерам померти. Але болотянотванці були співчутливі до краю, тож нікого не здивувало, коли, шкутильгаючи на милицях, наперед виступив селянин Гейворт. Та й каже:

– Так сталося, що кілька днів тому я ненароком залишився без ноги. Я викинув її в болото, але певен, що зможу знайти, як ще вугрі не поїли.

У людожерів засяяли очі.

– Невже ви зважитеся на таке? – спитала людожерка, відгортаючи довге волосся із запалої, мов у черепа, щоки.

– Це, мушу визнати, трохи дивно, – кивнув Гейворт, – але ми не можемо просто дати вам померти.

Інші селяни погодилися з ним. Гейворт подибав до болота, і знайшов свою ногу, і відбив у вугрів, що вже її обгризали, і приніс людожерам на тарелі.

Один з канібалів простягнув Гейворту капшук із грішми.

– Що це? – не зрозумів Гейворт.

– Платня, – відповів канібал. – Саме стільки стягує з нас король.

– Я не можу цього прийняти, – відмовився Гейворт, та щойно спробував повернути капшук, як канібал завів руки за спину й усміхнувся.

– Це буде справедливо, – мовив він. – Ви врятували нам життя!

Селяни ввічливо повідверталися, коли людожери почали їсти. Селянин Гейворт відкрив гаман, зазирнув досередини й трохи зблід на виду. Стільки грошей він за все своє життя не бачив.

Наступні кілька днів канібали харчувалися й відновлювали сили, а коли нарешті готові були знову вирушати на пошуки узбережжя Послуху – цього разу маючи напутні вказівки, – усі селяни зібралися, щоб із ними попрощатися. Уздрівши селянина Гейворта, канібали помітили, що ходить він без милиць.

– Не розумію! – вражено вигукнув один з канібалів-чоловіків. – Я думав, ми вашу ногу з’їли!

– Таки з’їли! – підтвердив Гейворт. – Однак у дивних з Болотяної Твані, коли вони гублять кінцівки, відростають нові[4].

На обличчі людожера промайнув загадковий вираз. Він наче ще щось намірявся сказати, та потім передумав. Натомість сів на коня й разом із двома своїми супутниками вирушив у дорогу.

Минали тижні. Життя в Болотяній Твані повернулося у звичну колію – для всіх, крім селянина Гейворта. Він став якийсь неуважний, і часто тепер протягом дня селяни помічали, як він замислено спирається на сапку й дивиться кудись на болота. Він думав про капшук із грішми, який заховав під мостину долівки. Що ж йому з ними робити?

Усі друзі давали йому поради.

– Можеш собі купити повну шафу ошатної одежі, – запропонував селянин Беттельгейм.

– І де я її носитиму? – спитав селянин Гейворт. – Я цілий день, не розгинаючись, стою на болоті; шкода одягу, пропаде.

– Можеш купити собі бібліотеку гарних книжок, – порадив селянин Гегель.

– Але я не вмію читати, – відказав Гейворт, – і ніхто в Болотяній Твані не вміє.

А найдурнішу пораду дав селянин Башляр.

– Купи слона, – сказав він, – болотяне зілля на базар возитимеш.

– Але він усе зілля поїсть, ще й продати не встигну! – роздратовано заперечив Гейворт. – От би хату до ладу привести. Очерет не рятує від вітру, і взимку протяги гуляють, холодно.

– Можеш грішми стіни обклеїти, – придумав селянин Андерсон.

– Не будь дурнем! – гримнула на нього селянка Саллі. – Купи нову хату, та й по всьому буде!

Так Гейворт і вчинив: збудував хату з дерева, першу таку в Болотяній Твані. Була вона невеличка, проте міцна й добре захищала од вітру. В ній навіть двері були, такі, що відчинялися й зачинялися на петлях. Селянин Гейворт вельми пишався своєю хатою, і все село йому заздрило.

Минуло кілька днів, і до них знову завітали гості. Було їх четверо: троє чоловіків і жінка, – а що вбрані вони були в ошатний одяг і приїхали верхи на арабських скакунах, то селяни вмить зрозуміли, що це законослухняні канібали з узбережжя Послуху[5]. Однак ці канібали зовсім не схожі були на таких, що вмирають з голоду.

