Читать книгу Карта днів - Ренсом Риггз - Страница 4
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОглавлениеОскільки – тепер-три-дверний – седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.
– Денім став повсякденним одягом, – сказав він, глянувши на мене скоса, – і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.
– Ти повинен мати новий одяг, – сказала Клер. – Так каже пані Сапсан.
Єнох спохмурнів:
– «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.
Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.
По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже – усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.
Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім – колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен – щодня одне й те саме: туристи з Європи, червоні, наче омари, нидіють у тіні тонких, наче олівці, листочків карибських пальм; рибалки з обвітреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартові, та все закидають свою ліску на мілководдя, не відходячи далеко від своїх кулерів фірми «Іґлу».
Із коси ми піднялися на міст, помчавши над мерехтливою бухтою, і зумкотіння наших шин залунало над його металевими ґратами. З мосту ми з’їхали на Велику Землю, цілий архіпелаг із міні-маркетів і ринкових площ, оточених цілим океаном паркувальних майданчиків.
– Який дивовижний пейзаж, – сказала Бронвін, порушуючи режим мовчання. – Чому Ейб із усіх місць у Америці вибрав саме це?
– Флорида завжди була одним із найкращих місць, де легко могли переховуватися дивні, – відповів Мілард. – Принаймні поки порожняки не прийшли сюди з війною. Це була зимова квартира для всіх цирків, і вся центральна частина штату являє собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним він не був, міг знайти тут місце, щоб остаточно загубитися – тобто зникнути.
Ми залишили позаду бежево-засмагле середмістя та попрямували в бік малолюдних околиць. Там, поза зачиненим торговельним центром, поза недобудованим житловим комплексом, що повільно заростав підліском, виднілися величезні супермаркети. Саме туди ми і прямували. Я звернув на Сосновоборовий шлях, коридор завдовжки з милю, уздовж котрого вишикувалися всі міські платні лікарні, санаторії та інтернати для пенсіонерів, трейлер-парки для тих, кому за п’ятдесят п’ять, та будинки для людей похилого віку. Вся дорога була утикана нехитромудрими рекламними щитами з інформацією про лікарні, клініки невідкладної допомоги та меморіальні парки. Усі в місті називали Сосновоборовий шлях «Хайвей на Небеса».
Коли ми наближалися до великого знака, на якому було зображено коло із сосен, я почав гальмувати, і тільки після того, як уже зробив поворот, спіймав себе на думці, що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кілька маршрутів, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своєму розуму літати десь у хмарах, і моя підсвідомість зробила поворот за мене. Якраз тут був в’їзд до Круглого Села, і це був райончик мого діда.
– Упс, не туди, – промовив я, зупиняючи машину і здаючи назад.
Але ледве я встиг розвернутися і знову лягти на попередній курс, Емма сказала:
– Зачекай. Джейкобе… стій.
Моя рука затрималася на перемикачі передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.
– Що?
Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледіти щось у заднє вікно.
– Хіба це не те місце, де жив Ейб? – спитала Емма.
– Так, воно.
– Правда? – спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. – Воно?
– Я звернув сюди випадково, – сказав я. – Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.
– Я хочу подивитися, – сказала Олівія. – Можна нам роззирнутися навкруги?
– Пробач, сьогодні нема часу, – відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.
– Але ми вже тут, – проказала Олівія. – Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?
– Олівіє, ні, – сказав Мілард. – Це погана ідея.
– Так, – погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: – Може, не сьогодні.
Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:
– Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…
Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.
– Я хочу сходити, – сказала вона. – Я хочу побачити його будинок.
– Правда? – спитав я.
– Ти впевнена? – спитав Мілард.
– Так, – нахмурилась вона. – Не дивись на мене так.
– Як? – спитав я.
– Як наче я не зможу із цим упоратися.
– Ніхто цього не казав, – промовив Мілард.
– Ви так подумали.
