Читать книгу Казки про дивних - Ренсом Ріггз - Страница 7

У старовинному королівстві Франкенбург жила собі принцеса, і була в неї дивна таємниця. У роті принцеса ховала довгого роздвоєного язичка, а на спині в неї росла мерехтлива ромбоподібна луска. Ці зміїні особливості проявилися в принцеси ще в підлітковому віці, і вона рідко розтуляла рота, боячись, що її викриють, тож ніхто, крім покоївки, не знав про її таємницю. Навіть король, принцесин батько.

Жилося їй дуже самотньо, бо вона нечасто спілкувалася з людьми, від страху, що вони помітять її роздвоєний язик. Але справжньою бідою було от що: її мали віддати заміж за принца з Ґалатії[6]. Вони одне одного ніколи не бачили, але слава про її вроду ширилася далеко за межі королівства, тож він дав згоду на цей союз, і вперше побачитися вони мали в день весілля, який невпинно наближався. Їхній шлюб мав зміцнити відносини між Франкенбургом та Ґалатією, забезпечити процвітання обох країн і стати запорукою пакту про оборону від спільного ворога, войовничого князівства Фризія. Принцеса знала, що цей шлюб доцільний із політичних міркувань, але боялася, що принц, тільки-но довідається про її секрет, і знати її не схоче.

– Не хвилюйтеся, – заспокоювала покоївка. – Він побачить ваше вродливе личко, пізнає вашу добру душу, і вже на решту не зважатиме.

– А що, як ні? – мовила принцеса. – Усі наші надії на мир підуть прахом, а я доживатиму віку старою дівою!

Королівство готувалося до пишного королівського весілля. Палац прикрасили золотими шовками, і з усього краю з’їхалися найкращі кухарі, аби приготувати розкішний обід. Настав день, коли зі своїм королівським почтом прибув сам принц. Він вийшов із карети й звернувся до короля з теплими вітальними словами.

– А де ж моя наречена? – запитав він.

Його провели до зали урочистих прийомів, де вже чекала принцеса.

– Принцесо! – вигукнув принц. – А ви навіть гарніша, ніж про вас говорять.

Усміхнувшись, принцеса вклонилась, але розтулити рота, щоб відповісти, не могла.

– Що з вами? – спитав принц. – Я вразив вас до німоти своєю неземною красою?

Принцеса зашарілася й похитала головою.

– А, – мовив принц, – то ви не вважаєте мене гарним, у цьому річ?

Стривожившись, принцеса знову хитнула головою – адже вона зовсім не це мала на увазі! – але вже бачила, що тільки шкодить усьому.

– Дівчино, скажи щось, не стій, наче язика проковтнула! – просичав до неї король.

– Даруйте, ваша величносте, – звернулася до нього покоївка, – але, можливо, принцесі було б не так ніяково, якби вона мала змогу вперше поговорити з принцом наодинці.

Принцеса вдячно кивнула.

– Це суперечить етикету, – пробурчав король, – але, думаю, за цих обставин…

Вартові провели принца і принцесу до покоїв, де ті могли зостатися наодинці.

– Ну? – спитав принц, щойно вартові пішли. – І як я вам?

Затуляючи рота долонею, принцеса відповіла:

– Я думаю, ви дуже гарний.

– А чому ви прикриваєте рота, коли говорите? – поцікавився принц.

– Така в мене звичка, – відказала принцеса. – Пробачте, якщо вона здається вам дивною.

– Ви й справді дивна. Але я спробую з цим змиритися, бо ви вродлива!

На радощах принцесине сердечко піднеслося, та одразу ж і вдарилося об землю. Зовсім небагато часу мине, і принц розкриє її таємницю. Та хоч вона й могла дочекатися, поки вони поберуться, а вже потім про все розповісти, але дурити його не могла.

– Я маю де в чому зізнатися, – сказала вона, усе ще затуляючи рота рукою, – і боюся, що ви не схочете зі мною одружуватися, коли дізнаєтеся, у чому річ.

– Дурниці, – відмахнувся принц. – Про що це ви? О, ні – ми двоюрідні брат і сестра, так?

– Не в тому річ.

– Що ж, – упевнено промовив принц, – нема на світі такої перепони, яка б завадила мені взяти з вами шлюб.

– Сподіваюся, ви людина слова, – сказала принцеса і прибрала від обличчя руку, показуючи роздвоєного язичка.

– Зорі небесні! – сахнувся принц.

– Це ще не все, – і принцеса, звільнившись від одного рукава, показала йому луску, що вкривала її спину.

Спершу принц був ошелешений, та потім розлютився.

– Я нізащо не одружуся з таким страховидлом! – закричав він. – Я не можу вам довіряти, а ваш батько намагався мене ошукати!

