Читать книгу Карта днів - Ренсом Риггз - Страница 2

Те, як наш мозок здатен сприймати щось нове або опиратися цьому, викликає здивування. Я от щойно був пережив найбільш сюрреалістичне літо, яке лише можна було собі уявити, – попострибавши по минулих століттях, попоприборкувавши невидимих монстрів, закохавшись у колишню подругу свого дідуся, що застрягла в часі, – та тільки тепер, опинившись у своєму безбарвному сьогоденні, у своєму передмісті у Флориді, у будинку, де я виріс, я усвідомив нарешті всю неймовірність пережитого мною.

Тут зі мною був і Єнох, що розвалився на нашому бежевому розкладному дивані, знай посьорбуючи собі колу з келиха, який належав моєму батькові та на якому було зображено логотип американської футбольної команди «Тампа-Бей Баккенірз»; тут була й Олівія, котра відстебнула свої свинцеві черевики і тепер літала попід стелею, катаючись по колу на лопатях нашого вентилятора; тут були і Горацій та Г’ю, котрі розташувалися на нашій кухні – Горацій вивчав світлини на дверцятах холодильника, а Г’ю тим часом нишпорив у пошуках якогось перекусу; тут була і Клер, котра, від здивування відкривши обидва свої роти, витріщалася на величезну чорну громадину нашого настінного телевізора; тут був і Мілард – декор-журнали моєї матусі, коли він їх гортав, наче самі собою піднімалися понад кавовим столиком, зависали в повітрі та відкривалися, і тільки обриси його босих стоп, видавлені на нашому пухнастому килимі, свідчили, що то був саме він, а не якийсь полтергейст. Це була якась суміш світів, яку я тисячу разів уявляв собі, але ніколи навіть не мріяв, що таке можливо насправді. Але тут і зараз переді мною були мої До та Після, які вступили в конфлікт зі вселенськими силами.

Мілард уже намагався був пояснити мені, як так вийшло, що вони змогли опинитися тут, де, без сумніву, були в повній безпеці, не відчуваючи жодного страху. Знищення часової петлі в Диявольському Акрі, яке мало не вбило всіх нас, перезапустило їхні внутрішні годинники. Він так до кінця і не зрозумів чому, але тепер їм більше не загрожувала небезпека несподівано та катастрофічно постаріти під час надто довгого перебування в моєму часі. Віднині вони дорослішатимуть поступово, день у день, так само, як і я, а роки, які вони заборгували вічності, їм пробачено, наче вони й не пропустили більшу частину двадцятого століття, знову та знову проживаючи один і той же щасливий день. Без сумніву, це було диво – безпрецедентний успіх у всій цій дивній історії, – і все ж, як виявилося, воно й наполовину не було настільки дивним для мене, як сам той факт, що вони взагалі опинилися тут: що поруч зі мною стояла Емма, моя чарівна та жвава Емма, чия рука сплелася з моєю, а її зеленкуваті очі сяяли, здивовано оглядаючи кімнату. Це була та сама Емма, про яку я так часто марив довгими самотніми тижнями, що минули звідтоді, як я повернувся додому. На ній була проста сіра сукня, що спадала нижче колін, важкі черевики на пласкій підошві, у яких вона могла і пробігтися, якщо було треба, а її піщано-рудувате волосся було зібране на потилиці в кінський хвостик. Десятиліття, проведені нею в стані залежності від чиєїсь волі, зробили її практичною до глибини душі, але ні ті обов’язки, ні той тягар років, які вона несла на собі, не спромоглися задути в ній ту молоду, дівочу іскру, що так яскраво осявала її зсередини. Емма була водночас і жорсткою, і м’якою; і огидною, і приємною; і старою, і молодою. І все це, що так незбагненно в ній перемішалося, я і любив у ній найбільше. В її душі вистачало місця для всього.

– Джейкобе?

Вона зверталася до мене. Я намагався відповісти, але моя голова саме загрузла в сипучих пісках моїх марень.

Вона помахала мені рукою, потім клацнула пальцями, і її великий палець заіскрився, наче то був кремінь, яким щойно вдарили по кресалу. Від несподіванки я здригнувся і прийшов до тями.

– Ой, пробач, – відповів я.

– У яких хмарах ти літаєш?

– Я просто… – Тут я махнув розчепіреною п’ятірнею, наче згрібаючи павутиння, що висіло в повітрі. – Я такий радий бачити тебе, от і все.

Завершення фрази далося мені нелегко, наче я пробував утримати в руках одразу цілу дюжину повітряних кульок.

Її усмішка не змогла приховати легкого занепокоєння.

– Я знаю, це для тебе, напевне, надзвичайно дивно – те, як ми неждано тут опинилися. Сподіваюся, це не дуже тебе шокувало?

– Та ні. Ну, може, трохи. – Я кивнув у бік кімнати, де були всі. Веселий безлад супроводжував наших друзів скрізь, де б вони не з’являлись. – А ти впевнена, що я не сплю?

– А ти впевнений, що не сплю я? – Вона взяла мене за другу руку та міцно стисла її, і тепло та фізична справжність дівчини наче додали цьому світові особливої ваги. – Мені важко сказати, скільки разів, рік у рік, я уявляла собі, як навідуюсь у це містечко.

На якусь мить я відчув сум’яття, а потім… ну, звісно ж. Мій дідусь… Ейб жив тут іще до народження мого татуся; я вже бачив цю його флоридську адресу на тих листах, що зберігала Емма. Зараз її погляд блукав, наче вона мандрувала своїми спогадами, і я відчув непроханий спалах ревнощів – крім того, я був усім цим збентежений. Вона, як і я, мала право на своє минуле, а також повне право почуватися вільним кораблем у тому штормовому морі, де зіткнулися наші світи.