І знову селяни з’юрмилися довкола та зачудовано їх споглядали. Жінка-людожерка, вбрана в сорочку, виткану із золотої нитки, у штанах, застібнутих на перлини замість ґудзиків, і чоботах, оторочених лисячим хутром, сказала:

– Кілька тижнів тому до вашого села приїздили наші друзі, і ви були до них вельми ласкаві. А позаяк ми люди, що не звикли до ласкавості, то хочемо вам подякувати особисто.

І канібали зійшли з коней та вклонилися селянам, а відтак заходилися тиснути їм руки. М’якість шкіри людожерів неабияк вразила селян.

– Але, перш ніж ми поїдемо, є ще одне! – мовила людожерка. – Ми чули про ваш винятковий хист. Чи правда, що у вас відростають утрачені кінцівки?

Селяни повідали їм, що це правда.

– У такому разі, – сказала жінка, – ми маємо для вас скромну пропозицію. Кінцівки, що їх ми поїдаємо на узбережжі Послуху, майже не бувають свіжими, і нам набридла гнила їжа. Чи не продали б ви нам декілька своїх? Авжеж, ми вас щедро винагородимо.

На цих словах вона відкрила свою сідельну сумку й показала згорток грошей та коштовне каміння. Селяни вирячили очі на гроші, та однак певності не мали й заходилися пошепки радитись.

– Ми не можемо продати свої кінцівки, – розважливо заявив селянин Пулман. – Мені ноги треба, щоб ходити!

– То тільки руки продай, – заперечив селянин Башляр.

– Але руки нам треба, щоб обробляти болота! – проказав селянин Гейворт.

– Як нам заплатять за руки, не доведеться більше вирощувати болотяне зілля, – сказав селянин Андерсон. – Та й однаково ми ніц на ньому не заробляємо.

– Воно якось неправильно, отак себе продавати, – засумнівався селянин Гейворт.

– Легко тобі казати! – мовив йому селянин Беттельгейм. – У тебе хата з дерева!

Тож селяни домовилися з людожерами: правші продадуть ліві руки, а шульги – праві, й так продаватимуть щоразу, коли ті відростатимуть. Таким чином у них з’явиться стабільне джерело прибутку, і більше ніколи не доведеться з ранку до ніченьки обробляти болота й тяжко гарувати, збираючи врожаї. Здавалося, всіх ця угода потішила – крім селянина Гейворта, котрий любив обробляти болота, тож йому прикро було бачити, як село відвертається від традиційного ремесла, хай навіть не надто вигідного порівняно з продажем власних кінцівок людожерам.

Проте вдіяти селянин Гейворт нічого не міг, тож безпорадно спостерігав, як усі його сусіди відцюкують собі руки, потроху закидають сільське господарство і їхні болота бур’яніють. (Дивацтво в них було таким, що особливого болю це не завдавало й кінцівки відділялися доволі легко, мов хвіст у ящірки.) На зароблені гроші вони купували собі їжу на базарі в Посічених Хиляках – козяче вим’я тепер було стравою, яка з’являлася на столі щоденно, а не лише раз на рік у великі свята, – і збудували собі хати з дерева, зовсім як у селянина Гейворта. Усім, звісно, праглося дверей, що відчиняються на петлях. А тоді селянин Пулман звів собі хату на два поверхи, і невдовзі вже всім хотілося двоповерхових хат. А потім селянка Саллі побудувала собі хату на два поверхи та зі шпилястим дахом, і вже зовсім скоро всі хотіли собі хати на два поверхи та зі шпилястим дахом. Щоразу, як у селян відростали руки, вони їх відділяли й знов продавали, а на виручені гроші добудовували хати. Врешті-решт будинки вже стали такими величезними, що між ними не зосталося місця, а сільський майдан, колись широкий і просторий, стиснувся до вузького провулка.

Першим у ситуації зорієнтувався селянин Башляр. Він купить велику ділянку землі на околиці села і збудує там новий дім, навіть більший за той, що в нього вже є (де, між іншим, було вже троє дверей на петлях, два поверхи, шпилястий дах та ґанок). Десь приблизно в цей самий час селяни припинили звертатися одне до одного «селянине такий-то» і «селянко така-то», а натомість перейшли до звертань «пане такий-то» і «пані така-то», бо вони більше не були селянами – крім селянина Гейворта, бо той і далі обробляв своє болото та навідріз відмовився продавати ще якісь кінцівки канібалам. Гейворту цілком до вподоби була його простенька хатинка, та й не те щоб він часто в ній бував, бо все ще полюбляв після дня виснажливої праці поспати на болоті. Друзі вважали його дурним і старомодним, тож зрештою перестали до нього навідуватись.