– Ні! – відповіла вона. – Мій батько нічого про це не знає!

– Ну то дізнається! – кипів од злості принц. – Це ж нечувано!

Розгніваний, він вилетів із кімнати, щоб розповісти про все королю, а принцеса побігла за ним, благаючи цього не робити.

Якраз тоді п’ятеро фризьких найманих убивць, що замаскувалися були під кухарів, видобули з тортів кинджали й вибігли з кухні до покоїв короля. І щойно принц намірився виповісти принцесину таємницю, як вони вибили двері. Поки вбивці різали вартових, боягузливий король пірнув у шафу й сховався під купою одягу.

Убивці підступили до принца та принцеси.

– Не вбивайте мене! – вигукнув принц. – Я простий гонець, прибув з інших країв!

– Дарма стараєшся, – відказав головний убивця. – Ти принц Ґалатії, приїхав, щоб одружитися з принцесою й укласти союз для війни з нами. Готуйся вмирати!

Принц підбіг до вікна і спробував його відчинити, залишивши принцесу сам на сам з убивцями. Вони помалу підходили до неї зі скривавленими кинджалами напоготові, і вона відчула щось дивне – ніби їй щось тисло на язик.

Один за одним вони кидалися на принцесу. І одному за одним вона випускала в обличчя струмені зміїної отрути, і всі, крім одного, попадали, звиваючись, на підлогу, і повмирали.

А п’ятий убивця, охоплений жахом, вибіг із кімнати й порятувався втечею.

Принцеса сама здивувалася не менше за інших. Раніше вона й не підозрювала в собі такої здатності; але, зрештою, раніше їй і смерть ніколи не загрожувала. Принц, який уже наполовину висунувся з вікна, швиденько зсунувся назад у кімнату й, неабияк здивований, роздивлявся мертвих убивць та принцесу.

– А тепер ви зі мною одружитеся? – спитала принцеса.

– Ясна річ, що ні, – відказав принц, – але на знак вдячності я не розкажу вашому батькові, у чому причина.

Підхопивши з підлоги покинутий кинджал, він пробігся від убивці до вбивці, завдаючи ударів мертвим тілам.

– Що ви робите? – приголомшено спитала принцеса.

З шафи вигулькнув король.

– Вони мертві? – тремтливим голосом запитав він.

– Так, ваша величносте, – відповів йому принц, підносячи догори кинджал. – Я вбив їх усіх до одного!

Ця відверта брехня шокувала принцесу, але вона прикусила язика.

– Надзвичайно! – вигукнув король. – Ви – герой Франкенбургу, хлопчику мій, та ще й акурат у день свого весілля!

– А, про це, – сказав принц. – Мені прикро, але весілля не буде.

– Що? – не зрозумів король. – Чому це не буде?

– Мені щойно принесли звістку про те, що ми з принцесою – двоюрідні брат і сестра, – пояснив принц. – Дуже шкода!

Навіть не озираючись, він вислизнув із кімнати, зібрав свій почет та й відбув у своїй кареті.

– Яка несосвітенна дурниця! – обурився король. – Той хлопчисько такий самий кузен моєї доньки, як я – дядько цього стільця. Я не дозволю так обходитися з моєю сім’єю!

І так розлютився король, що пригрозив оголосити війну Ґалатії. Розуміючи, що не може цього допустити, принцеса якось увечері попросила про аудієнцію в батька наодинці й відкрила йому таємницю, яку так довго приховувала.

Батько скасував свої воєнні плани, але був такий сердитий на доньку й почувався таким зганьбленим, що замкнув її в найсирішій темниці вежі.

– Ти не лише брехуха й страховище, – мовив король і плюнув на неї спересердя крізь ґрати, – тебе заміж ніхто не візьме!

І таким тоном він це промовив, наче то був найстрашніший з-поміж усіх гріхів.

– Але ж, батьку, – заперечила йому принцеса, – я все одно ваша дочка, хіба ні?

– У мене більше немає дочки, – відповів король і повернувся до неї спиною.

Принцеса знала, що може своєю кислотною отрутою пропалити замок темниці й утекти, але натомість чекала, плекаючи надію, що батько схаменеться й простить їй[7]. Багато місяців вона жила на киселі й тремтіла ночами від холоду на кам’яній плиті, але батько все не приходив. Її навідувала тільки покоївка.

А одного дня служниця принесла звістку.

– Батько пробачив мені? – радісно спитала принцеса.

– На жаль, ні, – відповіла вірна служниця. – Він повідомив усьому королівству, що ви вмерли. Похорон завтра.