А тим часом, ніби торнадо, до приміщення увірвалася пані Сапсан. Вона скинула із себе дорожній плащ, під яким виявилась яскрава жокейська блуза із зеленого твіду та брюки для верхової їзди, наче вона щойно прибула сюди верхи на коні. Перетинаючи кімнату, вона безперервно віддавала накази:

– Олівіє, спускайся звідти! Єноху, зніми ноги з дивана!

Потім показала на мене зігнутим пальцем і кивнула в бік кухні.

– Пане Портман, хочу звернути вашу увагу на деякі питання.

Емма пішла разом зі мною, тримаючи мене за руку, за що я був удячний їй: кімната ще й досі кружляла в мене перед очима.

– Може, харе вже лизатися? – гукнув Єнох навздогін. – Ми ж тільки прийшли!

Емма враз вільною рукою махнула в його бік та підсмалила йому волосся на маківці. Єнох сахнувся назад і став бити себе долонями по тліючому тімені. І сміх, який вирвався з моїх грудей, здалося, помітно освіжив мені голову.

Так, мої друзі були справжніми і вони були тут. А крім того, пані Сапсан сказала, що вони трохи погостюють у мене. Дізнаються трохи про сучасний світ. Влаштують собі канікули – чесно зароблені, якщо згадати злиденність Диявольського Акра, котрий став для них тимчасовим притулком, після того як було знищено їхній величний стародавній будинок на острові Кернгольм.

Звісно ж, вони були бажаними гостями і я був невимовно радий прийняти їх. Але як? Що робити з моїми батьками та дядьками, котрих у цю саму мить у гаражі стереже Бронвін? Це неможливо було вирішити одразу, тож я відклав це на потім.

Уже біля відчиненого холодильника пані Сапсан почала вичитувати Г’ю. Вони обоє у своєму вбранні цієї миті виглядали настільки недоречно поміж сучасного начиння з іржостійкої сталі та ребристих країв умеблювання модернової кухні моїх батьків, наче актори, які випадково забрели не на той знімальний майданчик. Г’ю розмахував шматком запакованого в поліетилен плетеного сиру й виправдовувався:

– Та тут уся їжа якась ненормальна, а я не їв уже кілька століть!

– Не перебільшуй, Г’ю, – заперечила пані Сапсан.

– А я не перебільшую! Востаннє ми снідали в Диявольському Акрі у 1886 році!

А потім, виходячи з нашої комори, озвався Горацій:

– Я завершив свою інвентаризацію і відверто шокований. Один мішечок харчової соди, одна бляшанка засолених сардин та одна коробка суміші для бісквітів, яка кишить довгоносиками. Уряд що, видає йому продукти за картками? Зараз війна?

– Ми зазвичай замовляємо їжу з доставкою, – відповів я, наблизившись до нього. – Мої батьки по-справжньому не готують.

– Тоді навіщо їм оця офігенно велика кухня? – вигукнув Горацій. – Може, я і досвідчений шеф-кухар, але я не можу зробити щось із нічого!

Правда була в тому, що мій батько побачив колись оцю кухню в якомусь дизайнерському журналі й вирішив, що повинен її мати. Він виправдовував витрати на її придбання тим, що вони окупляться, щойно він навчиться готувати та почне влаштовувати казкові кулінарні вечірки для всієї сім’ї, але, як і більшість його планів, ця затія також провалилася вже після кількох уроків кулінарії. Тож тепер ми мали цю надзвичайно дорогу кухню, яку використовували переважно, щоби приготувати заморожені напівфабрикати або розігріти вчорашню доставку. Та, замість сказати це вголос, я просто знизав плечима.

– Я впевнена, у найближчі п’ять хвилин від голоду ви не помрете, – сказала пані Сапсан та вигнала з кухні обох: і Горація, і Г’ю.

– Отже, так, – звернулася вона потім до мене. – Я бачила, вас трохи похитувало, пане Портман. Із вами все гаразд?

– Із кожною хвилиною дедалі краще, – відповів я дещо збентежено.

– Імовірно, це у вас легкий напад петельного десинхронозу, – заявила пані Сапсан. – Певні процеси уповільнились. Це абсолютно нормально для мандрівників у часі, особливо для новачків.

Усе це вона мені казала через плече, ні на мить не припиняючи ходити по кухні та зазирати до кожної кухонної шафки.

– Симптоми зазвичай безсистемні, хоча й не завжди. Як довго ви вже відчуваєте запаморочення?

– Звідтоді, як ви тут з’явилися. Але, правда, зі мною все добре…

– Як щодо виразок, патологічних наростів, мігреней?

– Нема.

– Раптове порушення розумової діяльності?

– А-а… це коли щось із пам’яттю?

– Петельний десинхроноз, якщо його не лікувати, це не жарт, пане Портман. Від цього навіть помирають. О! Печиво! – це вона знайшла в одній із шафок коробочку з печивом, витрусила одну штуку собі на долоню та відправила її до рота.

– А слимаки в калі? – продовжила вона, пережовуючи.

Я ледве не вдавився сміхом:

– Нема.

– Незапланована вагітність?

Емма відсахнулася:

– Ви приколюєтесь!

– Наскільки нам відомо, принаймні один раз таке вже було, – сказала пані Сапсан. Вона відклала коробку з печивом та пильно подивилася мені в очі. – Та особа була чоловіком.

– Я не вагітний! – заявив я доволі голосно.