Так скромне колись село Болотяна Твань почало стрімко розростатися. Селяни скуповували все більші й більші ділянки землі, й будинки на них росли все більші та вигадливіші. Щоб мати кошти на цю діяльність, селяни стали продавати канібалам руки та ноги (ті ноги, які з протилежного від рук боку, щоб легше було втримувати рівновагу) і навчилися дибати на милицях. Людожери (чий голод і багатство здавалися невичерпними) ніяк не могли натішитись. А тоді пан Пулман зруйнував свою дерев’яну хату й на її місці спорудив цегляний будинок, розпочавши серед селян змагання «чия цегляна хата буде найпишнішою». Але їх усіх обійшов пан Беттельгейм: він збудував прегарний будинок із вапняку медового кольору, із тих, у яких мешкали хіба що найбагатші купці в Посічених Хиляках. А дозволити він таке собі зміг, бо продав руку й обидві ноги.

– Він надто далеко зайшов! – скаржилася пані Саллі, розкошуючи сендвічами з козячим вим’ям у вишуканому ресторані, який збудували в селі.

Друзі погодилися з нею.

– І як він збирається тішитися своїм триповерховим будинком, – спитала пані Воннамейкер, – коли навіть сходами піднятися не годен?

Саме тієї миті пан Беттельгейм зайшов у ресторан – точніше, його заніс кремезний парубок із сусіднього села.

– Я найняв людину, щоб носила мене вгору-вниз сходами, та й узагалі скрізь, куди схочу, – гордо проказав він. – Нащо мені ті ноги!

Жінки були приголомшені. Але невдовзі теж попродавали ноги, і по всьому селі цегляні будинки позносили та замінили на велетенські вілли з вапняку.

Канібали на той час покинули узбережжя Послуху й оселилися в лісах поблизу Болотяної Твані. Не було більше потреби перебиватися мізерним раціоном із повішених злочинців та кінцівок жертв нещасних випадків, бо ж кінцівки селян були свіжіші, смачніші, й було їх з лишком, більше, ніж будь-коли на узбережжі. Їхні лісові оселі були скромними, бо багато своїх грошей вони віддали селянам, але менше з тим – людожери тішилися, адже їм набагато щасливіше жилося в куренях із повними шлунками, ніж голодувалося в розкішних маєтках.

Так потроху селяни та людожери стали залежати одне від одного, і апетити зростали що в тих, що в тих. Людожери гладшали. Вони випробували вже всі рецепти, які мали для приготування рук і ніг, і стало цікаво, як смакують вуха по-селянському. Однак селяни не готові були продавати вуха, бо ті назад не відростали. Так тривало доти, доки пан Башляр, якого носив на руках кремезний слуга, таємно навідався з візитом до канібальського лісу й спитав у його жителів, скільки вони ладні заплатити. Він так подумав, що без вух однаково зможе чути, хоч і стане страшненьким. Але красивий будинок з білого мармуру, який він зможе звести на виручені гроші, буде достатньо гарною винагородою. (А зараз ті з вас, хто вміє поводитися з грішми, запитають: чому пан Башляр просто не заощаджував надходження від постійного продажу своїх рук і ніг, доки назбирав би на мармуровий будинок? А це тому, що він не міг заощаджувати гроші, бо взяв у банку велику позику, щоб купити землю, на якій виріс його будинок з вапняку, і тепер щомісячно віддавав банкові руку й ногу, тільки щоб сплатити відсотки за кредитом. Тож йому просто-таки кров з носа потрібно було продати вуха.)

Людожери запропонували панові Башляру астрономічну суму. Пан Башляр відчикрижив собі вуха, радісінький, що може їх позбутися, і замінив свій вапняковий будинок на мармуровий дім зі своїх мрій. І був то найпрекрасніший будинок у всьому селі, а може – і в усьому Оддфордширі. Селяни з Болотяної Твані позаочі обговорювали те, яким відразливим зробився Башляр і як це по-дурному – продати вуха, які більш ніколи не виростуть. Але, попри це, усі вони навідувалися до нього з візитами й наказували слугам носити їх мармуровими кімнатами, нагору й додолу мармуровими сходами, і до того часу, коли вже наставала пора вертатися додому, всі були зелені від заздрощів.