– А як щодо купівлі одягу? – спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.
– Я думаю, ми повинні вшанувати його, – сказала Емма. – Це важливіше за одяг.
Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.
– Гаразд, – сказав я неохоче. – Лиш на хвилину.
А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити собі, як і де він жив, складаючи собі неповну картину його життя в Америці з нерегулярних листів. Роками вона мріяла провідати його, і тепер, коли вона була, нарешті, тут, вона вже не могла відмовитися від цієї думки. Я відчував, що вона намагається, але в неї не виходить. Вона надто довго мріяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мірою цілком новим і тривожним став той факт, що я почав відчувати, як в інтимні моменти між нами наче проявляється його привид. Можливо, якщо вона побачить, де він жив – і помер, – то це її заспокоїть.
***
Я не був у домі мого діда вже багато місяців, і востаннє це було перед тим, як мій тато і я поїхали до Уельсу, – тоді, коли я ще нічого не знав. З усіх сюрреалістичних моментів, котрі я пережив звідтоді, як мої друзі прийшли, щоб залишитися, ніщо не здавалося мені таким неймовірним, як проїхатися вздовж лінивого, схожого на петлю кварталу мого дідуся з тими самими людьми, на пошук яких він відправляв мене за кордон.
Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби – просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом14 і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.
– Однозначно, непримітне місце, – сказав Мілард. – Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.
– Я впевнена, це було навмисне так, – сказала Емма. – Ейб мав жити непримітно.
– Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.
– А я думаю, це так мило, – сказала Олівія. – Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.
– Олівіє! – шикнула Бронвін.
Олівія глянула на Емму і спохмурніла.
– Зі мною все добре, – сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.
Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені – що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?
Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він – непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними – більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, – але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.
– Ну, це тут, – сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. – Просто звичайний будинок.
– Як довго він тут жив? – спитала Бронвін.
Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.
І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.
Іззаду підійшла Емма:
– Ти в порядку?
– Я мав би спитати тебе про це, – відповів я.
– Я в порядку, – сказала вона. – Це ж просто дім. Правда?
– Правда, – відповів я. – Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?
Вона обняла мене зі спини:
– Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.
– Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.
– Зі мною все буде добре, – сказала вона. А потім додала тихіше: – Але дякую.
Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.
– У багажнику хтось є! – закричала Бронвін.
Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.
– Єноху! – вигукнула Емма.
– Що, в біса, ти тут робиш? – спитав я.
– Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? – Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. – Ви помиляєтесь!
– Твій розум… – сказав Мілард. – Інколи він просто не піддається логіці.
– Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. – Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: – Стоп. Це не магазин одягу.
– Боже, він правда неперевершений, – прокоментував Мілард.
– Це будинок Ейба, – сказала Бронвін.
Єнохів рот відкрився.
– Що?! – Він здивовано глянув на Емму: – І чия це була ідея?
– Моя, – відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.
– Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, – сказала Бронвін.
– Ну, як скажете, – погодився Єнох.
Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.
Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння15 після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.
– Чорт, – сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, – напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.
– Ні… ніколи… ніколи так не було, – сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. – Принаймні поки він був живий…
– Джейкобе, стій, – озвалася Емма.
– Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?
– Джейкобе! – Емма схопила мене за плечі. – Стоп.
– Я скоро, – сказав я. – Він не жив так. Клянусь.
– Знаю, – мовила Емма. – Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.
– Саме так, – відповів я. – Тож…
– Ми хочемо допомогти.
Обличчя Єноха витягнулося:
– Ми хочемо?
– Так! – вигукнула Олівія. – Ми всі в ділі!
– Я згодна, – сказала Бронвін. – Не слід усе тут залишати так.
– А чому ні? – спитав Єнох. – Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?
– Нас хвилює, – відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. – І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!
– Так! – вигукнула Олівія.
– Не треба насильства, друзяки. – Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. – Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!
Емма ляснула в долоні:
– То зробімо з цього місця цукерку!
