Читать книгу Карта днів - Ренсом Риггз - Страница 3

Наступного ранку я прокинувся з неприємним щемливим передчуттям у грудях, упевнений, що все це було сном. Наперед налаштувавшись відчути розчарування, я наважився спуститись, уже наполовину переконаний, що побачу там свої сумки зібраними, а своїх дядечків – знову біля дверей, щоб я не втік. Натомість мене зустріла сцена незвичайної сімейної гармонії.

Увесь нижній поверх був наповнений веселим гомоном і теплими запахами з кухні. Горацій дзенькав начинням на кухні, а Емма та Мілард накривали на стіл. Пані Сапсан, тихо щось насвистуючи, відчиняла вікна, щоби трохи запустити всередину ранкового бризу. А за вікнами було видно Олівію, Бронвін та Клер, котрі бігали одна за одною по всьому подвір’ю. Бронвін ловила Олівію і підкидала її на двадцять футів2 угору, а Олівія сміялася, наче божевільна, коли, із удвічі вже меншою швидкістю, плавно знову опускалася на землю: ваги її черевиків було якраз достатньо, щоби подолати її природну підйомну силу. У вітальні Г’ю та Єнох прилипли до телевізора, із захопленням та здивуванням дивлячись рекламу прального порошку. Усе це було настільки приємне видовище, яке я тільки міг собі уявити, що довгий час я стояв унизу біля східців, ніким не помічений, та насолоджувався ним. Лише за одну-єдину ніч моїм друзям удалося зробити мій дім більш щасливим, більш затишним місцем, ніж воно було всі ці роки, що я прожив тут із батьками.

– Добре, що ти з нами! – проспівала пані Сапсан, повернувши мене до реальності.

Емма кинулася до мене.

– Що таке? – стривожилась вона. – Знов запаморочення?

– Просто оцінюю декорації, – відказав я, а потім притягнув її ближче та поцілував. Вона оповила мене руками та поцілувала у відповідь, і мій мозок ураз залило потоком тремтливого тепла, і в мене з’явилося відчуття, ніби я вийшов із тіла та піднявся під самісіньку стелю і тепер дивився зверху вниз на ніжне, прекрасне обличчя цієї чарівної дівчини, на своїх друзів і на весь цей радісний світ довкола – і не вірив, що все це відбувається зі мною і зараз.

Поцілунок тривав настільки недовго, що здавалось, наче ніхто, крім нас двох, його й не помітив. А потім ми взялися за руки та рушили в напрямку до кухні.

– Як давно ви всі попрокидалися? – запитав я.

– О-о, ще кілька годин тому, – відповів Мілард, несучи повз нас деко з чимось здобним до їдальні. – У нас жахливий петельний десинхроноз.

Я помітив, що він був одягнений від голови до ніг: темно-фіолетові штани, легкий светр, шарф навколо шиї.

– Це я одягав його сьогодні вранці, – повідомив Горацій, вистромивши голову з кухні. – У вмінні правильно одягатися він як мала дитина.

Сам Горацій був одягнутий у фартух поверх білої сорочки з комірцем, на якій була краватка, а на ногах були випрасувані штани – і це майже напевне означало, що він прокинувся надзвичайно рано, просто щоби попрасувати свій одяг.

Я перепросив їх та покинув, щоби піти перевірити, як там у гаражі моя сім’я. Мої рідні й досі спали – точно там же, де я їх залишив. Навряд чи вони навіть крутились уві сні. І щойно я так подумав, як став підозрювати щось нехороше. Я негайно ж підбіг до машини та заходився підносити зовнішній бік своєї долоні до кожного носа, перевіряючи, чи вони дихають. Із задоволенням переконавшись, що всі живі, я повернувся до своїх друзів.

Усі зібралися навколо того, що мої батьки називали «славним столом», – довгої стільниці із чорного скла в нашій рідко використовуваній офіційній їдальні. Це місце в домі у мене асоціювалося із суворими манерами та неприємними розмовами, тому що воно використовувалось тільки або коли вся сім’я збиралася за столом у вихідні, або коли моїм батькам треба було обговорити зі мною «щось важливе», що зазвичай означало лекцію про мої оцінки, погану поведінку, дружбу чи її відсутність тощо. Тож мені приємно було побачити цю кімнату, наповнену їжею, друзями та сміхом.

Я втиснувся поруч із Еммою. Горацій показував велике шоу, відкриваючи тарілки зі стравами, які він приготував.

– Цього ранку в нас pain perdu3, картопля á la royal4, viennoiserie5 з французької кухні та вівсяна каша з карамелізованими фруктами!

– Горацію, ти перевершив себе, – заявила Бронвін із уже напханим ротом.

Отже, тарілки було наповнено, а хвалу воздано. Я їв із таким завзяттям, що минуло аж кілька хвилин, перш ніж мені спало на думку спитати, звідкіль узялися всі ці припаси.

– Ну-у, може, вони випали, а може, й не випали, із полиць одного маркета, що тут далі по дорозі, – відповів Мілард.

Я припинив жувати.

– Ти вкрав це все?

– Міларде! – обурилася пані Сапсан. – А що якби тебе схопили?

– Неможливо, я злодій-спец, – заперечив він. – Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.

– Але тепер у магазинах є камери, – зауважив я. – Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.

– О, – озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.

– Дуже вражаюча крадіжка, – сказав Єнох. – Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?

Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.

– Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».

Усі жалібно застогнали.

– Я цілком серйозно! – підвищила голос пані Сапсан. – Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.

Єнох театрально впав на стілець:

– Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? – Він провів лінію по горлу. – Чик! І: бувай, клопітний звичайний!

– Ми більше не на Кернгольмі, – зауважила пані Сапсан, – і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.

– Я лише приколовся, – буркнув Єнох.

– Не приколовся, – прошипіла Бронвін.

Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.

– Яке нове правило?

– Не можна красти, – хором та без ентузіазму проказали діти.

– І?

Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.

– Не можна вбивати звичайних? – ризикнула озватися Олівія.

– Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.

– А що як вони дійсно дратують? – запитав Г’ю.

– Неважливо. Вам не можна їх убивати.