Ні в кого з селян на ту мить уже не було ніг, та й руки мало в кого були. Якийсь час вони ще наполягали на тому, щоб їм лишили по одній руці – тицяти пальцями на всяке й підносити до рота ложку. Але потім збагнули, що ложку чи склянку до губ їм може з таким самим успіхом і слуга піднести, а сказати: «Принеси мені те» чи «Принеси мені се» – не важче, ніж показати на цю річ пальцем. Тому руки стали вважати зайвою розкішшю, а селян, що позменшувалися до безруких-безногих торсів, переносили з місця на місце в шовкових торбах слуги, закинувши їх собі на спину.

Слідком за руками невдовзі вирушили й вуха. Селяни вдавали з усіх сил, що ніколи не обзивали пана Башляра потворою.

– Не такий уже він і страшний, – визнав пан Беттельгейм.

– Можна вдівати хутряні навушники, – запропонував пан Андерсон.

Отож вуха було відтято й продано, а за виручені гроші зведено мармурові будинки. Село здобуло славу визначного архітектурного об’єкта надзвичайної краси, і колишня глушина, до якої можна було потрапити хіба що ненароком, стала туристичною принадою. В селі відкрили готель і ще кілька ресторанів. От тільки сендвічі з козячим вименем зникли з меню. Жителі Болотяної Твані вдавали, що ніколи й не чули про сендвічі з козячим вименем.

Часом туристи затримувалися коло скромної дерев’яної хатини селянина Гейворта під пласким дахом, дивуючись разючому контрасту між його простацькою домівкою та палацами довкола. Селянин пояснював, що надає перевагу простому життю двоногого й дворукого болотяного фермера, і водив екскурсії, показував свою ділянку болота. Вона в нього була останньою в Болотяній Твані, бо ж решту засипали землею, щоб стало місця для будинків.

Погляди всього краю було прикуто до Болотяної Твані та її прекрасних мармурових вілл. Власники цих будинків тішилися з такої неабиякої уваги, але їм страшенно кортіло хоч якось виділитися, адже всі будинки були майже близнюками. Усі селяни мріяли про славу власників найпрекраснішого будинку в Болотяній Твані, але вони вже й так щомісячно віддавали руки-ноги, аби сплачувати відсотки за свої непомірні позики, а вуха вже поспродували.

Тож вони почали навідуватися до людожерів з новими ідеями.

– А ви не позичите мені грошиків під заставу носа? – поцікавилася пані Саллі.

– Ні, – відказали людожери, – але будемо раді викупити у вас вашого носа.

– Можна буде обв’язати лице шаликом, – порадили вони.

Пані Саллі відмовилася й зі свого мішка дала слузі наказ нести її додому.

Наступним до канібалів прийшов пан Беттельгейм.

– А не купите мого небожа? – пошепки справився він, і його слуга виштовхав поперед себе восьмирічного хлопчика.

– Про це не може бути й мови! – категорично відповіли канібали й перед тим, як відправити переляканого хлопчака додому, відсипали йому цукерок.

За кілька днів повернулася пані Саллі.

– Згода, – зітхнула вона. – Я продам вам носа.

Замінила вона його на фальшивий накладний ніс із золота, а за отримані гроші спорудила собі на мармуровому будинку велетенську золоту баню.

Ви, певно, уже здогадалися, до чого все йде. Усе село попродавало носи й набудувало золотих бань, і вежок, і веж. Далі селяни продали очі (усього по одному, не по два), а за ці гроші повикопували собі довкола будинків рови, які наповнили вином та екзотичною п’яною рибою. Селяни заявили, що бінокулярний зір – неприпустима розкіш, однаково він їм потрібен переважно для того, щоб кидати й ловити різні речі, а за відсутності рук вони цього більше не роблять. А щоб милуватися красою своїх будинків, їм і по одному оку вистачить.

Людожери, звісно, були цивілізованими й законослухняними, але ж не святими. Мешкали вони в лісових куренях, їжу собі готували над багаттями, тоді як селяни розкошували в особняках і палацах, зі служниками та покоївками. Тому людожери переселилися в домівки селян. У тих будинках було так багато кімнат, що селяни не одразу й помітили таке сусідство. Та коли нарешті воно стало явним, розсердились.

– Ми вас не запрошували до себе жити! – обурювалися селяни. – Ви брудні людожери, їсте людське м’ясо! Забирайтеся в ліс і там собі скнійте!