І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.
– Книги на полиці! Одяг – у шафи! Сміття – у бачки!
Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:
– Куди його?
Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил – сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.
Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» – бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» – запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.
Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї16, щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.
Це був жест – даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.
– Ви, народе, не повинні були цього робити, – сказав я.
– Знаємо, – відповіла Бронвін. – Але це було добре.
Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.
– Мені шкода лиш, що інших тут не було, – зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. – Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.
– А ми ще не закінчили? – спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.
– З будинком усе, – відповів я. – Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.
– А як щодо оперативного штабу? – поцікавився Мілард.
– Як щодо чого?
– Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.
– Він, е-е… Ні, він не мав.
– Можливо, він не розповів тобі, – сказав Єнох. – Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.
– Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, – сказала Емма.
– Так, – погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, – як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?
– А як щодо підвалу? – спитала Бронвін. – Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.
– Якби він мав таке місце, – сказав я, відчуваючи певне роздратування, – то його не вбив би порожняк, чи не так?
Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.
– Джейкобе? – відважилася озватись Олівія. – Це те, що я думаю?
Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.
Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?
– Так. Ось тут і зайшов порожняк, – відповів я. – Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… – я показав на ліс, – он там.
Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.
– Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, – сказав я. – І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.
Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.
– Якби ти постарався, – мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. – Мені треба побачити те місце, де все сталося.
***
У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора – вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, – про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс – прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, – а потім…
Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.
– Це просто єнот! – сказав я. – Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.
Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.
Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.
– Це було приблизно тут. Здається.
Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.
А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.
– Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, – сказав Мілард. – Дивосвіту б не завадило більше таких, як ти. Ми щиро сумуємо за тобою.
– Те, що сталося з тобою, – несправедливо, – сказала Бронвін. – Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.
– Дякуємо, що послав нам Джейкоба, – мовила Олівія. – Ми б усі померли без нього.
– Тільки не треба перебільшувати, – озвався Єнох, і, оскільки він уже заговорив, черга перейшла до нього. Він довгенько колупався черевиком у бруді під ногами і врешті сказав: – І навіщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? – і сухо засміявся. – Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось міняє, то я хотів би, щоб ти був живий. – Потім він відвернувся і тихо промовив: – До побачення, старий друже.
Олівія приклала руку собі до серця:
– Єноху, це було чудово.
– Окей, заспокойся. – Єнох труснув головою, зніяковів і відступив назад. – Я буду в будинку.
Бронвін та Олівія поглянули на Емму, котра ще не говорила.
– Я б хотіла тут побути сама. Будь ласка, – промовила вона.
Дівчатка були трохи розчаровані. Та потім усі, крім мене, пішли слідом за Єнохом.
Емма глянула на мене. Я здивовано підняв брови, наче питаючись:
«Я теж?»
Вона виглядала трохи сором’язливою:
– Якщо ти не проти.
– Звісно. Я просто буду неподалік. Якщо тобі знадобиться щось.
Вона кивнула. Я пройшов близько тридцяти кроків, притулився до дерева і став чекати. Емма стояла на одному місці кілька хвилин. Я намагався не витріщатися на неї, але що більше часу минало, то більше я ловив себе на тому, що придивляюся, чи, бува, не хитає вона головою та чи не тремтять її плечі.
Якоїсь миті мій погляд перемістився на яструба, що кружляв високо в небі. Але за мить я знову перевів погляд униз, бо саме тоді в хащі почувся якийсь шум.
Просто на мене з усіх ніг летіла Бронвін. Від такої несподіванки я ледве не впав.
– Джейкобе! Еммо! Негайно до нас!
До нас підбігла Емма.
– Що сталось? – спитав я.
– Ми щось знайшли, – відповіла Бронвін. – У домі.
Вигляд її обличчя змусив мене подумати, що то було щось жахливе. Мертве тіло? І її голос був дуже схвильований.
