Читать книгу Казки про дивних - Ренсом Ріггз - Страница 8

Від редактора:

Ми переконані, що більшість персонажів цих «Казок» існували насправді й ходили по землі, однак підтвердити цей факт доказами може бути важко. Упродовж століть, що минули до того, як наші оповідки лягли на папір, їх поширювали в усній традиції, а тому оповідачі змінювали їх за власним бажанням, прикрашаючи тими деталями, які вважали за потрібне додати. Внаслідок цього сьогодні це більше легенди, ніж історії, а їхня цінність (окрім захопливого сюжету) – в моралі та уроках, які можна з них винести. Однак історія першої британської імбрини – гідний уваги виняток. Це одна з небагатьох казок, історична автентичність якої варта щонайбільшої довіри, адже події, що в ній викладено, підтверджують не лише численні тогочасні джерела, але й сама імбрина (у своїй славетній книзі епістол «Зібрання хвостових пір’їн»). Саме тому я вважаю її найбільш значущою з-поміж «Казок»: це водночас моральна парабола, чудесна душевна байка та важлива хроніка певних подій історії дивних.

МН

Перша імбрина була не жінкою, яка могла перетворюватися на птаха, а птахою, що могла обертатися жінкою. Народилася вона в сім’ї яструбів-тетерев’ятників, безжальних мисливців, які були не в захваті від сестриної звички будь-якої непередбачуваної миті перекидатися на м’ясисте безкриле створіння. Через її раптові зміни їх раз у раз викидало з гнізда, а дивне белькотіння замість мови сполохувало їм жертв на полюванні. Батько нарік її Іміною, що пронизливою мовою тетерев’ятників означало «дивакувата», і самотній тягар того дивацтва вона несла на собі звідтоді, як достатньо підросла, щоб рівно тримати голівку.

Яструби-тетерев’ятники неухильно пантрують свою територію, вони горді й понад усе на світі люблять добру криваву бійку. Такою ж самою була й Іміна. І коли між їхнім сімейством та бандою лунів розгорілася війна за територію, вона билася хоробро, рішуче налаштована довести, що вона нічим не гірший яструб-тетерев’ятник, ніж її брати. Їх переважали числом більші, дужчі птахи, але Імінин батько не визнав поразки навіть тоді, коли почали гинути його діти. Зрештою вони відігнали лунів, однак Іміна дістала поранення, а всіх її братів, крім одного, було вбито. Не розуміючи, навіщо це все було, вона запитала в батька, чому вони не могли просто втекти, знайти собі інше гніздо й у ньому поселитися.

– Ми повинні були боронити честь сім’ї, – відповів їй батько.

– Але ж сім’ї більше нема, – зауважила Іміна. – Яка в цьому честь?

– Я й не сподівався, що така істота, як ти, зрозуміє, – на цих словах батько розрівняв пір’я, знявся на крило й полетів на полювання.

Слідом за ним Іміна не подалася. У неї геть пропав смак до полювання, до крові та бійки також, що як на яструба-тетерев’ятника було ще більшим дивацтвом, ніж вряди-годи обертатися на людину. «Мабуть, не призначена я для того, щоби бути яструбом», – журилася вона, сідаючи на лісову землю й приземляючись на людські ноги. Певне, вона не в тому тілі народилася.

Довго блукала Іміна. Біля людських селищ вона затримувалася, роздивлялася їх із безпечної схованки на верхівках дерев. Полювати вона припинила, тож на рішучий крок її штовхнув голод – вона заходила в села й потроху крала рештки людської їжі: смажену кукурудзу, яку кинули курям, пироги, поставлені охолоджуватися на підвіконнях, горщики з юшкою, зоставлені без нагляду. І цей харч їй дуже припав до смаку. Вона вивчила трохи слів людської мови, щоб розмовляти, і відкрила для себе, що товариство людей їй до душі навіть більше, ніж їхня їжа. Їй подобалося, як вони сміються, співають і показують одне одному свою любов. Тож навмання вона вибрала село й стала в ньому жити.