Принцеса була невтішна. Тієї ж ночі вона вибралася з вежі, втекла з палацу й разом із покоївкою полишила королівство та колишнє життя позаду. Місяцями вони мандрували інкогніто, їздили різними землями, бралися за різну хатню роботу там, де її можна було знайти. Принцеса вимастила собі обличчя землею, щоб її ніхто не міг упізнати, і ніколи не розтуляла рота, хіба що перед покоївкою, яка розповідала людям, що замурзана дівчина, з якою вона мандрує, – німа.

А тоді одного дня вони почули історію про принца в далекому королівстві Фракія, чиє тіло часом набувало такої дивної форми, що в країні розгорівся скандал.

– А чи можливо, що це правда? – спитала принцеса. – Він може бути таким, як я?

– Я думаю, варто піти й дізнатися самим, – відповіла їй служниця.

Тож вони вирушили в довгу подорож. Два тижні перетинали вони верхи на конях Безжальну пустку, ще два тижні пішло на те, щоб подолати Великий водоспад на судні. А коли нарешті дісталися королівства Фракія, то були обпалені сонцем, обвіяні вітрами й майже без шеляга за душею.

– Я не можу зустрічатися з принцом у такому вигляді! – заявила принцеса, тож свої останні гроші вони витратили на відвідування лазні, де їх помили, напахтили й намастили оліями. І вийшла принцеса звідти такою красунею, що на неї озиралися на вулиці всі: і чоловіки, і жінки.

– Я доведу батькові, що мене можуть узяти заміж! – промовила принцеса. – Ходімо познайомимося з цим принцом-диваком.

Тож вони пішли до палацу й попросили аудієнції у принца, однак відповідь їх дуже розчарувала.

– Мені шкода, – повідомив їм палацовий вартовий, – але принц помер.

– Як це – помер? – перепитала служниця.

– Захворів на загадкову недугу й уночі переставився, – пояснив вартовий. – Усе сталося вельми раптово.

– Оце й про вас король таке сказав, – прошепотіла принцесі на вухо служниця.

Під покровом тієї ночі вони прокралися в палацову вежу й там, у найтемнішій, найвогкішій темниці знайшли велетенського садового слимака з головою доволі вродливого юного хлопця.

– Ви принц? – спитала в нього служниця.

– Так, – відповіла огидна потвора. – Коли в мене поганий настрій, моє тіло перетворюється на драглисте желе. Якось про це довідалася моя мати й замкнула мене тут, унизу, а тепер, як бачите, я став слимаком майже весь, від п’ят до маківки. – І принц поповз до ґрат своєї в’язниці, залишаючи позад себе темну пляму на підлозі. – Але я певен, що вона от-от, з дня на день, схаменеться й випустить мене.

Принцеса та її служниця зніяковіло перезирнулися.

– Ну, в мене є для вас добра й погана новина, – промовила служниця. – Погана в тому, що ваша мати повідомила всім про вашу наглу смерть.

Зачувши це, принц застогнав і заголосив, а на голові в нього миттю стали рости драглисті ріжки. Тож тепер уже й голова його помалу перетворювалася на слимачу.

– Чекайте! – вигукнула служниця. – Є ж іще й добра новина!

– О, так, й я забувся, – шморгнув носом принц, але ріжки рости перестали. – Що за новина?

– Се принцеса франкенбурзька, – представила служниця.

Принцеса виступила наперед, у коло світла, і принцовим очам уперше відкрилася її казкова врода.

– Ви принцеса? – затинаючись, промовив він, а очі в нього стали круглими від подиву.

– Саме так, – підтвердила служниця. – І вона прийшла порятувати вас.

Принц був у захваті.

– Це ж неймовірно! – вигукнув він. – Як?

Ріжки зіщулилися, вросли назад у голову, а в тубоподібній масі тіла вже почали виокремлюватися руки й торс. Отак просто він знову обертався на людину.

– А ось як! – сказала принцеса й випустила струмінь їдкої отрути на замок принцової темниці. Метал засичав і задимів, топлячись.

Принц наполохано відсахнувся.

– Хто ти? – спитав він.

– Дивна, як і ти, – відказала принцеса. – Коли батько довідався, що я приховую, то зрікся мене й теж запроторив у вежу. Я чудово розумію, що ти відчуваєш!

І поки вона говорила, у роті в неї миготів роздвоєний язичок.

– А твій язик, – спитав принц. – Це теж ніби… те, що з тобою не так?

– Так, а ще ось, – і принцеса вийняла руку з рукава сукні та показала йому луску на спині.

– Ясно, – голосом, що знову повнився скорботи, мовив принц. – Так я і знав, що це все занадто добре, аби бути правдою.

По його щоці скотилася сльозина, і руки стали зникати, знову зливаючись із торсом у драглисту масу слимачої плоті.