– І слава богу! – почулося з вітальні.

Пані Сапсан поплескала мене по плечі:

– Схоже, що ви чистий. Однак, я повинна була вас попередити.

– І добре, що ви не зробили цього раніше, – відказав я, подумавши, що інакше це перетворило б мене на параноїка, котрий ще місяць тому почав би потайки робити тести на вагітність та вишукувати слимаків у власному калі. І мої батьки вже давно запроторили б мене до якоїсь психіатричної лікарні.

– Доволі чесно, – підсумувала пані Сапсан. – А тепер, перш ніж ми зможемо розслабитися та насолодитися компанією одне одного, поговорімо про справи.

І вона почала кроками описувати вузьке коло між двокамерною духовкою та кухонною раковиною.

– Пункт перший: безпека та захист. Я вже дослідила периметр будинку. Усе нібито спокійно, але зовнішність буває оманливою. Чи є щось, що я повинна знати про ваших сусідів?

– Що, наприклад?

– Кримінальне минуле? Схильність до насильства? Колекції вогнепальної зброї?

У нас було лише двоє сусідів: древня, як світ, місіс Мелловруз – прикута до інвалідного візка вісімдесятирічна жінка, котра покидала свій будинок тільки за допомогою доглядальниці, що жила разом із нею, та одна німецька пара, котра більшу частину року проводила десь у іншому місці, залишаючи свій дім, свій велетенський «Макменшн» у стилі Кейп-Код, порожнім весь час, окрім зими.

– Місіс Мелловруз може проявляти надмірну цікавість, – повідомив я. – Але поки прямо в неї під вікнами не з’явиться хтось обурливо дивний, думаю, клопоту вона нам не завдасть.

– Прийнято, – погодилась пані Сапсан. – Пункт другий: чи не відчували ви, звідтоді як повернулися додому, присутності порожняків?

Я відчув, як у мене підскочив тиск при тому слові, яке вже протягом кількох тижнів не торкалося ні моїх вуст, ні моїх думок.

– Ні, – відказав я швидко. – А що? Були нові напади?

– Ні, не було. Навіть нічого про них не чути. Але це мене і тривожить. А тепер про вашу сім’ю…

– А хіба ми їх не всіх повбивали чи полонили в Диявольському Акрі? – зауважив я, не готовий так миттєво залишати тему порожняків.

– Не всіх. Після нашої перемоги невелика група їх разом із деякими витворами врятувалася, і ми думаємо, що вони втекли до Америки. І хоча я й сумніваюся, що вони коли-небудь наблизяться до вас особисто – насмілюся висловити думку, що вони засвоїли попередній урок, – та все ж, можу припустити, що вони знову щось затівають. Додаткова обережність зайвою не буде.

– Вони бояться тебе, Джейкобе, – з гордістю промовила Емма.

– Бояться? – спитав я.

– Після такого прочухана, що ти їм дав, вони були б дурнí, якби не боялися, – з іншого краю кухні пролунав голос Міларда.

– Виховані люди не підслуховують особисті розмови! – гнівно зауважила пані Сапсан.

– Я не підслуховував – я зголоднів. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

– Вони дуже скучили за Джейкобом, – звернулася до пані Сапсан Емма. – Майже як я.

– Здається, настав час звернутися вам до всіх, – мовила до мене пані Сапсан. – Виступіть із вітальною промовою. Викладіть їм основні правила.

– Основні правила? – здивувався я. – Які саме?

– Вони – мої вихованці, пане Портман, але це – ваше місто і ваш час. Мені буде необхідна ваша допомога, щоб не дати їм ускочити в халепу.

– Просто не забувай їх годувати, – додала Емма.

Я повернувся до пані Сапсан:

– А що ви казали про мою сім’ю?

Не можна ж назавжди залишати їх в’язнями в гаражі, і мене хвилювало те, як ми збираємося з ними вчинити.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїла мене пані Сапсан, – Бронвін тримає ситуацію під контролем.

Та ледве ці слова злетіли з її губ, як із боку гаража почувся неймовірний гуркіт, наче впала стіна. Від струсу окуляри, що лежали на поличці коло дверей, котрі вели в гараж, полетіли на підлогу та розбились.

– Схоже, що ситуація зовсім не під контролем, – прокоментував подію Мілард.

А ми вже бігли.

***

– Усім лишатися на місці! – заволала пані Сапсан у бік вітальні.

Я рвонув із кухні в кінець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналін. Я навіть не знав, що побачу, коли ми забігали до гаража. Дим? Кров? Звук був як від вибуху, але чого я ніяк не міг передбачити, так це те, що знайду своїх батьків і дядьків у нашій машині в повній відключці та блаженно-тихими, наче сонні немовлята. Задньою своєю частиною автомобіль знаходився у величезній ум’ятині, яку він зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна підлога навколо була засіяна уламками розбитої задньої фари. Двигун був увімкнений та працював на холостому ходу.

Бронвін стояла біля передньої частини авто з відірваним бампером напереваги.

– Ой, мені так шкода. Я не знаю, що трапилося, – промовила вона та випустила бампер, і той упав із розкотистим «дзен-н-нь».

Усвідомлюючи, що мені необхідно заглушити двигун, перш ніж ми всі тут почадіємо, я підбіг до дверцят із боку водія. Ручку було заблоковано. Ну, звісно ж: моя сім’я зачинилася від Бронвін. Я впевнений, вони були нажахані.

– Я можу відчинити, – озвалася Бронвін. – Відійди назад!

Вона вперлася ногами та схопилася обома руками за ручку.