***
Вони стояли в кімнаті, котру Ейб використовував як робочий кабінет. Старий перський килим, який раніше застеляв майже всю підлогу від стіни до стіни, тепер був згорнутий та відсунутий набік, виставивши на показ побляклі, потерті дошки під ним.
Ми з Еммою відсапувалися після біганини.
– Бронвін каже… ви щось знайшли? – проказала Емма.
– Я хотів перевірити одну теорію, – відгукнувся Мілард. – Отже, поки ви двоє фліртували в лісі, я попросив Олівію прогулятися будинком.
Олівія зробила пару кроків, і кожне опускання ноги її свинцеві черевики перетворювали на глухі звуки.
– Уявіть собі моє здивування, коли вона пройшлася цією кімнатою. Олівіє, продемонструєш?
Стартувавши від стіни, Олівія затупотіла через усю кімнату. І коли вона досягла самісінької середини підлоги, звук її свинцевих черевиків змінився із солідного «гуп-гуп» на щось більш порожнисте і трохи металеве.
– Там є щось унизу, – сказав я.
– Пустота. Западина, – озвався Мілард.
Я почув, як коліно Міларда торкнулося підлоги, а потім над підлогою вознісся ніж для відкривання конвертів, спрямований вістрям униз. Ніж заліз між двома дошками, і от, крекчучи, Мілард підважив частину підлоги завбільшки десь із три квадратні фути. Вона на завісах відкинулася назад, оголивши металеві дверцята, котрі виглядали досить великими, щоби крізь них міг протиснутися дорослий чоловік.
– Святá хрінь.
Олівія глянула на мене очима, повними жаху. Я рідко висловлювався перед ними не зовсім літературно, але це була, ну, просто… свята хрінь.
– Це дверцята, – сказав я.
– Скоріш люк, реально, – виправила Бронвін.
– Ненавиджу повторювати «а я ж казав», – озвався Мілард, – але… а я ж казав!
Ці металеві дверцята були зроблені зі сталі із сірою матовою поверхнею. Вони мали ручку в заглибині та цифрову панель. Я опустився на коліна та постукав по металу кісточкою пальця. Звук був глухий і важкий. Потім я потягнув за ручку, але вона не піддалася.
– Замкнено, – сказала Олівія. – Ми вже пробували відчинити.
– А яка комбінація? – спитала в мене Бронвін.
– Як я можу знати?
– Я ж казав, він не знає, – устряв Єнох. – Ти мало що знаєш, правда ж?
Я зітхнув:
– Дайте секунду подумати.
– А чи не може код бути чиїмось днем народження? – спитала Олівія.
І я спробував – мій, Ейба, мого тата, моєї бабусі, навіть Емми, – але жоден не підійшов.
– Це не день народження, – сказав Мілард. – Ейб ніколи б не зробив комбінацію настільки очевидною.
– Ми навіть не знаємо, скільки чисел у комбінації, – додала Емма.
Бронвін стиснула моє плече:
– Давай, Джейкобе. Думай.
Я спробував зосередитись, але болісні спогади лише розсіювали мою увагу. Я завжди вважав себе ближчим до Ейба, ніж усі інші. То як же так сталося, що він ніколи не згадував про секретні дверцята в підлозі свого кабінету? Він більш ніж половину свого життя прожив, від усіх шифруючись, і не зробив жодної реальної спроби поділитися цим секретом зі мною. Авжеж, він розповідав мені всякі історії, що були схожими на казки, та показував навіть кілька старих фотографій, але він мені так і не відкрив ніколи й нічого. Я б ніколи не засумнівався в його розповідях, якби він доклав трохи більше зусиль, щоб довести їхню справжність, – наприклад, якби показав мені секретні дверцята до своєї секретної кімнати.
На відміну від мого батька, я хотів повірити.