– Без дозволу від вас, – уточнила Клер.

– Ні, Клер! – різко відрубала пані Сапсан. – Не вбивати ніяк!

– Ну гаразд, – погодилась Клер.

Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…

– А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? – запитав я.

– Як щодо сьогодні? – з ентузіазмом запитала Емма.

– Просто зараз! – вигукнула Бронвін.

– І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?

– Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? – запропонував Мілард. – Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…

– Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.

– Гадаю, це теж важливо, – погодився Мілард.

– А я просто хочу вийти на вулицю, – заявила Бронвін. – Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили гній ногами в якомусь смердючому болоті та покаталися ввечері на автобусі.

– Так! – підтримала Олівія. – А я хочу побачити якесь велике американське місто. І муніципальний аеропорт. І олівцеву фабрику! Я прочитала захопливу книжку про олівцеві фабрики…

– Авжеж, зараз, – відказала пані Сапсан. – Сьогодні ми не збираємося споряджати ніяких грандіозних експедицій, тож просто викиньте це з голови. Перед тим як бігати, слід навчитися ходити, а, зважаючи на наші обмежені транспортні можливості, наразі прогулянка – майже те, що треба. Пане Портман, чи є десь тут якесь малолюдне місце, де б ми могли походити, і щоб якомога ближче звідси? Я не хочу, щоб без крайньої на те потреби діти почали контактувати зі звичайними, перш ніж набудуть якогось досвіду.

– Тут є пляж, – відповів я. – Улітку він казково пустельний.

– Відмінно, – сказала пані Сапсан та відправила дітей, щоб вони підготувались. – Я хочу бачити засоби захисту від сонця! – гукнула вона їм услід. – Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже піти підготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

– То що ми вирішуємо з моєю сім’єю? – спитав я її.

– Із тією дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другої половини дня, – відповіла вона. – Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

– Окей, а що потім?

– Ти хочеш сказати, після того як вони прокинуться?

– Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усміхнулася:

– Це, пане Портман, вирішувати тільки вам. Але, якщо бажаєте, ми можемо обговорити все під час прогулянки.

***

Заради підхожого для пляжу одягу, оскільки вони такого не мали, я дозволив моїм друзям здійснити наліт на шафи, і коли за кілька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикиді мали вельми незвичайний вигляд. Для Олівії та Клер не підійшло нічого, тому вони до власного одягу додали лише крислаті м’які капелюшки від сонця та темні окуляри, що зробило їх схожими на знаменитостей, котрі намагаються сховатися від папараці.

На Мілардові не було нічого, крім величезної кількості сонцезахисного крему на обличчі та на плечах, від чого той став подібним до якоїсь невиразної ходячої брудної плями. На Бронвін був квітчастий топ та безформні лляні штани, Єнох натягнув на себе купальні шорти та стару футболку, а Горацій, у синій сорочці-поло та чінозах6 кольору хакі, з акуратно підкоченими штанинами, виглядав цілком консервативно. Єдиний, хто не змінився, це був – як і доти, похмурий та пригнічений, – Г’ю, котрий сам зголосився залишитись і наглянути за моїми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивів на екран номер свого мобільника та показав, як мені подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потім до кімнати зайшла пані Сапсан, і звідусіль почулося «ух!» та «ах!». На ній був топ із прорізами на плечах та прикрашений бахромою, брюки капрі, розмальовані під тропічну рослинність, пілотські сонцезахисні окуляри, а її вічно зачесане вгору волосся височіло тепер над рожевим пластиковим сонцезахисним козирком. Трохи збивало з пантелику те, що вона була в одязі моєї мами, зате – і це було найголовнішим – вона виглядала цілком звичайно для мого часу.

– Ви виглядаєте так модерно! – проворкотала Олівія.

– І дивно, – озвався Єнох, наморщивши носа.

– Ми мусимо стати майстрами маскування, якщо вже нам судилося подорожувати різними світами, – відказала пані Сапсан.

– Обережно, пані Сапсан, тепер за вами бігатимуть усі неодружені! – зауважила Емма, коли зайшла.

– І хто б казав! – прокоментувала Бронвін. – Ну ж бо, гляньте, хлопці!

Я озирнувся на Емму, і в мене перехопило подих. На ній було купальне платтячко, спідничка якого досягала лише середини стегна. Це зовсім не виглядало скандально, але було найбільш відкритою річчю, що я будь-коли на ній досі бачив. У неї були ноги! Звісно, я здогадувався про це ще з нашої першої зустрічі, але зараз Емма Блум була нестерпно звабливою – і настільки, що мені довелося докласти відчутних зусиль, щоб не витріщатися на неї.

– Ой, перестань, – відповіла Емма дівчинці, а потім спіймала на собі мій погляд і усміхнулася. І та усмішка – боже мій, – вона запалила мене ізсередини.

– Пане Портман.

Я озирнувся, і моя замріяна усмішка розтанула: просто переді мною стояла пані Сапсан.

– А, так?

– Ви готові? Чи ви й досі погано почуваєтесь?

– Та ні, добре.

– Хто б сумнівався, – насмішкувато прокоментував Єнох.

Зачепивши його плечем, я рушив до вхідних дверей. Затим я широко розчахнув їх та повів своїх дивних друзів у широкий світ.

***

Я жив на одному з вузьких бар’єрних острівців під назвою Голчаста Коса: п’ять миль переповнених туристами барів, із будинками вздовж берега, з мостами на обох кінцях; п’ять миль, що розділені навпіл уздовж вузенькою звивистою вуличкою, над якою нависають баньяни7. Його називали островом тільки завдяки довгій канаві з водою, котра відділяла нас від материка десь на тисячу футів, які під час відпливу можна було подолати вбрід, навіть не намочивши сорочки. Будинки багатіїв виходили на Затоку8, всіх інших – на Лимонну бухту, котра тихими ранками була дійсно доволі милою – з вітрильниками, що пропливали мимо, та чаплями, котрі вздовж берегів ловили собі рибу на сніданок. Це було безпечне та благословенне місце, щоб вирости в ньому, і я, імовірно, мав би бути йому більш удячним, але я провів свої ранні роки, постійно борючись із відчуттям – спершу ледь помітним, а потім усепоглинаючим, – що я був тут чужий, що мозок мій починав плавитись тут і що, якщо я залишусь тут після закінчення школи ще хоча б на день, він розплавиться остаточно, та й витече геть із моїх вух.