– Якщо ви не дозволите нам жити у ваших будинках, – пояснили людожери, – ми перестанемо купувати ваші кінцівки й повернемося на узбережжя Послуху. Тоді ви не зможете сплачувати за кредитами й усе втратите.

Селяни розгубилися, не знаючи, як чинити. Жити разом із канібалами їм не хотілося, але про те, щоб повернутися до колишнього трибу життя, вони й помислити не могли. Краще стати не могло, тільки гірше: вони стануть не лише безпритульними, інвалідами й напівсліпими – у них навіть боліт не буде для обробітку, бо вони їх засипали. Про це годі й думати.

Знехотя селяни дозволили канібалам лишитися. Ті рівномірно розселилися по всіх сільських будинках (крім хижі селянина Гейворта – у тій грубо витесаній дерев’яній халабуді ніхто мешкати не хотів). Вони зайняли найкращі кімнати й найбільші спальні, а селян витіснили в гостьові покої, де навіть окремих ванних кімнат не було! Панові Башляру довелося переселитися в курник. Пан Андерсон переїхав у підвал. (Як на підвал, там було досить-таки пристойно, але все ж.)

Селяни без упину жалілися на нову домовленість. (Зрештою, язики ще лишалися при них.)

– Мене від запахів вашої їжі верне! – заявила пані Саллі своїм людожерам.

– Про вас туристи розпитують повсякчас, мені соромно! – закричав на своїх канібалів пан Пулман, перелякавши їх, бо вони якраз сиділи в тиші та спокої кабінету й читали книжки.

– Якщо ви не з’їдете, я скажу поліції, що ви викрадаєте дітей і варите з них пироги! – пригрозив пан Беттельгейм.

– Пироги не варять, а печуть, – резонно виправив його канібал, культурний і витончений іспанець Ектор.

– Та яка різниця! – зарепетував пан Беттельгейм, почервонівши, мов той буряк.

За кілька тижнів таких істерик Ектор вирішив, що з нього годі. Він запропонував панові Беттельгейму всі свої заощадження до останньої копійки, якщо той продасть Екторові свого язика.

Цю пропозицію пан Беттельгейм не відхилив без вагань. Спершу він гарненько й ретельно все обміркував. Без язика він більше не зможе скаржитися й погрожувати Екторові. Зате за обіцяні Ектором гроші можна буде звести на ділянці другий будинок і переселитися туди, подалі від Ектора, тож і скаржитися потреба відпаде. А хто ще в селі матиме не один, а два мармурові будинки під золотими банями?

Але якби пан Беттельгейм запитався поради в селянина Гейворта, то його давній друг сказав би, що не варто сліпо слухатися канібала. «Якщо тобі неприємні запахи Екторового кухарства, то приходь живи зі мною, – запропонував би Гейворт. – У мене хата велика, місця стане на двох». Але пан Беттельгейм, як і решта жителів села, цурався селянина Гейворта, тож і не спитав. А якби й спитав, то Беттельгейм однаково був занадто гордий і радше без язика б жив, ніж у Гейвортовій жалюгідній халупі.

Отож і каже Беттельгейм Екторові:

– Згода.

Ектор видобув різницького ножа, який завжди носив на поясі в піхвах.

– Так?

– Так, – і Беттельгейм висолопив язика.

Ектор здійснив задумане. Потім напхав Беттельгейму до рота вати, щоб спинити кровотечу, а сам поніс язика на кухню, підсмажив його на трюфелевій олії з дрібкою солі та з’їв. Потому взяв усі гроші, які обіцяв Беттельгейму, віддав їх Беттельгеймовим слугам і відпустив їх на всі чотири сторони. Безногий, безрукий, без’язикий і дуже сердитий Беттельгейм щось буркотів і повзав по підлозі. Ектор виніс його надвір і прив’язав до стовпа в тінистій глибині садка, що ріс за будинком. Він напував і годував Беттельгейма двічі на день, і, немов на родючій виноградній лозі, на тому відростали кінцівки, щоб Ектор міг їх поїдати. Екторові було за це трохи незручно, але не так щоб уже занадто. Згодом він одружився з гарненькою людожерочкою, і їхня сім’я людожерів росла та харчувалася дивним чоловіком у садку.

Та сама доля спіткала всіх селян – крім селянина Гейворта, який не втратив кінцівок, жив у своїй хатинці та, як завше, обробляв болото. Він не турбував своїх нових сусідів, а вони не турбували його. У нього було все необхідне, у них теж.

І жили вони довго та щасливо.