Невже він реально був настільки уражений моїм скептицизмом, який змусив його відмовитися від будь-якого плану розповісти мені все? Я ніяк не міг у це повірити. Якби він був щиро розповів мені всю правду, я охороняв би його секрети ціною власного життя. Думаю, врешті-решт, він не хотів, щоб я щось знав, просто тому, що не довіряв мені. І ось тепер я тут намагаюся відгадати комбінацію на дверцятах, про які він мені ніколи не розповідав і за якими були секрети, котрі він ніколи не збирався мені відкривати.
То чому це має мене турбувати?
– Я не маю жодних ідей, – сказав я і встав.
– Ти здаєшся? – спитала Емма.
– Хтозна, – відповів я. – Можливо, це просто льох.
– Ти ж знаєш, що ні.
Я здвигнув плечима:
– Моя бабуся до зберігання фруктів ставилася вельми серйозно.
Єнох зітхнув і мовив роздратовано:
– Схоже, ти щось приховуєш від нас.
– Що? – спитав я, повернувшись до нього.
– Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.
Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:
– Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.
Я показав йому середній палець.
– А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, – сказав Єнох та засміявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.
Тепер уже Емма показала йому середній палець.
– Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… – і він удавано радісно заляскав у долоні. – О, це було б так незручно для вас обох!
– Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, – сказала Емма.
– Не звертай на нього уваги, – мовив я.
Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.
– Я нічого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.
– Я вірю, – відповіла вона і торкнулася моєї руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.
– Але ж панель цифрова.
– Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.
Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.
– Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.
– «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.
Я повернувся до нього.
– Богом клянуся, Єноху… – Бронвін підняла його та кинула через плече.
– Гей! Облиш мене!
– У тебе тайм-аут, – відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.
– Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.
Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена – моє, Ейба, Емми, – але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».
Ні. Це надто очевидно.
– Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, – подав голос Мілард. – Ейб розмовляв також і польською.
– Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.
Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» – ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».
Я набрав його.
Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».
Свята хрінь.
***
Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.
– Побажайте мені удачі, – сказав я.
– Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.
– Це маю бути я, – відказав я. – Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.
– Як по-лицарськи, – прокоментував Мілард.
Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, – десь градусів на десять-п’ятнадцять.
Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни – нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.
– Ну? – покликала Емма.
– Жодних монстрів! – гукнув я. – Але мені б не завадило більше світла!
От і все лицарство.
– Зараз буду! – гукнула Емма.
– Ми теж! – почувся голос Олівії.
І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка – мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!
«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона17.
А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.
– Ну-у, – сказала вона, дивлячись у тунель попереду, – без сумніву, це не льох.
Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.
– Можна мені спуститись? – із кімнати зверху озвався Єнох. – Чи я маю бути покараний за почуття гумору?
Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.
– Стій, де стоїш! – гукнула вона. – На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!
– На випадок, якщо хто прийде? – спитав він.
– Хто завгодно! – відповіла Бронвін.
Ми зібралися у ватагу з Еммою попереду. Щоб добре все освітити, її вогник у долоні дещо збільшився в розмірах.
– Отже, рухайтесь повільно, прислухайтеся до всього незвичного і зберігайте ясність думки, – проінструктувала вона нас. – Ми не знаємо, що там далі, і, можливо, Ейб міг понаставити там пасток.
Позгинавши спини та човгаючи ногами, ми почали рух уперед. Орієнтуючись на напрямок, куди вів тунель, я спробував уявити собі, де ми були щодо будинку, який був над нами. Через двадцять чи тридцять футів ми, найімовірніше, опинилися під вітальнею. Через сорок ми зовсім вийшли з-під будинку, а через п’ятдесят, я був цілком упевнений, ми були вже під передньою частиною подвір’я.
Нарешті тунель закінчився біля якихось дверей. Вони мали такий же монументальний вигляд, як і люк позаду нас, але були трохи прочинені.
– Хтось є? – гукнув я. Від звуку мого голосу Бронвін усю пересмикнуло від несподіванки.
– Пробач, – сказав я їй.