Один добрий старий чоловік прихистив Іміну у своїй коморі, а його жінка навчила дівчину шити, щоб вона могла заробляти собі на хліб. Усе йшло як по маслу, аж поки за кілька днів після її появи сільський пекар не побачив, як вона обертається на птаха. Вона ще не призвичаїлася спати в людській подобі, тож уночі перекидалася на тетерев’ятника, злітала на дерева й засинала там, сховавши голову під крилом. Перелякані селяни звинуватили її у відьомстві й вигнали, розмахуючи смолоскипами.

Розчарована, проте непохитна, Іміна рушила в мандри й невдовзі знайшла собі для життя інше село. Тільки тепер вона була обережна, щоб ніхто не бачив, як вона перетворюється на птаху. Проте селяни все одно їй не довіряли. Більшості людей Іміна здавалася дивачкою (її ж бо виховали яструби), і минуло зовсім небагато часу, перш ніж її вигнали і з цього села. Вона журилась і не знала, чи є на цілому білому світі місцинка, де її приймуть таку, як є.

Одного ранку, дійшовши до межі відчаю, Іміна лежала на лісовій галявині й споглядала схід сонця. І було то видиво такої невимовної краси, що на мить усі її негаразди поринули в небуття, а коли сонце зійшло, Іміна відчайдушно запрагнула побачити цей світанок знову. Вмить небо потемніло та знову зайнялося на обрії, і раптом вона збагнула, що, крім здатності змінювати подобу, має ще один хист – на її бажання миттєвості можуть повторюватися знову й знову. І стала вона бавитися цілими днями: повторюючи стрибок граційної лані чи скороминущий навскісний промінь післяполудневого сонця, лиш для того, щоб насолодитися їхньою красою, і це безмежно її підбадьорювало. Вона саме повторювала падіння перших незайманих сніжинок, коли її змусив стрепенутися чийсь голос.

– Даруйте, – запитав він, – невже це завдяки вам відбувається?

Іміна рвучко розвернулася й побачила юнака в короткій зеленій туніці та черевиках із риб’ячої шкіри. Дивне то було вбрання, але ще дивнішим видавалося те, що незнайомець тримав голову під пахвою, геть відокремлену від шиї.

– Це ви мені даруйте, – відказала Іміна, – але що у вас із головою?

– Дуже-дуже перепрошую! – вигукнув юнак таким тоном, наче тільки-но збагнув, що в нього штани незастебнуті, та, страшенно знітившись, насадив голову на шию. – Який же я нечема.

Він назвався Енґлбертом і, дізнавшись, що йти Іміні нема куди, запросив її до свого табору. Ним виявилося злиденне поселення з кількох наметів і відкритих вогнищ, на яких готували їжу кілька десятків людей – точнісінько таких самих диваків, як і сам Енґлберт. Власне, були вони такими дивними, що майже всіх повиганяли з інших селищ – як Іміну. Вони з радістю прийняли її навіть по тому, як вона показала їм, що може обертатися яструбом, та продемонстрували їй деякі свої незвичні таланти. Виявилося, що на світі вона не одна така. «Можливо, – подумала Іміна, – у мене теж є своє місце, незважаючи ні на що».

Авжеж, то були перші дивні люди Британії. Не знала Іміна одного – що долучилася вона до них у найтяжчі часи їхньої історії. Раніше звичайні люди сприймали дивних належно, навіть шанували їх і легко з ними співіснували. Однак почалася епоха невігластва, і ось уже звичайні зиркали на них із дедалі більшою недовірою. Коли ставалася трагічна подія, якої не могла пояснити тогочасна примітивна наука, в усьому звинувачували дивних людей. Коли одного ранку село Малі Невдоволи прокинулося й побачило, що всі їхні вівці погоріли, чи зрозуміли селяни, що вбила тварин блискавка? Ні. Вони звинуватили тамтешнього дивного й вигнали його в пустинь. Коли кравчині села Стібок цілий тиждень безперестанку сміялися, чи збагнули селяни, що винна в цьому щойно завезена вовна, бо аж кишіла кліщами, які переносили сміхотливий грип? Звичайно, ні: всю провину вони поклали на двох дивних сестер – і повісили їх.