Отже, я сказав друзям заховатися за заростями живоплоту в кінці моєї під’їзної алеї, поки не проїдуть усі машини в межах чутності. А потім ми стрімголов кинулись через дорогу до стежки, зарослої мангровими деревами та навмисне занедбаної, щоб її не змогли знайти туристи. За хвилину чи дві «партизанського походу» крізь хащі стежина вивела нас до головної принади Голчастої Коси – на довгий білопіщаний пляж на березі широкої смарагдово-зеленої затоки, яка йшла за обрій.

До мене долинуло, як мої друзі кілька разів зітхнули, побачивши цю красу. Вони й раніше бачили пляжі – усе ж таки більшу частину своїх неприродно довгих життів вони прожили на острові, – але їм рідко доводилося бачити і таку морську гладінь, рівну та спокійну, наче в озері, і таку чудову смугу пухкого білого піску, один бік якої плавно вигинався вздовж води, а інший, наче бахромою, був оздоблений пальмами, які злегка гойдалися на вітрі. Цей первозданний вигляд був істинною причиною того, що близько двадцяти тисяч душ не хотіли жити більш ніде у світі, крім як тут; і в такі моменти, коли високо в небі сяє сонце, а легенький бриз жене спеку геть, ти відчуваєш себе не в праві звинувачувати людей за такий вибір.

– Благодать, Джейкобе, – промовила пані Сапсан та набрала повні груди повітря. – У вас тут просто маленький рай.

– Це Тихий океан? – спитала Клер.

Єнох єхидно пирхнув:

– Це Мексиканська затока. Тихий океан на протилежному кінці континенту.

Ми йшли собі пляжем. Навколо нас, збираючи мушлі, крутилися молодші діти, решта ж просто насолоджувались краєвидом та сонцем. Я сповільнив крок та, порівнявшись із Еммою, узяв її за руку. Вона глянула на мене й усміхнулась. Ми одночасно з нею зітхнули і зразу ж одночасно розсміялись. Ми трохи поговорили про пляж і про те, яке все навкруги чудове, але ця тема швидко вичерпалась. І тоді я, звернувшись уже до всіх, запитав, як вони жили в Диявольському Акрі без мене. Я знав лише про їхні, через Панконтуркон, мандрівки за межі Акра, але ж, напевне, вони не тільки мандрували.

– Мандрівки мають надзвичайно важливе значення для розвитку людини, – відказала пані Сапсан, наче виправдовуючись. – Без мандрівок навіть найбільш освічена людина залишатиметься недосвідченою. Це дуже важливо, щоб діти засвоїли, що наша спільнота не є центром Дивосвіту.

Далі, після розповіді про ті поодинокі «шкільні екскурсії», пані Сапсан повідомила, що вона та інші імбрини доклали значних зусиль зі створення стабільних умов існування для їхніх підопічних, більшість із яких, як і мої друзі, були відірвані від своїх часових петель, у яких вони прожили більшу частину свого життя. У деяких випадках ті петлі були зруйновані та зникли назавжди. Багато хто під час нападів порожняків утратив друзів, був поранений чи зазнав інших травм. І хоча Диявольський Акр із його мерзотою, хаосом та поганою славою центру імперії зла, яку створив Коул, і не був ідеальним місцем, щоб оправитися від травм, та імбрини зробили все можливе, щоби перетворити його на прихисток. Там знайшли собі новий дім діти і дорослі, котрі належали до дивних і котрі врятувались від переслідувань, улаштованих витворами. Там імбрини заснували нову академію, де щодня відбувалися лекції та дискусії, що їх проводили або самі імбрини, якщо мали можливість, або ті з дивних дорослих, котрі мали особливі знання, яких не мали імбрини.

– Іноді там буває нудно, – повідомив Мілард. – Та все ж знаходитись серед учених приємно.

– Тобі там буває нудно тільки тому, що ти думаєш, ніби знаєш більше за викладачів, – зауважила Бронвін.

– Зазвичай я нудьгую, коли викладають не імбрини, – заперечив він. – А в ті дні, коли я там буваю, імбрини майже завжди зайняті.

А пані Сапсан сказала на те, що зайняті вони бувають виконанням «сотні тисяч неприємних завдань», більшість яких стосується наведення порядку після витворів.

– Вони залишили по собі жахливий безлад, – сказала вона. А безлад, про який вона згадала, був буквальним: пошматована після битви з витворами територія, часові петлі, що витвори їх пошкодили, та не знищили до кінця. А найбільше клопоту було із цілим потоком дискредитованих та скомпрометованих співпрацею з витворами людей, як-от із амброзієзалежними дивними з Диявольського Акра, котрі потребували лікування від своєї залежності, але не всі погоджувалися на це добровільно. А ще необхідно було вирішити доволі дражливе питання, кому серед них можна довіряти. Чимало з них співпрацювало з витворами: одні під тиском, інші – охоче, і навіть настільки, що це можна було однозначно потрактувати як злий умисел чи навіть зраду. Необхідні були судові процеси. Система правосуддя дивних, яку було розроблено для розгляду щонайбільше кількох справ на рік, була в процесі стрімкого переходу на розгляд уже десятків справ щороку, та вивчення більшості з них іще навіть не розпочиналося. І, поки цього не було зроблено, обвинувачені довго та нудно чекали своєї черги у в’язниці, що її збудував іще Коул для жертв своїх жорстоких експериментів.

– А коли ми не зайняті боротьбою з тими неприємними речами, – продовжувала пані Сапсан, – то Рада імбрин проводить наради. Радимося вдень, радимося вночі.

– Про що? – спитав я.

– Про майбутнє, – відповіла вона напружено.

– Наразі повноваження Ради під сумнівом, – додав Мілард. На цих словах обличчя пані Сапсан заціпеніло. Мілард продовжував, не звертаючи уваги: – Дехто каже, що настав час змінити існуючу систему управління. Що система імбрин застаріла та годиться радше для якоїсь більш ранньої епохи. Що світ змінився і ми мусимо мінятися разом із ним.