– Що ти?.. – Я ще не встиг спитати, а вона одним потужним ривком угору вже вирвала дверцята, зірвавши їх із завіс. Але, враховуючи їхню вагу та прикладену до них енергію, дверцята не припинили свій рух, а, вирвавшись із рук дівчини, пролетіли через усе приміщення та врізалися в дальню стіну, пробивши її. Я навіть відчув, як ударна хвиля від зіткнення штовхнула мене назад.

– Ой, попала, – пролепетала Бронвін у відносній тиші (якщо не рахувати роботи двигуна на нульовій передачі).

Гараж почав нагадувати мені деякі з тих розбомблених будівель, що я бачив у Лондоні під час війни.

– Бронвін! – крикнула Емма, опускаючи руки, якими щойно прикривала собі маківку. – Ти ледве не відірвала комусь голову!

Я пірнув в отвір, що виник на місці вирваних дверцят, потягнувся рукою повз сплячого батька, що знай собі хропів, та вирвав ключі із замка запалювання. Моя мати спала в батька на плечі. На задньому сидінні в обіймах одне одного спали мої дядьки. Незважаючи на гамір навколо, ніхто з тих, хто в машині, навіть не ворухнувся. Я знав лише один засіб, який міг уганяти людей у такий глибокий сон, – це порошкоподібний виріб Матінки Пилок. Коли я виліз із машини, то побачив Бронвін, котра тримала в руці кисет із цим засобом та намагалася пояснити, що сталося.

– Той чоловік іззаду, – промовила вона, показуючи пальцем на мого дядька Боббі, – я бачила, як він дістав свій… маленький такий…

Вона дістала з кишені дядьків телефон.

– Мобільник, – підказав я.

– Точно, його, – продовжувала вона. – Так я його відібрала. І тоді вони так оскаженіли, як зграя тхорів у мішку. І тоді я зробила так, як пані Сапсан мені показувала…

– Ти застосувала порошок? – спитала пані Сапсан.

– Я дмухнула ним точно на них, але вони не заснули одразу. Джейкобів тато завів машину, але замість поїхати вперед, він… він… – Бронвін показала рукою на пом’яті гаражні ворота. Слова в неї закінчилися.

Пані Сапсан погладила її по руці:

– Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно і точно.

– Ага, – озвався Єнох. – Точно в стіну.

Ми озирнулися та побачили інших дітей, які спостерігали за нами, щільно збившись у проході до вітальні.

– Я наказувала всім лишатися на місці, – зауважила пані Сапсан.

– Після такого? – заперечив Єнох.

– Пробач мені, Джейкобе, – звернулася до мене Бронвін. – Вони так сварилися, і я не знала, що робити. Я ж не зашкодила їм?

– Гадаю, ні, – відповів я. Я вже колись був випробував на собі солодкий сон, викликаний порошком Матінки Пилок, і цей гараж був не найгіршим місцем, щоби комусь провести в ньому ще кілька годин. – Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвін передала його мені. Екран був розбитий і вкритий тріщинами, схожими на павутину, але, коли засвітився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок від моєї тітки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У відповідь дядько Боббі почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потім, вочевидь, збагнув, що він і сам легко міг би їх викликати. Але Бронвін забрала в нього телефон, перш ніж він устиг. Якби вона спізнилася хоч на кілька секунд, до нас, либонь, навідались би спецпризначенці. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумів, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блін, – подумав я, переводячи погляд із розбитого автомобіля на розбиту стіну, а з неї на розбиті гаражні ворота. – Уже стало».

– Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася і з набагато гіршими ситуаціями. – Пані Сапсан походжала навколо автомобіля, оцінюючи збитки. – Твоя сім’я міцно спатиме аж до ранку, і, насмілюся зауважити, нам слід спробувати зробити так само.

– А що потім? – стривожено запитав я. І вже почав пітніти: у гаражі з некондиційованим повітрям було задушно.

– Коли вони прокинуться, я зітру їхні останні спогади та відправлю твоїх дядьків по домівках.

– А що як вони?..

– Я поясню їм, що ми – далекі родичі з боку батька, приїхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилі. А що стосується твоєї відправки до психіатричної лікарні, то тепер ти почуваєшся набагато краще і відповідного лікування там не потребуєш.

– А що?..

– О, ще й як повірять; звичайні дуже добре піддаються навіюванню після стирання пам’яті. Можливо, я могла б навіть переконати їх, що ми – гості з колонії на Місяці.

– Пані Сапсан, будь ласка, припиніть.

Вона посміхнулася:

– Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.

Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:

– А як надовго ми тут? – запитувала Олівія.

– А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? – запитувала Клер.

– Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, – скаржився Мілард.

Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?

Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми – вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був інший шлях.

Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:

– Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.

– Я не впевнений, що повинен залишити їх, – сказав я, кивнувши на мою сім’ю.

– Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.

– Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.

– Ти не повинен переживати, – вона підійшла і стала поряд, – це не твоя провина. Узагалі.

Я кивнув:

– Це здається трохи сумним – усе це.

– Що саме?

– Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.

Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.

– Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.

І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:

«Дурко Дж уже в дурці?»

– Що це? – спитала Емма.

– Нічого важливого.

Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.

І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.

– Ходімо придумаємо щось із вечерею.

– Ти впевнений? – спитала Емма.

– Цілком.

Коли ми виходили, я вимкнув світло.

***

Я запропонував замовити піцу – там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.

– Її готують десь та приносять тобі додому? – спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.

А Бронвін запитала:

– Піца – це щось із флоридської кухні?

– Не зовсім, – відповів я. – Але повірте, вона вам сподобається.

Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:

– Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… – завагався я. – Я маю на увазі, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаєте, зі справжніми психічними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.

Пані Сапсан насупила брови.

– А ти врятував наші… зади, – відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. – Ми тільки повернули борг.

– Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.

Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:

– Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.

– Ми теж тебе любимо! – вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.

– Ми дуже щасливі, що ми тут, – сказала Клер.

– А не в Диявольському Акрі, – додав Горацій.

– Ми завжди будемо дуже весело проводити час! – проспівала Олівія.

– Пробач, ми зламали частину твого будинку, – озвалася Бронвін.

– Що означає «ми»? – запитав Єнох.

– Не можу дихати… – Я хапнув ротом повітря. – Сильно здавили…

Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:

– Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?

Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.

– Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, – так ми тут не всі.

Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.

– Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.

Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:

– Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.

Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.

– Вона не мертва, ти ж знаєш, – продовжив він.

– Сподіваюсь, це правда.

Він із викликом глянув мені просто в очі:

– Не мертва.

– Окей. Не мертва.

– Я дуже сумую за нею, Джейкобе.

– Ми всі сумуємо, – відказав я. – Я не забув її й ніколи не забував.

– Вибачення прийнято, – сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.

– Повірте мені, – озвався Мілард за мить, – це був прогрес.

– Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, – промовила Емма. – Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.

– А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? – спитав я.

– Я оцінив би це як малоймовірне, – відповів Мілард.

Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.

– Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, – повідомила вона тихо. – Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.

Мілард зітхнув:

– Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

– Я теж так думаю, – сказав я. – А ніхто не пробував шукати її… м-м?..

– Її тіло? – спитав Мілард.

– Міларде, будь ласка, – обурилася директорка.

– Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?

– Просто розмовляй тихіше, – шикнула на нього пані Сапсан.

Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.

– Падіння, яке, можливо, убило Фіону, – продовжив Мілард, – сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.

– Я от усе думаю, чи проводити поминки, – промовила пані Сапсан. – Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

– Він навіть не приймає більше нових бджіл, – зауважив Мілард. – Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.

– Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, – висловив я надію.

І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.

Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.

– О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.

Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.

– Дев’яносто чотири шістдесят, – пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: – О, блін! Портман?

– Джастін! Овва!

Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.

– Гарно виглядаєш, – продовжив він. – Тобі, типу, вже краще?

– Ти про що? – поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

– Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

– А-а… ні, – відповів я. – Я в порядку.

– Правда, – кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. – Бо те, що я чув, було…

Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

– Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

– Щось таке. Тримай бабло.

– Із дівками? – Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

– Пробач, це мої особисті справи.

На нього це справило враження:

– Удачі тобі, друзяко! – Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. – Побачимось за тиждень, Портмане.

– За тиждень?

– Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

***

Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона – і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі – такі далекі, як я думав, – і їхній світ – такий недоступний, як я думав, – опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно – із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

– Це найкраща їжа у світі! – заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. – Я тепер їстиму це щовечора!

– Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, – прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. – Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

– Боїшся розжиріти? – розсміявся Єнох. – Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

– Я боюсь, що мене рознесе, – поправив Горацій. – Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

Єнох оглянув свій одяг – сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

– Я придбав це в Парí, – слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, – в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

– У мертвого хлопця, – вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.

– Похоронні салони – це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, – заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. – Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

– Ну от, весь апетит перебив, – пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.

– Візьми й доїж! – насварилася на нього пані Сапсан. – Ми не марнуємо їжу!

Горацій зітхнув і знову взявся за тарілку.

– Інколи я заздрю Нулінґсу, він міг би набрати зайвих сто фунтів1, і ніхто цього б не помітив.

– Я доволі стрункий, до твого відома, – озвався Мілард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. – Підійди помацай, якщо не віриш.

– Я пас, дякую.

– Заради пташки, одягнися, Міларде, – проказала пані Сапсан. – Що я казала про непотрібну наготу?

– Яке це має значення, якщо мене ніхто не бачить? – заперечив Мілард.

– Це поганий смак.

– Але тут так спекотно!

– Негайно, пане Нулінґс!

Мілард підвівся із кушетки та, легким вітерцем прошелестівши мимо нас, пробурчав щось про якихось «святенниць», а за хвилину повернувся з нетуго намотаним на поясі банним рушником. Але пані Сапсан цей варіант також не прийняла та відправила Міларда назад. Коли той повернувся вдруге, то на ньому вже було те, що він поцупив із моєї особистої шафи: туристські чоботи, шерстяні штани, пальто, шарф, шапка та рукавички.

– Міларде, так тебе вб’є тепловий удар! – вигукнула Бронвін.

– Зате ніхто не муситиме уявляти мене в костюмі Адама! – відказав він, і це справило бажаний ефект на пані Сапсан, розізливши її. Вона заявила, що їй наразі треба ще раз перевірити стан нашої зовнішньої безпеки, та вийшла із кімнати.

Вибухнув сміх, який перед цим більшості з нас ледве вдавалося стримувати.

– Ти бачив її обличчя? – спитав Єнох. – Вона ладна була тебе вбити, Нулінґсе!

Динаміка стосунків між дітьми та пані Сапсан трохи зсунулася в іншу площину. Тепер вони здавалися більше схожими на тінейджерів – справжніх, які помалу починали вже піддавати сумніву її авторитет.

– Ви всі невиховані! – крикнула Клер. – Припиніть негайно!

Отже, не всі сумнівалися в авторитеті їхньої директорки.

– А не здається тобі докучливим, коли тебе повчають через якусь дрібничку? – запитав Мілард.