– Чому ти засумував? – не розуміла принцеса. – Ми ж чудова пара! Разом ми покажемо нашим батькам, що з нами можна одружитися, що ми не виродки. Ми об’єднаємо наші королівства й одного дня, можливо, посядемо законні місця на троні.

– Та ти з глузду з’їхала! – заволав принц. – Як я можу полюбити таку, як ти? Ти ж огидне потворище!

Принцесі відібрало мову.

Вона вухам своїм не вірила.

– Ох, як же це принизливо! – голосив і схлипував принц-слимак. На голові в нього вискочили ріжки, обличчя щезло, і від п’ят до маківки він став слимаком, що дрижав і постогнував, силкуючись кричати без рота.

Принцеса та її служниця відвернулися, борючись із блювотними позивами, й покинули невдячного принца гнити в темниці.

– Ну все, годі з мене принців, – промовила принцеса, – як дивних, так і звичайних.

І знову вони перепливли Великий водоспад, перетнули Безжальну пустку й повернулися у Франкенбург, а там з’ясувалося, що королівство воює з Ґалатією та Фризією, які об’єдналися й пішли на франкенбуржців війною. Короля скинули з трону й запроторили за ґрати, а фризійці посадили управляти Франкенбургом свого герцога. Був той герцог неодружений, і щойно вщухла війна та запанувало його правління, він став шукати собі наречену.

Якось посланець герцога побачив принцесу, що працювала в заїжджому дворі.

– Гей, ти! – гукнув він, підкликаючи її від столика, на якому вона саме прибирала. – Герцог шукає собі наречену.

– Хай йому щастить, – відказала принцеса. – Мені це не цікаво.

– А тебе ніхто й не питав, – запевнив її посланець. – Ходімо зі мною, хутко!

– Але ж я не особа королівської крові! – збрехала вона.

– Це теж не має значення. Герцог хоче лише знайти найвродливішу жінку в усьому королівстві, а ти наче годишся.

Принцеса вже й не рада була своїй вроді, що якимось прокляттям тяжіла над нею.

Її вбрали в пишну сукню й привели до герцога. Та, забачивши його обличчя, принцеса враз відчула, як її пробирає холод. Адже той фризійський герцог виявився одним з убивць, які приходили з нею розправитися; то був той єдиний убивця, що порятувався втечею.

– Я тебе звідкілясь знаю? – примружився герцог. – Лице в тебе знайоме.

Принцеса так втомилася брехати й переховуватися, що розповіла йому правду.

– Якось ви намагалися мене вбити, і мого батька теж. Я колись була принцесою франкенбурзькою.

– Я думав, ти померла! – вражено промовив герцог.

– Ні. Це брехня, яку вигадав мій батько.

– Отож, не тільки я намагався тебе вбити, – усміхнувся герцог.

– Мабуть, так.

– Я ціную твою чесність, – сказав герцог, – і мужність теж. Ти з міцної криці викувана, а ми, фризійці, захоплюємося такими. Я не можу взяти тебе за дружину, бо ти вб’єш мене уві сні, але якщо ти погодишся, я можу запропонувати тобі посаду свого радника. Твій унікальний погляд на речі буде неоціненним.

Принцеса радо погодилася. Разом зі служницею вона переїхала жити в палац, стала важливою особою при дворі герцога й відтоді не прикривала рота, коли говорила, бо їй більше не потрібно було приховувати своє істинне «я».

Минуло трохи часу, і принцеса спустилася до батька в темницю. Вбраний у замащену мішковину, вигляд він мав аж ніяк не королівський.

– Забирайся звідси, – прогарчав він до неї. – Ти зрадниця, мені нема чого тобі сказати.

– Зате я маю що сказати тобі, – відповіла принцеса. – Хоч я й досі сердита на тебе, хочу, щоб ти знав – я пробачила. Тепер я розумію: те, як ти зі мною вчинив, було діянням не лихого чоловіка, а звичайного.

– Чудово, дякую за натхненну промову, – огризнувся король. – А тепер іди геть.

– Як скажеш, – принцеса розвернулася, щоб піти, але у дверях затрималася. – До речі, вранці тебе повісять.

Зачувши цю новину, король скрутився клубком та й зарюмсав-заридав. І таке жалюгідне то було видовище, що принцеса відчула укол жалю. Попри все, що скоїв її батько, образа на нього поволі розтанула. Вона плюнула на замок, щоб отрута пропалила його, таємно вивела батька з тюрми, замаскувала під жебрака й наказала втікати – туди, куди колись порятувалася втечею сама. Колишній король не подякував, навіть не озирнувся на доньку. А коли за ним і слід прохолов, принцесу охопила раптова несамовита радість – бо ж її доброта врятувала їх обох.