– Гомосеки невдячні, – вставив Єнох. – Киньте їх у тюрягу до зрадників.

– А це вже точно неправильно, – відказала пані Сапсан. – Імбрини правлять від імені народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власні думки, навіть якщо вони помилкові.

– А в чому вони з вами не згодні? – запитав я.

– Насамперед, у питанні необхідності подальшого проживання в петлях, – відповіла Емма.

– А хіба більшість із дивних мали вибір? – спитав я.

– Ні… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часової петлі, – відповів Мілард, – як той, що переналаштував наші внутрішні годинники. Без сумніву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

– Зробило людей заздрісними, якщо більш точно, – додала Емма. – Вони чого тільки мені не наговорили, коли почули, що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

– За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, – сказав я. – Це надто небезпечна штука.

– І такою буде, – додав Мілард, – принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

– Але це може забрати чимало часу, – зауважила пані Сапсан, – а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

– Це якесь безумство, – прокоментував Горацій. – Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

– Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, – сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. – Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

– Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! – вигукнув Єнох. – Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

– Вони молоді, от і все, – сказала пані Сапсан. – Вони ніколи не знали, що таке полювання на відьом чи паніка від зустрічі з дивними.

– Але їхня поведінка є небезпечною, – заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. – А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

– Ми їх теж посадимо, – сказав Єнох. – Я думаю так.

– І тому ти не в Раді, дорогенький, – промовила пані Сапсан. – Ну, годі вже. Політика – це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

– Слухайте! – озвалась Емма. – А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

– Хто останній, той трухляк! – прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували – принаймні наскільки я її знав – розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

***

– Джейкобе, іди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні – жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

– Це розкішно! – викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми9.

– Джейкобе! – гойдаючись на хвилі, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приєднатися.

– На мені джинси! – гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода – просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, – такий же невигадливий затишок, – і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.

Щойно я нарешті остаточно вирішив, як мені вчинити з батьками. Це було настільки просто, що я не знаю, чому не подумав про це раніше. Мені не треба було винаходити якусь залізобетонну брехню. Мені не потрібна була якась майстерно створена сенсація для першої шпальти газети. Сенсацію могли спростувати, а брехню – розкрити. А якщо й ні, то нам довелось би довіку ходити коло моїх батьків навшпиньки, у постійному напруженні через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навіть більше, ідея хтозна-скільки приховувати від них те, ким я був насправді, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зіткнулися два мої життя, звичайне та незвичайне. А найголовніше те, що мої батьки були непогані люди. Вони жодним чином не ображали мене і не зневажали. Просто вони не зрозуміли мене, і я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».

І, можливо, тоді – нарешті – вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

– Киш! – гукнула вона, відганяючи їх ногою. – Я не ваша мати!

Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

– Птахи вас люблять, чи не так? – почав я розмову.

– У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. – Вона знову замахнулась ногою: – Геть, киш!

Ті хуркнули у воду.

– Нам належить поговорити, так?

– Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

– Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! – вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: – І ми не стираємо їхню пам’ять?

– Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, – сказав я. – Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

– Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, – відповіла вона. – Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

– Тобто ви кажете, що це того не варте.

– Я зовсім так не кажу.

– Правда?

– Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

– Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацій – і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

– Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, – повідомив я йому. – Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

– Що? Навіщо?

Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

– Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

– Але ж вони спробували тебе ізолювати! – вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.

– Я знаю, що вони зробили, – сказав я, – але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду – і прийняли б її, – вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

– Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? – спитала Олівія.

Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.

– Спершу я збираюсь закінчити школу, – продовжив я. – Але, якщо я правильно все зрозумів, наступні пару років ми зможемо постійно бачитись.

– Це дуже важливе «якщо», – озвався Мілард.

– Тільки уявіть собі, – вів я далі, – я міг би приходити допомагати вам із Реконструкцією – імовірно, по вихідних, – а ви б усі могли приходити сюди, коли захочете, та дізнаватися щось нове про звичайний світ. Ви б навіть могли піти зі мною до школи, якби захотіли.

Я глянув на Емму. Її руки були схрещені на грудях, а вираз її обличчя не читався.

– Піти до школи зі звичайними? – перепитала Олівія.

– Нам навіть заборонено відчиняти двері, коли привозять піцу, – сказала Клер.

– Я навчу вас, як із ними поводитись. Ви станете спецами нараз.

– Із кожною секундою все це звучить дедалі більш та більш надумано, – підбив підсумок Горацій.

– Я просто хочу дати моїм батькам шанс, – не погодився я. – Якщо це не спрацює…

– Якщо це не спрацює, пані Сапсан може стерти їм пам’ять, – підказала Емма. Вона підійшла до мене та взяла під руку. – Хіба це не трагічно, що син Ейба Портмана не знає, ким був його батько?

Вона сіла в мій човен! Я стиснув її руку, дякуючи за підтримку.

– Трагічно, але необхідно, – заперечив Горацій. – Його батькам не можна довіряти. Жодному звичайному не можна. Сама тільки думка про те, що вони можуть накоїти, змушує мене нервувати. Вони можуть виказати нас усіх!

– Вони цього не зроблять, – запротестував я, хоча слабенький голосок десь у моїй голові спитав: «Чи зроблять?»

– А чому б нам просто не прикидатися звичайними, коли вони поряд? – запропонувала Бронвін. – Тоді їх ніщо не тривожитиме.

– Якщо реально, то я не думаю, що це спрацює, – сказав я.

– Дехто з нас не має можливості прикинутися звичайними, – зауважив Мілард.

– А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разі, – додав Горацій. – Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а пані Сапсан могла б витирати їхню пам’ять наприкінці кожного дня?

– Коли «витиралок» стає занадто, у людей у голові з’являється каша, – прокоментував Мілард. – Скиглення там, нюні та шмарклі без кінця і все таке.

Я глянув на пані Сапсан – вона підтвердила його слова коротким кивком.

– А що якби вони мали поїхати кудись далеко на відпочинок? – запропонувала Клер. – Пані Сапсан могла б закласти їм таку думку в голови після стирання пам’яті, коли вони найбільш піддатливі для навіювання.