– Дрібничку! – вигукнув Єнох та знову вибухнув сміхом. – У Міларда там дріб… ай!

Це Клер укусила його за плече своїм ротом на потилиці, і поки Єнох потирав те місце, вона відповіла Міларду:

– Ні, мені не здається. І це дивно з твого боку, що в змішаній компанії ти голий без усякої поважної причини.

– А, дурня, – не погодився Мілард. – Чи непокоїть це когось іще?

Усі дівчата підняли руки.

Мілард зітхнув.

– Ну, добре. Я постараюсь бути повністю одягнутим віднині та на віки, аби моя біологія більше нікого не напружувала своїми голими фактами.

***

А далі ми все говорили та говорили. Треба було так багато надолужити. Ми так швидко та непомітно скотилися до легкого панібратства, що здавалося, наче ми не бачились лише кілька днів, а насправді минуло вже шість тижнів. Багато що трапилося за цей час – принаймні з ними, – але до мене долітали тільки уривчасті повідомлення, які я отримував із листів, що їх мені надсилала Емма. Мої друзі по черзі описували мені свої пригоди, що вони пережили, досліджуючи дивні місця, куди вони потрапляли через Панконтуркон. Правда, вони бували тільки в тих часових петлях, котрі попередньо були перевірені імбринами та визнані ними безпечними, оскільки не було достеменно відомо, які загрози чаяться за іншими дверима Панконтуркону.

Вони відвідали часову петлю в Стародавній Монголії та бачили там одного дивного пастуха, який розмовляв мовою овець, скеровуючи свою отару без допомоги палиці або пса, а тільки власним голосом. Олівії найбільше сподобалася мандрівка до петлі в Атлаських горах, що в Північній Африці, бо там в одному маленькому містечку жили такі ж, як і вона, дивні, котрі вміли левітувати. Скрізь понад містечком було натягнуто сіть, тож люди могли цілими днями пересуватися в усіх напрямках, не прив’язуючись до чогось важкого внизу, і все знай собі стрибали з місця на місце, наче акробати в невагомості. Існувала одна дуже популярна серед мандрівників часова петля і в басейні Амазонки: там було одне фантастичне місто, побудоване з живих дерев, чиє коріння та віття, дивним чином переплетене між собою, утворювало дороги, мости та будинки. Тамтешні дивні вміли маніпулювати рослинами так само, як і Фіона, – і Г’ю виявився настільки шокований та вражений цим фактом, що майже одразу поспішив звідти геть та повернувся назад до Диявольського Акра.

– Було спекотно та дуже дошкуляли комахи, – розповідав далі Мілард, – але місцеві були неперевершено люб’язними та показали нам, як вони виготовляють із рослин фантастичні ліки.

– А ще вони ходять на риболовлю зі спеціальною отрутою, яка тимчасово паралізує рибу, але не вбиває, – додала Емма, – і вони можуть просто вибрати з води тільки ту, яка їм потрібна. Дуже розумно.

– Були ще й інші мандрівки, – озвалася Бронвін. – Ем, покажи Джейкобу свої знімки!

Емма, що сиділа поруч зі мною, підхопилася з кушетки та побігла діставати світлини зі свого багажу. За хвилину вона повернулася з фотографіями в руці, і ми всі розсілися під торшером, щоб їх подивитися.

– Я лише недавно почала фотографувати і досі реально не знаю, як це в мене виходить…

– Не будь такою скромною, – сказав я. – Деякі з твоїх фото ти мені вже надсилала в листах, і вони були чудові.

– Ой, а я й забула.

Емма була якою завгодно, але не хвалькуватою. Та при цьому вона не боялася сурмити на весь світ про свої досягнення, якщо це стосувалося того, що вона вміла робити добре. Отже, той факт, що вона засоромилася від згадки про її фотографії, означав лише, що вона дуже до себе вимоглива. На щастя для нас обох – оскільки прикидатися, зображуючи захоплення, я вмію дуже погано, – вона була справжнім талантом. Але, при тому що композиція, експозиція і все таке було на висоті (не те щоб я був експертом), по-справжньому цікавими ті знімки робив зміст зображеного на них – цікавими та жахливими.

На першому фото було десь близько дюжини людей, убраних у одяг часів королеви Вікторії, які позували, як позують випадкові люди на пікніку, стоячи на неймовірно перекошених покрівлях будинків, а ті виглядали так, наче їх потрощив якийсь сердитий гігант.

– Землетрус у Чилі, – пояснила Емма. – Виготовлено на неякісному фотопапері, який, на жаль, сильно зістарився, після того як ми покинули Диявольський Акр.

Сказала і зразу ж перейшла до наступної світлини. Там був потяг, який зіскочив із рейок та завалився на бік. А ще там же були діти – дивні переважно, – котрі сиділи та стояли довкола, усміхаючись, наче в ті старі добрі часи ця подія була для них розвагою.

– Аварія потяга, – прокоментував Мілард. – Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

– А заради чого були ці мандрівки? – запитав я. – Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

– Ми допомагали Шарону, – відповів Мілард. – Пам’ятаєш його – високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

– Як таке забудеш!

– Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

– Серйозно? – здивувався я.

– Я там не була, – відказала Емма.

– От і добре, – сказав Горацій. – Наш одяг було там безнадійно забруднено.

– Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, – підбив я підсумок. – Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

– Думаю, це скоро зміниться, – озвалася Бронвін. – Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

– Боюся, що так, – відповів я.

– Жаль, – відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

– А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, – повідомила Олівія. – Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

– У якому путівнику?