– Ти когось тут чекаєш? – спитав Мілард.
– Ні. Але ніколи не вгадаєш…
Хоч я і намагався не показувати цього, але я так нервував, що аж тремтів. Емма зайшла у двері і там на мить зупинилася, щоб освітити своїм полум’ям усе довкола.
– Виглядає досить безпечно, – промовила вона. – А це те, що треба…
Вона простягла руку до стіни, клацнула перемикачем, і враз верхом прокотилася ціла серія флуоресцентних миготливих вогників, які в супроводі невидимих скляних дзвоників стали заповнювати кімнату світлом.
– Ух ти! – вигукнула Олівія. – Так набагато краще!
Емма закрила долоню та загасила полум’я, і ми всі також позаходили всередину. А потім я повільно та уважно оглянув усе навколо. Кімната була маленька, можливо, двадцять футів на п’ятнадцять, але тут я нарешті міг стати на повний зріст. Усе тут було організовано педантично, у дусі мого діда. Уздовж однієї стіни знаходилися чотири металеві ліжка, поставлені у два яруси, як дві етажерки, а в ногах кожного з ліжок був щільний згорток простирадл і ковдр, запакованих у поліетилен. До стіни було пригвинчено велику шафку, що була незамкнена, і в ній Емма знайшла всілякі предмети першої необхідності: ліхтарики, батарейки, основні інструменти й достатню кількість консервованих і сухих продуктів, що їх вистачило б на кілька тижнів. Збоку стояла велика синя ємність, заповнена питною водою, а поряд із нею дивний на вигляд пластиковий ящик, що я його визначив як хімічний туалет – завдяки журналам, присвяченим екстремальному виживанню, які інколи знаходив у гаражі Ейба.
– Вау, гляньте на це! – вигукнула Бронвін. Вона стояла в кутку, прикипівши очима до металевого циліндра, який стирчав униз зі стелі. – Я можу визирати назовні!
У циліндра були ручки, прироблені до основи, та окуляр для огляду. Бронвін відійшла вбік, щоб і я міг подивитися, і я іззовні побачив трохи невиразне зображення завулка. Я взявся за ручки та почав повертати конструкцію вбік, і краєвид став мінятися, поки я не побачив дім, частково затулений ділянкою високої трави.
– Це перископ, – сказав я. – Напевне, він захований на краю подвір’я.
– Отже, він міг бачити, як вони наближаються, – промовила Емма.
– І що це все-таки за місце? – спитала Олівія.
– Напевне, це сховище, – висловила припущення Бронвін. – На випадок нападу порожняків. Бачите чотири ліжка? Отже, його сім’я теж могла сховатись.
– Це було для чогось іще, ніж просто для перечікування атак, – зауважив Мілард. – Це була приймальна станція.
Його голос лунав від протилежної стіни, поряд із великим дерев’яним столом, поверхня котрого була майже повністю зайнята якоюсь дивною на вигляд машиною, виготовленою з металу, вкритого хромом та зеленою патиною. То був наче якийсь гібрид архаїчного принтера та факсимільного апарата, до передньої частини якого неакуратно приліпили клавіатуру.
– Напевне, так він підтримував зв’язок.
– Із ким? – спитала Бронвін.
– З іншими мисливцями на порожняків. Розумієте, це повітряний телетайп.
– Овва! – вигукнула Емма, перетнувши всю кімнатку, щоби краще роздивитися цю штуку. – Я пам’ятаю їх. У пані Сапсан завжди був такий. То що з ним таке?
– Це було частиною схеми підтримання зв’язку між імбринами, щоб у них не виникало необхідності покидати свої петлі, позбуваючись при цьому їхнього захисту, – пояснив Мілард. – Однак це не допомогло. Занадто все складне і занадто вразливе для перехоплювання.