– А що робити, коли вони повернуться? – спитав я.

– Тоді ми замкнемо їх у підвалі, – відповів Єнох.

– Нам слід замкнути тебе в підвалі, – відказала Емма.

Я всім завдав тільки стресу та неспокою, а це нікому не було потрібно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моїх батьків, котрі за останні шість місяців не принесли мені нічого, крім нещастя.

Я знову повернувся до пані Сапсан.

– Усе це дуже складно, – сказав я. – Просто витріть їм пам’ять.

– Якщо ти хочеш розповісти їм правду, гадаю, тобі слід спробувати, – відповіла вона. – Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.

– Дійсно? – спитав я. – Ви впевнені?

– Якщо я бачитиму, що це працює, то заднім числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працює, то, думаю, ми доволі швидко про це дізнаємось.

– Фантастика! – вигукнула Емма. – А тепер, коли ми з усім розібралися… – і вона потягнула мене за руку до води, – час поплавати!

Я був заскочений зненацька, так що навіть не встиг її зупинити:

– Че-кай-мо-біль!..

Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.

***

Затягнувши мене у воду, Емма відпливла вбік, і я, сміючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я відчув себе дико щасливим – щасливим від того, що перебував серед друзів і що, засліплений сонцем, плив слідом за прекрасною дівчиною, котрій я подобався, котра кохала мене, як зізналася вона якось.

Блаженство.

Ген попереду Емма знайшла піщану обмілину та стала на ноги. Води їй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один із тих трюків, якими славилися тутешні відпливи – і які я так любив.

– Ну, привіт! – сказав я їй, трохи засапаний, і сам уростаючи ногами в ту обмілину.

– А ти завжди ходиш купатися в джинсах? – спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.

– Ага. Усі так роблять. Ці джинси – останній писк.

– Неправда, – сказала вона.

– Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.

– Реально? Це дивовижно.

– А ще вони самі складаються.

Вона недовірливо примружила очі:

– Ти серйозно?

– Та готують сніданок.

Вона бризнула на мене водою:

– Це некрасиво, жартувати над дівчатами з минулих століть!

– З тобою це дуже легко! – гукнув я, пірнувши, а потім оббризкавши і її.

– Узагалі я більше очікувала чогось на кшталт летючих машин та роботів-помічників тощо. А робота-штани вже насамкінець.

– Ну, звиняйте. Зате в нас є Інтернет.

– Я дуже розчарована.

– Розумію. Я б теж краще мав летючу машину.

– Я маю на увазі, що розчарована тим, що ти виявився таким брехуном. Я дійсно дуже сподівалася, що ми будемо разом. Ну що ж.

– Я просто повинен був так зробити. Жодних викрутасів більш не буде, обіцяю!

– Обіцяєш-обіцяєш?

– Стопудово. Я обіцяю-обіцяю завжди казати тобі правду.

– Окей, – вона широко всміхнулася, відгорнула мокре пасмо з очей та схрестила руки на грудях, – розкажи про свій перший поцілунок.

Я відчув, що заливаюсь рум’янцем, та спробував пірнути у воду, щоби приховати колір свого обличчя… але, звісно, у мене нічого не вийшло, тому що я мав якось дихати.

– Я попався, так?

– Ти знаєш практично кожен закуток, кожну шпарину моєї романтичної історії. Хіба це чесно, що я нічого не знаю про твою?

– Тому що в ній не було нічого вартого уваги.

– Дурниці. Навіть поцілунків?

Я роззирнувся довкола, сподіваючись побачити щось, що могло б відволікти її увагу і цим самим зупинити потік її питань.

– М-б-р-л… – мій рот занурився під ватерлінію та булькав там щось нерозбірливе.

Тоді вона приклала долоні до поверхні води. Уже за мить вода почала шипіти та інтенсивно випаровуватись.

– Відповідай, інакше я тебе зварю!

Я миттю випростався.

– Окей, окей, зізнаюсь! Я зустрічався із суперрозумною супермоделлю. І з парою близнючок, котрі виграли грант за свою гуманітарну діяльність та за чудові навички екзотичного сексу. Але ти краща від усіх!

Стовп пари ненадовго поглинув дівчину, а коли пара розвіялась, Емми не було.

– Еммо? – у паніці я вглядався у воду. – Еммо!

А потім десь за спиною почувся плескіт. Я враз розвернуся і миттєво спіймав обличчям цілий потік води. То була Емма – стояла та сміялася з мене.

– Ми ж домовились: жодних викрутасів!

– Ти нереально мене злякала! – вигукнув я, протираючи очі.

– Я ніколи не повірю, що такий вродливий хлопець ні разу не цілувався до мене.

– Окей, раз, – визнав я, – але це не рахується. Схоже, та дівчина, типу, експериментувала зі мною.

– Боже. Ну ж, це дуже цікаво.

– Її звали Джанін Вілкінз. Вона поцілувала мене за блічерами10 на дні народження Мехлані Шах, що ми святкували на ролердромі «Зоряний Пил». Вона сказала, що їй набридло бути «нецілованкою», та хотіла дізнатись, що відчуваєш, цілуючись. Потім вона примусила мене поклястися зберегти все в таємниці та сказала, що, якщо я розповім про це комусь, вона пустить поголос, що я й досі впісююсь у ліжку.

– Боже. Яка хвойда.

– Оце і вся моя романтична історія.

Її очі здивовано округлились, а потім вона відкинулася на спину та й просто, наче поплавок, лежала собі на воді. Радісний щебет наших друзів як почався, так і закінчився під звуки ніжного шурхотіння прибою.

– Джейкоб Портман… чистий, наче свіжий сніг. Лиш подумай.

– Я, е-е… так, – відповів я, ніяковіючи. – Звучить якось недоладно.

– А знаєш, тут нема чого соромитись.

– Та знаю, – сказав я тоді, хоча й не був упевнений у тому. Кожне кіно чи телешоу, зорієнтоване на тінейджерів, змушувало думати, що якщо ти не втратив незайманість раніше, ніж отримав водійське посвідчення, то ти був невдахою. Що, звісно, звучало по-ідіотськи – але важко не вбити собі в голову таку дурню, якщо чуєш її постійно.