– «Дивна Планета. Північна Америка», – відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. – Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

– Ця книга давно застаріла, – озвався Мілард. – І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

– Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

– Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, – сказав Горацій. – А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі – будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

– Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, – сказав я. – У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

– Усі ви можете робити все, що захочете, – заявив Єнох, – а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

– Однозначно, класно! – погодилася Емма. – А є тут поблизу пляж?

– Через дорогу, – відповів я.

Її очі спалахнули.

– Ненавиджу пляжі, – заявила Олівія. – Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

– Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, – запропонувала Клер.

– Звучить чарівно, – буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. – Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

– Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

– Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

– Як?! – обурився Єнох. – Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

– На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

– Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? – занила Олівія. – Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

– Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, – сказала вона. – Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами – такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

– Звісно, – відповіла Емма. – Але який це має стосунок до канікул?

– Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі – у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

– Отже, ви хочете, щоб ми… що? – поцікавився Горацій. – Почали брати уроки нормалізації?

– Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. – Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. – Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

– Я? – спитав я ошелешено. – Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

– Пані Сапсан каже правду, – сказала Емма. – Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

– Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, – почав був я, – та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

– Уроки нормалізації! – озвалася Олівія. – Як прикольно!

– Нам треба встигнути дуже багато, – попередив я. – Коли почнемо?

– Уранці, – відповіла пані Сапсан. – Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім – комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

– Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, – і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, – ледве не промовив я вголос, – ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

– Хочеш побачити мою кімнату?

– Авжеж, – відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

***

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою – це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, – а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

– У моїй кімнаті безлад, – попередив я її.

– Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, – попередила вона. – Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

– А що це за речі?

– А-а, точно, – зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою – я не збирав усякий мотлох, – але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)

На кожному такому розпродажу мені дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центів. Помножте це на кілька таких продажів за вікенд і зрозумієте, як я за десять років нагромадив таку купу старих платівок, дешевих детективних романів із дурнуватими обкладинками, гумористичних журналів «MAD» та інших речей, що, якщо сказати об’єктивно, були барахлом, звісно, але було в них щось, наче від справжніх скарбів. Мої батьки часто благали мене прорідити це «стадо» та викинути геть більшу частину. І хоча я і зробив кілька позбавлених ентузіазму спроб, та ніколи не заходив у цьому надто далеко – решта будинку була настільки величезною, модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязні незаповненого простору, – тож у тому, що стосувалося єдиної кімнати в домі, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волів, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всіх переповнених книжкових полиць, я обклеїв одну стіну від підлоги до стелі картами, а іншу – старими вініловими альбомами.

– Ух ти! А ти реально любиш музику! – Емма відірвалася від мене та підійшла до стіни, що була, наче лускою, вся обклеєна конвертами з вініловими грамплатівками. І я вже починав злитися на цей відволікаючий декор.

– А хіба не всі люблять? – спитав я.

– Не всі отак обклеюють собі стіни.

– Мені переважно подобаються старі записи, – повідомив я.

– О, мені теж, – зраділа вона. – Мені не подобаються всі оці нові групи, з їхніми гучними гітарами та довгим волоссям. – Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрічайте Бітлз!») та наморщила носика.

– Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? – здивувалася вона. – І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. – І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. – Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

– Я знаю, про що ти, – промовив я. – Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

– Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

«Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

– Програй мені одну, – попросила Емма, кивнувши на стіну. – Яку завгодно з твоїх улюблених.

– Не знаю навіть, яку вибрати, – відказав я. – Їх так багато.

– Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма долучиться до мене посередині кімнати, де я вже розчистив трохи місця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стіну з карт. Вони там були просто нашаровані одна на одній – карти світу, карти міст, карти метро, трискладкові карти, вирвані зі старих журналів «Нешенл Джіоґрефік».

– Це дивовижно, Джейкобе.

– Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, – пояснив я.

– Я теж.

Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

– Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, – промовила вона. – Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

– Що змусило тебе так сказати? – запитав я.

– Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаєш на шістнадцять.

– І ти не виглядаєш на дев’яносто вісім.

– Мені лише вісімдесят вісім.

– О, так. Ти насправді виглядаєш на вісімдесят вісім.

Її мила голівка затряслася від сміху. А потім Емма знову перевела погляд на стіну.

– Спустись до мене, – покликав я. – Потанцюй зі мною.

Здавалося, вона не чула. Натомість вона підійшла до найстарішої частини моєї «географічної» стіни – до тієї, яку я обклеював іще разом із дідусем, коли мені було вісім чи дев’ять, і де були всякі карти, намальовані від руки на папері в клітинку або на кольоровому ватмані. На створення тих карт ми тоді витратили чимало довгих літніх днів, вигадуючи картографічні символи, малюючи дивних створінь на полях, іноді наносячи на ті наші вигадані карти реальні географічні місцевості. Коли я зрозумів, на що вона так пильно дивиться, моє серце трохи стислося.

– Це почерк Ейба? – спитала вона.

– Зазвичай усі ті карти ми робили разом. Власне, він був моїм найкращим другом.

Емма кивнула.

– Моїм теж.

Вона провела пальцем по деяких словах, що він написав, – «озеро Окічобі», – а потім, нарешті, повернулася в мій бік та зіскочила з ліжка.

– Але це було дуже давно, – додала вона.

Вона підійшла до мене, взяла мене за руки та поклала свою голівку мені на плече. І ми почали розхитуватись у такт із музикою.

– Пробач, – сказала вона. – Це заскочило мене зненацька.

– Усе окей. Ви ж так довго були разом. А тепер ти тут…

Я відчув, як вона затремтіла в мене на плечі. «Не руйнуймо це». Її руки вислизнули з моїх та охопили мій стан. Я притиснувся щокою до її чола.