Але я був у заціпенінні й слухав тільки упіввуха. Я намагався усвідомити той факт, що все це було так близько від мене – буквально під ногами – протягом багатьох років і я не знав цього; що пообіді зазвичай я грався у траві лише на двадцять футів вище від того місця, де стояв зараз.
Це заплело мені всі мізки та змусило замислитись: наскільки більше незвичайності було навколо мене насправді, що я цього навіть не усвідомлював? Я думав про друзів мого дідуся – старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.
«Я знаю його ще з Польщі», – казав мій дідусь про одного такого візитера.
«Друг іще з війни», – так він описував іншого.
Але ким вони були насправді?
– Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, – сказав я. – А що ви про них знаєте?
– Про мисливців? – спитала Емма. – Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.
– Чи знаєте ви, скільки їх було?
– Гадаю, не більше ніж дюжина, – припустив Мілард. – Але це всього лише напрактикований здогад.
– І чи всі вони могли контролювати порожняків? – запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.
– О, я так не думаю, – відповіла Емма. – Ось чому Ейб був таким особливим.
– І ви, пане Джейкобе, – сказала Бронвін.
– Є одна річ, котра не має сенсу, – втрутився Мілард. – Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?
– Можливо, у нього не було часу, – відказала Олівія.
– Ні, – заперечив я. – Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.
– Можливо, він забув кодову комбінацію, – припустила Олівія.
– Він не був маразматиком, – сказала Емма.
Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.
– Він не заховався сюди, – усе ж таки сказав я, – тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.
Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:
– А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…
– Він захищав тебе, – сказала Емма. – Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.
Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.
– Ти не міг знати, – мовила Емма, підсівши поруч.
– Ні, – зітхнув я. – Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.
– Ні! Не винувать себе, – розсердилася вона. – Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?
– Так…
– Але Ейб любив свої секрети.
– Завжди любив, – докинув Мілард.
– Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, – зауважила Емма. – І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.
– Можливо, – сказав я.
– Напевне.
Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не міг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув і сказав:
– Ну… принаймні ми знайшли це місце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав із собою в могилу.
– Можливо, і не одним, – озвався Мілард, витягнувши шухляду зі столу. – Ось дещо тут може тебе зацікавити, Джейкобе.
Мені вистачило секунди, щоби підхопитися з ліжка та перетнути всю кімнату. У шухляді була велика, прошита металевими кільцями папка для документів, наповнена паперами. На обкладинці був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».
– Тпру! – вигукнув я. – Це ж?..
– Тільки те, що написано, – повідомив Мілард.
І всі скупчились навколо нас, щойно я підважив папку пальцями та витягнув її з шухляди. Вона була завтовшки в кілька дюймів і важила не менше п’яти фунтів.
– Ну, давай, – не витерпіла Бронвін.
– Не підганяй мене, – відказав я.
І я розгорнув випадкову сторінку посередині. То був зроблений на друкарській машинці звіт про одну з місій, доповнений двома фото, прикріпленими степлером. На одному з фото була якась дитина, що сиділа в карнавальному костюмі на дивані. На іншому фото – якісь чоловік із жінкою, одягнуті в клоунське вбрання.
Я став читати звіт уголос. Він був написаний лаконічною та сухою мовою правоохоронних органів. У ньому було написано про місію з порятунку одного дивного хлопчика від двох витворів і порожняка, котрі полювали на нього, та про доставлення дитини до однієї з безпечних часових петель.
Я перегорнув іще кілька сторінок у папці, яка була вщерть заповнена подібними звітами, що сягали назад у часі аж до 1950-х років, а потім закрив її.
– Ти здогадуєшся, що це означає, чи не так? – спитав Мілард.
– Ейб робив щось більше, ніж просто шукав та вбивав порожняків, – сказала Бронвін.
– Точно, – погодився Мілард. – Він іще й рятував дивних дітей.
Я глянув на Емму.
– Ти знала?
Вона опустила очі.
– Він ніколи не обговорював свою роботу.