– Це означає, що ти розбірливий у почуттях, – зробила висновок Емма. – Я високо ціную це, – і вона глянула на мене одним оком. – І мене це ніяк не засмутить. Я певна, що це… – вона провела по воді пальцем, і за ним потягнувся паровий слід, – у тебе не назавжди.

– Еге? – вичавив я із себе, а по всьому моєму тілу прокотився легкий нервовий дрож.

– Час покаже, – відповіла вона, знову стаючи на ноги. Не відриваючи від мене погляду, вона все дивилася й дивилася на мене, аж поки в якийсь момент ми не опинилися у воді вже поруч, а наші руки не з’єдналися та ноги не переплелися під водою. Та перш ніж щось іще встигло переплестися чи з’єднатися, ми почули крики, і я побачив, як пані Сапсан та Горацій махали нам із берега.

***

– Це Г’ю, – сказав Горацій, передаючи мені мій телефон, коли я вискочив із прибою.

З голови капала вода, тому я не притуляв мобільник до вуха:

– Алло?

– Джейкобе! Твої дядьки прокидаються! Батьки, здається, теж!

– Буду за п’ять хвилин, – відповів я. – Тільки затримай їх.

– Спробую, але поспішіть! – відповів Г’ю. – Я не маю того пилу, а твої дядьки сердиті!

І тоді всі ми, хто міг бігти, побігли.

Бронвін понесла Олівію. Пані Сапсан, котра добре вміла тільки ходити чи літати, але не бігати, звеліла нам продовжувати без неї. Уже озирнувшись, я побачив, як вона пірнула в море та зникла у хвилях, а за мить на поверхню сплив лише її одяг, а вона сама вилетіла з води у вигляді пташки та залопотіла крилами над нашими головами в напрямку мого дому. Щоразу, коли я бачив, як вона подібним чином міняє свій вигляд, мені хотілося плескати в долоні та кричати від захоплення, але наразі я стримався – на той випадок, якщо раптом якісь звичайні нас бачать, – та побіг далі.

Коли ми добігли до вхідних дверей, то були всі спітнілі, у піску та захекані, але приводити себе до ладу часу не було. Крізь гаражні двері було чути розгнівані голоси моїх дядечків. Передусім нам треба було потурбуватися про них, інакше старенька місіс Мелловруз могла почути галас та викликати копів.

Щойно ми опинилися всередині, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завдані їм незручності. Вони були злі, спантеличені та налаштовані войовниче, і вже за якусь хвилину після початку моєї перепрошувальної промови вони повільно та незграбно продефілювали повз мене всередину будинку. У холі на них чекала пані Сапсан, озброєна лиш своїм пір’ям та пронизливим поглядом, і невдовзі обидва дядечки були вже тихі, спокійні та податливі, як «Плей-До»11. Їхній розум так легко піддався стиранню пам’яті, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарі, у стані, котрий настав після стирання та був дуже підхожим для навіювання, пані Сапсан дозволила мені з ними поговорити. Я посадив їх на кухні на табурети навпроти себе та повідомив, що останні двадцять чотири години були нічим не відзначені, що моє психічне здоров’я було бездоганним і що вся недавня сімейна драма була результатом неправильного діагнозу, поставленого моїм новим психіатром. Для більшої безпеки я повідомив їм, що всі оті дивні британці, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кількох тижнів – особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, – є далекими родичами з боку мого тата, і вони приїхали вшанувати пам’ять мого дорогого діда, котрий покинув нас. Дядечко Боббі загіпнотизовано кивнув у відповідь, а дядечко Лез знай бурмотів «ум-м-гу» та все набивав собі кишені яєчнею, що залишилася від сніданку. Я порадив їм трохи відіспатися, для кожного окремо викликав таксі та повідправляв їх по домівках.

Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.

Сходами піднялась Емма.

– Агов, – прошепотіла вона. – Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.

Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.

– Ну?

– Вона сохла за тобою.

– Хто?

– Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.

– Я, е-е… – Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. – Ти жартуєш, правда?

Вона засміялась та опустила очі:

– Тобто сохла. Але так – я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.

– Дякую.

– Раптом що треба – ми зразу внизу.

Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.

***

Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.

Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.

– Любчику? Що ти тут робиш?

– Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.

Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:

– Котра година?

– Близько третьої, – відповів я. – Усе окей.

– Ні, – не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.

Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:

– Стій там!

– Мам, не чуди. Дай поясню.

Вона відвернулась – мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.

– Френку, – вона стала термосити мого батька. – Френку!

– Ммм, – перекинувся він на інший бік.

Вона затрусила сильніше:

– Френкліне!

Це була вона – моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними – надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.

Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

– Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далі, дюйм за дюймом, вони відсовувалися від мене – матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собі на плечі, а тато в якийсь момент так різко здав назад, що вдарився потилицею об спинку ліжка, і вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли він танцював джигу, і в нього від напруження очі мало на лоба не повилазили, – неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

– Спинись! – крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. – Я більше не можу це чути!

– Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

– Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, – виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. – За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

– Ви не волієте дати мені жодного шансу.

– Ти мав їх уже сотню, – відповів тато.

– Ні. Ви ніколи мені не вірили.

– Ну звісно ж, ні, – озвалася матуся. – Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

– Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, – відповів я. – Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

– Про що ти кажеш? – запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

– Хочете їх побачити? – спитав я. – Знов?

– Джейкобе, – вимовив батько загрозливим тоном.

– Вони тут, – сказав я. – Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

– Що сталось? – спитала пані Сапсан.

Моя матуся сильно відштовхнула її – по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвін ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стіну.

– Меріен, заспокойся! – гукнув тато.

– Вони тебе не скривдять! – вигукнув і я.

Я спробував схопити її за плечі, але вона вирвалась із моїх обіймів та рвонулась із кімнати.

– Меріен! – знову гукнув мій тато. Але, коли він спробував побігти за нею, Бронвін схопила його за руки. А він був іще надто слабкий після дії пилу, щоб із нею битися.

Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забігла на кухню та схопила ніж для м’яса. Тут зі сховку повиходили й інші дивні та – оскільки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем – обступили її з усіх боків, на достатній віддалі від її зброї.

– Спокійно, місіс Портман! – вигукнула Емма. – Ми не завдамо вам жодної шкоди!

– Геть від мене! – заверещала матуся. – Боже. Боже!

Можливо, причиною тому була Олівія, котра підкрадалася до неї по стелі, – дівчинка знайшла в гаражі рибальську сіть та збиралась кинути її зверху на мою матусю, – чи голос Міларда, котрий пролунав із наче завислого в повітрі банного халата, але, врешті-решт, моя матуся просто знепритомніла. Ніж заторохтів по кахляній долівці, а вона звалилася поряд – видовище було настільки зворушливе, що я відвів погляд.

Я чув, як нагорі кричав мій тато. Він кликав мою матусю на ім’я. Імовірно, він вирішив, що ми її вбили.

– Вона в нас, – звернулася до мене Емма. – Іди до батька.

Я наступив на ніж, який упав, та заштовхнув його під кухонну шафку – на той випадок, якщо матуся опритомніє. І вже потім Емма, Горацій, Г’ю та Мілард підняли її та понесли до дивана. Далі я не був тут потрібен, тож побіг нагору.

Свого тата я побачив у кутку спальні, де той присів, учепившись у подушку.

Бронвін стояла у дверях із розпростертими руками, наче голкіпер у воротах, готова ловити мого тата, якби він спробував прорватися.

Вираз обличчя мого тата, коли він мене побачив, став льодяним.

– Де вона? – спитав він. – Що вони з нею зробили?

– Усе окей, – відповів я. – Вона спить.

Він заперечно хитнув головою:

– Вона цього не переживе.

– Переживе. Пані Сапсан уміє стирати певні спогади. Мама цього не згадає.

– А твої дядьки?

Я кивнув:

– Так само.

Увійшла пані Сапсан:

– Пане Портман, як ваші справи?

Тато проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

– Як ти міг? – Він ці слова наче виплюнув. – Як ти міг привести цих людей у наш дім?

– Вони прийшли допомогти мені, – відказав я. – Переконати тебе, що я не божевільний.

– Ви не можете витворяти таке з людьми, – тепер він уже звертався до пані Сапсан. – Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

– Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка – принаймні поки що, – сказала пані Сапсан. – Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

– Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, – сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

– Упораєшся?

Я кивнув.

– Коли що – ми за дверима, – сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

***

Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, – ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.

– Ну? – спитав я.

– Я б мав здогадатися, – відповів він. – Те, як твій дідусь і ти спілкувались. Наче у вас була своя таємна мова, – продовжував він, покивуючи собі головою. – Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

– Що ти маєш на увазі? Ти здогадувався про дідуся, але не про мене?

– Так. Ні. Чорт, я не знаю. – Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. – Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

– Він сказав тобі?

– Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… – Він стукнув себе по лобі. – Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя – слухати.

– Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

– Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на північ Флориди, чи то до Джорджії. Дорогою ми підібрали його товариша. Я знав його: він був у нас раз чи двічі. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в роті. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим під час наших зустрічей той завжди ставився до мене справді приязно, а того разу від нього йшла якась моторошна енергетика. І він постійно дивився на мене. А пару разів я навіть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемніло, і ми спинилися на ночівлю. У якомусь старому, повному щурів мотелі. І от десь посеред ночі мій тато будить мене, і він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», – а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар – бум! – і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його на землю. Але він і далі продовжив оте своє пекельно жахливе, наче звіряче, гарчання. А його очі – я бачив їх у світлі передніх фар, – його очі закотилися під лоба, тільки білки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибігаю з машини, і як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнів, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в ліжку в нашому мотельному номері, а поряд мій тато, Ейч та ще двоє чи троє. І вони дивні такі. Вони всі замащені брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловік – я ніколи не забуду, – він узагалі не мав обличчя. Просто маска зі шкіри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навіть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкі, не бійся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бійся». А та жінка, вона була як ця… – і мій тато показав жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. – Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

– Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, – сказала пані Сапсан. – Та, здається, вона не довела справу до кінця.

– Господи, я хотів би, щоб довела, – сказав мій тато. – Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

– Ти просто хотів нормального батька, – сказав я.

– Точно, – відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

– Але він не був таким, – додав я. – Як і я.

– Скидається на те. – Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.

– Ваш син – хоробрий та обдарований юнак, – холодно зауважила пані Сапсан. – Ви б мали пишатися ним.

Батько щось пробурмотів. Я перепитав у нього, що він сказав.

Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

– Ти зробив свій вибір.

– То не був мій вибір, – відповів я. – Просто я таким є.

– Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

– Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

– Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

– З ними все добре, тату.

– Нічого не ДОБРЕ, – проволав він, зіскакуючи знов на ноги. – Ти все знищив!

Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

– Сядьте, пане Портман…

– Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

– У нас вийде, – звернувся я до тата, – кажу тобі…

Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

– Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, – батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

– Я й досі твій син, – прошепотів я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.

Нарешті я спитав:

– Скажи мені, що ти хочеш?

Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.

– Давайте, – прохрипів він. – Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.

І я миттю впав у відчай.

– Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…

– Це те, що я хочу, – промовив він, дивлячись на пані Сапсан. – Але цього разу доведіть справу до кінця.

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

***

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

– Ну, як ти? Як усе пройшло?..

– Зі мною все добре, – відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

– Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

– Не зараз, – відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

– Зважайте на цвяхи, – сказав я їй, не повертаючись.

– Дякую, – відповіла вона. – Можна сісти?

Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.

– Усе зроблено, – повідомила вона. – Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.

– Байдуже.

Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.

– Коли я була твого віку, – продовжила вона, – я спробувала щось подібне з моїми батьками.

– Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

– Тоді слухай.

Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.

– На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, – почала вона, – коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію12. Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли – позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.

Вона зітхнула. Дмухнув свіжий бриз, прогнавши на мить затхлу літню спеку. І не вірилось, що десь поруч із нашим світом міг існувати світ, описаний пані Сапсан.

– Прийміть мої співчуття, – промовив я.