– Ти й досі уявляєш себе деінде? – запитала вона.

– Більше ні, – відповів я. – Уперше за довгий час я почуваюся щасливим там, де є тепер.

– Я теж, – промовила вона та підняла голову, і тоді я її поцілував.

Ми танцювали та цілувались, поки не закінчилась пісня. І от урешті-решт кімнату заповнило м’яке шипіння, а ми все ще продовжували танцювати, тому що не були готові до того, що ця мить має закінчитися. Я намагався не думати про те, як дивно все обернулося та як я почувався, коли вона згадала мого діда. Вона щось переживала, і це було нормально. Навіть якби я цього не зрозумів.

А наразі, сказав я собі, усе, що дійсно мало значення, так це те, що ми були разом та в безпеці. І наразі цього було досить. Цього й так було більше, ніж будь-коли. І не існувало в природі таймера, котрий відрахував би час до того моменту, коли Емма змарніє та обернеться на прах. І не було ніяких бомбардувальників, котрі весь світ навколо нас обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаївся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутнє, але в ту мить досить було просто повірити, що воно в нас є.

Я почув, як на нижньому поверсі з кимось розмовляє пані Сапсан. Для нас це стало сигналом.

– До завтра, – прошепотіла мені на вухо Емма. – На добраніч, Джейкобе.

Ми поцілувалися ще раз. І наче електричний імпульс прошив усе моє тіло, і я відчув поколювання в кожній його частині, ніби вони раптом усі одночасно затерпли. Потім Емма вислизнула за двері, і я вперше за весь час після появи тут моїх друзів залишився на самоті.

***

Тієї ночі я майже не спав. І не стільки через хропіння Г’ю під купою ковдр у мене на підлозі, як через дзижчання джмелів у моїй власній голові, яку тепер переповнювали невизначеність та нові захопливі перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирішив тоді, що закінчення середньої школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енґлвуді ще пару років. Для мене час між «тоді» та отриманням атестата зрілості обіцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та мої друзі застрягли були в часових петлях на іншому боці Атлантики.

Та раптом, за один вечір, багато що змінилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи інше: дивне чи звичайне, такий спосіб життя чи інший. Я хотів – і потребував – і те, й інше, хоча й не однаковою мірою. Мене не цікавила кар’єра пересічної людини – спілкуватись із кимось, хто навіть не уявляв собі, ким я був насправді, або заводити дітей, від котрих я мав тримати в секреті половину мого життя, як це робив мій дід.

А втім, я не хотів прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу – в резюме ж не напишеш «приборкувач порожняків», – а щодо моїх мами й тата, то, хоча вони ніколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотів викреслювати їх зі свого життя. А ще я не хотів стати для світу звичайних людей настільки чужим, що міг би навіть забути, як у ньому слід поводитись. Дивосвіт був сповнений див, і я знав, що без нього ніколи не почуватимусь цілісним, але він міг також бути й надзвичайно шокуючим та гнітючим. Тож заради якнайтривалішого збереження власного здорового глузду я мусив підтримувати зв’язок зі своїм буденним життям. Таке урівноваження було мені необхідне.

Отже… Можливо, наступні рік-два вже не здадуться мені тюремним терміном, як я думав раніше. Можливо, я зможу бути з моїми друзями та Еммою і мати свій дім і свою сім’ю. Емма могла б навіть піти зі мною до школи. Можливо, усі мої друзі могли б! Ми б могли відвідувати заняття разом, обідати разом, ходити на дурнуваті шкільні танці. Звісно, де ж іще знайти краще місце, щоб дізнатися про життя та звички пересічних тінейджерів, як не в середній школі? І вже за один семестр вони б навчилися видавати себе за звичайних (і врешті-решт навіть я б навчився) та змішуватися з натовпом, на той випадок, коли б ми згодом ризикнули дослідити широченний світ Дивної Америки. А коли дозволяв би час, ми поверталися б до Диявольського Акра, щоби перебудувати часові петлі чи допомогти в якийсь спосіб зробити наш Дивосвіт, сподіваюсь, недосяжним для майбутніх загроз або ж іще якось прислужитися спільній справі.

На жаль, багато що залежало від моїх батьків. Вони б легко змогли посприяти цим планам або ж зробити їх реалізацію неможливою. От якби придумати для моїх друзів якийсь спосіб залишитись тут і щоб мої мама й тато не збожеволіли при цьому, тобто щоб нам не довелося ходити коло них навшпиньки, боячись, що одного разу, через якийсь випадковий прояв нашої дивності, мої батьки з криками вибіжать на вулицю, а на наші голови впадуть усі прокляття світу.

Це мало бути щось таке, що я міг би розповісти своїм батькам і в що б вони повірили. Треба придумати, як пояснити моїм батькам особливості поведінки моїх друзів. Що вони тут роблять, чому такі дивні… можливо, навіть розповісти про їхні вміння. Від намагання вигадати правдоподібну історію в мене аж мізки закипіли. Ну, наприклад, можна було сказати, що мої друзі – учні за обміном, котрих я зустрів був у Лондоні. Вони врятували мені життя, прихистили мене, і тепер я хотів їм віддячити. (Мені сподобалось те, що це було недалеко від істини.) А ще вони виявились професійними фокусниками, котрі повсякчас тренують свою майстерність. Майстри ілюзії. І їхні трюки настільки досконалі, що ви ніколи не здогадаєтесь, як це в них виходить.

Можливо. Можливо, це був вихід. І тепер усе буде ТІП-ТОП!

Мій мозок – справжня «надієтворна» машина!