Таке свавілля коїлося по всьому краю, дивні змушені були рятуватися втечею від звичайних і об’єднуватися в гурти, як той, до якого долучилася Іміна. То була не утопія; вони жили разом тому, що більше нікому не могли довіряти. Ватажком їхнього поселення був дивний на ім’я Тумз, рудобородий велетень, що носив на собі прокляття – писклявий голос горобця. Його тенор не дозволяв іншим сприймати його серйозно, зате в нього самого вигляд був вельми вагомий, тож ніхто не забував, що він належить до Ради важливих дивних[8].

Іміна уникала Тумза, бо мала вже якусь алергію на гордовитих чоловіків, і всі дні проводила в товаристві нового друга, веселого й часом безголового Енґлберта. Вона допомагала йому вирощувати овочі на городику й збирати хмиз для багать, на яких готували їжу, а він познайомив її з іншими дивними. Ті одразу прихилилися до Іміни, і вона стала вважати табір своєю новою домівкою, а дивних людей – другою сім’єю. Вона розповіла всім про яструбине життя й розважала своїми фокусами з повторенням подій. Одного разу вона зациклила ту мить, коли Тумз перечепився через сплячого пса, і повторювала доти, доки весь табір не понадривав собі животи від сміху. А вони частували її оповідями з історії царства дивних, сповненої яскравих подій. То була мирна пора, хоч і тривала недовго. Щасливішої од неї на Іміниній пам’яті не було.

Однак щокілька днів бульбашка спокою в таборі лускала від скорботних припливів із зовнішнього світу. Рятуючись від терору та переслідувань, зневірені дивні прибували рівномірним потоком. І всі вони розповідали до болю знайомі історії: жили вони собі тихо-мирно серед звичайних усе життя, аж раптом одного дня на них падали звинувачення в безглуздому злочині і, як наслідок, вигнання. Добре було, якщо вдавалося втекти цілими й здоровими. (Щастило не всім, були й такі, як сестри зі Стібка.) Дивні охоче приймали новоприбулих, як прийняли вони Іміну, одначе впродовж місяця, доки прибували все нові й нові люди, селище розрослося від п’ятнадцяти дивних до п’ятдесяти. Нескінченно довго так тривати не могло, бо для новеньких більше не вистачало місця та харчів, тож над дивними нависло важке передчуття біди.

Одного дня прибув ще один представник Ради важливих дивних. З похмурим виразом обличчя він зник у наметі Тумза й залишався там багато годин, а коли вони з Тумзом нарешті вийшли, то зібрали довкола себе всіх поселян, щоб оголосити сумну звістку. Звичайні вже витіснили дивних із багатьох містечок і сіл, а тепер надумали вигнати їх із самого Оддфордширу. Для цього вони зібрали збройний загін, що невдовзі мав прибути до табору. Питання стояло так: дати відсіч або тікати.

Не варто й казати, що всі дивні стривожилися й переживали неабиякі вагання.

Одна молода жінка, роззирнувшись, сказала:

– Цей пагорб і хисткі намети не варті того, щоб за них помирати. Може, зберемо речі та сховаємося в лісах?

– Не знаю, як ви всі, – промовив Тумз, – а я втомився тікати. Я вважаю, що ми повинні дати бій. Повернемо собі гідність!

– Це офіційна рекомендація Ради, – киваючи, додав понурий радник.

– Але ж ми не вояки, – заперечив Енґлберт. – Ми нічогісінько не знаємо про війну.

– Це невеликий загін, до того ж не надто добре озброєний, – пояснив Тумз. – Вони думають, що ми боягузи, втечемо, щойно помітимо військо. Але вони нас недооцінюють.

– Але хіба нам не потрібна зброя? – запитав інший чоловік. – Мечі та палиці?

– Юстасе, ти мене дивуєш, – відповів йому на це Тумз. – Хіба не ти вмієш вивернути людське лице назовні, просто потягнувши за носа?

– Ну, так, – зніяковіло відказав чоловік.

– А ти, Мілісенто Ніарі. Я бачив, як ти запалюєш вогнище самим подихом. Уяви, як перелякаються ті звичайні, коли ти зробиш так, щоб їхній одяг запалав у вогні!

– Оце так картину ти змалював! – вигукнула Мілісента. – Так, це буде щось – змусити їх хоч раз пуститися драпака.