– Але ж порятунок дивних дітей – це робота імбрин, – заявила Олівія.
– Так, – сказала Емма, – але якщо витвори використовували дітей як приманку, як у цьому випадку, то, імовірно, імбрини не могли.
Мене цікавила одна деталь, але наразі я вирішив промовчати.
– Агов! – почувся голос із дверей, і ми аж попідскакували від несподіванки, повернулися в той бік та побачили Єноха.
– Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! – гримнула Бронвін.
– А чого ви ждали? Вас не було цілу вічність! – Він увійшов до кімнати й роззирнувся: – Отже, це через оце була вся метушня і колотнеча? Схоже на тюремну камеру.
Емма глянула на годинника.
– Уже майже шоста. Нам краще повернутися.
– Інші нас уб’ють, – сказала Олівія. – Нас не було всю другу половину дня, і в нас і досі немає нового одягу!
Потім я згадав, що пообіцяла пані Сапсан. Вона повинна була показати мені щось із настанням сутінків, як вона сказала, а це вже лише за годину чи дві. Правду кажучи, я не дуже і хвилювався про те, що вона хотіла мені показати. Усе, про що я зараз міг думати, це чимскоріш добратися додому, замкнутися в спальні та прочитати журнал мого дідуся від початку до кінця.
***
Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сідати за дерева. Наші друзі, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом від того, що ми відкрили цього дня, і я ще не був готовий обговорювати це з усіма, тому вигадав історію про довгу затримку через те, що в нас нібито пробило колесо, яке Емма латала за допомогою нагрітого нею шматка асфальту, і нас одразу пробачили.
Мої батьки поїхали. Вони зібрали свої сумки й вирушили в подорож до Азії. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моєї мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постійно будуть на зв’язку по телефону чи на імейлі та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садівникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки – «Любимо тебе, Джейкі!» – я міг би сказати, що пані Сапсан провела велику роботу, видаливши з їхньої пам’яті останні кілька місяців хвилювання за моє психічне здоров’я. Здається, їх уже не турбувало, що, поки їх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсім не здавалися занепокоєними. І це було добре. «Скатертю дорóга», – подумав я. Принаймні тепер будинок був повністю наш.
Пані Сапсан також ніде не було. Горацій доповів, що вона була покинула будинок одразу після нас і звідтоді цілий день відсутня.
– Вона сказала, куди йде? – спитав я.
– Вона сказала тільки, що ми повинні зустріти її рівно о сьомій п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворі.
– Садовий сарайчик.
– Рівно о сьомій п’ятнадцять.
У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.
Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.
Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.
– Ні, дякую, – відповіла вона. – На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, – і вона вийшла.
Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.
Зазвичай він працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й інші «оперативники», котрих було пойменовано тільки літерами англійського алфавіту – Еф, Пі, Ві. Але найчастіше Ейч.
Ейч був тим чоловіком, із котрим колись бачився мій батько, якщо його частково витертій пам’яті можна було вірити. Якщо Ейб довіряв Ейчеві настільки, що представив йому свого сина, то він, напевне, дуже його цінував. То ким же був Ейч? Якою була структура їхньої організації? Хто призначав їхні місії? Усяка нова інформація породжувала з дюжину нових запитань.
У перші дні їхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищенні порожняків. Але з роками щораз більше та більше місій присвячувалися пошуку та порятунку дивних дітей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвін не породили в моїй голові питання: а хіба це не робота імбрин? Чи, може, існувало щось таке, що заважало американським імбринам робити це?
Щось було не так із ними?
Записи почались у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?
Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.
Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.
Я мав би знайти Ейча.
14
Майданчик для гри в шафлборд, змагальну гру з використанням київ та шайб.
15
Міжнародна благодійна організація.
16
Галерея, тераса, веранда в гавайському стилі, з відкритими боками, покрита дахом.
17
Ральф Волдо Емерсон – визначний американський філософ, письменник, поет і есеїст (1803—1882).