– Наші родинні стосунки часто не витримують випробування правдою, – відповіла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як відразу ж розсердився:

– Це не те, що ви казали годину тому. Тоді ви казали, що правда варта неприємностей, чи щось таке.

Вона знітилася, трохи відсунулась і – десь майже внизу – стала обтрушувати собі пісок зі штанин.

– Я гадала, що мала дати тобі шанс.

– Для чого? – спитав я дещо підвищеним тоном.

– Цей світ не мій, і я тут не повчатиму тебе, як бути сином своїх батьків.

– Наскільки я знаю, у мене нема батьків.

– Не кажи так, – заперечила вона. – Я знаю, вони наговорили тобі всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрімко підскочив і стрибнув у воду. Опинившись на дні, я затамував подих, сподіваючись, що чорнота і раптовий холод вимиють геть оці мої думки:

«Він не хоче тебе знати».

«Замість знати тебе, він обрав забуття».

А потім, перш ніж у мене закінчився в легенях кисень, я закричав що є духу в каламутну безодню. Коли я знову з’явився на поверхні, десь футів за двадцять від причалу, пані Сапсан стояла, уже збираючись пірнати за мною.

– Джейкобе! З тобою все?..

– Добре, добре! – відповів я. Вода була настільки мілкою, що я легко міг дістати дна. – Я ж казав: я не хочу розмовляти!

– Казав, – погодилась вона.

Вона стояла на причалі, а я стояв по пояс у воді, і ноги мої грузли в мулі, і якась маленька рибка тикалась у них своїм носиком.

– Я зараз тобі дещо скажу, – промовила вона, – тільки не впадай в істерику.

– Добре.

– Я знаю, що просто зараз воно тобі дуже не до вподоби, але запевняю, що, якщо ти відмовишся від свого нормального життя, потім іще не раз пожалкуєш про це.

– Якого життя? Я не маю тут друзів! А мої батьки бояться мене та соромляться!

– Вони живі, чого нема в більшості з нас. І вони не пам’ятають нічого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

– Хай і так. Але мені нецікаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не є. Якщо така ціна за те, щоб бути їхнім сином, то воно того не варте.

Після цих моїх слів у неї був такий вигляд, наче вона хотіла щось мені крикнути, але натомість вона проковтнула той крик.

– Я ніколи не стверджувала, що бути дивним легко, – сказала вона за мить. – У тому, що стосується того, щоб бути одним із нас, є чимало неприємних та важких моментів. А найважчим у цьому є, імовірно, навчитися домовлятися зі світом людей, котрі не можуть чи просто не хочуть тебе розуміти. Багато хто вважає це неможливим – і залишається в часових петлях. Але я ніколи не припускала, що ти з таких. Ти маєш дуже особливий талант, і я кажу не про твоє вміння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, є свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати між світами. Такі, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однієї сім’ї. У тебе їх може бути багато, як було у твого діда.

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та діти майже не знали його. Він рік у рік ризикував життям, боровся за інтереси дивних, а в нагороду за це, урешті-решт, його стали лікувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

– Я не хочу бути схожим на мого діда. Я не хочу його життя.

– Ти й не будеш схожим, у тебе буде своє життя. Як щодо школи?

– Здається, ви мене не слухаєте. Я не хочу… – Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: – НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

І з розпашілим обличчям я знову розвернувся до неї.

– Ти вже закінчив? – спитала вона.

– Так, – тихо відповів я.

– Добре. А тепер, коли я повністю проінформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

– Я хочу чимось допомогти єдиним у світі людям, котрі завжди приносили мені тільки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

– Ну гаразд. – Вона присіла та простягла мені руку. – Можеш почати просто зараз.

Я підбрів ближче, і вона допомогла мені видертися на причал.

– Я маю для тебе роботу, яка є дуже важливою та яку в усьому Дивосвіті не зможе зробити ніхто, крім тебе, – сказала пані Сапсан, коли ми вирушили.

– Окей. Що це?

– Дітям потрібне сучасне вбрання. Мені треба, щоб ти взяв їх на шопінг.

– Шопінг? – спинився я. – Ви прикололись.

Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

– Аж ніяк.

– Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвіту!

Вона підійшла ближче та промовила тихо і чітко:

– Я вже казала це раніше, але можу повторити. Це є вкрай важливим для майбуття того світу, щоб ці діти вміли орієнтуватися в цьому світі. І ніхто, крім тебе, не навчить їх, Джейкобе. А хто ще? Ті, хто десятиліттями живе в часових петлях, не знають про це нічого. Вони не зможуть домовитись навіть із сучасним пішохідним переходом! А ті, хто не жив у петлях, – або дуже старі, або настільки молоді та нові для нашого Дивосвіту, що самі ще не мають необхідного досвіду. – Вона схопила мене за плечі та стиснула їх. – Я знаю. Я знаю, що ти гніваєшся та хочеш піти звідси. Але я благаю тебе. Залишся ще трохи. Я думаю, що знаю спосіб, як би ти міг існувати тут – лише інколи, коли захотів би сам, – водночас разом із нами роблячи важливу роботу в петлях.

– Еге? – запитав я скептично. – І що ж це?

– Дай мені час до… – Вона вивудила свого кишенькового годинника зі штанів та глянула на нього. – До сутінків. Тоді побачиш. Влаштовує?

Спершу я подумав, що це якось стосувалося Панконтуркону в Диявольському Акрі, але найближча петля, та, крізь яку вони потрапили сюди минулого вечора, знаходилася за кілька годин звідси посеред болота. А мені, як би там не було, зовсім не усміхалося постійно мотатися туди й назад, наче ком’ютер13.

Я хотів залишити своє попереднє життя в минулому, піти звідси й не повернутись. Але з пані Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моїм друзям дізнатися дещо про мій час. Я відчував, що це буде неправильно – відразу ж відмовитись від цієї обіцянки.

– Добре, – сказав я. – До вечора.

– Відмінно, – і, уже збираючись піти, вона сказала: – Ой, поки не забула, – і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. – Це на шопінг.

Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

– Цього вистачить?

– Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

– Стільки справ, стільки справ, – бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: – До вечора!